Татьяна Ильенко Александровна Заруб.журн

--------------------------------------------------------------------------

Татьяна Александровна Ильенко - Заруб.журн

--------------------------------------------------------------------------

Скачано бесплатно с сайта http://prochtu.ru

РОЗДІЛ І

ЗАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТИКИ В АНТИЧНОСТІ

1. Попередники преси у Стародавній Греції

Усе, що бере свій початок з Афін, Риму та Єрусалима, є дійсно європейським.

П. Валері

… газети такі ж старі, як і людство. Геродот був журналістом.

К. Чапек

Культура античного світу космологічна. Вона вважається підґрунтям європейської цивілізації. Витоки демократичної державності – у Стародавній Греції, отже, й коріння журналіс-тики – у міфології, яка дає початок майже всім наукам. Про тісні зв’язки з журналістикою свідчать такі слова, як «меркурій», «вісник», «герольд», що ввійшли до назв сучасних газет.

У Стародавній Греції ще не існувало журналістики в сучасному розумінні цього слова – як форми масово-інфор-маційної діяльності, яка передбачає збір, обробку й поширення інформації через канали масової комунікації (пресу, телеба-чення, радіомовлення, інформаційні агентства, інтернет); як соціального інституту, створеного з метою забезпечення об’єк-тивною інформацією всіх суб’єктів суспільного життя тощо.

Але були інформаційні явища, наближені до засобів масової комунікації: давньогрецька й давньоримська літератури, театральні видовища, спілкування на площі, виступи ораторів, різноманітні написи – тобто явища, які прийнято називати пражурналістськими. Їх поділяють на усні та письмові.

Усні явища складають дописемний етап доіндустріаль-ного періоду розвитку преси.

Цей етап комунікації характеризується такою організацією процесу спілкування, який може бути виражено формулою: спілкування «обличчям до обличчя». Цей процес спілкування був властивий усій спільноті і мав вигляд переважно міжособистісної, інтерпретаційної комунікації, що відбувалася у формі діалогу або монологу. Проте й на цьому етапі масове спілкування вже існувало, хоч воно не мало тих форм і того розмаху, якого набуло з виникненням письма, друку, радіо й телебачення. Стихійні маси у вигляді натовпів, юрб, майданів, видовищних аудиторій, зібраної публіки, перед якими виступали «лідери думок» (термін увів у ХІХ ст. французький учений-правознавець та соціолог Габріель Тард), висунуті самою ж грома-дою, – все це прояви масової комунікації дописемного етапу, які зберігаються й донині .

Отже, попередники журналістики дописемного етапу – це перш за все міжособистісна та групова комунікація.

Між ХVІ і ХІV ст. до н.е. у Греції зародилася писемність, і саме з цього часу можемо говорити про виникнення явищ, що складають писемний етап доіндустріального періоду.

Запроваждення письма стало причиною виникнення свідомого авторства – явища епохального в історії людства. Свідоме авторство було початком виникнення професійного мовлення і формування елітарного прошарку професійних мовців (авторів), здатних керувати спільнотами. З виникненням письма закладаються основи професіо-нального масового спілкування .

Іноді науковці виділяють ще й знакові явища пражур-налістики, до яких певною мірою відносять народні збори, масові видовища (свята, похорони), публічну поведінку полі-тичного діяча, обеліски, що споруджувалися на місці виграної битви, монументальні споруди знаменитим громадянам тощо. Так, на честь державного діяча й одного із засновників Александрійської бібліотеки і Мусейона Деметрія Фалерського (350 – 283 рр. до н.е.) було споруджено 360 мідних статуй.

С. А. Михайлов доводить, що Давня Греція стала справж-ньою колискою журналістики, а явища, які виникли у той час, існують і зараз, у ХХІ ст.

Древняя Греция может считаться изобретательницей способов коммуникации, дошедших до современных обществ в почти неизмен-ном виде: алфавит, воспринятый у финикийцев, дошел до наших дней; риторика стала неотъемлемой частью европейской культуры. В греческом мире выработали принципы составления и распространения книги, после чего самые разные труды были собраны в библиотеках эллинистического мира. В Греции проводились важные религиозные и культурные собрания, такие, как театр или игры. И то, и другое сохра-нилось до наших дней, пусть и утратив религиозную составляющую, придававшую им в древности истинную значимость. Эллинистический мир изобрел и политическую коммуникацию, сформировав структури-рованные и упорядоченные собрания, где по результатам прений принимались всеобщие решения. В греческом полисе существовала чрезвычайно разработанная система общения в рамках таких специфи-ческих общественных сред, как агора или гимнасий. По многим показателям полис вправе именоваться «обществом коммуникации» .

1.1. Усні форми масової комунікації

Найважливіше місце у Стародавній Греції посідали усні форми масової комунікації, складові якої – епічна поезія, міжособистісне й групове спілкування, ораторство, інформу-вання через вигукування оголошень, проведення ритуалів тощо.

Епічна поезія. Передвісниками ораторського мистецтва була давня епічна та лірична поезія. Дослідники звертають увагу на роль епічної поезії, що відтворює цивілізацію, яка не знала письма. Аеди співали перед слухачами про богів та героїв. Вони користувалися мнемонічними прийомами, вживали своєрідні «формули», тобто слова, вірші, які неодноразово використо-вували для змалювання типових подій. Про існування подібних «формул» свідчать поеми Гомера.

Для какой публики сочинялись песни аэдов? Согласно «Илиаде» и «Одиссее», присутствующие обычно принадлежали к миру аристократии. Во время важных празднеств обычно приглашали и усаживали среди пирующих аэда. Его задачей было складывать песни «о славных подвигах древних людей, о блаженных богах олимпий-ских», как это делал Демодок <…>. В бесписьменном обществе память – единственный способ сохранить прошлое и даже настоящее, т.е. нечто большее, чем простая способность вспоминать. Человеку этой эпохи важно было оказаться воспетым сказителем, иначе его ждало забвение. Только слово аэда может даровать герою возможность жить в памяти нынешних и будущих людей .

Греки цінували вміння красиво й вишукано говорити. Гомер порівнював красномовство з даром воювати. Про талант красномовця як дар самих богів читаємо в «Одіссеї»:

Тож не однаково нас безсмертні боги наділяють –

Вродою, розумом бистрим чи то красномовності даром.

Зовсім нікчемною часом буває на вигляд людина,

Та божество її словом вінчає, і з захватом щирим

Дивляться всі на промовця, – упевнено й скромно на зборах

Він виступає, та всіх він увагу до себе приверне, –

Всі як на бога зорять, коли він по місту проходить.

Гомер звертає увагу й на те, що красномовцем можна стати в результаті навчання. Наставник Фенікс говорить своєму учню Ахіллу в «Іліаді»:

Тим-то й послав мене він, щоб всього тебе міг я навчити –

В слові пророчистим буть і в ділі поборником ревним.

Дослідники вказують, що в поемах Гомера зустрічається багато прикладів, що є проявами публічної промови (сварки Агамемнона й Ахілла, промови Одіссея, жалібні слова Пріама за своїм сином Гектором тощо). Ось як Ахілл втішає Пріама:

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

«О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!

Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських

Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних

Зброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне.

Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,

Глибоко в серці сховаймо свою ми журу і скорботу.

Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання.

Долю таку вже богове нам, смертним напряли нещасним –

Жити весь вік у журі, самі лиш вони безпечальні…»

Детальність опису в поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея» (т. зв. «гомерівський каталог» подій, явищ), найрізноманітніші відомості про давню Елладу (наприклад, опис щита Ахілла), епічний об’єктивізм, конкретність – усе це свідчить про те, що твори Гомера відповідають вимогам до журналістських творів. У ХІХ ст. німецький археолог Г. Шліман (1822 – 1890) знайшов руїни Трої на пагорбі Гіссарлик (сучасна Туреччина), користу-ючись поемами Гомера як путівниками.

Приклади красномовства знаходимо й у творах Гесіода. У притчах про Пандору (дидактична поема «Роботи і дні») читаємо:

Мовивши так, засміявся родитель безсмертних і смертних.

Славному дав він Гефесту наказ, щоб той якнайшвидше

Землю змішав із водою, поклавши всередину людський

Голос і міць і з лиця уподібнивши вічним богиням

Красної дівчини постать принадну. Афіні казав він

Різних мистецтв научати, щоб ткала прегарні тканини,

А золотій Афродіті круг чола її розілляти

Любість, і болісну хіть, і гризоти, що тіло з’їдають.

Ще і гінцеві Гермесу, аргусовбивці, розум собачий

В неї велів він покласти й навички крутійської вдачі.

Так говорив – і безсмертні послухали владаря Зевса.

Чинячи волю Кроніда, славетний кульга обоногий

Зараз зліпив із землі соромливої дівчини образ,

Підперезавши її, красно вбрала богиня Афіна;

Діви Харіти й владарка Пейто начепили на неї

Щирого злота намисто, а Гори розкішноволосі

Всю її постать кругом весняними квітками прибрали.

Діва Паллада сама приладнала прикраси на тілі.

Аргусовбивця, гонець, наостанку поклав їй у груди

Мову облесну, всілякі омани і вдачу крутійську

З волі Кроніда, що тяжко громами гуркоче. Ще й голос

Дав оповісник богів і назвав ту він жінку Пандора,

Кожен-бо з тих, хто живе повсякчас на високім Олімпі,

Даром її дарував хлібоїдному людству на горе.

Міжособистісне та групове спілкування. Важливим каналом комунікації була агора – міська площа, що слугувала інтересам політичного та релігійного життя поліса, а також інші суспільні місця: гімнасії, лазні, ярмарки, перукарні тощо.

Особу, яка не відвідувала людні місця, вважали «несуспільною».

Про громадський будинок в Афінах цікаву інформацію знаходимо в «Лекціях з історії Греції» Р. Ю. Віппера.

Остатки старинного общественного дома по Гомеру. <…> Это – большое помещение, куда сходятся потолковать соседи и где бывает довольно шумно, нечто вроде общественного клуба для простого люда. <…> Дом имеет различное назначение: служит местом общественного приема гостей, местом общих торжественных трапез, затем ночлегом или для гостей, или для молодых неженатых членов общественного союза, для бессемейных и не имеющих хозяйства воинов, которые большей частью образуют определенную возрастную группу; затем дом служит для общественных развлечений, например танцев и мимических действий. Далее – это запасный общественный магазин, склад оружия, арсенал или склад товаров и питательных продуктов. Наконец, почти всегда в этом доме хранятся различные религиозные эмблемы, священные маски и костюмы, знамена, идолы и т.п., которые выносят в торжественных ходах или в мистических церемониях <…>. Но организация первоначального союза может ослабеть, расплыться – большой мужской дом тогда сохранит значение места публичного соединения для всей группы.

<…> В позднейшей общественной жизни греческих городов, напр. Афин, играют известную роль аналогичные формы в виде открытых публичных трапез и в виде собраний в обширных открытых залах, портиках и т.п., в которых сходится всякого рода люд для деловых сношений, для беседы, для отдыха .

Ораторство було головним інструментом впливу та пере-конання, основним каналом масової комунікації античності. Витоки античного ораторства пов’язані з зародженням полісної державності та діяльністю афінського політика Солона (640 –559 рр. до н.е.).

Унаслідок декількох невдач, що їх зазнали афіняни в боротьбі з мегарянами через острів Саламін, пропозиції щодо поновлення боротьби за бажану територію нібито були заборонені під страхом страти. Тоді Солон удав божевільного і прочитав на площі свої вірші:

Все горожане, сюда! Я торговый гость саламинский.

Но не товары привез – нет, я привез вам стихи.

Быть бы мне лучше, ей-ей, фолегандрием иль сикинитом,

Чем гражданином Афин, родину б мне поменять!

Скоро, гляди, про меня и молва разнесется дурная:

«Это из тех, кто из рук выпустили Саламин!»

На Саламин! Как один человек, за остров желанный

Все ополчимся! С Афин смоем проклятый позор!

<... > всем равный дал и скорый суд.

Когда б другой, корыстный, злонамеренный,

Моим рожном вооружился, стада б он

Не уберег и не упас. Когда бы сам

Противников я слушал всех и слушал все,

Что мне кричали эти и кричали те,

Осиротел бы город, много пало бы

В усобице сограждан.

Перевод Вяч. Иванова

Натхнені такою поезією афіняни почали війну й завоювали острів. Таким чином, політичні вірші Солона були перш за все засобом впливу на суспільну думку й керівництвом до дії.

Для характеристики Солона очень важны отрывки из его поли-тических элегий, которых более всего сохранил Аристотель в Поли-тии. В этом источнике прежде всего открывается любопытная бытовая черта. Представитель партии или реформатор облекал свою полити-ческую программу или общие политические идеи в форму песни. В произведениях этой общественной лирики перед нами выступают или воззвания вождя к партии, к единомышленникам, к народной массе, или политические завещания, политические апологи деятелей, сходя-щих со сцены. Исполнял ли автор сам публично свое произведение или поручал это особым исполнителям, но песни предназначались к распространению в народе, составляли свойственную эпохе публи-цистику и служили средством политической пропаганды .

@ Cолон:

• У великих справах не можна усім подобатися.

• Дорікай другові наодинці, хвали публічно.

• Слово є образ справи.

Діяльність гінців. У Стародавній Греції велике значення мала діяльність гінців, глашатаїв, посланців, які розповсюджу-вали важливу інформацію серед громадян поліса.

Гінці інформували жителів про вшанування прославлених полководців, прибуття до міста чужоземних послів, про чергову роздачу хліба, театральні вистави, про виклик до суду, винесен-ня вироків, виконання страт.

Один із таких гінців приніс в Афіни радісну звістку про пере-могу стратега Мальтіада над персидськими військами під Марафоном (490 рік до н.е.). Дотепники мають підстави твердити, ніби родо-начальник марафонського бігу був одним з найперших попередників сучасних репортерів .

Часто вулицями ходили глашатаї, виконуючи рекламні пісні. У день похорон вони закликали віддати шану покійному.

Покровителем «служби новин» в античній міфології вва-жали Гермеса (Меркурія).

Гермес (грец. Hermes) – вісник богів, покровитель дотепності, гімнас-тики, мандрівників, доріг, торгівлі. Гомер робить його оповісником богів, гінцем і виконавцем волі Зевса. Прудконогий божок умів виконувати всі накази, орієнтувався в кожній ситуації, а за потреби умів бути непомітним. З часом й інші боги та богині стали користуватися його послугами, і Гермес змушений був зробити собі на ногах маленькі крильця, щоб устигати виконувати всі доручення.

1.2. Театральна вистава як одна з важливих форм масової комунікації

Театральна вистава була засобом не тільки політичного обвинувачення й сатири, а й політичної пропаганди й агітації.

Прикладами театральних текстів є трагедії та комедії, які віддзеркалювали широке коло проблем Давньої Греції: «Перси» Есхіла – практично публіцистичний відгук учасника недавніх греко-перських воєн, «Андромаха» Еврипіда – антиспартанські тенденції.

Особливо цікавою була драматургія Арістофана (бл. 445 –385 рр. до н.е.). Його твори – це зразок політичної комедії, не-стримно сміливої своїми сатиричними виступами. До нас ді-йшло 11 п’єс майже з 40, ним написаних. Головні теми: питан-ня війни і миру («Ахарняни», «Лісістрата», «Мир»), демосу («Вершники», «Оси»); суперечки того часу («Хмари», «Птахи», «Жінки-законодавиці», «Плутос»); нові літературні течії («Жа-би», «Жіноче свято»).

Ковбасник … А все ж таки дивуюсь,

Як буду я орудувати містом?

Демосфен Роби, що робиш. От і вся оруда.

Мели, товчи, густіше фарш замішуй.

І не забудь за перець, сіль, олію,

Підсолоди улесливо слівцями.

А взагалі, як вроджений ти демагогом буть,

З пропитим басом пройдо ярмаркова,

Всім обдарований, щоб стать правителем.

«Вершники»

У творах комедіографів панували непристойність, надзвичайно брутальні особисті та політичні випади. Вони користувалися необмеженою свободою слова, і навіть видатні діячі того часу не уникли ганьби.

Темы афинской комедии второй половины V в. взяты прямо из современной животрепещущей политики. Она жила политическим скандалом и политической сатирой <…>. Реакционный характер комедии объясняется прежде всего ее сатирической задачей: сторонникам существующего строя было меньше оснований прибегать к этой форме публичного выражения своих взглядов. Наоборот, комедия была подходящим средством для противников господствую-щей демократии, которые могли посредством театра карикатуры непрерывно подрывать те или другие стороны существующего строя; они говорили ей много злого в форме буффонады, веселой пародии и в то же время, искусно маскируя свои основные цели, создавали известное настроение. В этом заключается интерес комедий Аристо-фана для политической истории Афин .

@ Арістофан:

• Чудова річ – спілкування з мудрецем.

• Від слів і розум у височінь лине і підносить людину.

• Не годуй словами замість хліба.

• Справжній той мудрець, хто багато може сказати коротко і зрозуміло.

• Розумний багато чому зможе навчитися у ворога.

1.3. Письмові канали передачі інформації

Письмові тексти виконували функцію важливого каналу передачі оперативної інформації. Головні її види: написи, оголошення на стінах, мармурових плитах, п’єдесталах, «кам’яні листівки», пізніше – історична проза.

Написи. Тексти законів Солона можна було прочитати на дерев’яних табличках (кірбах), укладених у рами, що оберталися на осі. Справжній текст цих законів не зберігся, тому важко без-заперечно вказати, які з них дійсно були видані Солоном і які лише згодом приписані йому. Закони можна було обговорити на площі та, звернувшись до самого архонта, внести певні зміни.

Головним письмовим джерелом інформації були побілені дерев’яні таблички (левкомата), які виставлялися щодня в публічних місцях і періодично оновлювалися.

«Кам’яні листівки». На мармуровій плиті, знайденій у 1959 р. у грецькому поселенні Дамалі, виявлено текст про греко-перські війни поч. V ст. до н.е., що оспівує мужність воїнів і свідчить про агітаційний вплив на суспільство. Ось уривок із нього:

«Боги! Постановили совет и народ <...> город вверить Афине, покровительнице Афин, и всем другим богам, дабы они охраняли и защищали от варвара страну. Сами же афиняне и ксены, живущие в Афинах, пусть перевезут детей и женщин в Трезену [под покровительство Питфея], архегета страны. А стариков и имущество пусть перевезут на Саламин. Казначеи и жрецы пусть остаются на Акрополе, охраняя имущество богов. Все остальные афиняне и ксены, достигшие совершеннолетия, пусть взойдут на снаряженные двести кораблей и сражаются против варвара за свободу свою и других эллинов вместе с лакедемонянами, коринфянами, эгинетами и другими, которые пожелают разделить общую опасность» .

Історична проза. Творцями історичної прози були Геро-дот (бл. 490 – 425 рр. до н.е.), автор «Історії» у 9 кн., названих іменами дев’яти муз, Фукідід (бл. 460 – 400 рр. до н.е.), автор незакінченої історії Пелопоннеської війни у 8 кн., Ксенофонт (430 – 355 рр. до н.е.), автор «Історії Греції» у 7 кн., та інші.

Історіографія Давньої Греції позначена синкретизмом –нерозчленованістю, злитістю. За способом збирання інформації вона мало чим відрізнялася від журналістики, а за формою викладу – від сучасних жанрів, наприклад подорожнього нарису; відзначалася документальністю, містила актуальні публіцистичні ідеї. Комунікативним каналом розповсюдження історіографії було усне читання твору перед громадою та поширення тексту в численних рукописних списках .

Геродот – «батько» репортажу. Швейцарський репортер і публіцист Ж. Віллен вважає Геродота не тільки «батьком історії», а й «батьком репортажу».

<...> Для него «историчное» большей частью имело значение – и вы на это наталкиваетесь всюду в его книгах – лишь постольку, поскольку оно могло способствовать лучшему пониманию времени, в котором он жил, для которого он писал и которое к тому же было столь увлекательным, волнующим и исторически великим. Его внимание привлекала к себе современность, подвижная, каждый день приносившая неслыханные новости, ошеломлявшая событиями и открытиями. Ее-то Геродот и стремился исследовать, дописать, сделать понятной. И не случайно, когда дело касалось его текстов, он с особой силой подчеркивал свою роль очевидца, он всегда и неизменно всем своим авторитетом подтверждал достоверность положений и событий, им излагаемых. И то, что действительно интересовало Геро-дота, когда он брался за свое тростниковое перо и сверток папируса, побуждало его писать свои объемистые книги о персах, Египте и Ли-вии, об ионическом восстании, Ксерксе и многом другом, очень уда-чно было сформулировано Вальтером Отто в его предисловии к издан-ному в 1955 году в Штутгарте полному собранию сочинений Геродота. Он писал: «Геродот или Фукидид руководствовались убеждением, что их долг сообщать только о том, что произошло или даже сейчас еще происходит и имеет непреходящее значение...» .

Отже, потреба стародавніх греків у обміні інформації зна-ходить своє підтвердження в різноманітних формах як усної, так і письмової форм комунікації. Велике значення мали поеми Гомера, репортажі Геродота, комедії Арістофана та ін.

Рекомендована література

1. Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. І. Білецький. – К.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.). – 612 с.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.

3. Виппер Р. Ю. Лекции по истории Греции. Очерки истории Римской империи (начало). Избранное сочинение в ІІ т. – Т.І. – Ростов-на-Дону: Издательство «Феникс», 1995. – 480 с.

4. Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Своеобразие публи-цистики античного мира: Учебное пособие. – 3-е изд., доп. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2010. – 240 с.

5. Куле К. «СМИ в Древней Греции: сочинения, речи, разыскания, путешествия…» / Пер. с франц. – М.: Новое Литературное Обозрение, 2004 г. – 256 с.

6. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. – М.: Искусство, 1979.

7. Михайлов С. А. История зарубежных СМИ: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 256 с.

8. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. – К.: Либідь, 2001. – 718 с.

9. Словник античної міфології / Уклад. І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів; вступ. ст. А. О. Білецького. – 2-ге вид. – К.: Наук. думка, 1989. – 240 с.

10. Федченко П. М. Преса та її попередники. – К.: Наукова думка, 1969. – 350 с.

Контрольні питання та завдання

1. ۞ Випишіть із словника античної міфології імена давньогрецьких богів, так чи інакше пов’язаних із поняттям «журналістика».

2. ۩ Ознайомтеся з уривками з творів «Іліада» й «Одіссея». Підготуйте повідомлення на тему «Крилате слово Гомера».

3. ۞ Випишіть вислови стародавніх греків, написані на стінах храму Аполлона у Дельфах. На тему одного з них підготуйте коротке повідомлення.

4. Прочитайте вірші Солона й доведіть важливість впливу його творів на життя суспільства.

5. Ознайомтеся з уривками з лекції Р. Ю. Віппера. Розкажіть про існування різних форм пражурналістики.

6. ۩ Ознайомтеся з уривком із дослідження Ж. Віллена. Чи згодні ви з думкою, що Геродот був «батьком» репортажу? Обґрунтуйте свою відповідь.

7. ۩Доведіть, що театральна вистава є проміжною формою між усною та знаковою пражурналістикою.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте інформацію про дописемні форми масової комунікації в одній із країн Стародавнього Сходу.

2. Проаналізуйте політичну поезію Стародавньої Греції та її вплив на суспільну думку (Солон, Тіртей, Алкей та ін.).

3. ۞ Напишіть повідомлення на тему «Комедії Арістофана як форма комунікаційних процесів».

2. Софістика й ораторське мистецтво.

Епоха еллінізму

Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному. Протагор

Хоча ораторське мистецтво було розповсюджене у бага-тьох країнах стародавнього світу (Єгипет, Ассирія, Вавилон, Іран, Китай, Індія), та справжньою батьківщиною красномовства вважається Стародавня Греція.

Батько науки про красномовство – давньогрецький поет, лікар, філософ і оратор Емпедокл (490 – 430 рр. до н.е.). Свої тексти він писав у гомерівському стилі, використовуючи різ-номанітні поетичні засоби.

У Греції класичної епохи створилися особливо сприятливі умови для розквіту ораторського мистецтва. Верховним органом у державі стали народні збори. Щоб привернути увагу народних мас, оратор повинен був представити свої ідеї найбільш приваб-ливим чином, переконливо спростовуючи при цьому докази своїх опонентів.

Мистецтво переконання – агоністика – прийшло до нас із Стародавньої Греції, і саме з нього бере початок публіцистика й журналістика в цілому. Дослідниця О. М. Корнілова пише:

«Гордое стремление человека доказать свое превосходство не с помощью дубины и меча, а с помощью интеллекта, образованности, тренировки – качеств, скорее приобретенных в результате само-совершенствования, чем дарованных от природы, – значительно про- двинуло вперед греческую цивилизацию» .

2.1. Риторичні школи

Вивчення риторики було викликане практичними потреба-ми давньогрецького суспільства. Знання її стало вищим щаблем античної освіти. Початок культивування усного слова поклали софісти , які вважали, що істини як такої зазвичай не існує, а довести можна все, що завгодно, якщо «правильно» міркувати.

Софізм: «Ця статуя – художній твір. Але він твій. Значить, це твій художній твір».

Софісти були риторами – платними вчителями філосо-фії й ораторського мистецтва. Вони належали до сформованої в Афінах у ІІ пол. V ст. до н. е. школи філософів-просвітителів, що створили небачений культ слова. Софісти майстерно володіли всіма формами ораторської мови, законами логіки, умінням впливати на аудиторію. У заснованих ними школах за певну плату кожен, хто бажав, міг навчитися правил побудови мовлення, подачі матеріалу, належної манери проголошення. Згодом софістична риторика виродилася в так зване словесне фехтування, метою якого стало досягнення перемоги у словесному змаганні за будь-яку ціну.

У кінці V ст. до н. е. риторика занепала й зійшла з історич-ної сцени. Заслуга софістів у тому, що об’єктом вивчення взяли вони логос, а риторику зробили «царицею всіх мистецтв».

Фундамент риторичної системи заклав Арістотель (384 –322 рр. до н.е.) у двох трактатах: «Риторика» і «Поетика». Він визначив риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета» і поділив усі про-мови на три види: судові, дорадчі (політичні) й епідиктичні (урочисті).

☺ Великого філософа і вченого Арістотеля спитали:

– Чому заздрісники завжди чимось засмучені?

– Тому, що їх сушать не тільки власні невдачі, але й успіхи інших, – відповів той.

@ Арістотель:

• Хто рухається вперед у науках, але відстає в моральності, той швидше йде назад, аніж вперед.

• Насолоджуйся спілкуванням – головною ознакою дружби.

• На питання, як встигати учням, філософ сказав: «Наздоганяти тих, хто попереду, і не чекати тих, хто позаду».

• Початок є більша половина справи.

• Достоїнство мови – бути зрозумілою й не бути низькою.

Про значення усного слова у Стародавній Греції дослідниця Т. М. Хоменко пише:

«В античні часи усвідомлювали той факт, що вміле володіння словом ще не наближує до пізнання істини, а красномовство – ще не показник мудрості. Перше місце посідало проникнення в суть пред-мета. У діалозі Платона «Горгій», як відомо, конфронтують два по-гляди на мистецтво переконання. Для Сократа використання прийомів переконання за відсутності справжнього знання – це просто вміння видавати брехню за істину. Натомість Горгій говорить про велику вигоду від маніпулювання словами. Постулат Сократа про те, що «гро-мадяни завдяки промовам ораторів мають ставати кращими», демон-струє яскраво виражену виховну, «визвольну» функцію слова» .

2.2. Теоретик і ритор Горгій

Найбільшим теоретиком софістської риторики і вчителем красномовства у V ст. до н.е. вважають Горгія (485 – 380 рр. до н.е.), родом із сицилійського міста Леонтіні. У 427 р. Горгій прибув послом до Афін, і його яскраві промови привернули загальну увагу. Ніхто з афінян не міг зрівнятися з ним у мистецтві володіння афінським діалектом давньогрецької мови. Пізніше він об’їздив усю Грецію, всюди виступаючи перед слухачами.

Надовго прославила ім’я Горгія Олімпійська промова . З творчої спадщини оратора цілком збереглися лише дві про-мови – «Похвала Єлені» і «Виправдання Паламіда», написані на сюжети міфів про Троянську війну.

Похвала Елене (отр.)

Славой служит городу смелость, телу – красота, духу – разумность, речи приводимой – правдивость; все обратное этому – лишь бесславие. Должно нам мужчину и женщину, слово и дело, город и поступок, ежели похвальны они – хвалою почтить, ежели непохвальны – насмешкой сразить. И напротив, равно неумно и неверно достохвальное – порицать, осмеяния же достойное – восхвалять. Предстоит мне здесь в одно и то же время и правду открыть, и порочащих уличить – порочащих ту Елену, о которой единогласно и единодушно до нас сохранилось и верное слово поэтов, и слава имени ее, и память о бедах. Я и вознамерился, в речи своей приведя разумные доводы, снять обвинение с той, которой довольно дурного пришлось услыхать, порицателей ее лгущими вам показать, раскрыть правду и конец положить невежеству.

<...> Красотою была она равна богам, ее открыто являя, не скрыто тая. Многие во многих страсти она возбудила, вкруг единой себя многих мужей соединила <...>. Посему, прежние времена в нынешней моей речи миновав, перейду я к началу предпринятого похвального слова и для этого изложу те причи-ны, в силу которых справедливо и пристойно было Елене отправиться в Трою...

<...> Бог сильнее человека и мощью, и мудростью, как и всем остальным: если богу или случаю мы вину должны припи-сать, то Елену свободной от бесчестья должны признавать. Если же она силой похищена, беззаконно осилена, неправедно обиже-на, то ясно, что виновен похитчик и обидчик, а похищенная и обиженная невиновна в своем несчастии. Какой варвар так по-варварски поступил, тот за то пусть и наказан будет словом, правом и делом: слово ему – обвинение, право – бесчестие, дело – отмщение. А Елена, насилию подвергшись, родины ли-шившись, сирою оставшись, разве не заслуживает более сожа-ления, нежели поношения?

<...> Как же можно считать справедливым, если поносят Елену? Совершила ль она, что она совершила, силой любви по-бежденная, ложью ль речей убежденная или явным насилием вдаль увлеченная, иль принужденьем богов принужденная, – во всех этих случаях нет на ней никакой вины.

Речью своею я снял поношение с женщины. Закончу: что в речи сначала себе я поставил, тому верным остался; попытав-шись разрушить поношения несправедливость, общего мнения необдуманность, эту я речь захотел написать Елене во славу, себе же в забаву.

Перевод С. Кондратьева

Ораторське мистецтво Горгія мало багато нововведень: симетрично побудовані фрази, речення з однаковими закінчен-нями, метафори й порівняння. Ритмічне членування мови і навіть рима наближали його мову до поезії. Деякі з цих прийомів надовго зберегли назву «горгіанські фігури».

2.3. Судове красномовство. Лісій

Особливо поширеним жанром в Афінах були судові про-мови. Обвинувачуваний, виступаючи перед судом присяжних (геліеєю), прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки розчулити. Порятунок підсудного часто залежав від його власних здібностей виголосити промову. Проте переважна частина демосу не володіла ораторським хистом. Унаслідок цього з’явилася нова професія – логографи , які за певну плату складали виступи для своїх клієнтів, а ті вивчали їх напам’ять і виголошували на суді. Траплялися випадки, коли логограф складав одночасно промову і для позивача, і для відповідача.

Найвидатнішим афінським оратором класичної доби в галузі судового красномовства був Лісій (бл. 415 – 380 рр. до н.е.). Він народився в Сіракузах. Разом із братом учився в південноіталійському місті Фурії, де слухав курс риторики у відомих софістів, зокрема Тісія.

У 412 р. до н.е. Лісій повернувся до Афін. Держава була у скрутному становищі: йшла Пелопоннеська війна. У 405 р. до н.е. Афіни зазнали нищівної поразки, до влади прийшли «30 тиранів», ставлеників Спарти, які проводили політику жорстокого терору стосовно афінського населення. Майно, яким володіли Лісій і його брат, стало причиною розправи над ними. Брат Лісія був страчений, самому ж оратору довелося рятуватися втечею в сусідню Мегару. Після перемоги демократії Лісію так і не вдалося повернути права громадянина.

Перша судова промова Лісія – «Про вбивство Ерато-сфена» – загальновизнаний шедевр красномовства. Надалі він писав промови і для інших осіб, зробивши це своєю головною професією. Усього Лісію приписували близько 400 промов, але до нас дійшло тільки 34. Переважна більшість тих, що збе-реглися, належать до жанру судових, але є політичні й урочисті промови.

Об убийстве Эратосфена (отр.)

<...> И вот, мужи афинские, пришел Эратосфен. Служанка сейчас же разбудила меня и сказала, что он тут. Я велел ей смотреть за дверью, молча спустился вниз и вышел из дому, я заходил к одному, к другому: одних не застал дома, других, оказалось, не было в городе. Взяв с собой сколько можно было больше при таких обстоятельствах людей, я пошел. Потом, взяв факелы в ближайшей лавочке, мы вошли в дом: дверь была отворена служанкой, которой было дано это поручение. Толкнув дверь в спальню, мы, входившие первыми, увидели его еще лежавшим с моей женой, а вошедшие после – стоявшим на кро-вати в одном хитоне. Тут, мужи афинские, я ударом сбил его с ног и, скрутив ему руки назад и связав их, стал спрашивать, на каком основании он позволяет себе такую дерзость: входить в мой дом. Он вину свою признал, но только слезно молил не убивать его, а взять с него деньги. На это я отвечал: «Не я убью тебя, но закон нашего государства; нарушая закон, ты поставил его ниже твоих удовольствий и предпочел лучше совершить такое преступление по отношению к жене моей и детям, чем повиноваться законам и быть честным гражданином».

Таким образом, мужи афинские, он получил то возмездие, которое, по повелению закона, должны получать подобного рода преступники <…>. Но, мужи афинские, как и вам, я думаю, известно, люди, совершающие незаконные деяния, никогда не признают того, что их противники говорят правду, а сами лживыми уверениями и тому подобными неблаговидными средствами стараются возбудить в слушателях негодование против лиц, на стороне которых находится право.

Перевод С. И. Соболевского

Лісій заклав основи жанру судової промови, створивши своєрідний еталон стилю та композиції. Стиль його промов відзначається простотою викладу, короткими, симетрично побу-дованими фразами. У Лісія відсутні архаїзми, заплутані звороти. Критики визнавали, що ніхто не перевершив його в чистоті аттичної мови.

2.4. Епідиктичне красномовство. Ісократ

Значну роль у становленні ораторства відіграло й епідик-тичне красномовство. Воно виникло одночасно з судовим і пов’язане з ювілейними датами чи урочистими подіями.

Найвидатніший представник цього виду красномовства – Ісократ (436 – 338 рр. до н.е.). Він народився у багатій афінській родині, одержав гарну освіту. Наприкінці Пелопоннеської війни втратив усе своє майно. У період «30 тиранів» Ісократ зазнав переслідувань. На життя почав заробляти логографією, а в кінці 90 рр. ІV ст. до н.е. відкрив власну школу риторики і решту свого життя присвятив педагогічній роботі.

Ісократ написав понад 60 промов (серед них 15 – урочис-ті), з яких до нас дійшло близько 20. У знаменитій патріотичній «Промові на всееллінських зборах» («Панегірик»), написаній для виступу на зборах перед Олімпійськими іграми у 380 р. до н.е., він висунув політичну програму порятунку Еллади.

Панегирик (отр.)

<…> Часто удивлялся я на организаторов всенародных праздничных собраний и на учредителей гимнастических состя-заний, на то, что они выдающиеся физические качества таких больших наград удостаивали, а тем, которые индивидуально потрудились для общего блага и все стремления направили к тому, чтобы и всем другим быть в состоянии оказать пользу, этим людям никакого почета не воздавали; об этих последних людях им естественнее было бы больше проявить заботы; ведь что касается атлетов, то, если бы даже они получили вдвое больше силы, ничего не прибавилось бы всем прочим, а от умно мыслящего [даже] одного человека все извлекли бы пользу, желающие приобщиться его образу мыслей.

Однако я не пал духом и не предпочел безразличное отно-шение, но, признав достаточной наградой для себя будущую славу благодаря этой речи, выступаю с советом и относительно войны против варваров [против персов], и относительно согла-сия среди нас самих; причем мне небезызвестно, что многие из выдававших себя мудрецами уже набросились на эту тему; но я надеюсь превзойти прочих, благодаря чему всем другим пока-жется, что ничего никогда не было сказано об этих вещах, а вместе с тем я признал, что самые лучшие из речей те, которые трактуют о важнейших вопросах, речи, которые и ораторов больше других на вид выдвигают, и слушателям больше других пользы приносят; одна из таких речей и эта. Да и удобный момент еще не миновал, когда было бы уже напрасно и напоминать об этом; ведь тогда следует прекращать речь, когда или данные события не будут иметь места и больше не явится необходимость обсуждать их, или если речь покажется такой совершенной, что не оставит возможности прочим ораторам что-нибудь прибавить. А пока события находятся в прежнем состоянии, сказанное же по этому поводу слабо, как после этого глубоко не обдумать эту мою речь, которая, если будет иметь успех, и от междоусобной войны, и от настоящего тревожного положения, и от величайших бед нас избавит?

Кроме того, если бы никоим образом иначе нельзя было бы освещать одни и те же события, как только в одной форме, то могло бы прийти кому-нибудь в голову, что излишне, говоря в той же форме, в какой говорили другие, снова надоедать слу-шателям; но так как природа речей такова, что является возмож-ность об одних и тех же предметах трактовать на разные лады, важные вещи делать маловажными, незначительным придавать значение, старое представлять по-новому, а о недавно происше-дшем сказать по-старому, в таком случае больше нельзя избе-гать говорить о том, о чем раньше сказали другие, но лучше их следует попытаться сказать. Ведь ранее происшедшие события являются общим для всех нас материалом, но в удобный момент им воспользоваться, соответствующим образом каждое событие продумать и в хорошей словесной форме выразить – это разум-ным людям присуще. Я полагаю, в том случае огромный толчок для развития получают и все прочие искусства, и мастерство в произнесении речей, если кто с восторгом будет ценить не пер-вых дела начинающих, но лучше других каждое из них совер-шающих и не старающихся о тех делах говорить, о каких никто ранее не сказал, но так умеющих сказать, как никто другой не смог бы <…>.

Перевод Э. Юнца

Патріотичні теми Ісократ розвивав і в інших своїх висту-пах («Промова за мир», «Панафінейська промова»). У промові «Філіпп» він стверджував думку про об’єднання еллінських держав. Яскравим прикладом епідиктичної промови є «Ева-гор» – похвальне слово кіпрському цареві.

Особливістю стилю Ісократа є складні періоди, але вони мають чітку конструкцію й тому зрозумілі слухачам, ритмічне членування мови, плавність якої досягалася ретельним уникненням збігу голосних наприкінці слова й на початку іншого.

2.4.1. Епітафія

Автори епітафій невідомі, але ймовірно, що в разі необ-хідності кожен оратор міг скласти й виступити з такою промовою. Вперше епітафію було проголошено на могилі 192 афінських воїнів, які загинули під час битви біля Марафона в 490 р. до н.е. Відтоді й пішла традиція щорічно вшановувати пам’ять загиблих патріотів. Пізніше стали виголошувати епіта-фії після смерті видатних афінських громадян. Героям Марафонської битви присвячено дві епітафії:

Доблесть цих мужів освітлює безсмертна слава,

Тут перемогли вони горде перське військо.

Пішими піднялися проти Азії сильної кінноти,

Щоб Елладі рабського дня не знати.

Була у цих бійців невгасима мужність у серці.

Протистояли ворогам біля марафонських воріт,

Так захищали Афіни, б’ючись за місто і славу,

Щоб повернути назад могутню силу ворогів.

Найцікавішою з епітафій, що дійшла до нас, є надгробне слово Перікла на похоронах афінських воїнів, які загинули на початку Пелопоннеської війни. Фукідід включив його до своєї праці.

<...> Більшість, котрі вже тут виступали, хвалили того, хто перший додав до похоронного обряду надмогильне слово, бо справді личить виголошувати його про тих, що гинуть на війні. Як на мене, то мені б здавалося досить і того, щоб людям, які виявили мужність своїми вчинками, і шану віддавати так само вчинками, а що тепер на цьому похороні так і зроблено, ви сами бачите, бо його взяла на себе громада.

<...> Отже, я не стільки співчуватиму батькам загиблих, скільки втішатиму їх. Адже згадуючи, за яких різноманітних життєвих змін вони зростали, вони знають, що справжнє щастя, яке випадає на долю людей, – померти так, як померли ці воїни, і відчути таку скорботу, яку довелося відчувати їх батькам. Я розумію, звичайно, що важко мені вмовляти вас, бо ви часто зга-дуватимете, бачачи в інших, те щастя, якому ви й самі колись раділи. Справді, ми сумуємо не за тим, чого не мали, а за тим, що в нас було, до чого ми звикли і що ми втратили. Тим, хто перебуває ще в такому віці, коли вони можуть мати дітей, слід утішатися надією на народження інших дітей. Ці, які мають народитися, допоможуть якоюсь мірою забути про тих, яких уже нема. І для міста вони виявляються подвійно корисними: не дадуть йому збезлюдніти і стануть на його захист. Було б не-справедливо на рівних правах брати участь в обговоренні справ тим, хто не зазнав небезпеки втратити дітей, разом із тими, хто їх утратив. А всі ті, хто за віком не може мати дітей, утішайтеся, що більшу частину життя ви були щасливі, а тепер уже вам залишилася менша частина. Нехай слава ваших дітей полегшить ваше горе. Адже не старіє лише бажання слави. І в похилому віці нам дає насолоду не стільки прагнення прибутку, як запев-няє дехто, скільки прагнення честі.

Щодо присутніх тут дітей, братів і сестер загиблих, то їм іще, я бачу, доведеться добре позмагатися, бо за звичаєм кожний хвалить того, кого вже нема. Добре було б, коли про вас із усією вашою надмірною доброчесністю пішла слава хоч і не така, як про загиблих, а нехай навіть трохи менша. Заздрість суперників заважає нам змагатися в славі з тими, кого вже нема. Якщо мені слід згадати тут і про доброчесність жінок, що тепер овдовіли, я звернуся до них із дуже короткою порадою. Будьте не слабкіші, аніж вам дозволяє ваша природа, бо це для вас велика слава, хоч чоловіки найменше кажуть про неї, коли їм доводиться її хвали-ти чи гудити.

У своїй промові, згідно із звичаєм, я висловив усе, що вва-жав за потрібне. Що ж до справи, то ми вже належно вшанували померлих, а дітей їх наше місто візьме на своє утримання, аж поки вони стануть дорослими. Це буде почесна нагорода і жи-вим, і тим, хто поліг у боротьбі. Адже, де за доброчесність да-ють найвищу нагороду, там урядують найкращі люди. Тепер же, оплакавши, як належить, померлих, нехай кожний повертається додому.

Переклад А. Білецького

2.5. Політичне красномовство

Визначні політичні промовці афінської держави –Фемістокл, Ефіальт, Гіперід і Лікург.

Особливим даром слова, як було сказано, володів Перікл (бл. 495 – 429 рр. до н.е.), промови якого, багаті за змістом, цікаві за стислістю та виразністю, підкоряли могутністю, силою, бездоганністю. Перікл умів переконувати людей у своїй правоті. Його політичних промов, на жаль, не збереглося.

☺Якось спартанський цар спитав знаменитого борця, хто сильніший – він чи Перікл. Борець відповів, що Перікл, пояснивши це так: «Навіть якщо я покладу Перікла на обидві лопатки, він і тоді доведе людям, що переможений я, а не він, і народ йому повірить».

Найбільшим політичним оратором Еллади був Демосфен (384 – 322 рр. до н.е.). Він народився в Афінах, деякий час працював логографом. Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань, адже гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпера-ментним афінянам. Але в цьому кволому на вигляд юнакові жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. Щоб позбутися звички мимовільно посмикувати плечима, вішав над собою гострий спис, що завдавав йому болю при будь-якому необережному русі.

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні вади, довів ораторську техніку до досконалості, став знаменитим політичним оратором. Своїм прикладом він під-твердив найважливіший принцип: оратором може стати прак-тично кожний, якщо не пошкодує для цього часу та праці.

☺ Відомий афінський діяч і оратор Демосфен, зустрівши одного разу якогось демагога, що надто розбазікався, зауважив:

– Багато говорити – це не значить добре сказати, а от добре говорити – значить багато сказати.

☺Розповідають, що одного разу до Демосфена прийшов якийсь чоловік із проханням, аби оратор виступив на суді як його захисник, і при тому нарікав, як його безжалісно відлупцювали. «Але ж тобі нічого від цього не сталося», – зауважив Демосфен. Відвідувач тоді підвищив голос і з обуренням закричав: «Як це, Демосфене, мені нічого не сталося?» – «Ось тепер, клянусь Зевсом, я чую голос людини потерпілої і скривдженої!» – вигукнув оратор. Це свід-чить про те, скільки переконливості надає словам тон і спосіб виголошення.

Найвищого рівня талант Демосфена досяг в «Олімпійсь-ких промовах» і «Промовах проти Філіппа». Пізніше грецькі вчені об’єднали ці промови під загальною назвою філіппіки .

Друга промова проти Філіппа (уривок)

Афіняни! Кожного разу, коли мова йде про дії Філіппа й порушення ним мирного договору, завжди я бачу одне й те саме: промови на захист наших інтересів здаються доречними й щирими, закиди проти Філіппа, як видно, обґрунтовані, але на-справді нічого з необхідних заходів нітрохи не виконується, навіть настільки, щоб варто було слухати ці промови. Мало того, наша політика докотилась до того, що чим переконливіше можна викрити Філіппа у порушенні договору і ворожих діях проти всієї Греції, тим важче стає знайти пораду, як бути далі.

У чому ж справа? А в тому, що загарбників треба зупиня-ти не словами, а ділами. Тим часом, насамперед ми самі, орато-ри, промовляємо з трибуни, боячись викликати незадоволення з вашого боку, не даємо ділових порад і пропозицій, а тільки бага-то говоримо, як то обурливо поводить себе Філіпп. З другого боку, і ви, що сидите тут, краще від Філіппа вмієте виголошу-вати справедливі промови і розуміти думки будь-якого оратора, зате ви зовсім не квапитесь, щоб перешкодити Філіппові у здій-сненні його теперішніх задумів. І ось унаслідок цього склалося становище, думаю, закономірне і, я б сказав, навіть природне: хто чим наполегливіше займається, то в нього краще й вихо-дить: у Філіппа – діла, а у вас... слова. Отже, якщо ви й тепер задовольнитесь тим, що ваші промови справедливіші, ніж його, то це найлегше, і до цього не треба докладати будь-яких зусиль.

<…> Найбільша ганьба полягає в тому, що ви, ошукані надіями, поширили умови миру навіть на майбутні покоління. До такої міри ви дали себе ошукати. Навіщо я про це згадую тепер і чому вимагаю, щоб їх викликати? Клянусь богами, я скажу вам щиро всю правду і нічого не приховаю. Не для того, щоб, завівши суперечку, самому говорити з ними перед вами на рівних правах, не для того, щоб тим, які виступали проти мене з самого початку, дати знову нагоду одержати хабара від Філіппа, не для того, щоб займатися пустими балачками.

Небезпека, як бачу, дедалі зростає; я хотів би помилитись, але боюся, що вона вже занадто близько. Прийде така хвилина, коли ви не зможете байдуже дивитись на події і не будете слу-хати про навислу небезпеку ні від мене, ні від когось іншого, але самі побачите і ясно зрозумієте, що так насправді стоїть справа. А тоді вас охопить гнів і лють. Я боюсь тільки, щоб посли не змовчали в тих справах, за які одержали хабарі, і щоб ви зверну-ли свій гнів проти тих людей, які намагатимуться виправити справи, яким вони спричинили шкоду. Взагалі я помічаю, що люди часто спрямовують свою лють не на винних, а на того, хто потрапляє їм під руку <…>. Ця війна, звичайно, кожному принесе чимало горя, коли Філіпп з’явиться тут, але зародилась вона саме в той день – день підписання миру.

Справді, якби вас тоді не ошукали, держава не була б у халепі. Адже Філіпп, зрозуміла річ, не міг би ні ввійти до Аттіки на кораблях – раніше треба було б перемогти нас на морі, – ні ввести військо через Піли і Фокіду, але йому довелося б або виконати умови миру і сидіти тихо, дотримуючись мирного договору, або опинитися перед загрозою війни так само важкої, як та, яка викликала в нього бажання миру. Так ось тепер я досить сказав, щоб пригадати вам те, що було. Хай боги не до-пустять того, щоб ми все це відчули на власній шкурі. Нікому, навіть тим, хто заслужив би загибелі, я особисто не бажав би розплатитись карою, яка була б пов’язана з небезпекою і шкодою для всіх.

Переклад Й. Кобова

Демосфен широко застосовував тропи, зокрема метафору, антитезу, уособлення, поєднання синонімів у пари, що сприяло ритмічності й піднесеності складу. Ефектним прийомом, що зустрічається в Демосфена, є фігура умовчання: оратор свідомо замовчує про те, що він неодмінно повинен був сказати за ходом викладу, і слухачі подумки неминуче доповнюють його самі.

2.6. Епоха еллінізму

В епоху еллінізму (кінець IV – I ст. до н.е.) політичне красномовство втрачало свої привілейовані позиції, інтерес до змісту промов поступався місцем інтересу до форми. У школах риторики вивчали промови давніх майстрів і намагалися наслідувати їхній стиль. У цей час поширювалися підробки промов на зразок видатних ораторів минулого. Так, Харісій складав судові промови у стилі Лісія, Демохар був відомий як наслідувач Демосфена. Така традиція наслідування одержала потім назву аттикізму.

Водночас інтерес до словесної форми риторики став особ-ливо помітним у нових культурних центрах (Антіохії, Пергамі) й породив крайнощі, захоплення навмисною манірністю – такий стиль красномовства одержав назву азіанського.

Засновником азіанізму став Гегесій з малоазіатської Маг-несії (сер. III ст. до н.е.). Цицерон вважав, що Гегесій був послі-довником Харісія. Намагаючись перевершити ораторів кла-сичної епохи в хизуванні, він надавав перевагу коротким фра-зам, уживав слова у протиприродній послідовності, підкреслю-вав ритм, нагромаджував тропи. Квітчастий, пишномовний, патетичний, але рубаний і незв’язний склад наближав промови Гегесія до мелодекламації.

Повністю творів цього періоду до нас майже не дійшло.

Після поразки військ ахейского союзу в 146 р. до н.е. Гре-ція стає провінцією Римської середземноморської держави. З 27 р. до н.е. вона одержала назву Ахайя. Греція в цей час стала місцем, куди римська молодь вирушала здобувати освіту. Особливою популярністю користувалися Афіни, а також острів Родос і міста Малої Азії. Професія мандрівного ритора, який виступав у грецьких містах, стала настільки розповсюдженою, що II ст. н. е. називають століттям «другої софістики».

У цей час ораторське мистецтво звернулося до єдино можливого в тих умовах жанру – епідиктичного красномовства. Перед оратором ставилося завдання: експромтом прославити героїчне минуле Еллади або героя міфу, сказати похвальне слово великому ораторові, політичному діячеві або Гомеру. Софіст і ритор у цю епоху витіснили поета. Проза стала вигад-ливою і прикрашеною складними риторичними фігурами й тропами – вона набула рис поезії. Красномовство нової епохи продовжувало традиції як аттицизму, так й азіанізму.

Отже, яскравий розвиток усіх трьох визначених Арістоте-лем форм ораторства (судове, політичне, епідиктичне), пов’яза-ний з іменами Горгія, Ісократа, Лісія, Демосфена та інших, змінився поступовим його занепадом в епоху еллінізму.

Рекомендована література

1. Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской культурной тради-ции. – М.,1996. – 448 c.

2. Антична література: Довідник. – К.: Либідь, 1993. – 320 с.

3. Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. І. Білецький. – К.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.). – 612 с.

4. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.

5. Виппер Р. Ю. Лекции по истории Греции. Очерки истории Римской империи (начало). Избранное сочинение в ІІ т. – Т. І. – Ростов-на-Дону: Издательство «Феникс», 1995. – 480 с.

6. Електронна бібліотека світової літератури. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua

7. Корнилова Е.Н. Риторика – искусство убеждать. Своеобразие публи-цистики античного мира: Учебное пособие. – 3-е изд., доп. – М.: Изд-во Моск.ун-та, 2010.

8. Куле К. «СМИ в Древней Греции: сочинения, речи, разыскания, путешествия…» / Пер. с франц. – М.: Новое Литературное Обозрение, 2004 г. – 256 с.

9. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. – М.: Искусство, 1979.

10. Ораторы Древней Греции / Сост. М. Л. Гаспаров. – М., 1985.

11. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. – К.: Либідь, 2001. – 718 с.

12. Підлісна Г. Н. Антична література: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1992. – 255 с.

13. Плутарх. Демосфен і Цицерон. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua/texts/plutarch__demosthenes_and_cicero__ua.htm

14. Словник античної міфології / Уклад. І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів. – 2-ге вид. – К.: Наук. думка, 1989. – 240 с.

15. Тронский И. М. История античной литературы. – Режим доступа: http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm

16. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича – Україна, І. Ортинського – Німеччина). – Львів: ПАІС, 2008. – 135 с.

17. Федченко П. М. Преса та її попередники. – К.: Наукова думка, 1969. – 350 с.

18. Фукідід. Промова Перікла. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua/texts/thucydides__histories_pericle__ua.htm

Контрольні питання та завдання

1. ۞ Дайте визначення понять: «софістика», «риторика», «логограф». Які ще значення цих слів вам відомі?

2. Підготуйте розповідь про софістику та її роль у становленні ораторського мистецтва. Наведіть приклади софізмів.

3. ۞ Ознайомтеся з уривком з промови Горгія «Похвала Єлені». Випишіть, переклавши українською, особливості, які характеризують його стиль.

4. ۩ Чи ідентичні слова Горгія російською й українською мовами: «Серйозні докази противника спростовуй жартом, жарт – серйозністю». «…как при помощи насмешки уничтожать серьёзные доводы и, наоборот, на насмешку отвечать с достоинством»?

5. Прочитайте уривок з промови Лісія й доведіть, що він був справжнім художником слова.

6. Прочитайте уривок з «Промови на всееллінських зборах» Ісократа і з’ясуйте значення твору в житті країни.

7. Ознайомтеся з наведеними прикладами епітафій і визначте їх значення для розвитку епідиктичного красномовства.

8. ۩ Підтвердіть, що промова Перікла, яку Фукідід з такою майстерністю вплів у тканину своєї величезної історичної праці, є політичною програмою афінської демократії епохи розквіту.

9. ۩Прочитайте уривок із прози Демосфена і з’ясуйте, чому його промови називають філіппіками.

10. ۩Поясніть за допомогою сучасних прикладів вислів Деметрія Фалерського: «Тією могутністю, якою володіє на війні залізо, у політичному житті володіє слово».

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте розповідь на тему «Публіцистика Горгія як зразок софістської риторики».

2. ۩ Ознайомтеся з твором Ісократа «Проти софістів» і з’ясуйте, чому його називають першим публіцистом античності.

3. Розкажіть про особливості ораторства епохи еллінізму.

3. Ораторство Стародавнього Риму.

Цицерон

…жоден давньоримський письменник не справив такого впливу на історію євро-пейської культури, як Цицерон.

Й. Тронський

Стародавній Рим (рік заснування – 753 р. до н. е.) зробив свій важливий внесок у розвиток античної пражурналістики. Тут також існували усі вищезгадувані комунікаційні процеси.

Дописемні явища Стародавного Риму – ораторство, міжособистісне й групове спілкування, діяльність глашатаїв, гінців тощо.

3.1. Ораторство як одне з головних явищ

усної пражурналістики у Стародавньому Римі

Розквіт ораторського мистецтва у Римі починається з I ст. до н.е. Політика і право більше цікавили римлян, аніж філо-софія, література та мистецтво, у яких вони вбачали тільки роз-вагу. На противагу грецькому римське красномовство утилі-тарне, його ідеал тісно пов’язаний із політичним ідеалом (девіз римлян – «Розділяй і владарюй!»). Тому в Давньому Римі переважало політичне красномовство, головні риси якого – логіка, лаконізм, афористичність, гумор, артистизм, прийоми полеміки, відточена інтонація тощо.

@ Катон Старший:

• Тримайся суті справи – слова знайдуться.

Якщо греки в судових справах зверталися за допомогою до логографів, то римляни вже цілком ввіряли свої долі адвока-там – найосвіченішим, найрозумнішим людям Риму.

У римській школі красномовства розвивалися два напрями: азіанізм та аттицизм.

Азіанізм панував у Римі до 50-х р. І ст. до н.е. Пред-ставники його перетворювали свої виступи в яскраве дійство. Римські оратори часто показували рубці від ран, одержані в боротьбі за свободу.

З полум’яними промовами виступали політичні діячі, серед яких – брати Гракхи. Коли вони говорили, іноді навіть вороги не могли стримати сліз. У наведеному Плутархом уривку з промови Тіберія Гракха перед народом говориться:

«Дикі звірі, що населяють Італію, і ті мають нори і лігво для ночівлі, а люди, які б’ються і вмирають за Італію, не мають нічого, крім повітря й світла. Як бездомні волоцюги, блукають вони з дітьми й жінками повсюди. А воюють і вмирають оці римські «володарі світу» за чужі розкоші й багатство, хоч у них самих немає й клаптика власної землі!».

З моменту падіння республіканського ладу переважним стилем став аттицизм, якому були притаманні такі риси: проста, стисла мова, монотонність, обмежений набір жестів і рухів, декларативність оратора. Цим стилем користувалися Юлій Цезар, Ліпій Кальв, Марк Юній Брут та ін.

3.2. Ораторство Цицерона

Найвизначнішою постаттю римської освіти, культури і літератури був оратор і філософ Марк Туллій Цицерон (106 –43 рр. до н.е.), спадщина якого налічує близько 60 судових та політичних промов, філософські трактати, твори з теорії та історії красномовства, близько 800 листів.

Цицерон народився в сім’ї вершника Тулія, здобув гарну освіту, вивчив красномовство, римське право, грецьку філосо-фію, діалектику.

У своїх численних трактатах він піднімає важливі питання громадської діяльності, законів, демократії тощо («Про держа-ву», «Про закони», «Про межі доброго й злого», «Про природу богів»). Перша публічна промова, яка принесла успіх Цицеро-нові, – «На захист Квінкція» (про повернення підзахисному незаконно привласненого майна). У промові він дотримувався азіанського стилю.

Ще більш вдалою була промова «На захист Росція із Америпії». Захищаючи Росція, якого родичі звинувачували у вбивстві з користолюбною метою рідного батька, Цицерон виступив проти засилля режиму Сулли. Він виграв цей процес і набув популярності. Щоб уникнути репресій з боку Сулли, Цицерон був змушений відбути на острів Родос, де вивчав філософію й риторику. Блискуча освіта й ораторські здібності дали йому можливість посідати високі державні посади.

Працюючи квестором у Сицилії, Цицерон виступив на захист сициліанців проти пропретора Верреса, який грабував провінцію. Промови, спрямовані проти олігархії, принесли йому перемогу, незважаючи на те, що судді були з сенаторських родів, а захисником Верреса був знаменитий Гортенсій.

Неабиякий успіх мала й промова «Про призначення Гнея Помпея полководцем» (або «На захист закона Манілія»), яку оратор виголосив, будучи претором. На посаді консула Цицерон виступав проти Катіліни, якому приписував усілякі вади й наймерзенніші цілі.

Первая речь против Катилины (отр.)

Когда ж, наконец, перестанешь ты, Катилина, злоупотреб-лять нашим терпеньем?! Где предел необузданных дерзостей твоих выступлений?! Неужели на тебя не произвели никакого впечатления ни военная охрана Палатина [один из холмов в Риме], ни ночные патрули по всему городу, ни страх народа, ни многолюдное собрание благонамеренных граждан, ни это не-приступное место заседания сената, ни, наконец, выражение лиц здесь присутствующих?! Разве не чувствуешь, что все твои планы раскрыты? Разве не видишь: заговор твой тем, что о нем знают, посажен уже на цепь, связанный по рукам и ногам?! Что ты делал прошлою ночью, что накануне, где ты был, кого созы-вал, какие решения принял, кому из нас, думаешь ты, все это неизвестно?

О времена, о нравы! Сенат отлично все знает, консул ви-дит, а он все еще жив! Жив? Мало того, он является в сенат, желает быть участником в обсуждении государственных дел; он взором своим намечает и предназначает к смерти из нас то од-ного, то другого. А мы – подумаешь, храбрые люди! – вообра-жаем, что все делаем для спасения государства, если стараемся уклониться от безумных его выходок, от его покушений! На смерть тебя, Катилина, давно уже нужно отправить приказом консула, на твою голову обратить эту гибель, которую ты замышляешь против нас.

Была, была некогда в нашем государстве такая славная доблесть, что люди решительные дерзали укрощать вредного гражданина более суровыми мерами, чем самого жестокого вра-га. И сейчас, Катилина, есть у нас против тебя сенатское поста-новление огромной силы и важности; государство имеет мудрое предуказание сената; мы, мы, говорю открыто, мы, консулы, медлим!

Вот уже двадцать дней мы терпим, что затупляется меч воли сената. Его решение, правда, еще в протоколах, подобно мечу, вложенному в ножны. В силу этого решения, Катилина, полагалось, чтобы ты немедленно был казнен. Но ты еще жив, и жив не для того, чтобы отказаться от своей дерзости, но чтобы ее еще увеличить. Хочу, отцы сенаторы, быть снисходительным; я хочу в такие опасные моменты для государства не терять и присутствия духа; но я уже сам обвиняю себя в бездействии и в непригодности. Лагерь врагов стоит уже в Италии против рес-публики в ущельях Этрурии; со дня на день растет число непри-ятелей; а начальника этого лагеря, вождя этих врагов мы видим внутри наших стен и даже в самом сенате; он тут, внутри, каждый день измышляет какой-либо гибельный план против республики. Если бы я приказал, Катилина, тебя схватить, каз-нил бы тебя, то я мог бы бояться, что все хорошие граждане скажут, что сделал я это слишком поздно, а не того, чтоб кто-либо упрекнул меня в излишней жестокости. Но то, что нужно было давно уже сделать, я все еще не решаюсь сделать по вполне основательной причине. Я только тогда отправлю тебя на казнь, когда не будет ни одного столь негодного, столь низ-кого, столь похожего на тебя, который бы не согласился, что это сделано совершенно законно. Но пока найдется хоть один чело-век, который решится тебя защищать, ты будешь жить, будешь жить так, как живешь сейчас, весь под надзором многочис-ленной, крепкой охраны, так, чтобы ты даже пальцем не смог шевельнуть против государства. Сотни глаз и ушей будут сле-дить за тобой, как они делали это и до сих пор, – а ты этого даже и не замечаешь!

<…> Ужас и отвращение к тебе питает наша общая мать –родина, давно уже свыклась она с мыслью, что ты только и мечтаешь о ее гибели; неужели же ты не устыдишься ее авто-ритета, не подчинишься ее суду, не убоишься ее силы?

Отчизна обращается к тебе, Катилина, и, как бы молча, так говорит: «В течение нескольких уже лет ни одного преступ-ления не было совершено без твоего участия; ни одного гнусно-го злодеяния не обошлось без тебя: одному тебе безнаказанно сходили с рук частые убийства граждан, притеснения и ограбле-ния союзников; у тебя хватало смелости не только пренебрежи-тельно относиться к законам и судам, но даже дерзко попирать их. Те давние твои поступки, хотя с ними и не следовало мири-ться, я все-таки, как могла, переносила; но теперь я более не намерена переносить, чтобы по вине тебя одного я вся пребыва-ла в непрестанном трепете, чтобы при малейшем шорохе передо мной не вставал грозный призрак Катилины, чтобы, наконец, у всех создавалось впечатление, что никакой злой умысел против меня не может осуществиться без твоего преступного участия. Поэтому уходи и избавь меня от этого страха: если он основа-телен, чтобы он не давил меня своей тяжестью; если же ложен, чтобы я, наконец, когда-нибудь перестала испытывать чувство беспокойства».

Перевод С. П. Кондратьева

Внаслідок таких промов Катіліна покинув Рим, а незабаром загинув у бою поблизу Пісторії. Вождів радикального руху було заарештовано й страчено. Цицерон змушений був піти у вигнання. Після повернення головним чином займався літературною працею. Написав промови на захист народного трибуна Сестія, на захист Мілопа та ін.

Будучи проконсулом у Малій Азії, Цицерон набув попу-лярності у війську. У 50 р. до н.е. він повернувся до Риму. Після вбивства Цезаря Цицерон знову став активним діячем сенатської партії

Проти Антонія оратор написав 14 промов, які, в наслідування Демосфена, називаються філіппіками. За них Цицерона було внесено до проскрипційного списку і в 43 р. до н.е. вбито.

3.3. Цицерон – теоретик красномовства

Пам’ятками античної теорії красномовства Цицерона є трактати «Брут», «Оратор», «Про оратора».

У роботі «Брут» (46 р.) він говорить про історію грецького і римського красномовства, зупиняючись в основному на останньому. Зміст твору більш детально розкривається в іншій назві – «Про знаменитих ораторів». Мета трактату – довести перевагу римських ораторів над грецькими. Цицерон вважає, що недостатньо лише простоти грецького оратора Лісія – вона має бути доповнена піднесенням і силою висловлення Демосфена. Цицерон дає характеристики багатьом римським красномовцям і себе також вважає визначним оратором.

У трактаті «Оратор» (46 р.) висловлена думка про застосування різних стилів у залежності від змісту промови з метою переконати слухачів, посприяти захопленню красою мови. Велику уваги приділяв Цицерон періодизації мови, теорії ритму. Блискучий стиліст, він став творцем літературної мови, котру вважали зразком латинської прози, а також довів до логічного завершення поетику переконання, яка будувалася на двох принципах: повноті доказу та підкреслено чіткій мікро- і макрокомпозиції, що проявилися особливо яскраво у т. зв. «латинському періоді». Цицерон радить:

«Створити вступ до промови, щоб заохотити слухача, привернути його увагу й підготувати його до своїх повчань; викласти справу коротко і ясно, щоб все в ній було зрозуміло; обґрунтувати свою точку зору і заперечити чиюсь і зробити це не хаотично, а за допомогою такої побудови окремих доказів, щоб загальні висновки випливали з окремих доказів. Врешті замкнути все це запальним чи заспокійливим висновком».

Праця «Про оратора» (55 р.) написана у формі діалогу між двома відомими ораторами, попередниками Цицерона, – Ліциннієм Крассом і Марком Антонієм. Свої погляди Цицерон висловлює вустами Красса, який вважає, що оратором може стати лише різнобічно освічена людина. Таким оратором він бачить політичного діяча, патріота держави у скрутний час. У цьому ж творі Цицерон торкається побудови і змісту промови, її оформлення, ритмічності й періодичності. Оратор посилається на виступи актора, який за допомогою міміки й жестів справляє враження на слухачів.

Об ораторе (отр.)

<…> никто не может быть во всех отношениях совершен-ным оратором, если он не изучит всех важнейших предметов и наук. На самом деле, речь должна быть пышным плодом знания предмета; если же оратор не усвоит и не познает предмета своей речи, то словесная форма такой речи представляется пустой и чуть ли не детской болтовней.

Ведь если кто определяет оратора как такого человека, ко-торый может говорить содержательно, выступая только при постановке и ведении судебной тяжбы, или перед народом, или в сенате, то даже при таком определении он должен приписать оратору и признать за ним много достоинств. Дело в том, что без значительной опытности в общественных делах всякого рода, без знания законов, обычаев и права, без знакомства с человеческой природой и с характерами он и в этой области не может действовать с достаточной ловкостью и твердостью. А кто приобретает себе только эти познания, без которых никто не может в судебных делах правильно отстаивать даже самые незначительные позиции, такому человеку может ли быть чужд какой-нибудь вопрос высшего знания? Если же сила оратора заключается только в умении говорить стройно, изящно и содер-жательно, то я спрошу вас: каким образом он может достигнуть этого умения без того знания, в котором вы ему отказываете? Искусство слова немыслимо, если говорящий вполне не усвоил себе избранного содержания <…>. Кому, например, не известно, что сила оратора всего больше обнаруживается в умении возбуждать в слушателях гнев, ненависть или скорбь и от этих эффектов склонять их обратно к мягкости и милосердию? А если кто вполне не проник в души человеческие в их своеобразии по личностям, не постиг тех причин, благодаря которым люди возбуждаются или снова успокаиваются, тот своей речью не сможет достигнуть желаемой цели <…>.

Перевод Ф. Е. Корша

@ Дев’ять правил Цицерона

1. Говори зрозуміло.

2. Говори легко, але не дуже багато, давай іншим можливість виступити.

3. Не перебивай.

4. Будь ввічливим.

5. Прагни говорити вишукано.

6. Ніколи не критикуй інших людей, коли їх немає поряд.

7. Не відволікайся на другорядні речі.

8. Не говори про себе.

9. Ніколи не виходь з себе.

@ Цицерон:

• Необхідно знати всю історію давнини, щоб черпати з неї приклади.

• Часто навіть не корисно знати, що буде в майбутньому: адже це нещастя – журитися про те, чому не можна зарадити, і не мати останньої, але загальної втіхи – надії.

• Праця пом’якшує горе.

• Любов до батьків – основа всіх чеснот.

• Дім, в якому немає книг, подібний до тіла, в якому немає душі.

• Як людина мислить, така вона і є.

• Для вченої й освіченої людини жити – значить мислити.

• Часто і під благеньким плащем криється мудрість.

• Щоб запалювати серця, промова має сама палати.

3.4. «Нове красномовство»

З приходом до влади Октавіана Августа (63 р. до н.е – 14 р. н.е.) у розвитку ораторства настає невелика перерва. Ав-густ вгамував політичне красномовство, і при ньому публічне слово вже не мало значного впливу на суспільство. Залишалася судова риторика.

Ознакою часу стало так зване «нове красномовство», яке характеризувалося особливим стилем «миттєвого ефекту»: короткі яскраві сентенції з антитезами і парадоксами.

С переходом от республики к империи латинское красноречие повторило ту же эволюцию, которую в свое время претерпело греческое красноречие с переходом от эллинских республик к эллинистическим монархиям. Значение политического красноречия упало, значение торжественного красноречия возросло. Не случайно единственный сохранившийся памятник красноречия I в. н.э. – это похвальная речь Плиния императору Траяну.

Судебное красноречие по-прежнему процветало, имена таких ораторов, как Эприй Марцелл или Аквилий Регул, пользовались громкой известностью, но это уже была только известность бойкого обвинителя или адвоката. Римское право все больше складывалось в твердую систему, в речах судебных ораторов оставалось все меньше юридического содержания и все больше формального блеска. Цицероновское многословие становилось уже ненужным, на смену пространным периодам приходили короткие и броские сентенции, лаконически отточенные, заостренные антитезами, сверкающие парадоксами. Все подчиняется мгновенному эффекту. Это – латинская параллель рубленому стилю греческого азианства; впрочем, в Риме этот стиль азианством не называется, а именуется просто «новым красноречием».

Становление нового красноречия было постепенным, совре-менники отмечали его черты уже у крупнейшего оратора следующего за Цицероном поколения – Валерия Мессалы; а еще поколение спустя пылкий и талантливый Кассий Север окончательно утвердил новый стиль на форуме. Успех нового красноречия был огромным .

В імператорському Римі поняття свободи слова було досить обмеженим, про що відзначав Тацит:

«...якщо минулі покоління бачили, що являє собою нічим не обмежена свобода, то ми – таке ж поневолення, бо нескінченні переслідування забрали у нас можливість спілкуватися, висловлювати свої думки і слухати інших».

Тому пожвавлення публіцистичної діяльності переважно припадало на періоди загострення боротьби за владу.

3.5. Риторичні твори Квінтіліана й Тацита

Знаменитий римський ритор Марк Фабій Квінтіліан (35 – бл. 100 рр.) – автор «Риторичних настанов» у 12 томах. У цій праці він зібрав досвід класичної риторики та узагальнений власний досвід викладача риторики й адвоката. Квінтіліан писав, що праця оратора цікава, різноманітна, про неї ніколи не скажеш усього, але він намагатиметься викласти найголовніше.

Змальовуючи образ ідеального оратора, Квінтіліан йшов за Цицероном: справжнім красномовством володіє лише добра й чесна людина. Автор стверджував, що риторика є мистецтво й наука, сила й уміння переконувати, що вона багато запозичує від інших наук. Це твердження продовжувало думки Платона, Арістотеля й Цицерона про необхідність оратору знати й інші науки. Квінтіліан вважав, що знання тільки правил не може зробити людину оратором, необхідно постійно збільшувати активний запас слів, тому радив читати Гомера, Горація, Каллімаха, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Демосфена, Платона, Сенеку, Цицерона та ін.

Вершиною ораторської майстерності Квінтіліан вважав уміння говорити без підготовки, а для цього необхідні великі знання й різнобічні навики. Він виділяв три напрямки в оратор-ському мистецтві: аттичний, азіанський, родоський (назва за місцем виникнення – на Родосі).

Риторичні настанови (фрагм.)

• Бути красномовним є нічим іншим, як виражати словом все те, що розумом охоплене, і повідомляти це слухачам: без цього всі вищенаведені правила не принесуть ніякої користі.

• Різноманітність засобів словесного вираження повинна мати свої межі, блиск – мужню стриманість, а винахідливість має бути поміркованою. Таким чином, промова стане тривалою, але не занадто; вишуканою, але не претензійною; сміливою, але не нахабною; серйозною, але не сумною; глибокою, але не важкою; радісною, але не легковажною; жартівливою, але не розбеще-ною; величною, але не багатослівною.

В одній зі своїх рекомендацій Квінтіліан підкреслював, що про будь-яку подію або вчинок можна скласти правильне уявлення лише за умов вичерпності суджень – у тому випадку, коли відомі відповіді на такі запитання: хто і що зробив, якими засобами, коли і де це відбулося, як і чому це сталося?

Квинтилиан владеет всей риторической литературой, которая существовала до него, и детально ее перечисляет. Здесь мы находим философа Эмпедокла, который, по его свидетельству, первый занимался риторикой; Коракса и Тисия – основателей риторики; знаменитых софистов Горгия, Фрасимаха, Продика, Протагора, впервые рассуждавших об «общих местах», или «Топике»; Гиппия, Алкидаманта; Антифонта, написавшего первую защитительную речь и правила красноречия; Поликрата, Феодора Византийского; оратора Исократа, Аристотеля, Теодекта, стоиков и перипатетиков; Гермагора, Атенея, Аполлония Молонского, Арея, Цецилия и Дионисия Галикарнасского, Аполлодора Пергамского и Феодора Гадарского. Из римлян Квинтилиан упоминает М. Катона Старшего, М. Антония, Цицерона и др.

Риторику он делит на пять частей: изобретение, расположение, словесное выражение, память, произнесение (или действие). Самые же речи он делит на три вида: 1) похвальные (порицательные) или, вообще говоря, доказательные; 2) рассуждающие; 3) судебные.

Главнейшим условием для художественного впечатления от речи, по мнению Квинтилиана, является способ ее произнесения. Квинтилиан много и интересно говорит о выработке интонаций, которые бы точно следовали за настроением говорящего, об их естественности, ровности и разнообразии, об управлении своим дыханием, чтобы останавливаться не тогда, когда уже нет больше сил говорить, а там, где это целесообразно с точки зрения самой речи, и вообще о постоянных упражнениях, великим примером чего является все тот же знаменитый Демосфен. Квинтилиан, далее, много рассуждает о значении жестикуляции для оратора, телодвижений и мимики лица. Это – колоссальные ресурсы для каждого оратора .

@ Квінтіліан:

• Є такі крилаті вислови або приказки, котрі вживають усі. Такі вислови не переходили б із віку у вік, якби всім людям не здавалися істинними.

• Сила духу і пристрасть роблять людину красномовною.

• Засуджують те, чого не розуміють.

• Брехун повинен мати гарну пам’ять.

• Вчитися ніколи не пізно.

Послідовником Квінтіліана був Пліній Молодший (61 –113 рр.), який пройшов усі щаблі державних посад. Своїми вчителями Пліній вважав Демосфена й Цицерона. Написав майже 9 книг послань до різних людей і одну – ділового листування з імператором Траяном. Його листи – це важливі історико-літературні документи своєї епохи. Відомо багато промов Плінія. «Панегірик Траяну» – це святкова промова, де автор вихваляє імператора.

Корнелій Тацит (бл. 57 – бл. 117 рр.) залишив нам діалог «Розмова про ораторів» (бл. 100 р.). Як політика й історика, його більше цікавив не стиль мови, а суть красномовства, місце риторики в житті суспільства. За Тацитом, ораторство – не мир-не й спокійне мистецтво, а бойове, воно міцніє в сутичках. Гарні воїни, на його думку, загартовуються у війні, а не під час миру, так само й красномовство. Тацит пояснював кризу ораторства моральною деградацією і, головне, політичними причинами: республіканський лад з політичною свободою сприяє розвитку красномовства. Монархія, на яку перетворився Рим, придушує свободу й разом з нею красномовство.

Эстетика ораторской речи. На основе диалога «Об ораторах» можно сделать ряд выводов о тех художественно-эстетических требо-ваниях, которые предъявляет к ораторскому искусству Тацит, и даже обрисовать образ идеального оратора. Выясняется, что настоящее ораторское искусство обладает «неподдельным мужеством», «силой», «пользой», которые сочетаются с «возвышенным наслаждением для «свободной» и «благородной» души. Оратор должен обладать «утон-ченной изобретательностью», «краткостью», «убедительностью», «глубоким содержанием» и «великолепием слога». Речь должна быть «красивая», «изящная», «убедительная», одетая скорее в «грубошер-стную тогу», чем «в кричащее тряпье». Хотя широкая образованность и «научное знание» совершенно обязательны для оратора, как и «опыт», но в «искусстве красноречия» главное – это «талант», который «рождается сам собой», «природное дарование», «обогащение души» и некое «дуновение», необходимое для горения пламени. Тацит не раз говорит о «красоте» ораторской речи, о том, что можно назвать «уместностью», или «подобающим», о «блеске» и «возвышенности», о правильно построенном предложении и выборе слов. «Прекрасная» речь основана на целесообразном сочетании всех ее частей, уподоб-ляемых гармонии человеческого тела. Красота и целесообразность создают некое единение, которое можно сравнить с жилищем, нахо-дящимся под крышей, что служит защитой от дождя и вместе с тем радует глаз.

<...> Упадок красноречия произошел, по Тациту, вовсе не из-за «оскудения дарований», «оскудения» древних нравов, «невежества» обучающих и «нерадивости» молодежи. Вся древняя философия, взятая вместе, перипатетики, академики и эпикурейцы, вся совокуп-ность наук во главе с диалектикой и весь авторитет Платона, Ксено-фонта и Демосфена не могут помочь современному ритору, взра-щенному в среде «надуманных, оторванных от жизни декламаций» школьного обучения. Ораторское искусство питается «значитель-ностью дел», «простором форума» и «народным собранием», а не архивами и судами, подъемом и энтузиазмом народа, «своего рода театром», а не судебными разбирательствами, «как в пустыне». В тоне легкой иронии Тацит восхваляет благоденствие Римской империи, чья строгая и абсолютная власть положила конец тому «своеволию» народа, которое «неразумные называют свободой». Но вместе с гибелью этого своеволия, то есть активной политической жизни, ушло в прошлое «великое и яркое» красноречие. По Тациту, «началом начал» для процветания ораторского искусства являются не высоко-нравственные идеи автора трактата «О возвышенном» и не только продуманное обучение по Квинтилиану, а политическая свобода. Таким образом, при чтении диалога Тацита «Об ораторах» мы наблюдаем как бы умирание и последние вздохи великой греко-римской риторики .

@ Тацит:

• Вправи народжують майстерність.

• Лише бовдури називають свалілля свободою.

• Не завжди чутка помиляється, іноді й справедливо думає.

• Знехтуй наклепом, і він зведеться ні на що.

Таким чином, оратори й теоретики риторики Давнього Риму розширили кордони й таємниці слів, висунули теоретичні й практичні принципи ораторства як мистецтва, спираючись на власний досвід і аналіз численних промов відомих ораторів.

Рекомендована література

1. Антична література: Довідник. – К.: Либідь, 1993. – 320 с.

2. Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. І. Білецький. – К.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.). – 612 с.

3. Ашукин Н. С., Ашукина М. Г. Крылатые слова: Литературные цитаты; Образные выражения. – 4-е изд., доп. – М.: Худож. лит., 1988. – 528 с.

4. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.

5. Гaспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // М. Т. Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. – М.: Наука, 1972. – С. 4-73.

6. Електронна бібліотека світової літератури. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua

7. Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Публицистика античного мира. – М.: Изд-во МГУ, 2010. – 240 с.

8. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. – М.: Искусство, 1979.

9. Плутарх. Демосфен і Цицерон. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua/texts/plutarch__demosthenes_and_cicero__ua.htm

10. Тронский И. М. История античной литературы. – Режим доступа: http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm

11. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича – Україна, І. Ортинського – Німеччина). – Львів: ПАІС, 2008. – 135 с.

12. Цицерон. Первая речь против Луция Сергия Катилины // Цицерон. Речи: В 2 т. – Т. 1. – М., 1993.

Контрольні питання та завдання

1. Розкажіть про особливості римської пражурналістики.

2. З’ясуйте, як девіз давніх римлян «Розділяй і владарюй!» визначає головні чинники політичного красномовства.

3. Чим відрізнялося ораторське мистецтво Давнього Риму від давньогрецького?

4. Підготуйте інформацію про одного з давньоримських ораторів (Марк Юній Брут, Юлій Цезар, брати Гракхи та ін.).

5. ۞ Прочитайте уривок із промови Цицерона проти Катіліни й випишіть, переклавши українською, головні засоби впливу на аудиторію, які використовував оратор.

6. ۞ Прочитайте уривок із трактату Цицерона «Про оратора» і запишіть, переклавши українською, головні засоби впливу на аудиторію.

7. ۞ Випишіть із словника «Крылатые слова» вислови Цицерона, які стали крилатими. Розкажіть про їх походження й поясніть значення.

8. Наведіть приклади використання знакової пражурналістики у Стародавньому Римі.

9. Підготуйте розповідь про особливості ораторства І ст. н. е. Як ви розумієте поняття «нове красномовство»?

10. ۞ Ознайомтеся з уривками з праці А. Ф. Лосєва і запишіть, переклавши українською, головні думки Квінтіліана й Тацита стосовно ораторства.

11. ۩Знайдіть приклади зародження різних видів пражурналістики в текстах художньої літератури епохи античності.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте розповідь на одну з тем: «Творчість Цицерона – вершина ораторського мистецтва античності», «Промови Цицерона проти Катіліни як публічна політична зброя», «Теоретичні праці Цицерона про ораторство (основні положення)», «Мова і стиль промов Цицерона».

2. ۞ Проаналізуйте одну з промов Цицерона за таким планом: назва, тема, рік написання, тип промови, структура, головні стильові засоби, прийоми впливу на аудиторію.

3. Ознайомтеся з теоретичними працями Квінтіліана і Тацита. У чому їх значення?

4. Письмові канали передачі інформації у Стародавньому Римі. Створення офіційної газети.

Політична публіцистика Юлія Цезаря

Письмові вправи – найкращий і найвидат-ніший творець і вчитель красномовства. Коли ми пишемо, то наша увага суцільно мобілізована, перед нами постає весь предмет, докази, що стосуються справи.

Цицерон

Только в Цезаре – смысл и надежда словес-ной науки…

Ювенал

На відміну від грецької, де найвизначнішу роль мали усні форми, у Римі на перший план виходять письмові форми передачі інформації, в яких головну роль відіграє інтерес до факту.

До письмових каналів комунікації належать: історичні записи (афіші, скрижалі, фасти, аннали , графіті , «кам’яні листівки» тощо); римська протогазета; епістолярний жанр; літературно-публіцистичні форми (записки, памфлети ) тощо.

4.1. Історичні записи – важливе джерело інформації

До нашого часу збереглася велика кількість записів, зроб-лених на стінах, дошках, мармурі, міді – так звані «кам’яні лис-тівки». Здебільшого це офіційні документи, постанови сенату, закони, пам’ятні дати, оголошення тощо.

У Британському музеї зберігається приватне оголошення на папірусі про продаж раба:

«Він чудово чує обома вухами, бачить обома очима. Гарантую його помірність у їжі, чесність, покірність».

Особливе значення мали римські афіші, які вивішувалися на форумах. Французький дослідник античності Г. Буасьє писав:

«У римлян афиша никогда не превращалась в газету, но продол-жала распространяться на стенах и до конца Империи не переставала служить главным орудием гласности. Посредством афиш, или, как чаще говорили, надписей (inscriptions), объявлений, начальство уве-домляло о своих постановлениях, граждане свидетельствовали о своем почтении богам, преданности государям, признательности благодете-лям и, наконец, посредством афиш же должностные и частные лица распространяли в публике все, что желали довести до ее сведения» .

Відомо, що «Збірка латинських творів» («Corpus inscrip-torum Latinorum»), ще не закінчена, налічувала 120 тис. написів. А на одній із стін, де жив верховний понтифік, була розміщена спеціальна дошка – album , на якій за наказом офіційних властей робили короткі записи про найбільш значущі події в Римі та його провінціях. Коли закінчувався рік, такі дошки (їх називали Великими літописами, або анналами) зносили в архів, звідки потім почалося написання історії римської держави. Аннали можна вважати першими щорічними періо-дичними виданнями.

Календар давніх римлян – фасти – давав інформацію про дні, у які можна було проводити публічні справи, особливо судові (протилежне значення – nefasti).

Інформацію вміщували елогії – короткі написи, складені на честь видатної людини з переліком її заслуг. Найчастіше їх розміщували на обелісках. Про одну з них розповідає Плутарх у життєписі Катона Старшого. Йому поставили статую з написом:

«За то, что, став цензором, он здравыми советами, разумными наставлениями и поучениями снова вывел на правильный путь уже клонившееся к упадку Римское государство».

4.2. Виникнення професії інформатора

Велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації, і тому виникають професії інформаторів. Дослід-ники виділяють дві основні групи.

До першої – входили довірені особи, або operarii . Г. Буасьє називає одного з них на ім’я Хрест.

Имя Хреста, принадлежащее одному из них, заставляет предполагать, что это были Греки, т.е. из тех изворотливых, ловких и смышленых людей, которые проникали всюду и готовы были на всякую работу, лишь бы не умереть с голоду .

Такі приватні інформатори-репортери стежили за громад-ським життям і складали донесення. Оскільки це були в основ-ному декласовані елементи або вільновідпущені раби (а царина їхніх інтересів – чутки, скандали, плітки) – тож професія не викликала особливої поваги. До обов’язків цих людей входило бігати містом і збирати будь-яку інформацію. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор).

У пантеоні римських богів була Чутка (Феме) (з грец. Pheme – чутка, поголос), яку можна вважати богинею інформації. За Вергілієм, це богиня з крилами, яка мала сто очей і сто вух, ніколи не спала, усе бачила й розголошувала сотнею голосів як правду, так і неправду. Земля народила її в помсту богам, щоб вона всюди розповідала про їхні неблаговидні вчинки.

Другу групу інформаторів складали особи, більш знайомі з політикою Риму. Вони були наближені до перших осіб держави і часто знали таємниці політичного життя. До них належав і сам Цицерон, листи якого мають велике історичне значення.

4.3. Давньоримська протогазета

Створення офіційної газети пов’язане з ім’ям Юлія Цезаря. У 59 р. до н.е. після отримання консульства він наказав складати і публікувати на глиняних дощечках як сенатські, так і народні щоденні відомості.

Газета, яку почав видавати Юлій Цезар, називалася «Acta diurna senatus as populi» («Щоденні протоколи сенату і римсь-кого народу»). Цей щоденний листок вміщував протоколи засідань сенату, короткий виклад судових справ, постанови, накази, повідомлення про народні збори, гладіаторські бої, а також промови, навіть зауваження окремих ораторів, відомості про судові засідання. Крім того, у газетaх можна було прочитати оголошення про різні надзвичайні події міського життя, нові призначення, повідомлення про одруження, народження дітей у відомих осіб тощо.

Дослідниця О. М. Корнілова пише, що Юлій Цезар, розпочавши випускати «Acta diurna», найбільше за все хвилю-вався про об’єктивність інформації, що надходила у різні частини республіки.

Про існування римської газети читаємо у П. Берліна.

Римская газета эпохи Цезаря представляла нечто вроде совре-менных официальных указателей. На белой, гипсом покрытой доске делались публикации, которыми правительство Древнего Рима дово-дило до сведения общества все, что считало нужным. Эти доски были весьма сходны с современными афишами, расклеиваемыми на столбах. С этих-то официальных досок и делали копии многочисленные писцы, изготовляя, таким образом, древнейшую римскую газету. Копии изго-товлялись в многочисленных экземплярах и рассылались всем заказ-чикам, оригинал же, провисев некоторое время, сдавался в государ-ственный архив.

Современные археологи раскопали образцы подобных римских досок, служивших прототипом римских газет. По этим раскопкам можно довольно отчетливо восстановить характер римской газеты и ее обычный репертуар. Таких газет современная археология разыскала несколько. Одна из них называлась «Acta diurna Urbis» и имела об-ширное распространение. В репертуар этой газеты входил обычный материал, публикуемый в теперешних официальных органах; в ней печатались официальные указы императоров, распоряжения сената, всяческие назначения, награждения и т.д., заметки о жертвоприноше-ниях, свадьбах, зрелищах и наиболее крупные факты текущей жизни. Газетные сообщения носили сухо официальный характер, сведения сообщались без всякой системы, пестро следуя одно за другим. Вот, например, некоторые известия, опубликованные в древней римской газете и переведенные современными археологами:

«Консул Савиний вступил сегодня в отправление своих служебных обязанностей».

«Вчера над городом разразилась сильная гроза. Недалеко от Велии молнией зажгло дуб».

«В винном погребе произошла драка. Хозяин лавки опасно ранен».

«Меняла Анзидий бежал, захватив с собой большую сумму денег. Он был задержан, и все деньги найдены при нем».

«Разбойник Дениофан, недавно пойманный, сегодня утром был казнен».

В древнейшей газете мы находим далее те же сведения, которы-ми так часто пестрит свежий номер теперешней газеты. Мы читаем, например, что «Титаний приговорил к наказанию мясников, продавав-ших мясо, не предъявленное предварительно к освидетельствова-нию». Такие-то вот пестрые репортерские заметки и составляли, наряду с официальными указами, предписаниями и назначениями, обычное содержание древней римской газеты.

Современный газетный работник может с гордостью сказать, что в числе его родоначальников были такие люди, как знаменитый Плиний. Перу Плиния принадлежит целый ряд заметок в римской газете. Он изложил на страницах «Acta» легенду о том, как во время процесса Милоса, обвинявшегося в убийстве Клавдия, в различных частях Рима выпал град из кирпичей <...>.

Такова была прародительница современной газеты, поскольку, конечно, ее могут восстановить современные исследования .

Римські протогазети готували складачі новин – actuarii . Люди, які збирали матеріали для «Acta diurna», називалися диурналістами . Їх можна вважати попередниками сучасних репортерів.

«Acta diurna» тиражувалися у скрипторіях численною кіль-кістю скрибів (переписувачів документів) під керівництвом досвідченого наставника. Копії газети зберігалися у вигляді згортків у спеціальних загальних приміщеннях, і всі, хто бажав, мали змогу з ними ознайомитися. Газети відзначалися лаконічністю й доступністю, не зовсім правильною мовою. Розповсюджувалися «Acta diurna» різними способами. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях. У Римі існувала пошта, і спеціальні раби-поштарі або гінці розвозили газету за призначенням.

Зацікавлені особи зазвичай прагнули використовувати газети у своїх цілях. Наприклад, в офіційну хроніку включалися пророкування, прогнози погоди й опис атмосферних явищ, які вже відбулися. Це робилося з політичних міркувань: язичницька релігія забороняла починати важливі державні справи, прий-мати серйозні політичні та військові рішення у дні неспри-ятливого стану атмосфери.

Серед науковців щодо «Acta diurna» залишаються дискусійними деякі моменти. Частина дослідників дотримується погляду французького історика Г. Буасьє, який вказував, що газета у Римі з’явилася випадково й вийшла із реформи, що застосовувалася з іншою метою . Інші сприймають «Аcta diurna» швидше як модернізацію актів сенату. Низка проблем пов’язана з методологічним визначенням газети Цезаря як першого періодичного видання. Серйозні доводи проти цієї думки наводить німецький історик Т. Моммзен.

Журналистика, в нашем смысле слова, никогда не существовала у римлян; литературная полемика ограничивалась брошюрной литера-турой, да еще весьма распространенным в то время обычаем писать в общественных местах кистью и грифелем все сведения, предназначав-шиеся для публики. Зато многим мелким личностям поручалось записывание для отсутствующих господ всех ежедневных происшест-вий и городских новостей; Цезарь еще во время своего первого кон-сульства принял необходимые меры для немедленного обнародования извлечений из сенатских прений. Из частных записок этих римских наемных писак и из текущих официальных отчетов возникло что-то вроде столичного листа новостей (acta diurna), куда заносился краткий отчет о делах, обсуждавшихся в народном собрании и в сенате, список родившихся, смертные случаи и тому подобное. Этот листок стал со временем довольно ценным историческим источником, но никогда не имел настоящего политического и литературного значения .

Що стосується подальшої ґенези газети, то вже Октавіан Август зменшив обсяг офіційної інформації, значно розширив відділ пригод, які самі римляни назвали «пустощами» (ineptiae).

Після смерті імператора газета під назвою «Аcta senatus at populi» перетворилася на опис церемоній при дворі, остаточно дискредитувавши громадську просвітницьку функцію цезарівсь-кого видання. «Acta diurna» використовували як офіційний доку-мент без огидливості та глузування, а нові «Acta senatus» стали об’єктом сатири в меніппеї Петронія «Сатирикон».

4.4. Розвиток епістолярного жанру

Епістолярна творчість у Стародавньому Римі замінювала сучасну газету. Багаті римляни, від’їжджаючи у віддалені про-вінції, залишали в Римі своїх рабів або наймали вільних людей, які знали грамоту й регулярно повідомляли у листах своїм гос-подарям про те, що робиться в столиці. Іноді одна така людина працювала на декількох кореспондентів і була, мабуть, прооб-разом інформаційної агенції. Листи давніх римлян не лише джерело, а й засіб доносити свої міркування не тільки до кон-кретних адресатів, а й до широкого кола читачів. Так, Цезар, як досвідчений політик, нерідко сам писав листи, щоб залучити на свій бік видатних людей. Ось свідчення Плутарха:

«Цезарь первый придумал сноситься с друзьями письменно, когда безотлагательные дела или расстояние не позволяли ему объясниться с ними лично».

Цезарь – Цицерону: «Ты открыл все сокровища, свойственные красноречию, и сам первый воспользовался ими. С этой стороны ты много прославил римское имя и возвеличил свою родину. Ты снискал себе лучшую из всех славу и триумф более предпочтительный, чем успехи самых великих полководцев, так как больше ценности в расширении границ ума, чем в расширении пределов государства».

Важливе значення в епістолографічній спадщині Давнього Риму мали листи Цезаря, Горація, Овідія, Сенеки та ін.

Найкраще епістолографія римлян представлена збірками листів Цицерона, який віддавав данину поваги цьому виду людського спілкування. Він писав Гаю Скрибонію Куріону:

«Як ти добре знаєш, листи бувають різних родів; але пряме при-значення листа, ради чого його було винайдено, – це у разі необ-хідності повідомляти відсутнім про щось, що важливо довести до їх відома, з нашої точки зору».

У 1345 р. тексти листів Цицерона знайшов Петрарка. Ра-зом із зустрічними посланнями деяких адресатів кількість цице-ронівських листів включає понад 900 примірників. Тут є листи рекомендаційні, втішливі, листи-прохання, ділові, дружні й жагуче публіцистичні.

З

Цицерон – Цезарю: Прочел я письмо твое, доставленное мне Фурнием, где пишешь ты, чтобы я оставался пока в столице; ты пишешь, что желаешь пользоваться моими советами и авторитетом моим (как государственного деятеля).

Это еще не так удивительно. Но вот я задал себе вопрос, что это значит, что он хочет пользоваться и моим личным влиянием, и даже помощью? И привела меня надежда к той мысли, что ты, Цезарь, человек удивительного, единственного в своем роде благоразумия, хочешь подумать наконец о мире, покое и о добром согласии среди наших сограждан. Вот и полагаю я, что для этого дела я лично, по самой природе своей, человек самый удобный. А если так, если ты действительно помышляешь об оказании должного нашему Помпею, о примирении с ним и с республикой, то лучше меня в качестве посредника не найдешь никого. Мир и только мир советовал я всегда и ему, и сенату. Меча я не обнажал и к войне ни за кого из вас обоих не причастен. Я всегда был того мнения, что война – это в сущности есть орудие, направленное против тебя, орудие, которым недруги и завистники твои стараются умалить твое достоинство, дарованное тебе народом. Я был и прежде всегда ревнителем твоей чести, всегда советовал и другим то же самое, т. е. поддержать тебя, – и теперь меня сильно беспокоит положение Помпея. Да! вот уже немало лет протекло с тех пор, как я полюбил вас обоих – в качестве своих избранников и друзей. Прошу тебя, или, лучше сказать, заклинаю тебя всеми силами: среди твоих многотрудных забот посвяти хоть минуту времени этой мысли – окажи мне вечное благодеяние, сделав меня честным, благородным и любящим другом! Если бы это нужно было для меня только, то и тогда я надеялся бы достичь желаемого; но ведь, по-моему, это касается твоей чести, касается государства; ты должен признать меня, – конечно, если я уцелею благодаря тебе – меня именно из немногих, наиболее способных содействовать водворению согласия между вами обоими и в самом государстве. Я, со своей стороны, уже выразил тебе раньше благодарность за Лентула, за оказанное ему благодеяние, ему, моему благодетелю; однако же, прочитав его письмо ко мне, воодушевленное чувством глубочайшей признательности за твое щедрое благодеяние, я счел и себя самого получившим от тебя то же самое благодеяние, как и он; если ты убежден в моей к нему благодарности, то устрой так, умоляю тебя, чтобы к Помпею у меня было такое же чувство (т.е., пощадив Помпея, благодаря моему посредничеству, дай мне возможность отблагодарить его за все прежнее).

Перевод С. П. Кондратьева

Листи видатних людей читали вголос, коментували й переписували. Існував також жанр відкритих листів , тексти яких розмножували й розвішували в публічних місцях.

4.5. Політична публіцистика Юлія Цезаря

Гай Юлій Цезар (100 – 44 рр. до н.е.) зіграв велику роль в історії публіцистики й політичної агітації. Мистецтво оратора й письменника він успішно використовував у запеклій політичній боротьбі з прихильниками республіки. Освіту ритора Цезар одержав у відомого родоського вчителя красномовства Молона. Про його літературні твори, які, на жаль, не збереглися: епічну поему «Геркулес», трагедію «Цар Едіп», поему «Подорож», трактат у 2 кн. «Про аналогії», написаний у відповідь на твір Цицерона «Про оратора», два памфлети «Антикатони», які розвінчували цицеронівську апологію стоїка Катона, – згадували майже всі античні історики. Саллюстій, Плутарх, Свєтоній описували випадки красномовства Цезаря, його участь у сенатських засіданнях та його роль у формуванні громадської думки.

Не залишилося жодної з політичних промов Цезаря. Ймо-вірно, що він не оприлюднював тексти своїх виступів, бо, на від-міну від Цицерона, не вважав їх творами високого мистецтва, а вбачав у них лише засіб для досягнення мети. Красномовство Цезаря позбавлене поетичних прикрас, але сповнене жвавості, природності й енергії.

Уперше серйозно Цезар узявся за перо, щоб захиститися від нападок сенату в останні місяці свого проконсульства в Галлії. Сенатська партія була стурбована авторитетом Юлія Цезаря й висунула ряд серйозних обвинувачень у порушенні ним норм римського права та військової честі. Від Цезаря вимагали звіту про його дії за час консульства. Злочин, що ста-вили йому за провину, не вважався у Давньому Римі чимось особливим, навпаки, пограбування скарбниці й одержання хаба-рів консулами були явищами звичними, а підступність на війні з варварами цілком могла розцінюватися як військова хитрість. Для Цезаря такий збіг обставин міг невигідно позначитися на подальшій політичній кар’єрі, стати катастрофою. Тому він негайно пише апологію собі – «Записки про галльську війну» (в 7 кн.), де створює міфічний образ непереможного і справед-ливого захисника інтересів римського народу.

«Записки…» розповідають про діяльність Цезаря в Галлії упродовж майже 9 років. Автор зберігає ілюзію правдивості та об’єктивності. Формально твір має вигляд звіту про наступальні й оборонні операції в Галлії. Цезар пише від третьої особи. Він дає хронологічний та послідовний виклад подій, розповідає про звичаї варварів, про справжні бої, вказує імена воїнів, вживає топоніми. Таким чином, читач бачить полководця – справж-нього стратега, наділеного сміливістю, спритністю й умінням виходити з найскрутніших ситуацій.

Упродовж розповіді Цезаря супроводжує Фортуна.

Фортуна (лат. Fortuna) – римська богиня щастя, долі, добробуту, успіху, ототожнювана з грецькою Тіхе. У Римі Фортуна мала особливу шану; значення її зросло, коли занепала віра у стародавніх богів. За Плутархом, Фортуна, прибувши до Риму, скинула крила, зняла взуття і зійшла з кулі щастя з виразним наміром навіки залишитися в столиці. Зображували її у вигляді жінки, яка тримає в лівій руці ріг Амальтеї і розсипає монети або спирається на кулю й у правій руці тримає коло (символ минущого щастя).

@ Латинські прислів’я:

• Fortuna caeca est – Доля сліпа.

• Fortuna faveat fortibus – Щастя сприяє відважним.

• Fortuna fertes metuit, ignavos permit – Доля боїться хоробрих, пригноблює полохливих.

Герой «Записок…» завжди на чолі свого війська, на перед-ньому краї оборони – там, де найважче. Перед битвою наказує всьому війську «залишити коней, щоб, урівнявши небезпеку всіх, полишити надію на втечу». Він простий, невибагливий, нарівні з солдатами переносить весь тягар служби.

Цезар розповідає про мужність своїх підлеглих, про наго-роди й заохочення героїв. Розрахунок автора простий: головна опора могутності Цезаря – армія. Солдат повинен відчувати своє значення, турботу полководця про себе і тоді служитиме вірою й правдою. Мужність армії Цезаря підкреслена описом хоробрості ворогів, їхньої хитрості й завзятості. Автор ставиться з повагою й до військового мистецтва варварів. У розповіді про оборону Алезії звучить гімн стійкості й самовідданості галлів. Однак Цезар постійно підкреслює «варварську» підступність своїх ворогів, послам яких не довіряє, а миролюбства побоюється. Як будь-який римлянин, він говорить, що краще мертвий ворог, ніж ненадійний друг. Описи загибелі римлян пройняті хвилюванням і драматизмом. Тільки прагненням до слави Риму, турботою про благо держави й римського народу пояснює Цезар свою неймовірну жорстокість до варварів. Він повідомляє про продаж у рабство 53 тис. осіб із племені адуатуків, які порушили умови капітуляції. Рятуючи Рим і своє військо від «дуже небезпечної війни», Цезар наказує майже повністю знищити деякі племена варварів, що просили миру; в інтересах римського народу переправляється за Рейн, щоб «вселити германцям... страх за їхні власні володіння». У свідомість громадянина впро-ваджується ідея про мудрість і далекоглядність проконсула, головною турботою якого є інтереси римського народу.

Отже, Цезар своїми «Записками про галльську війну» не тільки вдало спростував усі обвинувачення політичних про-тивників, а й викрив їхню змову з варварами.

У наступній книзі, «Записках про громадянську війну», Цезар стикається ще з більшими труднощами ідеологічного характеру. Йому не вдається довго зберігати позицію об’єктив-ного оповідача й доводиться вдаватися до менш респектабель-них прийомів виправдань та інвектив . Намагаючись виправ-дати свої протизаконні дії, автор наводить аргументи, що ство-рюють видимість справедливості. Так, свій перехід через прикордонну ріку Рубікон він робить заради блага держави.

Цезар був прихильником аттичного стилю. Його «Запис-ки…» – це зразок простоти, ясності й переконливості. В обох творах, які залишилися незакінченими, Цезар створив особли-вий стиль політичної публіцистики, де зміг уникнути образ-ливого тону, просторічних слів, архаїзмів, неологізмів, складних поетичних тропів, пишноти, вигадливості, слів у переносному значенні. Іноді Цезар вживає скоромовки або фігури умовчання, зрозумілі тільки уважному читачеві. Його прийоми залишаються майже непомітними, і в читача виникає відчуття прямоти й правдивості автора, який виставляє на суд римського народу «оголену правду». Навіть він був уведений в оману май-стерністю Цезаря, вважав його твори «чистими, простими, чарівними» і писав, що після Цезаря історик не стане описувати війни з галлами.

Стиль автора «Записок…» – це стиль полководця. У промові Критогната він виявляє талант у мистецтві етопеї , створюючи образ суворого й непохитного галла. Ядром дина-мічного стилю Цезаря вважають пряму мову. Відчуття простору створюють різноманітні топоніми.

Науковців здавна цікавило питання стосовно жанру «За-писок…». Їх називали воєнними мемуарами, історіографічними працями, автобіографічними записками тощо. Античні джерела дають інформацію, що основою тексту були донесення, реляції про воєнні дії, які регулярно складалися у штабі полководця.

Як відомо, твори Цезаря видані з поміткою «commen-tarii», що означало записи по ходу подій, оперативні замітки про те, що відбувається. Плутарх згадував:

«Він [Цезар] вправлявся ще й у тому, щоб, сидячи на коні, диктувати одночасно листи двом або навіть, як стверджує Оппій [наближений Цезаря], ще більшій кількості писців».

Дослідники вважають, що під диктовку була створена і частина «Записок…».

Осада лагеря Цицерона (кн.V, гл. 44) (отр.)

<…> В этом легионе было два очень храбрых человека, оба центуриона, с такими заслугами, что приближались к нача-льникам первого ранга: Тит Пулион и Люций Ворен. Между ни-ми постоянно шел спор, кто из них лучше, и в течение многих лет как соперники они боролись за высшие места. Когда у укре-плений шел очень горячий бой, первый из них, Пулион, гово-рит: «В чем дело, Ворен! Какого еще другого случая ждешь ты, чтобы доказать свою храбрость? Этот день рассудит все наши споры». С этими словами он выходит из укрепления и смело кидается туда, где толпа врагов была особенно густой. Но и Ворен не скрывается за валом: боясь плохого мнения о себе со стороны всех, он следует за ним. Когда между Пулионом и вра-гами был уже маленький промежуток, он бросает во врагов дро-тик и одного из толпы врагов убивает; когда тот пал бездыхан-ным, галлы прикрывают его щитами и все бросают копья в сво-его врага, не давая ему возможности отступить. Щит Пулиона пробит, и копье вонзилось в перевязь меча. Этот случай повер-нул ножны в сторону, и когда Пулион попытался вытащить меч, то сделать это правой рукой он никак не мог, а враги стали окру-жать его, при полной его беспомощности. Тут на помощь свое-му противнику приходит Ворен и помогает ему, попавшему в затруднительное положение. Тогда вся толпа врагов тотчас от Пулиона обратилась на него: они считали, что Пулион убит ко-пьем. Ворен вступает в рукопашный бой и, поразив одного, за-ставляет других немного отступить; но в то время как он насту-пает с слишком большою горячностью, он падает, попав ногою в рытвину. Ему, в свою очередь окруженному врагами, оказы-вает помощь Пулион. Таким образом, оба, перебив много вра-гов, с величайшей славой невредимыми вернулись назад в ла-герь. Так и в этом споре, и в этой битве судьба играла ими обоими: каждый из них, будучи другому соперником, принес ему помощь и спасенье, так что нельзя было решить, кто же из них по доблести должен считаться выше.

Перевод М. М. Покровского

Речь Критогната (отр.)

[Вождь Галлии, восставшей против оккупации ее Цезарем, – Верцингеторикс, потерпев поражение, со всей пехотой бросился в укрепленную Алезию. Цезарь сплошным укреплением запер Верцингеторикса с войсками в Алезии. Общее ополчение Галлии задержалось, и в Алезии начался голод, а с ним появилось и малодушие; стали раздаваться голоса, что надо сдаваться. Тогда выступил Критогнат, пользовавшийся большим авторитетом. В своей речи он освещает «победы» римлян с точки зрения покоренных ими народов].

<…> Каково настроение, думаете вы, будет у наших близ-ких и родственников после того, как в одном месте будет избито восемьдесят тысяч человек? Если им придется вступить в сраже-ние почти что на наших трупах? Не лишайте же своей помощи тех, кто ради вашего спасения пренебрег своей собственной опасностью, и по собственной глупости и легкомыслию, по сла-боумию нашему не повергайте в прах всю Галлию, не надевай-те на нее ярмо вечного рабства. Или потому, что они не пришли к назначенному сроку, вы уже сомневаетесь в их верности и постоянстве? В чем дело? Или вы думаете, что римляне ежедне-вно работают на своих внешних укреплениях ради удовольст-вия? Если вас не могут подкрепить вестники от наших друзей, так как всякая возможность добраться до нас совершенно отре-зана, то воспользуйтесь свидетельством наших врагов, что при-ближается момент их прихода; испуганные этим, они дни и ночи заняты работами. Итак, каково же мое предложение? Сделать то, что наши предки сделали далеко не в такой важной войне с кимврами и тевтонами: запертые в своих городах и испытывая такой же недостаток, как мы, они поддержали свою жизнь телом тех, которые, казалось, по возрасту были бесполезны для войны, но не сдались врагам. Если бы даже мы не имели примера такой твердости, я во имя свободы счел бы прекраснейшим делом – показать его и передать на память потомству.

Но разве та война была в чем-либо похожа на нынешнюю? Опустошив Галлию, причинив огромные бедствия нашим преде-лам, кимвры в конце концов ушли и устремились на другие страны; права, законы, поля, свободу они нам оставили. Римля-не же к чему, по правде, другому стремятся или чего желают, как не того, чтобы под влиянием зависти засесть на полях и в областях тех, о которых они по молве узнали, как славных и мо-гущественных на войне, и навязать им навсегда вечное рабство. Ни на каком другом условии они войны не вели. Если того, что делается у далеких народов, вы не знаете, то посмотрите на со-седнюю Галлию, которая обращена в провинцию: ее права и законы изменены, она подчинена секирам ликторов и задавлена непрерывным рабством.

Перевод С. П. Кондратьева

Основні принципи публіцистики Цезаря намагалися вжи-вати його послідовники, автори записок «Александрійська вій-на», «Африканська війна», але мали менший талант і політич-ний досвід, що позначилося на художньому рівні цих творів.

@ Цезар:

• Прийшов, побачив, переміг.

• Перейти Рубікон.

• Досвід усьому вчитель.

• Люди охоче вірять тому, чому бажають вірити.

• Кожен – коваль своєї долі.

Отже, важливими письмовими інформаційними джерелами Стародавнього Риму були історичні записи, епістологріфія, політична публіцистика Цезаря. Велике значення мало створення офіційної газети.

Рекомендована література

1. Античная литература. Рим: Антология / Сост. Н. А. Федоров, В. И. Мирошенкова. – М.: Высш. шк., 1988. – 720 с.

2. Берлин П. Очерки современной журналистики // История печати: В 2 т. – Т. 2. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журна-листики»). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/34_2.htm

3. Електронна бібліотека світової літератури. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua

4. История печати: Антология: Т. 3: Газета Древнего мира / Очерки по истории мировой почты / Сатирико-нравоучительные журналы Стиля и Аддисона: Учебное пособие для вузов (сост., предисл., комм. Засурского Я. Н., Бакулина О. А.). – М.: Аспект Пресс, 2008 г. – 271 с. (Серия «Классика журналистики»).

5. Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Публицистика античного мира. – М.: Изд-во МГУ, 2010. – 240 с.

6. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. – М.: Искусство, 1979.

7. Моммзен Т. История Рима: В 5 т. – Т. 3. – СПб., 1995. – Режим досту-па: http://www.centant.pu.ru/sno/lib/momm/index.htm

8. Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология: В 2 т. – М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2003.

9. Тронский И. М. История античной литературы. – Режим доступа: http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm

10. Утченко С. Л. Юлий Цезарь. – М.: Мысль, 1976. – Режим доступа: http://militera.lib.ru/bio/utchenko_sl/index.html

11. Федченко П. М. Преса та її попередники. – К.: Наукова думка, 1969. – 350 с.

Контрольні питання та завдання

1. Які історичні записи дають найбільше уявлення про існування письмової пражурналістики? Проілюструйте це за допомогою прикладів.

2. ۞ «Уникай, як підводного каменя, нового й незвичного слова», – писав Цезар у роботі «Про аналогії». Які ще його вислови вам відомі? Як вони використовуються в журналістиці? Наведіть приклади.

3. Використовуючи науковий матеріал до теми, підготуйте розповідь про виникнення римської протогазети.

4. Цицерон у трактаті «Брут» дає таку характеристику творам Цезаря: «Записки…» …заслуговують на вищу похвалу – в них є гола простота і чарівність, вільні від пишного ораторства». Обґрунтуйте справедливість цих слів.

5. ۞ Ознайомтеся з уривками з творів Цезаря і випишіть з тексту, переклавши українською, основні стильові прийоми. Доведіть, що стиль публіцистики Цезаря – це стиль полководця.

6. ۩ Дослідник С. Л. Утченко підрахував, що у творах «Записок…» ім’я Цезаря згадується 775 разів. Про що це свідчить?

7. ۩ До якого жанру слід віднести «Записки…» Юлія Цезаря?

8. Яке значення мав епістолярний жанр у Стародавньому Римі?

Завдання для самостійного опрацювання

1. ۩ Розкажіть про формування й розвиток епістолярного жанру та жанру відкритих листів у Стародавньому Римі.

2. Підготуйте розповідь на одну з запропонованих тем: «Публіцистика і ораторство Юлія Цезаря», «Особливості політичної публіцистики у «Записках…» Юлія Цезаря».

5. Публіцистичні жанри античності І–ІІ ст.

…коли навіть природа відмовила в хисті, – обурення створить вірш.

Ювенал

5.1. Розвиток віршованої сатири

У І ст. до н.е. – І-ІІ ст. н.е. для викриття політичних супро-тивників використовували як переписані промови, так і прозові твори та вірші. Значного поширення набувають жанри віршо-ваної сатири і послання . Пражурналістика виявляє себе у формах інвективи, епіграми , памфлету тощо.

Батьком римської сатири традиційно вважають давньо-римського публіциста Гая Луцілія (бл. 180 – 102 рр. до н.е.). Він писав про всі сфери римського життя, різко критикував окремих осіб. Його «сатури» мають форми пародії, памфлету, послання, фейлетону тощо. Написані вони здебільшого дактиличним гекзаметром. Ім’я Луцілія стало синонімом безкомпромісної критики.

Найкращі зразки римська сатира залишила у творах Горація, Ювенала, Марціала (епіграми) та ін.

Квінт Горацій Флакк (65 – 8 рр. до н.е.) – один із найвидатніших поетів античності. Орієнтуючись на Луцілія, запозичив у нього традиційні типи людей, образи, навіть імена, проте збагатив сатиру новими мотивами, зробив мову соковитішою. Улюблену працю над віршами Горацій мусив поєднувати зі службою в державній установі на посаді переписувача фінансових документів. Окрилений визнанням, Горацій завершив першу книгу сатир, які називав бесідами, бо й справді невимушено говорив то з адресатом твору, то з уявним співрозмовником, то сам з собою.

Сатира ІV (урив.)

<…> Поміркуєм над іншим: чи ти справедливо

Дивишся оком кривим на сатиру. Ось Капрій і Сульгій,

Два скаржники, все винюхують, нишпорять, люті й охриплі,

Страх на злочинців наводять. Та хто за собою не чує

Жодного злочину – той жартуватиме з їхніх донесень.

Хай би ти й схожий на Целія був, розбишаку, чи Бірра –

Все ж би не мусив лякатись мене: я ж не Капрій, не Сульгій.

Творів моїх і в книгарні нема, й на стовпі їх не хвалять.

Люд не обслинить їх, пальцем пітним Гермоген не торкнеться.

Їх лише друзям я зрідка читаю, та й то хіба змусять,

Звісно, не будь-де почну й не для всіх, як, буває, читають

Посеред Форуму, в гущі людей; залюбки й у купальні

Дехто читає: там голос, мовляв, аж гуде під склепінням.

От і милується ним. А чи впору гуде, чи доречно –

Байдуже їм, недотепам. – «А ти таки звик дошкуляти, –

Часто мені дорікають,– кольнеш і вже радий!» – Стривайте,

Звідки цей докір? Чи, може, хто з тих, із якими дружив я,

Кинув його? Буває ж такий, що позаочі й друга

Геть обчорнить, ще й обмовнику, встрявши в розмову, підтакне.

Слави дотепного прагне такий, а щоб гурт розсмішити –

Піде на все: таємницю довір йому – тут же розплеще.

Ось в кому зло, громадянине римський, таких бережися!

Переклад А. Содомори

@ Горацій:

• У межах природи живи!

• Великі обіцянки зменшують довір’я.

• Ті, що виїздять за море, міняють небо, а не душу.

Децім Юній Ювенал (45–130 рр.) – знаменитий пред-ставник картаючої сатири. Народився у місті Аквін. Переїхав-ши до Риму, вивчав ораторське мистецтво й виступав публічно, але без особливого успіху. Ювенал мав командну посаду в армії і лише у зрілі роки прославився як сатирик.

Перша сатира – ніби вступ до всіх інших. Перебираючи ха-рактерні риси римських звичаїв періоду імперії, Ювенал писав, що, спостерігаючи таке, не можна не взятися за перо.

Сатира І (урив.)

<…> Хто б тут сатир не писав, коли євнух весілля справляє,

Мевія, груди свої оголивши, у бік кабанові

Списа встромляє, коли за патриціїв нині береться

Той, хто голив мені, хлопцеві, бороду вже жорсткувату.

Інший он, раб із Канопа, з-над Нілу пройдисвіт, Кріспін той,

Вправно плечем ворухнув і свій плащ пурпуровий тирійський

Все поправляє й на пальці пітнім вертить золотий свій

Перстень, немовби в жару він занадто обтяжував руку.

Важко сатир не писать: хто б настільки міг бути байдужим

До зіпсуття в нашім Римі, настільки залізним, щоб гнівом

Не спалахнуть, коли стріне Матона, юриста, що в ношах

Ледь помістивсь, а за ним – на найближчого друга донощик;

Так він і ловить ті крихти усі, що лишились від краху

Знатних людей; його Масса боїться, його задобряють

Кар і тремтливий Латин, підсилаючи на ніч Тімелу.

Тут тебе з шляху зметуть усі ті, хто отримує спадок

Протягом ночі, хай знає, яким є найкращий сьогодні

Шлях, що веде до зірок, – піддобритись багатій бабусі:

Вже Прокулей має унційку; аж одинадцять у Гілла –

В кожного плата така, на яку, як мужчина, спромігся.

Хай бере плату й за кров – і хай блідне, мов той, хто босоніж

Раптом на люту змію наступив, чи промовець, що мусить

Мову врочисту вести при вівтарі лугудунськім.

Переклад М. Зерова, В. Волощука

Друга сатира скерована проти лицемірів, що, марнуючи життя в розпусті, наважуються говорити про моральність. Наступні твори – про невигоди столичного життя для бідної, але чесної людини, про придворне життя, про римських жінок, для яких немає нічого, що б вони не вважали за ганебне, про аристократичне чванство, яке поєднується в сучасних поетові вельможах з найганебнішим життям, про розбещеність, яка панувала в Римі, тощо. Сатири розвивають моральні теми в дусі поширеної на той час у Римі стоїчної філософії. Сумному становищу людей інтелігентських професій – поетів, істориків, ораторів, учителів – присвячена сьома сатира.

Сатира VІІ (отр.)

<…> Только в Цезаре – смысл и надежда словесной науки:

Он ведь один почтил печальных Камен в это время –

Время ненастья, когда знаменитые наши поэты

Брали на откуп то в Габиях баню, то в Риме пекарню

И не считали позором и срамом глашатая дело,

Время, когда из долин Аганиппы, покинув их, Клио,

Вовсе голодная, переселилась в приемные залы.

Если нельзя увидать и гроша в тени Пиэрии,

Ты поневоле возьмешь ремесло и кличку Махеры:

Выйдешь толпе продавать на комиссию взятые вещи –

Мебель, посуду для вин, треноги, комоды, шкатулки,

Пакка и Фавста стихи – «Алцитою», «Фивы», «Терея».

Лучше уж так, чем в суде заявлять, что ты очевидец,

Сам ничего не видав; хоть и так поступают вифинцы,

Разные всадники там азиатские, каппадокийцы

Да голопятый народ, что Галлия нам поставляет.

Только лишь с этой поры наукам противной работы

Взять не захочет никто, вплетающий звучные речи

В мерно-певучий размер, никто, отведавший лавра…

<… > свободы нам не дано, а зараза писать не у всех излечима.

Болью души она держит людей и в них матереет.

Лишь выходящий из ряда поэт, особенной крови,

Что не привык повторять приведенное, что не чеканит

Пошлых стихов одинаковой для всех разменной монетой, –

Этот поэт – я не знаю его, а чувствую только –

Создан духом превыше забот, без горечи вовсе;

Он стремится в леса и жадно пьет Аонидин

Ключ вдохновенья. Не будет певцом пиэрийского грота,

Тирса не сможет держать – бедняк печальный, лишенный

Всех тех средств, что нужны его телу днем или ночью:

Клич заздравный творя, Гораций, конечно, был сытым!

Есть ли таланту простор, когда не только стихами

Сердце полно и стремленьем к владыкам Кирры и Нисы, –

Сердце, которому трудно нести двойную заботу?

<…> Жить под личиною средств, превышающих их состоянье;

Но расточительный Рим не знает предела издержкам.

Разве мы верим речам? Ведь никто не доверил бы нынче

Двести монет Цицерону, когда бы не перстень блестящий.

<…> Перед лицом этих трат полагают, что пары червонцев

Хватит вполне заплатить хотя бы Квинтилиану.

Сын для отца дешевле всего. «Откуда же столько

Квинтилиан имеет лесов?» Не надо примеров

Редкой удачи: кому повезет, тот и мудр и прекрасен,

Красноречив; кому повезет – родовит, благороден

И, как сенатор, – обут в сапоги с застежками лункой;

Раз повезло, он великий оратор, искусный стрелок он.

Чудно поет (даже если охрип). Вся разница в том лишь,

Что за светила тебя с материнского лона приемлют,

Слыша твой первый крик рожденного только младенца.

Если захочет Судьба, ты из ритора консулом станешь;

Волею той же Судьбы ты не консул будешь, а ритор.

<…> Вот так и блюди суровой науки обычай,

Ибо учителя долг – языком в совершенстве владея,

Помнить историю всю, а авторов литературных

Знать, как свои пять пальцев, всегда <…>.

Перевод Д. С. Недовича

У новій європейській літературі ім’я Ювенала стало сино-німом гнівної сатири.

5.2. Публіцистика Сенеки

Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.) – філософ, поет і державний діяч. При імператорі Калігулі (37–41 рр.) став відомим письменником і оратором, членом сенату.

У 41 р. Сенеку було звинувачено у перелюбстві й відправ-лено у вигнання на о. Корсика. Тут він написав трактат «Про стислість життя» – на користь філософії, яка веде до щирого блага. Слідом за стоїками Сенека думав, що монархія за умови правління справедливого царя може бути запорукою добробуту держави. Йому випало боротися із впливом Агриппини. Сенека переміг, але ця перемога стала гіршою за поразку: у 59 р. Нерон наказав убити Агриппину, і Сенека був змушений не тільки санкціонувати матеревбивство, але й виступити з виправданням перед сенатом. Він написав трактат «Про блаженне життя», у якому намагався примирити стоїчну доктрину й дійсність.

У 62 р. філософ пише трактат «Про спокій душі». Діяння залишається для нього щирим поприщем чесноти і справою на благо держави. Автор демонстративно відсторонювався від громадського життя. Людина має право на дозвілля, навіть не відслуживши визначений термін державі, – доводив він у трактаті «Про дозвілля». Останній твір Сенеки – «Моральні листи до Луцілія», написаний в епістолярній формі.

Сенека вітає свого Луцілія!

Я розумію, Луцілію, що не лише вдосконалююсь, а й перемінююсь. Не кажу, та й не сподіваюся, що в мені вже не зосталось нічого такого, чого б не треба було змінювати. Та й дивно, якби не було ще всякого-різного, що належало б чи то пригамувати в собі, а чи примножити. Та вже як душа бачить свої хиби, хоч досі й не помічала їх, то хіба це не свідчення того, що вона – на стежці до вдосконалення? Деяких недужих вітають з тим, що вони самі відчули себе недужими. Отож я хотів би поділитися з тобою тією раптовою своєю переміною: тоді був би впевненіший щодо нашої дружби – справжньої дружби, якої неспроможні порушити ні надія, ні страх, ані корисливість, дружби, з якою люди вмирають, задля якої вмирають. Назву тобі багатьох, котрим бракувало не друга – дружби. А цього не буває, коли душею однаково пориваємось до чеснот. Та й не диво: ми ж тоді знаємо, що все у нас спільне, надто – прикрощі. Не можеш собі уявити, скільки корисного, я сам це помічаю, приносить мені кожен день! – «Поділись і зі мною, – скажеш, – тим, що ти випробував і визнав таким помічним». – Я ж і сам радий усе перелити в тебе, та й вивчаю щось, власне, для того, аби мати ту приємність – навчити. Ніяке знання – хай і незвичайне, рятівне – мене не втішатиме, якщо ним володітиму тільки для себе. Коли б мудрість давалася лише з тією умовою, щоб я тримав її, мов у клітці, й нікому про неї не говорив, – я б одкинув її. Ні з ким не поділене добро, хоч би яким було воно, радості не приносить. Отож перешлю тобі й самі книжки, а щоб ти не трудився, вишукуючи корисне, то зроблю помітки – відразу зможеш приступити до того, що я сам подивляю і схвалюю. І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все побачити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам, по-друге, тому, що шлях через настанови – довгий, а через приклади – короткий і надійний. Клеант не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Арістотель, та й весь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Полієн завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епікура, як спільному з ним життю. А втім, закликаю тебе не лише користати, а й допомагати: чимало добра дамо собі навзаєм.

А тим часом, аби сплатити тобі мій щоденний борг, скажу, чим я нині захопився, читаючи Гекатона. «Запитаєш, – мовив, – чого я домігся? – Я почав бути другом сам собі». Чималого, скажу, домігся: ніколи не буду самотнім. А ще, вір мені, хто став другом собі, той буде другом для всіх інших. Бувай здоров!

Переклад А. Содомори

Вільні міркування Сенеки на різні теми вплинули на євро-пейську літературу. Основоположник англійського есе Ф. Бекон прямо називав листи Сенеки зразком, на який він орієнтувався при написанні своїх творів.

Улюбленою формою наставляння з часів Сократа став філософський діалог, або діатриба . З усного мовлення діатри-ба легко переходила в невеликі трактати (у Сенеки вони так і називаються «Діалоги») і листи.

Сенека не користувався складною системою засобів кла-сичної риторики, а створював свою. Він вживав короткі фрази, перебивав сам себе запитаннями, вводив розмовну лексику, тво-рив неологізми. Зразком такого стилю є незакінчений публіци-стичний памфлет «Огарбузення», написаний у стилі «меніппової сатири». Назва твору – каламбур до слова «обожнювання». У Римі гарбуз був символом глупоти. Сенека замінює слово «обожнювання» словом «огарбузення». Майстерно висміюючи імператора Клавдія за допомогою високих цитат з Гомера, Евріпіда, Вергілія та народних приказок і грубих слів, Сенека прославляє молодого, вихованого ним імператора Нерона. «Огарбузення» – сатира не тільки на Клавдія, але й на прийоми імператорського самовладдя та засідання сенату.

Отыквление (отр.)

Клавдий начал задыхаться, а все душа с телом не рас-стается. Вот Меркурий, всегдашний почитатель его талантов, отозвал в сторонку одну из Парок и молвил: «Послушай, лихо-дейка ты эдакая, доколе у тебя этот бедняга корчиться будет? Неужто его мучению и конца нет? Уж никак шестьдесят четвер-тый год пошел, как он все издыхать собирается: что, ты ни ему, ни государству добра что ли не хочешь? Дай ты гадателям хоть раз-то не соврать: ведь с тех пор как он императором стал, они его все время хоронят, чуть не ежемесячно. А впрочем, коли и врут они, так и то не диво: часа его смерти никто не ведает; никто не считал, что он и на свет-то родился. Делай ты, однако, свое дело. Этого ты умертви, а дворец дай другим, получше!»

<…> Что потом на земле поделалось – и говорить нечего: все это вам отлично известно. Нечего бояться, что вылетит из памяти такая всеобщая радость, – как гвоздем засела: своего счастья никто не забывает! А вот послушайте, что на небе-то потом было: тут уж за верность ручаюсь!

Докладывают Юпитеру, что пришел какой-то верзила, седой совсем; грозится за что-то, видно: все головой трясет; а правую ногу совсем волочит. Спросили-де у него, из каких он, – пробурчал что-то несуразное: ничего разобрать нельзя; и языка-то его не поймешь: не по-гречески это, и не по-римски, да и не по-каковски. Тут Юпитер Геракла за бока; тот весь свет на-сквозь прошел и, надо полагать, – уж все языки знает; ему и велит он пойти и доподлинно узнать, что это за человек такой. Струсил, однако ж, Геракл по первому разу; а он, надо сказать, никакого чудовища не пугался. Как увидел он невиданную рожу, неслыханную поступь да как голос услыхал такой, что на земле и зверя этакого нет, – надо быть, в океане этакие чудови-ща водятся, – хриплый да перекатистый, подумал Геракл, что ему «тринадцатая» работа приспела. Вгляделся, однако, попри-стальней – как будто бы и на человека смахивает. Подошел поближе, да как сам-то из греков был, так сразу по-гречески его и вопросил: «Кто ты таков? где отчизна твоя? где родитель живет твой?» [Стих из Гомера. Здесь Сенека смеется над Клавдием, который мнил себя знатоком классической греческой поэзии и считал себя видным филологом].

Обрадовался Клавдий, что и на небе «филологи» завелись; подумал, что авось и его «Истории» [Клавдий мнил себя и историком. Он написал на греческом языке историю Карфагена и на латинском языке историю Рима со времени Юлия Цезаря] там местечко найдется куда пристроиться <…>.

Пошли споры, но казалось, что дело Клавдия, пожалуй, и выгорит. Пуще всего Геракл суетился ковать железо, пока горячо: сюда-туда бегал он, то тому, то другому шепнет: «Будь другом, похлопочи за меня: напредки коли захочешь чего, и тебе отслужу; знаешь, рука руку моет». Но вот встает бог Август, когда до него черед дошел голос подавать, и отменную речь произносит:

«Вами, сенаторы, свидетельствуюсь, что как только в боги попал, я и рта не разевал: моя хата с краю – ничего не знаю! Да только уж невтерпеж приходится: и обидно молчать, а пуще того – совестно. Это затем-то я и море и сушу умиротворил? Затем, что ли, усобицу утихомирил? Для того столицу законами утвердил, постройками разукрасил, чтобы... фу! слов даже не хватает, сенаторы: с сердцов язык совсем даже отнялся! Уж я вам Мессалы Корвина словами скажу (мастер был на это дело!): «царствовать просто совестно!» Это он-то, ничтожество, кото-рому, кажется, и мухи с места не согнать, а вот подите-ка: человека ему зарезать нипочем было, словно собаке лапу на тумбу поднять!.. Да что ж мне поминать всех тех почтенных людей? Совсем недосуг о народной беде плакать, как своей семье плохо приходится! Об этом и поговорю теперь, а то уж пока оставлю. Хоть сестра моя и не знает пословицы «своя рубашка к телу ближе», да я-то ее знаю. Вот полюбуйтесь-ка на него; сколько ведь лет он мной, именем моим дышал, можно сказать, а чем отблагодарил? Двух правнучек моих, Юлий, извел: одну зарезал, другую голодом уморил, да еще прапра-внука одного, Люция Силана – пожалуй, что и без вины вовсе: коли на правду пошло, так и ты, Юпитер, поглядишь, в том же проштрафился... Ну-ка, почивший Клавдий, держи-ка ответ мне: по какому такому основанию ты всем побитым тобою, мужеска и женска пола, смертный приговор изрекал, дела порядком не разобравши и слова в оправдание пикнуть не давши? А? Это где ж такие порядки бывают? Уж на небе-то ничего такого не слыхано. Вон, видишь, Юпитер – сколько лет царем, а всего одному только Вулкану ногу и сломал: «За ногу взявши, низринул его из чертогов надзвездных»; ну, на жену там разозлился, ну, чуточку повесил ее – так ведь не до смерти же! А ты Мессалину зарезал, а ведь вы оба мне двоюродная родня приходитесь! «Знать не знаю, ведать не ведаю», – говоришь ты. Да прах тебя побери совсем: это уж ни на что не похоже: не знать, что зарезал, хуже, чем и впрямь зарезать! Он, изволите видеть, с покойного Калигулы все примеры брал; тот тестя зарезал, этот и зятя прихватил; Калигула у Крассова сына имя «Магна» [Magnus – великий] отнял, а этот имя-то ему оставил, а голову снял. В одной только семье прирезал он Красса, Магна, Скрибонию, сестер Тристионий, Ассариона – все аристократы ведь это, а Красс такой дурак, что ему хоть государством править, так в самую пору! И его-то вы богом хотите делать? Этакое-то чучело гороховое? Да пусть он всего-навсего хоть три слова сряду без запинки проговорит, – коли не поперхнется, я его рабом быть согласен. Да кто этакого бога почитать станет? Верить-то в него кто будет? Этаких богами будете жаловать, так и вас, смотрите, никто за богов не сочтет! Ну, так вот вам, сенаторы: коли я себя у вас вел прилично, слова никому поперек не молвил, так уж вступитесь за мою обиду. А по делу сему вот вам и решение мое», – и давай читать по записочке: «Поелику почивший Клавдий зарезал тестя своего Аппия Силана да зятьев двух: Магна Помпея с Люцием Силаном, да дочкиного свекра Красса Фруги – дурака, на него самого, как две капли, похожего, да дочкину свекровь Скрибонию, да жену Мессалину, да еще иных прочих, им же числа и меры нету, – то благоугодно мне: строгому по суду взысканию его подвергнуть, от суда укло-няться способы ему пресечь, в три шеи его отсюда вытолкать, в месяц – с неба, в трое суток – с Олимпа выпроводить!»

Приговор был одобрен. И, недолго думая, сцапал его Меркурий за шиворот и потащил с неба туда, «отколе смертным нет возврата». Спускаются они на землю, идут по Святой улице, и спрашивает Меркурий: «Чего это люди сбежались? Уж не Клавдия ли хоронят?» А какая и в самом деле пышная процес-сия была, церемония прямо на совесть, точно и вправду бога какого хоронили: трубы трубят, рога дудят, музыки всякой видимо-невидимо, такой грохот и трескотня, что уж и Клавдию стало слышно. На лице у всех радость и ликование: римляне разгуливают себе, точно из неволи вырвались. Агафон только да несколько подьячих ревели, зато уж от чистого сердца. Из всех щелей повылезли судейские, бледные, чахлые, в чем душа дер-жится, точно их сейчас из гроба вынули. Из них кто-то такой, увидя тех подьячих, как они шушукались да судьбину горькую свою оплакивали, подошел к ним и молвил: «А что? говорил я вам – не все коту масленица!» [Клавдий слышит, как хор поет ему надгробную песнь].

Увидел и Клавдий свои похороны, догадался тогда, что и впрямь он покойник. Ужасно понравилось ему это пение и захо-телось тут подольше остаться. Но «вестник богов» хватает его за ворот, закутывает ему голову, чтобы не узнал никто, и тащит его через Марсово поле; там, между Тибром и Крытой улицей, они благополучно проваливаются в тартарары <…>.

Разносится весть о приходе Клавдия: бегут все к Месса-лине, а впереди всех отпущенники: Полибий, Мирон, Гарпократ, Амфей, Феронакт, которых Клавдий всех вперед себя на тот свет послал дорогу себе готовить. За ними двое префектов – Катоний Юст и Руфрий Поллион, потом друзья: Луций Сатур-нин, Помпей Педон, Луп и Азиний Целер – все консуляры! А напоследок – племянница, за ней другая, зятья, свекры, свек-рови, вся родня! И все они целой вереницей выскочили Клавдию навстречу. Увидя их, он восклицает: «Ба! Знакомые все лица! Да как вы сюда попали-то?» А Помпей на это: «Что-о, изверг! Как попали? А кто это нас сюда отправил, как не ты сам, друзей своих убийца? Пойдем-ка в суд: я те покажу-у!» Тащит его к Эаку [Эак – один из судей в подземном царстве. Вместе с Миносом и Радамантом он судит людей, попавших после смерти в царство Аида]; а тот по Корнелиеву закону над убийцами суд творил. Подают ему челобитную, чтобы Клавдия под суд упрятать, и убытки подводят: «Побито-де сенаторов им душ тридцать пять, всадни-ков римских – двести двадцать один, а иных прочих – «яко песку морского». Адвоката у Клавдия не нашлось. Вылез, нако-нец, Публий Петроний, собутыльник его давнишний, который и по-клавдиевски говорить разумел, и попросил было льготной отсрочки. Не дали. Выступает обвинителем Помпей Педон: крик и сумятица страшная! Защитник Клавдия только было рот открыл – не тут-то было: Эак, судья архиправедный, велел ему молчать и, выслушав «только одну сторону», сейчас и резолю-цию положил: «Поделом вору и мука!».

Сразу притихли все: в диковину им было такое дело: никогда-де такого суда и слыхано не было! А Клавдию он показался только не совсем праведным, хоть и совсем не новым. Спорили долго о наказании – какую бы ему казнь изобрести. Одни толковали, что не пора ли Сисифа с работы сменить, другие – что и Тантал-де уж довольно помучился, пусть и отдохнет, третьи – что не худо бы Иксионово колесо приоста-новить; но старым каторжникам суд решил пощады не давать, чтобы, значит, и Клавдию неповадно было. Решили наконец, что нужно новую совсем казнь выдумать: изобрести ему какой-нибудь напрасный труд, страсть какую-нибудь, да только без всякого толку. Вот Эак и приговорил его в кости играть бездонным стаканчиком. И начал он кости собирать, а они знай проваливаются, – ну ничего и не выходит!

Вот-вот в дырявый стакан соберет он звенящие кости,

Сразу провалятся обе насквозь, и напрасно старанье!

Снова сберет их и бросить те кости на стол норовит он,

Точно и впрямь в игре настоящей, – игрок дерзновенный

Снова обманут: меж пальцев скользнут коварные кости,

И упованием тщетным вовеки он должен терзаться!

Так и Сисиф: едва лишь вершины горы он коснется

С ношей своею – назад уже катится жесткое бремя!

Тут откуда ни возьмись – Калигула: требует Клавдия себе в рабы; свидетелей приводит, как он его, Клавдия то есть, кнутом и палкой бил и плюхами кормил. Калигуле его и отдают, а Калигула Клавдия Эаку дарит, этот же его – Менандру, отпу-щеннику своему, в подстряпчие пожертвовал...

[Заключительная часть сатиры до нас не дошла. В ней, по-видимому, изображалось, что в честь Клавдия была поставлена не статуя его, а тыква – как символ глупости].

Перевод И. Холодняка

@ Сенека:

• Хто став другом собі, той буде другом для всіх інших.

• Брешуть раби, вільні люди говорять правду.

• Панувати над собою – найбільша влада.

• Кожній справі – свій час.

• Знось із гідністю те, що змінити не можеш.

5.3. Сатиричні діалоги Лукіана

Ідеологія верхівки античного суспільства напередодні її кризи різнобічно зображена Лукіаном (125 – 180 рр.). Видатний сатирик народився в Сирії, у місті Самосата. В автобіографічній промові «Сновидіння» Лукіан згадує про труднощі свого шляху до науки. Він застерігає молодь, щоб через бідність ніхто не занапастив своїх природних здібностей і не відвернувся від нав-чання. Наполегливість, витримка й меткий розум допомогли Лукіанові досягти своєї мети й стати освіченою людиною. Він покинув батьківщину й вирушив до іонійських міст Малої Азії, де вивчав риторику, філософію, право, грецьку мову, класиків аттичної прози.

Визнаний Елладою й Римом як оратор і філософ, ерудит у галузі грецької літератури, Лукіан залишався патріотом. Він вважав, що всі знання людина здобуває для того, щоб принести якомога більше користі батьківщині.

Лукіан працював у різних літературних жанрах. Писав промови, декламації, трактати, що провіщають європейські есе, памфлети у формі послань, діатриби, епіграми та сатиричні ро-мани, але найулюбленішим його жанром були діалоги. За сло-вами Лукіана, він поєднав філософський діалог з комедією. Усі жанри тісно перепліталися. Так, твір «Як писати історію» є одночасно роздумом і листом, «Про жертвоприношення» – діалогом і роздумом, «Про смерть Перегріна» – роздумом, діалогом і драмою.

«Похвала мусі» – промова і пародія, пародійний панегірик, енкомій на честь комахи, ніби вищої від царів, бо вона ласує їхніми стравами першою. Та перш за все це сатира на риторичні декламації, які писали, а частіше виголошували перед публікою як імпровізації на задані теми. Твір є свідченням того, що Лукіан пройшов риторичну школу і засвоїв усі тонкощі красномовства.

Похвала мухе

1. Отнюдь не малое место среди летающих занимает муха, если сравнивать ее с комарами, мошками и прочей крылатой мело-чью, которую настолько величиной превосходит муха, насколь-ко сама она уступает пчеле. И крыльями муха снабжена не по общей мерке. Одним дано сплошь зарастать волосами, другим же предоставлено пользоваться быстрыми крыльями – подобно кузнечикам, стрекозам и пчелам. Из сетчатки крылья у мухи, но сетчатки нежной, как покрывало, и по сравнению с ней крылья других так же грубы, как греческие одежды против тонких и мягких тканей индийских. К тому же, если кто пристально вглядится, – крылья мухи расцвечены, как у павлина, когда она, распростершись, взмахивает ими под лучами солнца.

2. И полет мухи не похож на быстрые взмахи летучей мыши, не похож на подпрыгивания кузнечиков или кружение осы – плав-ным поворотом стремится муха к некоей цели, намеченной в воздухе. И к тому же летит она не безмолвно, но с песней, однако не с враждебной песней комаров, не с тяжелым жуж-жанием пчел или ос, страшным и угрожающим, – нет, песнь мухи настолько звонче и слаще, как против труб и кимвалов медовые флейты.

3. Что же до других частей тела, то голова мухи наитончайше соединяется с шеей, легко поворачиваясь вокруг, а не сросшись, как у кузнечика; выпуклые глаза с большим количеством рого-вицы; грудь, прекрасно сложенная, и ноги, прорастающие сво-бодно, без излишней связанности, как у осы. Брюшко – крепкое и похоже на панцирь своими широкими поясками и чешуйками. Защищается муха не жалящим хвостом, как пчелы и осы, но губами и хоботком, таким же, как у слона; им-то она и разыс-кивает, и хватает пищу, и удерживает ее, крепко прильнув напоминающим щупальцы полипа хоботком. Из него-то пока-зывается зуб, прокусывая которым, пьет муха кровь; пьет она молоко, но сладка ей и кровь, боль пострадавшего невелика. Шестиногая, ходит муха только на четырех, пользуясь двумя передними как руками. И можно видеть муху, стоящую на четырех и совершенно по-человечески, по-нашему держащую на весу в руках что-нибудь съестное.

4. Рождается же муха не сразу такой, но сначала червяком из погибших людей или животных. Немного спустя муха выпус-кает лапки, отращивает крылья, сменяет пресмыканье на полет, беременеет и рождает маленького червячка – будущую муху. Пребывая и питаясь с людьми одними кушаньями, за одним столом, она отведывает все, кроме елея, ибо пить для нее – смерть. И все же она недолговечна, ибо очень скупо отмерены ей пределы жизни. Потому-то больше всего любит она свет и на свету устраивает свои общественные дела. Ночь же муха прово-дит мирно, не летает и не поет, но притаится и сидит непо-движно.

5. И еще буду я говорить о большом уме, когда избегает муха злоумышляющего и враждебного к ней паука: она подсматри-вает севшего в засаду и, смотря прямо на него, вдруг отклоняет полет, чтобы не попасться в расставленные сети, не спутаться сплетениями чудовища. О мужестве и отваге мухи не нам подо-бает говорить; красноречивейший из поэтов – Гомер – не со львом, не с леопардом и не с вепрем сравнивает отвагу лучшего из героев, желая его похвалить, но с дерзновением мухи, с неустрашимостью и упорством ее натиска. Ведь именно так он говорит: не дерзка она, но дерзновенна [«Илиада», XVII, 569-571]. Ибо, пойманная, говорит поэт, она не сдается, но наносит укусы. И вообще, так восхваляет поэт и восторгается мухой, что не один только раз и не редко, но очень часто вспоминает ее: так, только упоминаемая, украшает она поэму. То рассказывает поэт, как толпами слетаются мухи на молоко [«Илиада», II, 469-471, XVI, 641-642], то говорит об Афине, когда отвращает она стрелу от Менелая, чтобы не нанесли ему смертельной раны; сравнивая ее с заботливой матерью, укладывающей своего детеныша, снова сопоставляет с ней муху [«Илиада», IV, 130-131]. Также прекрасным эпитетом украсил он мух, прозвав «крепкими», а рой их называя «народом» [«Илиада», II, 469].

6. И так сильна муха, что, кусая, прокалывает не только кожу человека, но и быка, и лошади, и даже слону она причиняет боль, забираясь в его морщины и беспокоя его своим соразмер-ным по величине хоботком. В любовных же и брачных сно-шениях у них большая свобода. Самец, подобно петуху, взойдя, не спрыгивает тотчас же, но мчится вдаль на своей подруге, она же несет возлюбленного. Так летят они вместе, и связь эта, заключенная в воздухе, не нарушается полетом.

[7. Мертвая муха, посыпанная пеплом, воскресает и начинает жизнь снова.]

8. Свободная, ничем не связанная, пожинает муха труды других, и всегда полны для нее столы. Ибо и козы доятся для нее, и пчелы на нее работают не меньше, чем на человека, и повара для нее услащают приправы. Пробует она их раньше царей: прогу-ливаясь по столам, муха угощается вместе с ними и наслажда-ется из всех блюд.

9. Муха не лепит, не плетет себе постоянного гнезда, выбирая, подобно скифам, блуждающие перелеты, и, где бы ни застала ее ночь, там она находит и пищу, и сон. Ибо, как я уже сказал, с наступлением темноты муха ничего не предпринимает, находя ниже своего достоинства скрытно что-либо совершать, – она считает, что нет ничего постыдного в ее делах и не принесет ей стыд ничто, совершенное при свете.

10. Одно предание рассказывает, что в древние времена жила Муха – прекрасная женщина, певунья и с языком болтливым, как мельница, и были они вместе с Селеной [Селена – богиня луны, влюбленная в прекрасного Эндимиона] влюблены в одного и того же Эндимиона. И вот постоянно будила она спящего юно-шу, болтая, напевая и подсмеиваясь над ним, и так рассердила его однажды, что Селена в гневе превратила женщину вот в эту муху. Поэтому-то и теперь, вспоминая Эндимиона, она словно завидует сну спящих, особенно молодых и нежных. Укус ее и жажда крови – знак ненависти, но любви и ласки, ибо стремится она, по возможности, отведать от всего и добыть меда с красоты.

11. По уверениям древних, была также и некая женщина, называвшаяся Мухой, – поэтесса, прекрасная и мудрая, и другая еще – знаменитая в Аттике гетера, о которой комический поэт сказал: «Ну, укусила Муха, так до сердца дрожь». Веселая комедия также не пренебрегала и не закрывала доступ на сцену имени Мухи. Не стыдились его и родители, Мухой называя своих дочерей. Да и трагедия с великой похвалой вспоминает муху в стихах:

Какой позор! Бесстрашно муха на людей

Стремит полет отважный, жаждет смерти их,

И воины робеют пред копьем врага...

12. Существуют еще и особые большие мухи, которых многие называют «солдатами», другие же – «собаками», с суровейшим жужжанием и быстрейшим полетом. Эти долговечнее других и всю зиму переносят без пищи, большей частью притаившись под крышей. Удивительно и то, что мухи совершают положен-ное для обоих – и женского и мужского родов, попеременно в них выступая, по следам сына Гермеса и Афродиты с его смешанной природой и двойственной красотой. Но я прерываю мое слово – хотя многое еще мог бы сказать, – чтобы не по-думал кто-нибудь, что я, по пословице, «делаю из мухи слона».

Перевод К. М. Колобовой

@ Лукіан:

• Юпітере, ти сердишся, отже, ти неправий.

• Користуйся своєю власністю, як людина, що повинна умерти, своє ж багатство бережи, як людина, що повинна жити довго.

• Розумний той, хто, пам’ятаючи це, уміє триматися посередині між скупістю й марнотратством.

• Люди – не те, що гроші: їх одразу не розгледиш.

Таким чином, публіцистика пізньої античності представ-лена перш за все віршованими сатирами Горація і Ювенала та різножанровими творами Сенеки і Лукіана.

Рекомендована література

1. Античная литература. Рим: Антология / Сост. Н. А. Федоров, В. И. Мирошенкова. – М.: Высш. шк., 1988. – 720 с.

2. Античная литература, поэзия и философия. – Режим доступа: http://www.lib.ru/POEEAST/

3. Електронна бібліотека світової літератури. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua

4. Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Публицистика античного мира. – М.: Изд-во МГУ, 2010. – 240 с.

5. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. – К.: Либідь, 2001. – 718 с.

6. Підлісна Г. Н. Антична література: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1992. – 255 с.

7. Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология: В 2 т. – М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2003.

8. Содомора А. На дорозі до самого себе // Сенека. Моральні листи до Луцілія. – К.: Основи, 1996. – С. 3-35.

9. Тронский И. М. История античной литературы. – Режим доступа: http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm

10. Ученова В. В. У истоков публицистики. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 211 с.

11. Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естет. нарис. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 360 с.

Контрольні питання та завдання

1. Які жанри публіцистики були найпоширенішими у Стародавньому Римі? Чим це можна пояснити?

2. Прочитайте ІV сатиру Горація. Які актуальні питання сучасності він порушує? Які ще сатири і послання Горація вам відомі? Визначте значення творчості поета у пражурналістиці античності.

3. ۞ У посланні Горація «До Пісонів» є такі побажання поетам:

…хто пише, – беріться за те, що було б вам по силі,

Зваживши добре, що втримають плечі, під чим –

подадуться...

Хто відповідний предмет підібрав, то вже неодмінно

Знайде потрібні слова й укладе їх у світлім порядку.

Блиск і принадність порядку того (чи я помиляюсь?) –

В тім, щоб доречно сказати таке, що саме до речі,

Інше відклавши до часу. Ось так і в обіцяну пісню

Слово при слові низати належить і чуйно, й уважно:

Це ось відкине поет, а тому от – надасть перевагу.

Буде добірний твій вислів, якщо звичайнісіньке слово

Блисне в незвичнім зв’язку, мов нове: а як іноді треба

Зміст невідомих речей іменами новими розкрити,

Слово створити, незнане Цетегам, – хай мають поети

Право на те, але з нього розумно нехай користають.

Чи можна використати ці слова як настанови майбутнім журналістам? Відповідь обґрунтуйте.

4. ۞ Прокоментуйте VІІ сатиру Ювенала.

5. Порівняйте сатири Ювенала і Горація. Що між ними спільного й відмінного?

6. А. Содомора пише: «Читаючи «Листи до Луцілія», можемо розгубитися серед величезної кількості порушуваних проблем, численних історичних постатей, подій, безлічі різних епізодів, картинок із життя тощо». Пригадайте, про які проблеми, події й постаті йдеться у творі?

7. ۞ Прочитайте памфлет Сенеки «Огарбузення». Випишіть головні стильові особливості сатири, переклавши їх українською.

8. ۩ У словнику «Крылатые слова» Ашукіних подано лише один вислів Сенеки («Людині властиво помилятися»). Доповніть, по можливості, словникові статті іншими висловами філософа.

9. ۩ http://sophia.nau.edu.ua/library/st_rep/cep_sen.html – це адреса сайту, де Катерина Цепок розмістила свого листа до Сенеки. Напишіть у відповідь відкритого листа.

10. ۞ Сучасники називали Лукіана «прометеєм красномовства». Прочи-тайте його «Похвалу мусі» і обґрунтуйте справедливість цих слів.

Завдання для самостійного опрацювання

1. З’ясуйте роль Луцілія – першого сатирика Риму.

2. ۩ Підготуйте розповідь про Меніппа і з’ясуйте походження терміна «меніппова сатира». Доведіть, що «Огарбузення» Сенеки написано у цьому стилі.

3. ۞ Напишіть есе на одну з тем: «Мандрівний філософ і ритор Лукіан», «Памфлети Лукіана».

РОЗДІЛ ІІ

РАННЯ ХРИСТИЯНСЬКА ПУБЛІЦИСТИКА.

ЖУРНАЛІСТИКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ

1. Рання християнська публіцистика

як форма ораторського мистецтва

Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог.

Євангеліє від Івана, 1:1.

Как понять – почему, как магнитом, человече-ство притягивает к личности Иисуса Христа, хотя он пришел в мир уничиженный, не было в нем ни таинственности индийских мудрецов, ни поэтической экзотики восточной философии? Все, что он говорил, было просто, ясно. Даже примеры его притч были взяты из обыденной жизни…

А. Мень

1.1. Виникнення християнства

Християнська публіцистика – найменш вивчена частина античної публіцистичної спадщини. Проповідь у християнстві є важливою формою ораторського мистецтва.

В епоху розквіту Римської імперії внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, філософії та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. З іудаїзму в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Завітом (ХІІ–ІІ ст. до н.е.). Він складався з трьох великих циклів:

1. Закон (Тора), або П’ятикнижжя Мойсея: Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону.

2. Пророки: історичні хронічки, дві книги Самуїла, дві книги Царств (у православно-католицькій традиції чотири книги Царств), книги великих і малих пророків тощо.

3. Писання: книга псалмів, книга Приповістей Соломонових, книга Екклезіаста (Проповідника) тощо.

@ Заповіді Божі:

• Нехай не буде тобі інших богів передо Мною!

• Не призивай Ймення Господа, Бога твого, надаремно!

• Пам’ятай день святий, щоб святити його!

• Шануй свого батька та матір свою [щоб довгі були твої дні на землі]!

• Не вбивай!

• Не чини перелюбу!

• Не кради!

• Не свідчи неправдиво на свого ближнього!

• Не жадай дому ближнього свого!

• Не жадай жінки ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!

Священик Руської Православної Церкви, богослов, пропо-відник і письменник Олександр Мень (1935 – 1990 рр.) у лекції «Христианство» писав:

«Конечно, христианство бросило вызов многим философским и религиозным системам. Но одновременно оно ответило на чаяния большинства из них. И самое сильное в христианской духовности – именно не отрицание, а утверждение, охват и полнота.

Если буддизм был пронизан страстным стремлением к избав-лению от зла, стремлением к спасению (Будда говорил, что как воды морские пропитаны солью, так и его учение – дхарма – проникнуто идеей спасения), то эта жажда спасения, обетование спасения присущи и христианству, Новому Завету.

Если в исламе есть абсолютная преданность человека Богу, который является суверенным властелином космоса и человеческой судьбы, то это самое мы находим и в христианстве.

Если в китайском миросозерцании небо – Цянь – является чем-то ориентирующим человека в жизненных вещах, даже в мелочах, в различных оттенках традиций, то и это есть в христианстве.

Если брахманизм (современный индуизм) говорит нам о много-образных проявлениях Божественного, то и это есть в христианстве.

Если, наконец, пантеизм утверждает, что Бог во всем, что он, как некая таинственная сила, пронизывает каждую каплю, каждый атом мироздания, – то христианство и с этим согласно, хотя оно не ограничивает воздействие Бога только этим пантеистическим всепри-сутствием».

Спочатку християнство розповсюджувалося тільки усно. Точкою відліку є 30 рік – початок суспільного служіння Ісуса Христа, яке тривало понад 3 роки. На відміну від інших ора-торів Христос не написав власноруч жодного рядка. Його про-мови записані його учнями: Матвієм, Марком, Лукою, Іваном.

Зміст християнства – це віра в те, що 2 тисячі років тому Бог прийшов у наш світ – народився, прийняв ім’я Ісус, пропові-дував, страждав і помер на хресті, як людина. Саме розповідь про земне буття Христа і його вчення склала основу Нового Завіту (2-га пол. І ст. – поч. ІІ ст.), який став частиною Біблії. Якщо Старий Завіт визнається як іудеями, так і християнами, то Новий Завіт є священною книгою тільки для християн.

Новий Завіт складається з чотирьох великих циклів:

1. Євангелія: від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана, – в яких описане земне життя Ісуса Христа.

2. Діяння святих апостолів.

3. Соборні послання святих апостолів, послання св. Павла.

4. Одкровення св. Івана Богослова, або Апокаліпсис.

Дослідник Р. В. Жолудь наголошує на публіцистичному потенціалі Євангелій.

Евангельская история была специально предназначена для распространения, акта коммуникации, обращения к широкой аудитории. Само греческое слово – «благая весть» подтверждает эту мысль. И коммуникация здесь носит конкретно публицистический характер: это не коммуникация – передача информации, а коммуникация – убеждение <…>. Четыре автора создают эффект жизненной полноты, многогранности свидетельства, описывая увиденное (или услышанное) неодинаково, с разных точек зрения, помогая лучше понять смысл рассказываемого .

Євангелія від св. Матвія

Глава 6. Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас; а як ні, то не матимете нагороди від Отця вашого, що на небі. Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А як ти чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять става-ти й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить та-ємне, віддасть тобі явно. А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не вподобляйтеся їм, бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання! Ви ж моліться отак: Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І про-сти нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь. Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не прос-тить вам прогріхів ваших. А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, намасти свою голову, і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підко-пуються та не крадуть. Бо де скарб твій, там буде й серце твоє! Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява! Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні. Через те вам кажу: Не журіться про життя своє що бу-дете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартіші за них? Хто ж із вас, коли журиться, зможе додати до зросту свого бодай ліктя одного? І про одяг чого ви клопочетесь? По-гляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогод-ні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні! Отож, не журіться, кажучи: Що ми будемо їсти, чи: Що будемо пити, або: У що ми зодягне-мось? Бо ж усього того погани шукають; але знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно. Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться. Отож, не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопо-четься. Кожний день має досить своєї турботи!

Християнство було своєрідною формою протесту заво-йованих і пригноблених, спочатку розповсюдилося у східних провінціях у нижчих прошарках суспільства й зазнавало жорстокого переслідування з боку влади.

Перші згадки про християн у римських джерелах відно-сяться до часу правління імператора Нерона (I ст.), коли християн звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихиль-ників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз із владою.

Головна мета проповідей Христа полягала у тому, щоб навчити людей щирим і нелицемірним поняттям про Бога, виховати любов до ближнього, не тільки просвітити розум, а й очистити серце. Христос проповідував дві «найбільші заповіді в законі», у яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: «возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм», друга ж: «возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон» [Євангеліє від Матвія. 22.37; 39-40].

У загальному вигляді Христос викладає Своє вчення у Нагорній проповіді, де, крім трансформації старозавітних законів, пропонується ідеальна модель поведінки людини. Надалі Христос розвиває й конкретизує висловлені тут прин-ципи. Його проповіді мають винятково практичний характер. Своїм учням Ісус нерідко говорить методичні, довгі проповіді [напр., прощальна промова у 14-16 гл. Євангелія від Івана], у бесідах із простими людьми віддає перевагу коротким задушевним промовам [напр., Євангеліє від Матвія, 19, 16-21; від Луки, 7, 40-50].

Для кращого й образного розуміння Своїх промов Христос використовує притчі , які відрізняються простотою й наочні-стю і були близькі слухачам, оскільки мали місцевий характер, відповідний як історії та звичаям іудейського народу, так і професійній діяльності людей: землеробству, рибальству, ско-тарству, виноробству тощо.

Христос не прагнув до зовнішньої краси мови, не використовував допоміжні ораторські прийоми, говорив легко, невимушено й навіть невигадливо, незважаючи на використання образних висловів і метафор. Багато своїх проповідей Христос доповнював різними дивами: зціленням хворих, воскресінням померлих. Це служило насамперед доказом однієї з головних тем проповідей Ісуса – того, що з вірою можна одержати від Бога все, про що людина попросить.

Після закінчення земного служіння Христа (33 рік) хрис-тиянська публіцистика здобуває не тільки усний характер (про-повідь), але й письмовий – послання: євангеліста Луки, апос-толів Якова, Петра, Івана, Юди (тезка зрадника), Павла.

1.2. Публіцистика апостола Павла

Особливе значення має публіцистика апостола Павла. У Діяннях наводяться його найважливіші промови, серед яких – в афінському ареопазі та перед царем Агриппою. В Афінах Павло виступав перед освіченими й допитливими язичниками. Як у свій час Христос, апостол спілкувався з огляду на інтелек-туальний, соціальний і релігійний рівні своїх співрозмовників.

Уміло використовуючи принцип «бути для всіх усім», Павло на початку своєї промови говорив про благочестя афінян, цитував вірші відомого тоді в Афінах Арата. Апостола слухали доти, доки він висловлював загальні істини, але як тільки починав говорити про найважливіші принципи вчення Христа, над ним починали сміятися й навіть не давали договорити. І лише кілька людей увірували в Христа по слову апостола Павла. Для язичницького оратора такий результат промови був би цілковитим провалом, але не для християнського проповідника, бо йому важлива кожна звернена до християнства душа.

Послання апостола Павла (йому приписують 14 послань) діляться на місіонерські (звернені до жителів певних міст або регіонів – римлян, коринфян, ефесян, галатів тощо) і пастирські (звернені до учнів – Тита, Тимофія).

Серед місіонерських найбільш характерне «Перше послан-ня до коринфян». Основна тема його, як і багатьох інших, – єдність церкви. Особливий інтерес мають настанови Павла коринфським християнам, що не втратили актуальності й через 2 тис. років: наприклад, про свободу як основу морального життя й уміння обмежувати її, про тілесну чистоту, про шлюб. Питанням родини, взаєминам чоловіка й дружини, батьків і дітей апостол Павло приділяв чимало уваги і в інших посланнях.

Головний принцип, згідно з яким має будуватися христи-янська родина, на думку апостола Павла, – взаємна відповідаль-ність її членів і любов, причому не тільки плотська, але й духов-на. Глава 13 першого послання до коринфян – справжній гімн любові.

Перше послання св. Павла до коринфян

Глава 13. Коли я говорю мовами людськими й анголь-ськими, та любові не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, то пожитку не матиму жадного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо ми зна-ємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж досконале наста-не, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина, я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розу-мію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. А тепер залиша-ються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!

Падіння Римської імперії в 476 р. надовго перервало по-ступальний розвиток журналістики. Обсяг публіцистичної твор-чості різко зменшився у порівнянні з античністю: по-перше, відбулося скорочення освіченої аудиторії, по-друге, світська публіцистика майже цілком витіснилася християнською.

Імператор Костянтин I на початку IV ст. визнав християн-ство державною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив усі язичницькі обряди.

Таким чином, для розвитку християнської публіцистики склалися сприятливі умови. Її формування йшло, як і в поперед-ніх століттях, у двох найважливіших напрямках: усному й письмовому.

1.3. Проповідь – особливий вид усної публіцистики

Новий тип красномовства складається вже у II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострилася боротьба з єресями, що зумовило розвиток полемі-ки. Власне, риторика у християнському Середньовіччі набуває рис гомілетики (правил побудови проповіді), зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком та джерелом культури.

Починає формуватися особливий вид усної публіцистики – проповідь, яка стає головною формою масової комунікації.

Посилаючись на Святе Письмо як на незаперечну моральну максиму, проповідь закликала до покаяння і звіщала подію спасіння, живила віру, ставила читача, слухача перед фактом, який передбачав і формував запитання, на кожному історичному етапі засвідчувала новизну «християнського сьогодні». Найважливішим фактом, яким у всі часи оперував проповідник, був і залишається факт звитяги Христа над спокусами світу та над смертю <…>. Проповідник завжди знахо-диться перед незбагненною, невимовною, жорстокою дійсністю, яка незмірно перевищує його, а тому повинна зберігати ясність і прозо-рість мислення, оскільки включений у нескінченний поступ такого пізнання, «коли сила проникливості людського розуму йде в парі з інтуїцією серця». А отже для проповідника важливо, щоб його слово зрозуміли <…>.

Зміст проповіді, на відміну від змісту промов античності, формується переважно завдяки посиланням на інший текст, який прочитується у творчості того чи іншого автора, у суміжному дискурсі чи попередній літературі <…>.

Християнська проповідь, взявши за основу проповідні тексти Святого Письма, поєднала в собі слово як інструментарій і Слово як сакрум, завдяки чому земне, житейське наближає до Великого і Духовного .

За змістом проповіді діляться на такі види: омілія, або з’ясу-вальна бесіда, що ставить своїм завданням пояснення Святого Письма; слово, що вимовляється з нагоди церковного свята або дня пам’яті якого-небудь святого; катехізичне повчання; пуб-ліцистична проповідь, що відповідає на злободенні питання сучасності.

Проповіді бувають також парафіяльні (вимовлені свяще-ником у церкві перед парафіянами-християнами) і місіонерські (вимовлені священиком-місіонером у далеких землях перед язичниками з метою навернути їх у християнство).

З перших століть складаються два центри християнської публіцистики: західний (зі столицею в Римі) і східний (зі столи-цею в Константинополі).

1.4. Західна традиція християнства

Західну традицію християнства представляє творчість Єроніма Стридонського, Амбросія Медіоланського, Аврелія Ав-густина.

Єронім Стридонський (340 – 420 рр.) віддавав перевагу письмовому красномовству. Він прославився насамперед перек-ладом Біблії на латинську мову (Вульгату) і епістолярною спадщиною (відомо близько 200 його листів).

Письмо к Магну, великому оратору города Рима (отр.)

О том, что наш Себезий исправился, мы узнали не столько из твоего письма, сколько из его раскаяния. И, удивительно, насколько приятней стал исправившийся, чем был неприятен заблуждающийся. Снисходительность отца и благонравие сына соревновались между собою: в то время как один не помнил прошлого, другой давал добрые обещания на будущее. Потому и мне, и тебе нужно радоваться вместе: я снова получил сына, ты – ученика.

В конце письма ты спрашиваешь, зачем я в своих сочи-нениях иногда привожу примеры из светских наук и белизну Церкви оскверняю нечистотами язычников. Вот тебе на это краткий ответ. Ты никогда бы не спрашивал об этом, если бы тобою всецело не владел Цицерон, если бы ты читал Священное Писание и, оставив Волкация, просматривал его толкователей. В самом деле, кому неизвестно, что и у Моисея, и в писаниях Пророков есть заимствования из языческих книг и что Соломон предлагал вопросы и отвечал философам из Тира? Поэтому в начале книги Притчей он увещевает, чтобы мы понимали пре-мудрость, лукавство слов, притчи и темные речи, изречения мудрецов и загадки – что преимущественно свойственно диа-лектикам и философам <…>.

Амбросій Медіоланський (340 – 397 рр.) писав проповіді морально-практичного характеру, надгробні промови і листи. Цікавий цикл його листів «Про вівтар Перемоги», де гово-риться про занепад Риму, якому не змогли запобігти язичницькі ідоли, прославляється християнство як більш високий щабель розвитку людського розуму й віри.

Аврелій Августин (354 – 430 рр.) свою діяльність розпочав судовим оратором і вчителем красномовства. Він прославився морально-практичними проповідями (близько 500) і християнськими творами. Відома його «Сповідь» – автобіографічний твір, що існує в трьох вимірах: покаяння, віддяка Богові, сповідання віри. У змістовному плані – це оповідання про багаторічний пошук Істини, каяття в гріхах і водночас – проповідь християнства.

Формально «Сповідь» звернена до Бога, але має на увазі звернення до людей. Поєднуючи в собі вічні істини христи-янства і яскраву, емоційно виражену долю людини з усіма її сумнівами, радощами, лихами й розчаруваннями, «Сповідь» дає цілісну картину шляху до щирої віри.

Исповедь (отр.)

Живя в такой среде, я в тогдашнем моем неустойчивом возрасте изучал книги по красноречию, желая в целях предосу-дительных и легкомысленных, на радость человеческому тще-славию стать выдающимся оратором. Следуя установленному порядку обучения, я дошел до книжки какого-то Цицерона, язы-ку которого удивляются все, а сердцу не так. Книга эта увеще-вает обратиться к философии и называется «Гортензий». Эта вот книга изменила состояние мое, изменила молитвы мои и обра-тила их к Тебе, Господи, сделала другими прошения и желания мои. Мне вдруг опротивели все пустые надежды; бессмертной мудрости желал я в своем невероятном сердечном смятении и начал вставать, чтобы вернуться к Тебе. Не для того, чтобы от-точить свой язык (за это, по-видимому, платил я материнскими деньгами в своем девятнадцатилетнем возрасте; отец мой умер за два года до этого), не для того, чтобы отточить язык, взялся я за эту книгу: она учила меня не тому, как говорить, а тому, что говорить <...>.

Итак, я решил внимательно заняться Священным Писа-нием и посмотреть, что это такое. И вот я вижу нечто для гордецов непонятное, для детей темное; здание, окутанное тай-ной, с низким входом; оно становится тем выше, чем дальше ты продвигаешься. Я не был в состоянии ни войти в него, ни наклонить голову, чтобы продвигаться дальше. Эти слова мои не соответствуют тому чувству, которое я испытал, взявшись за Писание: оно показалось мне недостойным даже сравнения с достоинством цицеронова стиля. Моя кичливость не мирилась с его простотой; мое остроумие не проникало в его сердцевину. Оно обладает как раз свойством раскрываться по мере того, как растет ребенок-читатель, но я презирал ребяческое состояние и, надутый спесью, казался себе взрослым <…>.

@ Аврелій Августин:

• Життя того, хто говорить, має більше сенсу, ніж будь-яка промова.

• Час загоює рани.

• Не промовляйте безповоротних суджень.

1.5. Східна традиція християнства

Східна традиція християнства представлена творчістю Григорія Богослова, Василя Великого та Івана Златоустого.

Григорій Богослов (326 – 389 рр.) уславився промовами проти єретиків, виголошеними у роки служіння в Констан-тинополі. Слухати його приходили не тільки християни, а й єретики, язичники, юдеї. Красномовством Богослов перевершив усіх церковних ораторів свого часу. Його твори поділяються на промови (догматичні, повчальні, надгробні, похвальні), листи й вірші.

Василь Великий (329 – 379 рр.) став відомий бесідами й промовами проти єретиків. Його називали «трубою, яка опові-щала Всесвіт», його слово порівнювали із громом, а життя – з блискавкою. Із проповідницьких творів Василя Великого до нас дійшли промови, послання, понад 200 бесід на різні випадки тощо.

О пресмыкающихся (отр.)

Да произведет вода пресмыкающихся, душу живую. Этим показано тебе, что плавающие животные имеют естественное сродство с водою: поэтому рыбы, надолго разлученные с водою, умирают, ибо не имеют дыхания, чтобы втягивать в себя воздух. Что для земных животных воздух, то для породы плавающих – вода… Такова злоумышленность в животных, не одаренных ни разумом, ни словом!

А я хочу, чтобы ты, подражающий умению и ловкости раков отыскивать пищу, удерживался от вреда ближним. Таков тот, кто с коварством приходит к брату, содействует невзгодам ближнего, увеселяется чужими бедами. Бегай того, чтобы под-ражать людям предосудительным, и довольствуйся собствен-ным. Нищета, при истинном самодовольстве, для целомудрен-ных предпочтительнее всякого наслаждения.

Не могу умолчать о лукавстве и вороватости полипа, кото-рый всякий раз принимает цвет камня, к которому легко приста-ет, поэтому многие рыбы, плавая без опасения, приближаются к полипу, точно к камню, и делаются добычею хитреца. Таковы нравом те, которые угождают всякой преобладающей власти, каждый раз сообразуются с обстоятельствами, не держатся пос-тоянно одного и того же намерения, удобно делаются то тем, то другим: с целомудренными уважают целомудрие, с невоздерж-ными невоздержны, в угодность всякому меняют расположе-ния. От таких людей нелегко уклониться и спастись от наноси-мого ими вреда, потому что задуманное ими лукавство глубоко закрыто личиною дружбы. Людей такого нрава Господь назы-вает волками хищными, которые являются в одеждах овечьих.

Бегай от изворотливого и многоличинного нрава, домо-гайся истины, искренности и простоты <….>. Рыба меняет столько морей, чтобы найти какое-нибудь удобство; что же ска-жешь ты, препровождающий жизнь в праздности? Праздность – начало злых дел. Никто да не извиняется неведением. В нас вло-жен природный разум, который учит присваивать себе доброе, а вредное от себя удалять <…>.

Іван Златоустий (344 – 407 рр.) у всі часи вважався най-досконалішим зразком для проповідників. До нас дійшло більше 800 проповідей, у яких роз’яснюється майже весь Новий Завіт і багато чого зі Старого Завіту. Проповіді Златоустого прості, живі й переконливі. Здебільшого вони виголошувалися експром-том. Найвідоміші серед них – «Шість слів про священство», «Слово проголошувальне на Святий Великдень», що дотепер читаються священиками всіх церков на великодній утрені.

Про священство (уривок з кн. 5)

Думаю, що я уже досить наочно довів, який досвід пови-нен мати наставник у боротьбі за істину; крім того, хочу сказати ще про один предмет, який буває причиною багатьох небезпек, або, точніше, не він, а ті, що не вміють добре ним користу-ватись, сам же подасть спасення і багато добра, якщо ним будуть займатись мужі ревні і здібні.

1. Що ж це? Великий труд підготування проповідей, при-значених для народу. По-перше, ті, що ними опікується пастир, переважно не хочуть вважати проповідника учителем, а, став-лячи себе вище від учнів, займають позицію глядачів, присутніх на світських видовищах. І як там народ ділиться – одні приста-ють до одного, а інші до іншого, – так і тут, розділившись, одні переходять на бік того, інші – на бік сього і слухають проповід-ників прихильно або неприхильно. І не тільки в тому полягає складність, але й в іншому. Якщо комусь із промовців трапиться вплести у свою бесіду щось, що вже використали до нього, то він наражається на більші докори, ніж викрадач чужих грошей. З таким звинуваченням часто стикається навіть той, кого лише підозрюють у цьому, хоча він у нікого нічого не запозичав. Та що казати про чужі праці? Буває не вільно йому весь час користуватись плодами власного духа, бо багато з тих, що звикли слухати не задля науки, а задля розваги, сидять там наче судді трагедії або гри на кифарі. І та сила слова, яку ми визнали зайвою, виявляється тут потрібною не менше, ніж у софістів, коли вони змушені сперечатися між собою.

2. Отже, треба великої сили духа, що набагато перевершує мою смиренність, щоб відволікти народ від тієї невідповідної і безхосенної розваги і привчити його до слухання з більшою користю, аби він підкорявся і йшов за проповідником, а не щоб той керувався примхами люду. Цього неможливо досягнути інакше, як двома способами: зневажанням похвал і силою слова. Якщо не буде бодай одного, то і другий окремо від першого буде без користі. Якщо той, що зневажає похвали, не проповідує науки «люб’язно і з сіллю», то втрачає всяку повагу народу і не отримує жодної користі зі своєї великодушності; а якщо, вправний під тим оглядом, стане захоплюватись славою грімких оплесків, то однаково зашкодить і людям, і собі самому, бо, женучись за похвалами, прагнутиме проповідувати радше для приподобання слухачам, як для їх користі. І як той, хто не клопочеться похвалою, обдарований силою слова, не піде за примхами народу, все ж не принесе йому жодної значної користі, бо не має досвіду проповідування, так і той, хто під-дасться пристрасті до похвал, хоча має здібності повчати народ своїми бесідами, бажатиме проповідувати те, що народові подобається, аби тільки збирати голосні оплески <…>.

Златоустий залишив близько 250 листів, серед яких най-більшою популярністю користується цикл із 17 листів до його духовної дочки Олімпіади. Церква прославляє Івана у своїх молитвах:

«От небес приял еси Божественную благодать и твоими устами всех учишь поклоняться в Троице Единому Богу, Иоанн Злато-уст всеблаженный, преподобный, достойно хвалим тебя, настав-ника, являющего нам Божественное».

У виступах Златоустого формується поетика християнської проповіді. Його проповідь стає всеосяжним дослідженням люди-ни, де переплітаються філософія, релігія, психологія, художні засоби. Златоустий намагається зробити все, щоб людина відчула божествену красу і прагнула до її наслідування.

<…> Тогда впервые открылся прихожанам дар Иоаннова красноречия – ясного, изысканного, простого и удивительно приспособленного к потребностям времени <…>. Его речь всегда была отчетливой и плавной, многочисленные пояснения разнообразны и удачны. Он был таким сладкоглаголивым оратором и любимым для всех учителем, что в городе не было ни одного, кто не желал бы слушать его беседы <…>.

Проповеди поражают своей страстностью, глубиной мысли и разнообразием содержания – в них предлагаются наставления почти о всех частных предметах христианской деятельности. Во все годы своего служения Иоанн продолжал объяснять в беседах Священное Писание. Каждая из таких его бесед состоит из двух частей: в одной он толкует тексты Слова Божия, в другой рассуждает о нравственном состоянии своих слушателей и предлагает нравственные наставле-ния .

Таким чином, у період раннього Середньовіччя на зміну античному ораторству приходить християнська проповідь. Вона широко розповсюджується і має значний вплив на розвиток масової комунікації в суспільстві.

Рекомендована література

1. Аверинцев С. С. Истоки и развитие раннехристианской литературы // История всемирной литературы: В 9 т. – Т. 1. – М., 1983. – С. 501–515.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.

3. Жолудь Р.В. Начало православной публицистики: Библия, апологеты, византийцы. – Воронеж: Воронеж. гос. ун-т, 2002. – 191 с.

4. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. – М.: Искусство, 1979.

5. Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология: В 2 т. – М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2003.

6. Пустовит А. В. История европейской культуры: Учеб. пособие. – К.: МАУП, 2004. – 400 с.

7. Рыжов К. В., Рыжова Е. В. 100 великих пророков и вероучителей. – М.: Вече, 2006. – 544 с.

8. Ученова В. В. У истоков публицистики. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 211 с.

9. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича – Україна, І. Ортинського – Німеччина). – Львів: ПАІС, 2008. – 135 с.

Контрольні питання та завдання

І. Підготуйте виступи на задані теми:

1. Причини виникнення християнства.

2. Старий і Новий Завіти.

3. Публіцистика Нового Завіту:

– апостол і євангеліст св. Матвій;

– апостол і євангеліст св. Марк;

– апостол і євангеліст св. Лука;

– послання апостола Павла.

4. Творчість найвизначніших представників західної традиції:

– Єронім Стридонський;

– Амбросій Медіоланський;

– Аврелій Августин.

5. Творчість найвизначніших представників східної традиції:

– Григорій Богослов;

– Василь Великий;

– Іван Златоустий.

6. Специфіка понять «актуальність» і «злободенність» щодо християнської публіцистики.

ІІ. ۞ Ознайомтеся з наведеними уривками і випишіть головні стильові прийоми, використані проповідниками.

ІІІ. Прочитайте уривок зі «Сповіді» Августина. Які стильові прийоми він використовував? У чому значення його творчості?

ІV. ۞ Використовуючи перше послання св. Павла до коринфян, напишіть журналістський твір на тему «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить…».

Завдання для самостійного опрацювання

1. Прочитайте уривки з лекцій О. Меня. Підготуйте повідомлення на тему «Олександр Мень про християнство».

2. Підготуйте розповідь про жанр автобіографії в ранньохристиянській публіцистиці.

2. Публіцистика

західноєвропейського Середньовіччя

Справжній спадкоємець античного орато-ра – проповідник.

С. С. Аверінцев

…деление общества на невежественных illitterati, idiotae и грамотных, образованных людей отражало специфическую культур-ную ситуацию: книжная, письменная куль-тура существовала в виде своего рода островков в море систем устной коммуни-кации и трансляции культурных ценностей.

А. Я. Гуревич

Початок Середньовіччя ознаменувався загальним падінням рівня культури. Вогнище античності згасало. Варвари зруйну-вали численні міста, пам’ятники, бібліотеки. Закривалися шко-ли, освіченого населення залишалося все менше.

У V–IX ст. майже всі освітні заклади перебували в руках церкви, де серед семи головних дисциплін викладалася й рито-рика. Після деякого підйому у VIII–IX ст. інтелектуальний роз-виток на поч. X ст. призупинився. Занепали й скрипторії. Книг було мало, і коштували вони дуже дорого, що закривало шлях до освіти навіть дітям із заможних родин.

Знание латыни в большинстве стран Западной и Центральной Европы считалось синонимом грамотности. Исключение составляли лишь англосаксонская Британия и скандинавские страны, где наряду с латынью существовала и даже преобладала письменность на родных языках. Вместе с тем латынь была одним из отличительных признаков привилегированного положения .

Та попри всі труднощі журналістика продовжує розвиток. Світська публіцистика майже цілком витісняється церковною, представники якої зазвичай виступали як в усній, так і в письмовій формах красномовства.

2.1. Види усної публіцистики

Усне розповсюдження інформації набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. «Усна газета», або так звані «ходячі хроніки»: хуглари, шпіль-мани, барди, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери – діяли впродовж усього періоду Середньовіччя.

Дослідники вказують на існування у Франції «громадсь-кого гомеродрома», до обов’язків якого входило щоденне опо-віщення жителів про найважливіші міські новини. На площах і в замках, у церквах і школах обговорювалися актуальні питання часу: інвеститура, хрестові походи, боротьба за владу, візити духовних осіб тощо.

Проповідь була одним із основних методів комунікації у суспільстві. Вона виконувала різні функції: релігійну, соціально-просвітницьку та комунікативну.

Для встановлення контакту з аудиторією проповідники використовували своєрідні механізми впливу: молитви – релі-гійні мовні формули, цитати з Біблії, розповіді про життя свя-тих, уживали зрозумілі порівняння, метафори й символи, що наближають світ ілюзорний до світу реального. Успіх проповіді значною мірою залежав від емоційного впливу на аудиторію. Т. М. Хоменко пише:

«…проповідник намагається якнайповніше і розгорнуто подати слухачам все, що стосується теми. Тому проповідь образно можна уявити як розгалужене дерево, кожна «гілочка» якого – своя підтема, яка живиться соками єдиного стовбура – теми (тлумачення змісту церковного свята, історичні події, моральні проблеми). Кожний пропо-відник торкається тих «гілочок», які найбільше близькі йому як осо-бистості. Набір гілочок, як набір хромосом, визначає манеру церков-ного пастора».

Проповіді часто супроводжувалися прощами та аскезою. Відлучені за релігійні погляди від монастиря клірики також удавалися до подорожувань. Найрізноманітніші прошарки насе-лення: лицарі, селяни, школярі, жонглери і співці – стають пілі-гримами Середньовіччя. Важливе місце мали візити королів-ських та духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи.

2.2. Проповідники Середньовіччя

Проповідь в епоху Середньовіччя відігравала особливо важливу роль у часи нещасть, ворожих навал, епідемій. Авто-ритетне слово запобігало поширенню паніки в суспільстві.

В історії закарбувалися проповіді Григорія І Великого (бл. 540 – 604 рр.) у зв’язку з епідемією чуми, що лютувала у Римі в 590 р. Греки називали його Двоєсловом за твір «Бесіди, або Діалоги про життя й чудеса італійських отців». У «Діалогах» зустрічаються зразки як морально-дидактичної, так і політичної публіцистики.

Беседа в 3-ю неделю по Пятидесятнице (отр.)

<…> Но тогда как я говорю сие, возлюбленнейшие бра-тия, вы войдите внутрь себя самих и рассмотрите тайные свои дела и помышления. Посмотрите, содееваете ли вы что-нибудь доброе внутри самих себя. Посмотрите, находите ли вы жребий звания своего в числе тех чинов, которых мы кратко коснулись. Горе той душе, которая не признает в себе ни одного из благ, нами исчисленных! Но еще большее угрожает ей горе, если она и знает, что не имеет сих благ, и однако ж не стенает. Итак, братия мои, о всяком таковом должно сильно стенать, потому что он не стенает. Итак, будем помышлять о дарах, полученных избранными, и возлюбим всею силою столь блаженный жребий. Кто не сознает в себе дарований благодати, тот пусть стенает. А кто сознает в себе многие, тот пусть не завидует другим в больших. Поелику и горние оные чины блаженных духов сотво-рены так, что одни поставлены выше других <…>.

Відомий своїми проповідями Гільдас (бл. 493 – 570 рр.), автор релігійно-повчального памфлету «Про руйнування і завоювання Британії». Звертаючись до правителів, він закликає одуматися, припинити сваволю, міжусобицю, при цьому чергує звертання з біблійними прикладами, які змушують віднести цей твір до розряду богословсько-риторичних. Сполучення різних родів словесності в тексті робить твір виразним свідченням перехідної епохи. Ось як він звертається до одного з правителів:

«Что же ты, островной дракон, изгнавший многих вышеупомя-нутых тиранов как из владений, так даже из жизни, не привык-ший к письму, выделяющийся пороками, превосходящий мно-гих могуществом, а равным образом и коварством, щедрый в дарах, неумеренный в грехе, сильный оружием, но более силь-ный в том, что губит душу, – это ты, Маглокун, как пьяный от вина, отжатого из виноградной лозы содомской, бессмысленно погряз в столь старой черноте преступлений? Почему ты добро-вольно вешаешь на шею такое, я бы сказал, неотвратимое бремя грехов, подобных огромным горам?»

Традиції Гільдаса продовжили англійські проповідники Ненній, Гальфрид Монмутський, Ельфрік, Вульфстан та інші.

Абат Ельфрік (955 – 1005 рр.) викликав цікавість аудиторії, включаючи у проповіді діалогічні фрагменти:

«Отчего нет более чудес? Чудеса были необходимы в начале христианства, потому что благодаря им и язычники уверовали. Человек, насаждающий растения или деревья, поливает их до тех пор, пока они не пустили ростков, а потом прекращает поливку; так и всемогущий бог являл чудеса язычникам, пока они не обратились в христианство; а когда оно распростра-нилось по всему свету, то прекратились и чудеса».

Вульфстан (1006 – 1095 рр.) – архієпископ Йоркський – залишив близько 80 проповідей. В одній з них він звертається до англійців у той час, коли їх особливо пригноблювали датчани. Твори Вульфстана мали значний вплив на літературні та юридичні пам’ятки наступної епохи.

Видатним проповідником був засновник братства нужден-них монахів Франциск Ассизький (справжнє ім’я Джованні Бернардоне, бл. 1182 – 1226 рр.). Славу йому принесли про-повіді «Хвала доброчинності», «Послання брату Леву» та ін.

Велике значення мали промови німецького проповідника Бертольда Регенсбурзького (бл. 1210 – 1272 рр.). У сер. XIII ст. він ходив Німеччиною, збираючи своїми проповідями тисячі слухачів, його вважали пророком і чудотворцем. Деякі з проповідей Регенсбурзького були свого часу видані, особливо знаменита «Про п’ять талантів (фунтів)». Збереглося близь-ко 300 проповідей у складі 5 збірок. Вони характеризуються народністю мови, гумором, приказками, риторичними запитан-нями, звертаннями до певної аудиторії, загадками, порівнян-нями, які інтригують читача.

Про особивості життя й мислення цієї епохи писав нідер-ландський історик Й. Хейзинга в «Осени Средневековья».

<…> Не столь часто, как процессии и казни, появлялись то тут, то там странствующие проповедники, возбуждавшие народ своим красноречием. Мы, приученные иметь дело с газетами, едва ли можем представить ошеломляющее воздействие звучащего слова на неиску-шенные и невежественные умы того времени. Брат Ришар, тот, кто был приставлен в качестве исповедника к Жанне д’Арк, проповедовал в Париже в 1429 г. в течение десяти дней подряд. Он начинал в пять утра и заканчивал между десятью и одиннадцатью часами, большей частью на кладбище Невинноубиенных младенцев, в галерее со знаме-нитыми изображениями Пляски смерти. За его спиной, над аркою вхо-да, горы черепов громоздились в разверстых склепах. Когда, завершив свою десятую проповедь, он возвестил, что это последняя, ибо он не получил разрешения на дальнейшие, «все, стар и млад, рыдали столь горько и жалостно, как если б видели они предание земле своих близких, и он сам вместе с ними».

Когда же он окончательно покидал Париж, люди, в надежде, что он произнесет еще одну проповедь в Сен-Дени в воскресенье, двину-лись туда, по словам парижского горожанина, толпами еще в субботу под вечер, дабы захватить себе место – а всего их было шесть тысяч, – и пробыли там целую ночь под открытым небом.

Запрещено было проповедовать в Париже и францисканцу Антуану Фрадену из-за его резких выступлений против дурного прав-ления. Но как раз поэтому его любили в народе. Денно и нощно охра-няли его в монастыре кордельеров; женщины стояли на страже, будучи вооружены золой и каменьями. Над предостережением против такой охраны, возглашенным от имени короля, только смеялись: мол, где уж ему было узнать об этом! Когда же Фраден, следуя запрету, вынужден был наконец все же покинуть город, народ провожал его, громко рыдая и вздыхая, ибо он оставлял их.

Где бы ни появлялся доминиканец св. Винцент Феррер, чтобы прочитать проповедь, навстречу ему из разных городов спешили простолюдины, члены магистрата, клирики, даже прелаты и еписко-пы, дабы приветствовать его хвалебными гимнами. Он путешествует в сопровождении многочисленных приверженцев, которые каждый вечер после захода солнца устраивают процессии с самобичеванием и песнопениями. В каждом городе присоединяются к нему все новые и новые толпы. Он тщательно заботится об обеспечении пропитанием и ночлегом всех, кто за ним следует, назначая самых безупречных лиц квартирмейстерами. Множество священников, принадлежащих к раз-личным духовным орденам, сопровождают его повсюду, помогая ему служить мессы и исповедовать. Ему сопутствуют также нотариусы, чтобы прямо на месте оформлять акты о прекращении споров, которые этот святой проповедник улаживает повсюду. Магистрат испанского города Ориуэла объявляет в письме епископу Мурсии, что Винцент Феррер добился в этом городе заключения 123 актов о прекращении вражды, причем в 67 случаях речь шла об убийстве. В местах пропо-ведей его вместе со свитой приходится защищать деревянным ограж-дением от напора желающих поцеловать ему руку или край одежды. Когда он проповедует, ремесленники прекращают работу. Редко бы-вает так, чтобы Винцент Феррер не исторгал слезы у слушателей; и когда он говорит о Страшном суде, о преисподней или о Страстях Христовых, и сам проповедник, и все остальные плачут столь обиль-но, что ему приходится надолго умолкать, пока не прекратятся рыда-ния. Грешники на глазах у всех бросаются наземь и с горькими слезами каются в тягчайших грехах.

Когда прославленный Оливье Майар в 1485 г. в Орлеане произ-носил свои великопостные проповеди, на крыши домов взбиралось столько народу, что кровельщик, услуги которого оказались необ-ходимы, представил впоследствии счет за 64 дня работы.

<…> Из мощного воздействия проповедей лишь немногое могло сохраниться в виде некоего элемента духовной культуры. Мы знаем, какое громадное впечатление производили проповедники того времени, но заново пережить волнение, которое они вызывали у своих слушателей, нам не дано. Письменное изложение этих проповедей не может донести до нас их живое звучание – да и как можно было бы ожидать этого? Даже для современников записанная проповедь мало что значила. Многие слышавшие Винцента Феррера, а затем читавшие его проповеди уверяют, как говорит составитель его жизнеописания, что они улавливали едва ли и тень того, что некогда слышали из его уст. И ничего удивительного. Все, что мы извлекаем из опублико-ванных собраний проповедей Винцента Феррера или Оливье Майа-ра, – это, по-видимому, не более чем исходный материал их красно-речия, лишенный всего их ораторского блеска и, подразделенный на «во-первых», «в-седьмых» и т.д., кажущийся сухим и рассудочным. Мы знаем, что потрясало народ: это возникающие перед ним снова и снова устрашающие картины адских мучений; это гремевшие рас-катами грома угрозы неотвратимого наказания за грехи; наконец, лирические излияния на тему Страстей Христовых и божественной любви. Мы знаем, какими методами пользовались проповедники: никакой эффект не был здесь чрезмерным, никакой переход от слез к смеху не был здесь чересчур резким, никакое, даже самое крайнее повышение голоса не было здесь слишком сильным. Однако о громад-ном потрясении, которое все это вызывало, мы можем только догады-ваться, основываясь на неизменных рассказах о том, как разные города оспаривали друг у друга честь первыми заручиться обещанием пропо-ведника посетить именно тот, а не иной город; как советники маги-страта и горожане окружали проповедников чуть ли не монаршими почестями; как проповедники вынуждены были порою прерывать проповеди из-за тяжких рыданий толпившихся вокруг них слушателей.

Однажды мимо того места, где проповедовал Винцент Феррер, вели к месту казни осужденных на смерть мужчину и женщину. Св. Винцент упросил чуть повременить с казнью и, поместив обе жертвы под амвон, с которого он проповедовал, заговорил о грехах этих несчастных. По окончании проповеди вместо осужденных обна-руживают только горстку костей, и народ убежден, что святой не иначе как испепелил тела грешников своим словом, а тем самым и спас их. Вызывавшиеся словами проповедей переживания, судорогой пронзавшие слушателей, тут же улетучивались, совершенно не запе-чатлеваясь в письменних изложениях этих проповедей .

Перевод Д. В. Сильвестрова

2.3. Відродження політичної промови

Наприкінці ІХ ст. починається відродження традицій ан-тичної риторики. З’являється жанр політичної промови, де оратор замінює проповідника. Публіцистика стає широко ви-знаним засобом суспільного впливу. Особливо це стосується публіцистики народного руху та антифеодальних повстань.

Італійський політичний діяч, один із перших гуманістів Кола ді Рієнці (1313 – 1354 рр.), очоливши антифеодальне пов-стання в Римі (1347 р.), назвав себе народним трибуном і прого-лосив республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.

Помітними були і факти поєднання красномовства із зображувальною публіцистикою. Використання малюнків і народних гравюр як «ілюстративного матеріалу» відоме ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства бачила правильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов’язують із настінним живописом Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим) повністю підпоряд-ковувалася тематиці його виступів.

Мистецтвом проповіді володів французький історик, чер-нець-августинець Жак (Яків) де Вітрі (бл. 1180 – 1244 рр.). Він був учасником П’ятого хрестового походу й активно закликав до нього. Його твори, насамперед праця «Східна історія» (інша назва – «Єрусалимська історія»), є важливим джерелом інфор-мації про Святу Землю й хрестові походи.

З виникненням університетів у ХІІ ст. з’являється нова форма інформаційного процесу – університетська лекція. Це стало новим кроком уперед у порівнянні з проповіддю, адже лекція оперувала фактами реального життя та знаннями.

2.4. Розвиток письмової публіцистики

Середньовіччя формувалося у надрах античної цивілізації в період ідеологічного протистояння християнства, що набирало сили, і античних релігійних культів. Ця боротьба визначила основну спрямованість публіцистики ІІІ–ІV ст. З антихрис-тиянської публіцистики цього часу збереглися полемічні твори Юліана й епістолографія ритора Лібанія.

Остання спроба античності відстояти свою культурну тра-дицію відбулася в середині ІV ст., коли імператор Флавій Клавдій Юліан (Юліан ІІ Відступник, бл. 331 – 363 рр.) спробував реставрувати античну релігію. Ворог християнства, він не зізнався у своєму безсиллі й не розкаявся у своїй злобі проти них. У битві з персами в Юліана влучила стріла. Помираючи, імператор з гіркотою сказав: «Ти переміг мене, Галілеєць!» (так називав він Ісуса Христа).

Юліан є автором низки творів (трактатів, промов, листів), спрямованих проти християн. Великою глубиною почуттів сповнені філософсько-релігійні трактати «До царя Сонця» й «До Матері богів», написані ним у формі промов.

К Матери богов

О, богов и людей Матерь! О, с великим сопрестольно вос-седающая Зевсом! О, исток мыслящих богов! О, с богами умо-постигаемыми в их пречистой сущности совпадающая, ото всех их общую причину восприявшая и мыслящим богам передав-шая! О, богиня, породительница жизни, и мысль, и промысл, и душ наших созидательница! О, великого Диониса возлюбив-шая, и отторгнутого Аттиса сохранившая, и его, в пещеру земли погруженного, назад возвратившая! О, всех благ для мыслящих богов предводительница и для зримого мира всего уделитель-ница! Все нам блага во всем милосердно дарящая, о, дай ты блаженство – какового во главе богов ты являешься ведением – всем людям и всему народу ромеев! Всего более молю я об избавлении его от нечестия безбожества, и о даровании ему судьбы благосклонной, соправительствующей его господству многие тысячи лет. А для себя прошу того, что есть плод твоего почитания, – истины богословского учения, совершенного бого-служения, во всяком деле, гражданском и военном, счастливого завершения, и живота кончины безболезненной и славной, и благой надежды на переселение в ваши пределы.

«Темні століття» (VІ–VІІІ ст.) – період культурного спа-ду – знайшов відображення у багатьох жанрах клерикальної лі-тератури, найпоширенішими з яких були агіографія , пропо-віді, повчання, покаяння , «пенітенціарії» , видіння, послан-ня, міраклі , викриття, діалоги тощо. Пізніше виникли істо-ричні хроніки (літопис, сага) і літературно-дидактичні жан-ри (міська політична пісня, духовні гімни, літургічні п’єси, «еxempla» («приклади»), легенди тощо). Особливе місце посіда-ли полемічні трактати про авторитет влади.

Житія святих. Найпоширенішим клерикальним жанром стали житія святих – короткі розповіді про життя, благочестиві подвиги і страждання християн, – які складалися на основі ска-зань про християнських мучеників у Римській імперії.

Специфікою середньовічної публіцистики була постійна апеляція до Святого Письма, праць отців церкви або творів Арі-стотеля. Ретельно збиралися й переписувалися тексти Біблії. Як зразок – монастир Віварій у Південній Італії, очолюваний одним з перших середньовічних християнських письменників Кассіо-дором (бл. 480–573 рр.).

Великою популярністю на Заході користувалося «Житіє святого Олексія». Приблизно з середини ХІІ ст. з’явилася вели-ка кількість легенд про Богоматір. Знаменитою була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (ХІІІ ст.). Джерелом для багатьох творів стала відома в Європі збірка «Золота легенда» Якова де Ворагіне (ХІІІ ст.).

Міраклі. Серед гімнів на честь святих з’явилися міраклі – середньовічні містерії, сюжетом яких було диво або житіє свя-того, або чудо Богородиці. Латинські міраклі найчастіше скла-далися й розігрувалися студентами напередодні свята якогось святого. Були міраклі, присвячені Миколі Чудотворцю (їх автор-ство приписують Геларію, учню Абеляра, та Жану Боделю). У XIII ст. у містах Франції засновують братства під назвою puys , які влаштовували поетичні змагання, під час яких прославляли Богородицю і святих. Найдавніший з них – «Міракль про Тео-філа» Рютбефа.

Французький трувер Рютбеф (бл. 1230 – 1285 рр.) рано по-чав займатися творчістю, був різнобічно обдарованим. Часто змушений писати на замовлення, Рютбеф завжди реагував на всі події, що хвилювали Францію. Він писав сатиричні й алегоричні твори в різноманітних жанрах: релігійна поезія, фабліо, пере-співи молитв, похвальні гімни, житія святих, містерії, – що ви-кривають загальнолюдські вади різних прошарків населення.

Своєрідним кодексом формування моральної поведінки людини стали покаянні книжки, які з’явилися при монастирях починаючи з VІ ст. Вони містили молитви, переліки гріхів і покарання, формули сповіді та відпущення гріхів. Покаянні книжки мали масовий характер і певною мірою відтворювали головні риси моралі середньовічного жителя.

Пенітенціарії описували народні забобони, магічні обря-ди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідни-ків, були фактами колективної свідомості й поведінки, а участь у масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяла усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.

Родова потреба в колективі формувала структуру літера-турно-дидактичних жанрів. Збірки «еxempla» являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Це своєрідні «картинки з життя», які надавали повчанню переконливості. Живі образи святих, апостолів, грішників, демонів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного, і до царства Божого.

Особенности сознания средневекового человека в измерении диалога со Смертью сосредоточены в литературном жанре exempla («пример») – нравоучительный, короткий рассказ о соприкосновении двух миров – обыденной жизни прихожан и потусторонних сил (душ умерших, святых, чертей, дьявола и пр.), который составляли церков-ные деятели для проповеди. «Примеры» создают, по мнению А. Я. Гу-ревича, специфический «хронотоп», совмещающий в себе единство места, времени и действия сил добра и зла, святого и дьявольского. В этом жанре рождается новое видение и понимание смерти, зачастую лишь условно напоминающее христианский канон.

Анализ феномена exempla будет неполным, если оставить без внимания еще одну форму народного повествования – видения («visio-nes»). В «видениях» отражаются экстраординарные события странст-вий на том свете и последующее возвращение в число живых. Цель этого дискурса была в назидании прихожан примерами очевидцев, непосредственно столкнувшихся с реальностью адских мучений и дьявольских искушений в предсмертных картинах. Благодаря «виде-ниям» страх реальности и подлинности послесмертных мучений дол-жен усиливаться. Благодаря «видениям» человек получал сведения о потустороннем мире, что называется, «из первых рук» и не мог более сомневаться в истинности проповедуемого Слова .

Значною фігурою в період «темних століть» був проповід-ник і педагог Беда Вельмишановний (673 – 735 рр.). Він напи-сав одну з перших історій Англії – «Церковну історію народу англів». Беда залишив велику спадщину: підручники з орфо-графії та риторики («Про тропи і фигури св. Писання»), трактати («Про природу речей» і «Про відлік часу»), великі коментарі до Старого і Нового Завіту та багато інших книг.

Церковная история народа англов (отр.)

Славнейшему королю Кеолвулфу – Беда, служитель Христа и священник

Согласно твоему желанию, король, я уже посылал тебе для прочтения и одобрения церковную историю народа англов, недавно мною завершенную; теперь же с величайшей охотой снова посылаю ее для копирования и дальнейшего изучения. Искренне радуюсь тщанию, с которым ты не только вникаешь прилежным ухом в слова Святого Писания, но и стремишься узнать о том, что было сотворено и сказано в прошлом, в особенности знаменитыми мужами нашего народа. Ведь если история повествует о добрых деяниях добрых людей, то вдумчи-вый ее слушатель побуждается подражать добру; если же она говорит о злых делах нечестивцев, то религиозный и набожный слушатель или читатель ее учится беречься от того, что есть зло и порок, и следовать тому, что признается добрым и угодным Богу. Сознавая это с присущей тебе проницательностью и заботясь о всеобщем духовном благе, ты пожелал, чтобы упомянутая история была лучше ведома и тебе, и народу, над которым поставило тебя Божественное Провидение. Теперь же, дабы развеять сомнения твои и тех, кто еще будет слушать или читать эту историю, я позабочусь о том, чтобы вкратце указать источники, из коих я черпал сведения.

Прежде прочих должен я назвать наставника и вдохновителя этого скромного труда, преподобнейшего аббата Альбина, ученейшего мужа, которого обучили в Кентской церкви блаженной памяти архиепископ Теодор и аббат Адриан, также почтеннейшие и ученейшие мужи. Он заботливо собрал все, что сохранилось в записях или в древней традиции о деяниях учеников папы Григория в Кентской провинции и в соседних землях. Все это, сохраненное его дивной памятью, он передал мне через священника Лондонской церкви Нотельма в письменных посланиях или в пересказе упомянутого Нотельма. После этого Нотельм отправился в Рим и получил дозволение нынешнего папы Григория изучить архивы святой Римской церкви, где он нашел письма блаженного папы Григория и других понтификов, которые по совету преподобнейшего Альбина послал нам для включения в нашу историю.

<…> В описании событий в разных частях Нортум-брийской провинции от времени стяжания ею веры Христовой до нынешних времен я не опирался ни на что, кроме достоверных свидетельств множества очевидцев, которые знали точно либо припоминали то, чего я не знал сам <…>. Смиренно прошу читателей не ставить мне в вину погрешности против правды, которые могут встретиться в моем сочинении, ибо в соответствии с истинным законом истории я просто записал те из собранных сведений, которые счел полезными для поучения потомства.

Еще я смиренно прошу всех, кто будет слушать или читать эту историю нашего народа, чтобы они не забывали молиться о высшей милости ко многим моим слабостям, душевным и телесным, и воздали бы мне должное во всех землях. И за то, что я усердно собирал сведения о тех событиях в разных провинциях и местах, что достойны памяти и внимания их жителей, да воздадут мне эти провинции урожаем своего благочестивого заступничества.

Письмові тексти створювалися на противагу феодальній пропаганді. Саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксува-ли актуальні події того часу. Ось свідчення венеціанського хро-ніста XVI ст. Рокко Бенедетті про спалах чуми:

«Это было похоже на ад… Зачумлённые лежат втроём или вчетвером на одной койке».

За словами літописця, поховання продовжувалися майже весь день без перерви. Іноді тих, хто помирав, і тих, кого через слабкість вважали мертвими, скидали у братські могили разом з напіврозкладеними трупами.

2.4.1. Політична публіцистика Франції та Англії

Починаючи з ІХ ст. спостерігається поступовий перехід до суто політичних проблем. Особливо яскраво він відбувається у Франції та Англії.

Значного поширення набувають памфлети, «книжки про суперечки», інвективи, папські булли, королівські листи тощо.

Французький публіцист П’єр Дюбуа (1285 – 1314 рр.) у своїх творах відгукувався майже на всі події сучасного йому політичного життя, відстоюючи прогресивні ідеї сильної коро-лівської влади й централізації французької держави. Публіцис-тична діятельність Дюбуа охоплює період із 1300 до 1313 р. До-слідники нараховують 10 трактатів публіциста. Дюбуа наполя-гав на позбавленні папи світської влади, секуляризації всіх цер-ковних і монастирських земель, переміщенні папської столиці у Францію. На його думку, реформи повинні були торкнутися і духовно-рицарських орденів. Він пропонував проект злиття всіх орденів в один, на чолі з королем Кіпра, для нових завоювань на Близькому Сході.

Дюбуа брав активну участь у кампанії проти Боніфа-ція VIII і потім у процесі проти ордену тамплієрів, виступав як публіцист і депутат Генеральных Штатів від міста Кутанса. У памфлеті 1302 р. публіцист став на захист незалежності Франції від зазіхання папського престола, висловленого в різкій формі у підставній буллі папи, сфабрикованій легістами. У памфлеті 1304 р. Дюбуа від імені французького народу вимагав, щоб король оголосив Боніфація VIII посмертно єретиком.

Ідеї Дюбуа, об’єднані в широку програму перетворень, були дуже сміливими на той час. Його трактати, що в руках королівської влади стали знаряддям боротьби проти теокра-тичних зазіхань папства, є важливим джерелом політичної історії Франції початку XIV ст.

Англійська публіцистика ХV ст. висунула таку яскраву фігуру, як Джон Фортескью (бл. 1394 – 1476 рр.). Юрист, дер-жавний діяч, він на початку війни Червоної і Білої Троянд зайняв проланкастерську позицію; після поразки ланкастерців утік з Англії. Повернувшись, перейшов на бік йоркістів.

Політична концепція Фортескью стала перехідною ланкою від ідеології становлення монархії до абсолютизму. Він вважав, що державне управління повинно здійснюватися королем разом із парламентом. Пропонував ряд реформ, спрямованих на розширення реальної влади короля. Політичні памфлети Фортескью з’явилися у самому епіцентрі династичної боротьби за корону. Здебільшого вони побудовані на протиставленні ідеї абсолютної й обмеженої королівської влади, причому англійському варіанту обмеженої монархії віддавалася перевага в порівнянні з абсолютистським правлінням у Франції.

2.5. Перші університети Європи

У середні віки осередками культури та інформації були монастирі. При них існували школи, коледжі й ордени, створені спочатку для вивчення, перекладу й переписування Біблії.

На межі ХІІ–ХІV ст. у Західній Європі при монастирях з’являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених містах вчителі-бакалаври та школярі-студеї об’єднувалися у своєрідні корпорації – прообрази перших університетів. Так, у 1189 р. в Італії виник Болонський університет, пізніше – Неа-польський, Римський. Англійський Оксфордський діяв з ХІІ ст., Кембриджський відкрився у 1202 р., паризька Сорбонна – у 1257 р., іспанський Сієннський університет – у 1240 р. Згодом виникли Краківський, Віденський, Гейдельберзький, Лейпцизь-кий, Кенігсберзький та інші університети.

Перший просвітянський східнослов’янський центр було відкрито у 1632 р. на основі школи Богоявленського братства і школи при Києво-Печерській лаврі – Києво-Могилянська акаде-мія (статус академії отриманий у 1701 р.).

Таким чином, в епоху Середньовіччя активно розвивалася церковна публіцистика й вже почали з’являтися політичні промови, трактати і памфлети, що стало свідченням подальшого розвитку інформаційних процесів у суспільстві.

Рекомендована література

1. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. – М., 1990. – 396 с.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.

3. Жолудь Р. В. Начало православной публицистики: Библия, апологеты, византийцы. – Воронеж: Воронеж. гос. ун-т, 2002. – 191 с.

4. Мордовцева Т. В. Идея смерти в средние века: движение дискурса в профанной и сакральной истории. – Таганрог: Издательство ТИУиЭ, 2001. – Режим доступа:

http://ideashistory.org.ru/pdfs/19mordovtseva.pdf

5. Рыжов К. В., Рыжова Е. В. 100 великих пророков и вероучителей. – М.: Вече, 2006. – 544 с.

6. Хейзинга Й. Осень Средневековья / Пер. с нидерландского Д. В. Силь-вестрова. – М.: Наука, 1988. – (Серия «Библиотека истории куль-туры»).

7. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича – Україна, І. Ортинського – Німеччина). – Львів: ПАІС, 2008. – 135 с.

Контрольні питання та завдання

1. ۩ Підготуйте полемічний виступ на тему «Темні віки чи золота середина?»

2. У чому полягають особливості усної публіцистики епохи Середньовіччя?

3. Прочитайте уривок з проповіді Григорія І Великого. Чому греки назвали його Двоєсловом?

4. ۩ Ознайомтеся з публіцистикою проповідників Середньовіччя і з’ясуйте основні види проповідей у цю епоху.

5. Чому німецький проповідник Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько «простонародний»?

6. ۞ Використовуючи уривок з твору Й. Хeйзинги «Осень Сред-невековья», напишіть есе на тему «Проповідники Середньовіччя».

7. ۩ Підготуйте інформацію про діяльність Кола ді Рієнці. Використовуйте також твори мистецтва, присвячені йому (опера Р. Вагнера «Риенцо, последний трибун», роман М. Дрюона «Лилия и лев», вірш О. Барбюса «Кола ди Риенци» та ін.).

8. Розкажіть про основні жанри письмової публіцистики. Як епоха Середньовіччя відтворена у працях публіцистів того часу?

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте інформацію про розвиток освіти у Західній Європі на межі ХІІ–ХІV ст.

2. ۞ Використовуючи слова Беди Вельмишановного («Отрадою моею всегда было учиться, учить и писать...»), напишіть есе про середньовічних проповідників.

3. Винайдення книгодрукування.

Рукописні та перші друковані видання

Епоха Відродження – одна з найбільш ціка-вих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фі-зичних і духовних якостей людини...

Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою…

Б. Р. Віппер

Епоху Відродження традиційно називають добою великих змін. Завдяки технічним нововведенням прискорилися темпи економічного розвитку країн. Великі географічні відкриття роз-сунули межі західного світу. Подорожі великих мореплавців (Х. Колумб, Васко да Гама, Ф. Магеллан та ін.) відкрили нові країни, про які раніше європейці майже не мали уявлення.

У руйнації середньовічного світу величезна роль належить розвитку наукової думки Європи. Досягнення М. Коперника, Д. Бруно, Г. Галілея, Т. Мора, Н. Маккіавеллі та інших приго-ломшили сучасників і примусили переосмислити сталі поняття.

У духовному житті людини періоду Відродження відбу-вається цілий ряд змін. Перш за все – відмова від орієнтації на «спасіння душі», релігійних цінностей і початок орієнтації на земні потреби людини та її інтереси. Революційну роль у цьому відіграв початок книгодрукування.

Країною винайдення друкарства вважається Китай. Тут виникає ксилографія – гравюра на дереві. Найдавніші з китай-ських друкованих зразків датуються приблизно 684 – 705 рр.

Відбитки на тканині ксилографічним способом роблять у Центральній Азії та Візантії. У Єгипті з’являються приклади друку на папері (прибл. у 1000 р.).

У Європі друкування на тканині розповсюдилося раніше, ніж на папері. Воно стало звичайним явищем на початку 1300 р. Ксилографічні відбитки на папері стали робити майже зразу, як тільки папір став широкодоступним.

Перші книги в Західній Європі були зазвичай релігійного змісту (зображення святих, тексти молитов тощо). Вони стали масовою літературою для бідних городян. Типовий приклад такої книги – «Біблія бідняків», популярний переказ Старого і Нового завітів із численними малюнками і невеликими текстовими поясненнями. Особливо широке розповсюдження мала ксилографія в Баварії, Ельзасі, провінціях Священної Римської імперії. Перша датована ксилографія має назву «Св. Христофор» (1423). Пізніше з’явилися сатиричні листки, календарі й абетки.

Близько 1430 р. виходять так звані блочні книги, де текст та ілюстрація вирізалися й друкувалися на одній дощечці, а з 1461 р. ксилографії почали вживатися як самостійні ілюстрації для друкованих книг.

Ксилографічні книги стали дуже розповсюдженими, але власне до друкарства не мали прямого відношення, тому що друкування з дощок не могло забезпечити велику кількість примірників, а дерев’яна форма швидко зношувалася. Однак способом ксилографії книги видавалися аж до середини ХVІ ст.

Заслугу винаходу книгодрукування в різних країнах приписують різним людям (у Бельгії – Жан Брітто, у Франції – майстер із Праги Прокоп Вальдфогель, у Нідерландах – Лоуренс Костер, у Німеччині – Йоган Гутенберг). Але ввесь світ вважає саме німецького книговидавця винахідником європейського друкарства, а датою народження книгодрукування – 1440 рік.

3.1. Й. Гутенберг. Книгодрукування у Німеччині

Йоган Гутенберг (бл. 1397 – 1468 рр.) значну частину життя провів у Страсбурзі, де займався шліфуванням напівкош-товного каміння і дзеркал, хоча деякі дослідники історії книги вважають, що під дзеркалами могли розумітися й ксилографічні «Зерцала». Можливо, саме у Страсбурзі він розробив ідею свого винаходу.

У 1448 р. Гутенберг приїхав до Майнцу, де, позичивши грошей, продовжив роботу над відливком літерного набору та конструюванням друкарського верстата.

Рік появи першого друкованого видання залишається пред-метом дискусій, бо називаються дати від 1445 до 1447 р.

Перші видання, приписувані Йогану Гутенбергу, – неве-ликі листівки-календарі й підручники. На них не вказано його імені й місця видання, тому існують різні версії щодо точної атрибуції й датування. З ранніх гутенбергівських видань збе-реглися: «Фрагмент про Страшний суд» – друкований із двох боків аркуш, який являє собою уривок з «Сівіллової книги», та латинська шкільна граматика Еміля Доната, примірники якої зберігаються в Паризькій бібліотеці.

У цілому перші відбитки відзначаються низькою якістю друку й свідчать про те, що Гутенберг ще шукав свою модель шрифту й експериментував з набором тексту.

Найвідомішим виданням став випуск 42-рядкової Біблії (названої так за кількість рядків на сторінці), поява якої пов’язана з одним із найгучніших скандалів в історії книжкової справи. У 1450 р. у Майнці Гутенберг, позичивши чималу суму грошей у Йогана Фуста, почав роботу над випуском своєї Біблії. Ця робота мала забрати багато часу, і тому він знову звернувся до Фуста за фінансовою допомогою, запросивши його компаньйоном. У 1456 р. двотомна 42-рядкова Біблія була завершена і стала справжнім шедевром друкарства, але принесла Гутенбергові чимало розчарувань, пов’язаних із судовим позовом з приводу виплати боргу. У судовому процесі «Фуст проти Гутенберга» Петер Шеффер, який був переписувачем книг і учнем друкаря, став на бік Фуста, після чого Гутенбергові довелося розпрощатися зі своєю друкарнею й покинути Майнц.

Друкарська фірма Фуста й Шеффера почала викори-стовувати видавничий знак, уперше поставивши його у 1457 р. у «Майнцівському Псалтирі». Шеффер, що став одним із найталановитіших художників-шрифтовиків того періоду, одружився з дочкою Фуста, а незабаром став єдиним власником друкарні й прославився якістю своєї продукції.

Своєрідним поштовхом до поширення друкарства в Європі стало руйнування Майнца й вигнання його жителів. Багато помічників та учнів Гутенберга розбрелися містами Європи, засновуючи там друкарні й навчаючи майстерності книгови-дання нові покоління першодрукарів.

Ще до руйнування Майнца друкарство з’явилося у Страс-бурзі, де Йоган Ментелін у 1460 – 1461 рр. випустив латинську Біблію у 2 томах, а в 1466 р. – 49-рядкову першу Біблію ні-мецькою мовою, що, незважаючи на слабкий переклад, широко розповсюджувалася до появи лютерівської Біблії. Зять Менте-ліна, Адольф Руш, уперше ввів у Німеччині шрифт «антиква» й, займаючись типографською справою, став одним із справжніх подвижників німецького гуманізму.

3.2. Книгодрукування в інших країнах

В Італії перший друкарський верстат був установлений у бенедектинському монастирі св. Схоластики в Субіако, перед-місті Рима. Зусиллями німецьких друкарів Конрада Свейнгейма й Арнольда Паннарца в 1465 р. Венеція стала столицею італій-ського друкарства. У ХVІ ст. тут налічувалося майже 113 дру-карень і жило більше половини всіх італійських видавців і книгопродавців. Саме вони розробили «антикву», або «венецій-ський шрифт», що став основою для італійського друкарства. Незважаючи на матеріальні ускладнення, Паннарц і Свейнгейм до 1472 р. випустили 36 книг.

Незабаром друкарство з’явилося у Римі, де працював ні-мецький типограф Ульріх Ган, який уперше в Італії випустив книгу з гравюрними ілюстраціями, потім – у Мілані, Неаполі, Флоренції.

Найвідоміше венеційське видавництво – друкарня Альда, заснована у 1469 р. Альдом Мануцієм (1450 – 1515 рр.). Вона проіснувала майже 100 років, випустивши близько 1 тис. книг. Альд Мануцій зібрав групу вчених, обов’язками котрих було виправлення текстів. Він зробив революцію у видавничій справі, запропонувавши в 1501 р. новий шрифт і зменшений формат видань. Книги, прикрашені типографським знаком Мануція, одержали назву «альдини».

Головна заслуга Альда Мануція як видавця – діяльне розповсюдження творів грецьких класиків. Це стало важливим внеском у розвиток європейської культури.

☺ В одному з листів друзям Еразм Роттердамський розповідає про частування, надане Альдом змореному й голодному гостю, що прибув зда-лека. Воно складалося з декількох шматочків салата, що плавали в оцті, та сухої скибки хліба. Змалювавши із властивим йому сарказмом цю убогу тра-пезу, Еразм додає, що надмірна бережливість видавця, який володіє вели-кими коштами, пояснюється не стільки скаредністю, скільки відданістю своїй справі, заради процвітання якої він змушений на усьому заощаджувати.

У робочій кімнаті Альда, де він зазвичай приймав відвідувачів, висіло оголошення такого змісту: «Хто б ти не був, скажи те, що тобі потрібно сказати, будь стислим і покинь мене якомога швидше, залиш знову самого».

Англія. Перша книга англійською мовою («Збірник розпо-відей про Трою») надрукована у 1474 р. у місті Брюгге. Її переклав з французької та видав англійською першодрукар Уїльям Кекстон (бл. 1422 – 1491 рр.).

Повернувшись до Англії в 1477 р., Кекстон заснував першу англійську друкарню й випустив першу книгу – «Вислови філософів». Усього було видрукувано близько 100 книг, серед них – повне видання «Кентерберійських оповідань» Чосера, «Смерть Артура» Мелорі, твори Боетія, Овідія, Вергілія, Боккаччо, велика кількість лицарських романів.

Друкарство швидко поширювалося в Європі. У 1468 р. починається книгодрукування в Чехії, Швейцарії, у 1469 р. – у Нідерландах, у 1470 р. – у Франції (наприкінці ХV ст. налічу-валося близько 50 друкарень), у 1473 р. – в Угорщині, у 1470 р. – в Іспанії, у 1476 р. – у Польщі.

Приблизно за 40 років у 260 містах Європи відкрилося понад 1 тис. друкарень, які випустили близько 40 тис. видань загальним накладом 10-12 млн прим.

Перші книги, видані в Європі до 31 грудня 1500 р., називають інкунабулами .

На Русі в 1564 р. першодрукар Іван Федоров разом із Петром Мстиславцем випускають першу друковану книгу – «Апостол» .

З цього часу тут бере початок політична й ідеологічна боротьба. Іван Грозний веде боротьбу проти непокірного бояр-ства не тільки за допомогою опричників, але й використовуючи могутність друкованого слова. Особливо підтримували книго-друкування Борис Годунов і патріарх Іов.

На відміну від західних країн, де господарювала приватна ініціатива, видавництво книжок на Русі стало державною моно-полією. Першими друкованими виданнями були книги релігій-ного змісту, але у І чв. ХVІ ст. з’являються й світські видання.

Америка. Поява першого друкарського верстата у північ-ноамериканських колоніях відноситься до 1638 р. Ця подія відбулася в Новій Англії, де в 1636 р. у Кембріджі (штат Маса-чусетс) було відкрито Гарвардський коледж і виникла потреба у власній друкарській продукції.

Першою друкованою книгою, що з’явилася в 1640 р. на території британських колоній у Північній Америці, стала «Повна книга псалмів, благочестиво перекладена на англій-ський розмір», над створенням якої працювали Річард Мезер, Джон Елліот та інші автори-пуритани.

Таким чином, друковане слово стало першим засобом масової інформації й обумовило появу «типографської й інду-стріальної людини».

3.3. Передвісники періодичних видань

Культура Відродження сприяла формуванню інтересу до всього нового. Європейські міста з їхнім активним життям, роз-виненою торгівлею й ремеслами були дуже зацікавлені в роз-повсюдженні новин, у першу чергу – комерційних і політичних.

Головними носіями новин стали купці, адже не існувало ніякої регулярної інформації, лише час від часу в тому чи іншому місті з’являлися люди, від яких місцеві жителі могли довідатися про події в інших країнах Європи.

Періодом розквіту рукописної газети є ХVІ ст. Необхід-ність одержання оперативної інформації в різних галузях життя привела до появи інформаційних листків, які повідомляли про проведення ярмарків, кон’юнктуру цін тощо.

3.3.1. Рукописні газети Італії: «аввізі»

У ІХ–ХVІ ст. Венеція була головним центром торгівлі між Західною Європою і Сходом, а також морським портом Європи, що й зробило її місцем, куди стікалася інформація з усього світу.

У Венеції з’явилися попередники друкованих видань – рукописні газети. Слово «газета» , що ввійшло до більшості європейських мов, походить від назви стародавньої дрібної венеційської монети ХVІ ст., якою читачі платили за листок з інформацією, що розповсюджувався у Венеції. Згодом назву грошової одиниці було перенесено на листок новин, у результаті з’явився один з перших термінів журналістики – газета.

Венеційські рукописні газети мали назву «аввізі» . Пер-ший комплект, що дійшов до нас, датується 1566 р. Ці газети були тижневими. Вони являли собою листи, складені удвоє й заповнені від руки з чотирьох боків. Інформація, яка подавалася в них, містила новини про різні події, що відбувалися в Італії (крім самої Венеції) та за її межами. Короткі новинні блоки, в основному політичного характеру, торговельні відомості, пові-домлення про придворне життя, події в інших містах розділялися абзацами, де своєрідним заголовком виступали назви міста або країни і дата події, що відбулася.

Не збереглося достатньої інформації про перших журна-лістів, які створювали венеційські aввізi, але є свідчення про те, що у Венеції існував цех професійних збирачів новин – «аввіза-торів» , однак наприкінці XVI – поч. XVII ст. цю професію не вважали престижною.

Венеційські газети мали досить значне поширення як в Італії, так і по всій Європі.

3.3.2. Рукописні газети Німеччини

Попередники німецьких газет – «листи-новини», або «листи-газети», які розповсюджувалися ще у давні часи в Римі. Часто в таких листах розміщувалися політичні новини. Листи з помітками «Терміново!» доставлялися поважним особам.

Появі аналогічних видань у Німеччині сприяли венеційські газети, досвід яких використали представники аугсбургського банкірського будинку Фуггерів .

Фінансова імперія Фуггерів, що мала інтереси в багатьох країнах Європи і кредитувала європейських монархів, мала добре розгалужену мережу торговельних агентів у промислових центрах Європи. Ці агенти одночасно служили й кореспондентами, збираючи для Фуггерів інформацію ділового, політичного й загального характеру. Такі повідомлення, певним чином скомпоновані й старанно переписані, стали так званими «фуггер-газетами» («Fugger-zeitungen») банкірського будинку Фуггерів і розповсюджувалися в Європі у 1568 – 1605 рр.

Рукописні газети Фуггерів не продавалися вільно, а поста-чалися тільки обраному колу, куди входили члени родини Фуггерів і клієнти банкірського будинку. Замкнутий характер поширення фуггерівських «газет» викликає сумніви стосовно того, чи можна їх вважати попередниками перших європейських газет, адже однією з характерних ознак останніх є вільний доступ до їх одержання. Однак сам феномен довгостроковості існування «фуггер-газет», безсумнівно, заслуговує на увагу.

В епоху Відродження велике поширення мали рукописні інформаційні листки, названі Лютером «летючими листками». Власники друкарень передруковували найцікавіші з них на верстатах і продавали на ярмарках. Писали в «летючих листках» головним чином про релігійні суперечки, політичні події, епі-демії, всілякі «дива», катастрофи, зцілення тощо. Цінувалася інформація, а не аналіз подій.

Уже на тій стадії розвитку журналістики найважливішою умовою комерційного успіху став елемент сенсаційності. Стиль і особистість автора не вважалися значущими елементами журналістської творчості, мова «летючих листків» була примітивною.

Розповсюджувалися також листки-фейлетони – паскві-лі , які зберегли свою родову спорідненість із епістолярними жанрами «відкритих листів».

Австрієць Михайло фон Айтцинг, якого дослідники вва-жають засновником німецької преси , вирішив систематизу-вати всю уривчасту інформацію про перипетії знаменитої Кельнської суперечки, що доходила до читачів через рукописні листки новин.

Айтцинг виклав суть справи й історію її розвитку в кількох статтях і зібрав їх в одну брошуру під назвою «Відомості історії» («Relatio Historica»). Брошуру було видрукувано в кельнській друкарні й розпродано на ярмарку у Франкфурті. Видання мало шалений успіх, який підбадьорив Айтцинга, і він продовжив свою журналістську діяльність. Тепер видавець писав уже не тільки про Кельнський з’їзд, але й про інші політичні події. Так, брошура Айтцинга 1588 р. уже являла собою огляд сучасних політичних подій.

Видання такого типу виходили регулярно (двічі на рік) напередодні ярмарків до 1593 р., а з 1594 до 1597 р. – щорічно й одержали іншу назву – «Ярмаркові відомості». Чітка періо-дичність і суспільно-політичний зміст впритул наблизили їх до газети.

Айтцинг мав багато послідовників. «Ярмаркові відомості» почали поширюватися по всій Німеччині. Серед їхніх видавців – священик Конрад Лаутенбах (псевдонім Якобус Франкус) і Маурер.

Про історію виникнення й долі попередників німецької преси детальну інформацію дає Г. Ф. Вороненкова.

История немецкой журналистики констатирует, что вначале появились рукописные газеты, которые продолжали существовать и после появления печатных. Их предшественниками были «письма-но-вости», или «письма-газеты», а также листовки, уже тогда использо-вавшие графические средства. По заключению историков, листовки были удобны для массы неграмотных людей, так как содержали рису-нок и небольшой текст, как правило, религиозного характера. С помо-щью листовок формировалось общественное мнение относительно разных событий.

<…> Письмо, будучи средством коммуникации и удобной фор-мой информации, играло главную роль в отношениях между людьми и использовалось для передачи личных, деловых или политических но-востей. «Письмо-новость» называлось в древние времена «письмами-газетами» (acta diurma), и это их значение сохранялось до XIX в. «Письма-газеты» готовились в Риме и рассылались при помощи государственной почты и частных почтмейстеров в различные провин-ции Священной Римской империи. По сути, они представляли собой ежедневные бюллетени новостей.

<…> В XII–XIII вв. вместе с развитием духовенства возникло и стало развиваться мирское рыцарское сословие. Возможность принад-лежать к нему стала целью низших сословий, горожан и поселян. Считается, что под непосредственным влиянием рыцарства стала развиваться национальная литература, языком которой был народный, а авторами этих произведений – рыцари. Частью ее является творче-ство немецких миннезингеров, служившее определенным политическим убеждениям.

В XIV и XV вв. нарастал кризис феодальной системы Римской империи германской нации <…>. В этот смутный период значитель-ного расцвета достигли немецкие города, славившиеся успехами в торговле и ремеслах. С их развитием связано и появление будущей прессы <…>. Кёльн играл большую роль в политической жизни Германии. Большая часть его горожан занималась торговлей. Они образовывали «товарищества», из которых избирались присяжные в городской суд. В 1112 г. была создана торговая гильдия (т.е. сообщество, члены которого были связаны взаимной присягой), называемая «цехом богачей». Около 1200 г. во главе города был городской совет.

В кёльнском торговом регионе слово «газета» в значениях «со-общение о каком-то событии», «объявление», «новость», «послание» употребляется уже в 1300 г. К середине XIII в. в развитие этого типа коммуникации значительный вклад внесли купцы. Первые письма-газеты датируются в Германии 1443 г. В архиве Национального музея Нюрнберга сохранились письма из переписки купца и космографа Михаэля Бехайма. В письме Бехайма, датированном 9 января того же года, содержится такая информация: «Папа Римский с большой свитой выехал из Флоренции в Рим».

Настоящим «письмом-газетой» немецкие историки называют послание Валентина Фернандеса из Лиссабона нюрнбергскому купцу Штефану Габлеру. Это письмо датировано 26 июня 1510 г. На шести страницах убористым почерком автор, наряду с некоторыми торго-выми новостями из Индии, описывает опасные приключения порту-гальских путешественников в Ост-Индии. Для торговцев была важна не только экономическая, но и политическая информация, например о войнах, восстаниях, беспорядках и т.д.

Развитию письменной коммуникации способствовало и распро-странение университетов. К началу XVI в. в крупнейших городах Германии существовало девять университетов <…>.

«Письма-газеты» активно использовали ученые, чиновники и служащие, а также князья. Уже тогда существовали «письма-газеты» нескольких типов. Вначале ученые с помощью писем искали контакты с коллегами, а затем стали использовать этот вид коммуникации для обмена новостями и опытом. Постепенно такая переписка приняла систематический характер. Нередко к письмам прилагались записки, носившие характер приложений и даже комментариев. В них, как правило, содержались последние новости, но отнюдь не торгово-экономического характера, а прежде всего – сообщения с театра воен-ных действий, информация о политических и религиозных событиях, а также о научных открытиях. Некоторые немецкие исследователи называют эти приложения-записки «новой газетой» – «нойе цайтунг» (Neue Zeitung), которая предшествовала возникновению более позд-него типа изданий, появившихся в начале XVI в. Так, газета «Neue Zeitung von Rom» – «Нойе цайтунг фон Ром» («Новая газета из Рима») сообщала в 1527 г. о взятии Рима войсками Карла V.

Первое издание с использованием слова «газета» в заголовке появилось в 1502 году – «Newe Zeytung von orient und affgange». Кня-зья и торговые дома содержали платных корреспондентов в разных городах – центрах торговли. Они собирали новости и отправляли свое-му хозяину пакеты с информацией. В Государственном архиве земли Нижняя Саксония в Ганновере хранятся такие материалы, собранные агентами и рассказывавшие о новостях из канцелярии земли Браунш-вейга-Лунебурга. Эти материалы показывают, что новости уже тогда были интернациональными. Более того, они распространялись далее на немецком, французском, итальянском и голландском языках .

3.3.3. Попередники преси Англії, Франції, Росії

Англія. З XVI ст. в Англії з’являються попередники дру-кованої преси – рукописні «новини» і «балади новин» («Ballada of the News»). На поч. ХVІІ ст. виходить багато різноманітних друкованих «листків новин» («Newssheets»), а також під різни-ми назвами з’являються численні «книги новин», які являли собою поєднання фактів і вигадки – саме того, що пізніше наз-вуть сенсацією. Усі ці видання виходили з нестійкою періодич-ністю. «Книги новин» не зникли з появою перших газет, а продовжували існувати протягом усього XVII ст.

Франція. Неповторним національним явищем французької журналістики були конард (canard), які можна назвати фран-цузьким журналістським фольклором. У жанровому відношенні спочатку це були оповідання про незвичайні факти, нещасні випадки, кримінальні історії, небесні явища (дуже велике поши-рення одержало повідомлення про комету 1618 р.). Наприкінці ХV – поч. ХVІ ст. їх налічувалося близько 200. Потім незліченна кількість конард з’являлася в першій французькій пресі (у «Газе-ті паризького буржуа», пізніше у «Французькому Меркурії» 1605 р.). У 1560 р. П. Боесто об’єднав їх у збірку під назвою «Незвичайні історії».

У ХVІ – ХVІІ ст. конард поширювалися як самостійна фор-ма публікацій. Це були брошури форматом 80 х 125 мм і обся-гом 8–16 стор. Вони друкувалися на дешевому папері, з вели-чезною кількістю помилок, але стали дуже популярними. Їх обвинувачували в облудності, низькому стилі й плебействі, але всі хотіли прочитати чергову небилицю, ще й ілюстровану. Про-давали конард біля стін королівського палацу, голосно викри-куючи неймовірні, сенсаційні назви.

Серед інших форм ранньої періодики ХVІ–ХVІІ ст. значне місце посідали релігійні видання. Деякі з них, наприклад «Щит зібрання щирих католиків», досягали 46 стор. і друкувалися накладом близько 1 тис. прим. Протиріччя, що існували між католиками і протестантами, посилення світської влади при Франциску І сприяли впровадженню релігійної цензури. Твори, що виказували єретичні думки, спалювалися, складалися офіційні каталоги дозволених і не дозволених до друку книжок. За порушення правил попередньої цензури можна було заплатити не тільки ув’язненням і втратою майна, а навіть тортурами і смертю.

Наслідком такої суворої політики стала поява таємних (інколи нелегальних) вісників.

Особливо активно за часів правління Генріха ІІІ (1570 –1589 рр.) розвивалася карикатура. Стіни Парижа щоденно вкривалися сатиричними творами. Падіння авторитету короля викликало хвилю політичних памфлетів, поем, історіо-графічних творів.

Альманахи й календарі, які виходили численними накладами, вже мали елемент чіткої періодичності.

На Русі між першою друкованою книгою і першою газе-тою особливе місце посідали так звані «Вестовые письма», або «Куранты» (з голландського «сourant» – «плинний»). У Московському Посольському приказі з донесень закордонних агентів складалися вибірки для царя, які й стали з 1621 р. називатися «Курантами». З 1631 р. почали робити вибірки з іноземних газет. Новини про бої, взяття міст, появу комет у російському перекладі заносилися на вузькі довгі листки паперу – «стовпчики», котрі підклеювалися один до одного, і таким чином виходив сувій. Складалися «Куранти» 2–4 рази на місяць у 2–3 примірниках, прочитувалися царю та найближчим боярам, а потім направлялися до приказу Таємних справ, бо вважалися секретними матеріалами.

Таким чином, не тільки відсутність газети, а й секретність вели до створення інформаційного вакууму на Русі, що запов-нювався розповідями, які переповідали мандрівники, віщуни, юродиві.

Незважаючи на те що друкарський верстат було винай-дено, новини залишалися, головним чином, рукописними ще протягом XVI–XVII ст., існуючи поряд із друкованими виданнями.

3.4. Інститут ординарців

У XVI ст. у Західній Європі зароджується власне газетна діяльність: торговці інформацією почали укладати з правителями держав і областей, організаціями і приватними особами угоди, згідно з якими зобов’язувалися за певну плату постачати їм інформацію в обумовлені терміни. Про необхід-ність оперативного одержання новин стали піклуватися й самі монархи, котрі стежили за станом доріг, організовували поштові служби. Діяльність інформаторів, таким чином, була досить вигідною. Наприклад, імператор Австрії Рудольф II Габсбург (1586 – 1612 рр.) платив інформатору за повідомлення новин із Франції й Голландії 200 золотих гульденів у рік.

Таких інформаторів можна порівняти з нинішніми власни-ми кореспондентами. Їм нерідко вдавалося організовувати навколо себе щось на зразок кореспондентського пункту, що збирав, обробляв і доставляв інформацію хазяїнові.

Інститут ординарців був попередником зв’язку – важли-вого каналу комунікації. У ХV ст. сен-галлевське купецтво за допомогою своїх ординарців налагодило регулярний поштовий зв’язок між Ліндау, Равенсбургом, Ульмом і Нюрнбергом. Потім він поширився на Ліон та інші міста Франції, Нідерландів, Італії. Звістки з Венеції до Нюрнберга йшли 20 днів.

Ординарці існували доти, доки поштовий зв’язок не монополізувала держава. Централізація влади й державний контроль усіляко сприяли подальшому розвитку журналістики.

Таким чином, виникнення книгодрукування та його стрімке поширення у світі мали величезне значення для подальшого розвитку журналістики.

Рекомендована література

1. Варбанец Н. В. Иоханн Гутенберг и начало книгопечатания в Европе. – М.: Книга, 1980. – 303 с.

2. Ворошилов В. В. Журналистика. Базовый курс. Учебник. – 5-е изд. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 640 с.

3. История печати: В 2 т. – Т. 1. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm

4. История печати: В 2 т. – Т. 2. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/31.htm

5. Маклюэн М. Галактика Гутенберга. – М., 2005 г. – 496 с.

6. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 9 (жовтень-грудень). – К., 2002. – С. 191–228.

7. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Журналістика Франції // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 10 (січень-березень). – К., 2003. – С. 159–212.

8. Михайлов С. А. История зарубежных СМИ: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 256 с.

9. Михайлов С. А., Ли Динсинь, Чжан Хэфэн, У Ли, Чиу Джуей-Хуэй. Журналистика Китая. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 600 с.

10. Немировский Е. П. По следам первопечатника. – М.: Современник, 1983. – 215 с.

11. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

12. Ученова В. В. Беседы о журналистике. – М.: Молодая гвардия, 1978. – 208 с.

13. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича – Україна, І. Ортинського – Німеччина). – Львів: ПАІС, 2008. – 135 с.

14. Шедлинг М. Очерки по истории мировой почты // История печати: Антология: Т. ІІІ. – М.: Аспект Пресс, 2008. – С. 33-182.

15. Федченко П. М. Преса та її попередники. – К.: Наукова думка, 1969. – 350 с.

Контрольні питання та завдання

1. Які потреби суспільства мав вирішити винахід книгодрукування? Які його наслідки в Європі?

2. Розкажіть про діяльність відомих книгодрукарів: Й. Гуттенберга, В. Кекстона, А. Мануція, І. Федорова.

3. Використовуючи уривок з монографії Г. Ф. Вороненкової «Путь длиною в пять столетий», підготуйте інформацію про виникнення рукописних газет у Німеччині.

4. ۞ Напишіть повідомлення на тему «Комунікаційні процеси у великому місті Європи ХV ст.».

5. ۞ Дайте тлумачення понять: «аввізі», «альдини», «летючий листок», «ксилографія», «інкунабула».

6. Що вам відомо про «фуггер-газети» і їх видавця? Які рукописні видання ХV–ХVІ ст. були найпоширенішими і чому?

7. Підготуйте додатковий матеріал про перші друковані видання Західної Європи.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Розкажіть про початок книгодрукування в Китаї.

2. ۩ Напишіть замальовку про першу російську рукописну газету «Куранти».

3. Підготуйте інформацію про історію виникнення поштового зв’язку.

4. Публіцистика Західної Європи ХV–ХVІ ст.

На Заході відбувся той єдиний, значущий, іс-тотний для усього світу прорив, наслідки якого призвели до ситуації наших днів і його остаточне значення все ще цілком не проявилося.

К. Ясперс

Підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім’я виправлення людського роду.

C. Брант

В епоху Відродження політична ситуація в Західній Європі різко змінюється. Від усвідомлення належності до спільного західнохристиянського світу європейці переходять до національ-ної свідомості. Відбувається ідеологічне протистояння католи-цизму, протестантизму й гуманізму. Католицька церква посту-пово втрачає свою провідну роль у духовному житті. З’яв-ляється новий погляд на природу і призначення людини. Тео-центризм Середньовіччя (у центрі – Бог) змінюється на антропо-центризм (у центрі – людина).

4.1. Антицерковна й політична публіцистика

У ХV–ХVІ ст. відбувається прискорення інформаційних процесів. На перший план виходить політична й антицерковна публіцистика, головні жанри якої – памфлет, депеша, послання, пародія, зразки епістолографії. З’явився новий політичний жанр – реляція – повідомлення про воєнні або дипломатичні події, які зазвичай мали документальний характер.

У центрі гуманістичного руху свого часу стояв Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.). Працюючи секретарем у короля Альфонсо Арагонського, він спостерігав за свободою звичаїв. Валла писав полемічні твори, серед яких «Про красоти латинської мови», «Про істинне й неістинне благо», «Про насолоду». Відомий трактат «Про свободу волі» присвячено критиці середньовічних поглядів на свободу волі. Виступаючи проти Боетія, Валла доводив, що людина має право вибору між добром і злом. У Римі він працював переписувачем, перекла-дачем, заснував приватну школу риторики, викладав риторику, писав і коментував богословські твори, зокрема «Критичний текстологічний коментар до Нового Завіту». Помітним явищем стала гостра антицерковна спрямованість творів Валли «Роздуми про підробку так званої дарчої грамоти Костянтина» (1440) та «Про чернецьку обітницю» (1462).

Рассуждение о подложности

так называемой дарственной грамоты Константина (отр.)

<…> Много, очень много обнародовал я книг почти по всем областям знания. В этих книгах я осмеливался выражать свое несогласие с мнением некоторых выдающихся писателей, чей авторитет был непререкаем в течение очень долгого вре-мени. И я возбудил этим против себя негодование у немалого числа людей, которые ненавидят меня за это и называют наглецом и святотатцем. Подумать только, что будут делать эти люди теперь! Как будут они неистовствовать! И если им представится возможность, с какой жадностью схватят они меня и как поспешно повлекут меня на казнь. Ведь я выступаю не только против умерших, но и против живых, я выступаю не против какого-нибудь одного человека, но против многих, я выступаю не только против частных лиц, но и против лиц, облеченных властью. И какой властью! Я дерзаю выступать против верховного первосвященника, который вооружен не одним лишь мирским мечом, как короли и князья, но и мечом церковным. От этого меча ни один государь не укроет тебя своим щитом, повсюду смогут настичь тебя отлучение, анафема, проклятие. А если разумно и говорил и действовал тот, кто сказал: «Я не хочу писать против тех, которые могут вписать меня в проскрипционный список», – то как уж следует мне остерегаться того человека, которому незачем даже прибегать к проскрипциям, который невидимыми стрелами своей власти сможет преследовать меня так неотступно, что мне останется только воскликнуть: «Куда пойду от духа твоего и от лица твоего куда убегу?».

Я не стремлюсь к тому, чтобы преследовать кого-нибудь и писать против кого-либо филиппики. Да не буду причастен я к такому делу! Я стремлюсь только к тому, чтобы удалить из умов людских тяжкие заблуждения, чтобы с помощью советов или упреков отвратить людей от пороков и преступлений. Я не осмелился бы сказать, что цель моя заключается в том, чтобы другие люди, узнав от меня истину, железом подрезали лозы, буйно разросшиеся вокруг Христова виноградника – папского престола, – и заставили его приносить не тощие дички, а полные гроздья. А если я и делаю это, то разве найдется такой человек, который захочет закрыть либо мне уста, либо себе уши или даже сочтет меня заслуживающим смертной казни? И если такой человек найдется, как должен буду я назвать его, даже если он окажется папой, добрым ли пастырем или глухой змеей, которая не хочет слушать голос заклинателя, а стремится отравить его тело своим ядовитым укусом.

Я знаю, что люди давно уже желают услышать, какое же обвинение предъявляю я римским папам. Я предъявляю им тяжкое обвинение, я обвиняю их либо в беспечном невежестве, либо в чудовищной алчности, которая является идолопоклон-ством, либо в суетном стремлении к власти, которому постоянно сопутствует жестокость. Ибо уже в течение нескольких веков они либо не понимали, что Константинов дар – это подлог, либо сами этот подлог создавали, либо, следуя по стопам своих предшественников, защищали истинность этого дара, о подлож-ности которого они хорошо знали. И этим они бесчестили величие первосвященства, бесчестили память древних пап, бес-честили христианскую веру и все смешивали с убийством, с разрушением и преступлениями. Они утверждают, что город Рим – это их собственность, что им принадлежит королевство Сицилии и Неаполя, им принадлежит вся Италия, Галлия и Испания, германцы и британцы, им вообще принадлежит весь Запад, ибо все это содержится в тексте дарственной грамоты. Итак, все это принадлежит тебе, верховный первосвященник? И ты намереваешься обрести это вновь? Ты хочешь отнять города у королей и князей Запада или заставить королей и князей, чтобы они платили тебе ежегодную дань?

<…> Нельзя допустить, чтобы о деле общественном и как бы цезаревом мы говорили не более торжественным тоном, чем об обычном частном деле. Итак, представлю себе, что я говорю в собрании королей и князей (ведь я в действительности так и поступаю, ибо эта моя речь попадет к ним в руки), обращусь к этим высоким лицам так, как если бы они присутствовали здесь и я видел их перед своим взором. К вам обращаюсь я, короли и князья, ибо мне, частному человеку, трудно составить себе представление о том, каков может быть дух государя, я хочу понять ваш образ мысли, хочу постичь вашу душу, прошу ваше-го свидетельства.

Неужели кто-нибудь из вас, если бы оказался вдруг на месте Константина, счел бы себя обязанным даровать другому человеку город Рим, свою родину, столицу всего мира, царя государств, самый могущественный, самый знатный и самый богатый город среди всех, победителя народов, город священ-ный уже одним своим обликом; неужели кто-нибудь счел бы себя должным просто из великодушия отдать другому этот город, а самому затем отправиться в ничтожный город Визан-тий? И вместе с Римом отдать Италию, не провинцию, а влады-чицу провинций, отдать три Галлии, отдать две Испании, отдать германцев, отдать британцев, отдать весь Запад и лишить себя одного из двух глаз империи? Я не могу поверить, что кто-нибудь сделает это, будучи в здравом уме <…>.

У своїх творах Валла втілив ідеал вільного мислителя, для якого головним авторитетом є власний розум, а стимулом для творчості є допитливість невгамовного розуму. Його цікавила перш за все істина, і в її пошуку він вбачав своє життєве призначення.

Ідеал створення сильної держави, яка може об’єднати Іта-лію і протистояти іноземцям, подано в політичному трактаті «Державець» (1513) Нікколо Маккіавеллі (1469 – 1527 рр.). Автор намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст. Маккіавеллі поєднує колорит флорен-тійської мови з давньоримською величністю в побудові періо-дів. Його роздуми проникнуті логікою й гостротою думки.

Державець (фрагменти)

• Треба вміти добре приховувати свій характер і обов’язково опанувати майстерність прикидатися і вдавати. Люди такі прос-такуваті й так готові коритися сьогочасній необхідності, що ко-жен бажаючий завжди знайде тих, хто дозволяє себе обдурю-вати.

• Поміркований правитель не може й не повинен бути вірним своїй обіцянці, якщо це стає йому невигідним або якщо щезли ті причини, що примусили його дати слово. Якби люди були чесними, це була б погана порада. Але всі вони схильні до зла, схильні свідомо чи несвідомо перейти на бік тих, хто заслуговує не похвали, а осуду. Тому правитель не зобов’язаний бути вірним людям.

• Марно йти до політичної мети, використовуючи такі засоби, що приречені на невдачу. Без огляду на те, яка мета обрана – добра чи зла. Це справедливо як для святих політиків, так і для грішних. Адже святий, як і грішник, прагне успіху.

• Для досягнення політичної мети завжди потрібна сила. Якщо якась сторона перемагає, то це означає, що вона має більше сили, а не більше права.

• Існують періоди хаосу, протягом яких часто досягають успіху очевидні пройдисвіти. Тоді незмірно зростає цинізм – люди не гребують нічим заради вигоди. Але навіть у такі часи вигідно вдавати доброчесність, обманюючи нею простаків.

• Заради успіху політик обов’язково й завжди повинен удавати щиру побожність.

• Людина при владі, яка бажає творити тільки добро, неминуче загине серед натовпу злих.

• Якщо уважно придивитися, то завжди можна побачити, як часто те, що здається доброчесністю, веде до погибелі, а через те, що здається вадою, можна досягнути безпеки і благо-получчя.

• Політики стануть кращими, якщо правитимуть людьми, що поважають чесноти, а не тими, які байдужі до моралі. Пове-дінка політиків може поліпшитися й тоді, коли всі скоєні ними злочини негайно стають загальновідомими, коли людям не забо-роняють відкривати рота.

• Природі людей не вистачає гнучкості... Вони хочуть жити день за днем і не вірять, що може настати те, чого досі не було... Люди дуже рідко міняють свої думки про когось, зокрема про політиків.

• «Краще робити й каятися, ніж не робити й каятися» (Боккаччо). Адже дії породжують нові рішення, які у бездіяль-ності залишилися б непоміченими.

• Якщо ти сам собі допоможеш, тобі стануть допомагати всі.

П’єтро Аретіно (1492 – 1556 рр.) – провідний політичний публіцист Європи І пол. ХVІ ст., прозваний «бичем королів». Аретіно писав у всіх жанрах, але особливо йому вдавалися листи й сатиричні пророкування – злободенні памфлети, які розходилися великою кількістю примірників.

Знаряддям класової боротьби в нього була пародія. Аретіно в ім’я розуму й природи пародіював петраркістів і наслідувачів Аріосто (у його «Orlandino» всі лицарі – дурні й боягузи). Заховавшись від переслідування папської влади у Венеції, у численних памфлетах, листах, посланнях, пародіях він тримав усю знать Італії ніби в облозі: сюди ж надсилалися йому подарунки чужоземних князів, які користувалися його пером. Свій розрахунок Аретіно будував на необмеженій і абсолютній публічності, тому певною мірою його можна вважати праотцем журналістики. Іноді він збирав свої листи й статті, аби роздрукувати їх збірками.

В Італії на межі XV–XVI ст. відбувається розквіт реляцій. Під час мілано-венеційської війни (1451 – 1452) за головним штабом їхав письменник Порчелліо з дорученням від короля Альфонсо Неаполітанського сповіщати про хід воєнних дій. Реляції Порчелліо написані не зовсім правильною латиною, за зразком Цезаря, у дусі тогочасної гуманістичної пафосності.

4.2. Публіцистика епохи Реформації

Публіцистика стає ефективною зброєю політичної бороть-би в епоху Реформації. Її основні ідеологічні інструменти –листівки, «летючі листки», прокламації, памфлети, діалоги, пародії й сатири. Ця потужна зброя в релігійній і політичній боротьбі стала можливою лише після успіхів друкарства. Вона мала велику дієву силу й використовувалася всіма без винятку політичними й релігійними таборами.

Інформацію про публіцистику цього часу дає Г. Н. Воро-ненкова у праці «Путь длиною в пять столетий».

<…> Период Реформации немецкие историки прессы называют временем расцвета письменной и прежде всего церковной публи-цистики, а XVI век – «столетием перемен». Успех движения реформа-торов был невозможен без развития печатного дела. Как и без произве-дений Мартина Лютера, который был автором почти 3 тыс. произве-дений. Его обращения-листовки «К христианскому дворянству герман-ской нации» выдержало 15, а «О свободе христиан» – 18 изданий. В 1520 г. Лютер в письме Йоханну Лангу сообщил, что его сочинение «К христианскому дворянству» продано в количестве 4 тыс. экз. По дан-ным исследователя Вилли Штамма, сочинения Лютера перед откры-тием Вормского рейхстага (1521) распространены почти полумил-лионным тиражом и печатались в четырех городах – Виттенберге, Лейпциге, Аугсбурге и Страсбурге. Всего же к концу 1520 г., этому периоду «фолиантов», произведения Лютера имели 652 тиража с 600–700 тыс. экз.

Одним из сподвижников Лютера был Ульрих фон Гуттен, написавший 15 листовок, направленных против духовенства. Книги в XVI в. не были привилегией малой группы образованных людей – теологов, юристов и медиков, их читали и ремесленники. Научные библиотеки имели тогда в среднем по 120 книг. Всего в Европе к началу века было издано 30 тыс. книг, 1/3 которых приходилась на германские государства.

Любимыми публицистическими жанрами гуманистов были «пасквиль» (Pasquillus) и «диалог» (Dialog). Пасквиль – это насмешка с элементами иронии над власть имущими, в тот период – над пап-ством и духовностью, которую Римско-католическая церковь пыталась распространять среди населения. Поскольку пасквили писались на латыни, которую народ, естественно, не знал, то для общения с народом использовался жанр диалога. Наиболее известные диалоги на немецком языке написаны фон Гуттеном. Его «Книжечка диалогов», изданная в 1521 г., обошла весь просвещенный мир.

4.2.1. Мартін Лютер. Томас Мюнцер

Початок Реформації традиційно пов’язують із подією, що відбулася 31 жовтня 1517 р., коли доктор богослов’я Мартін Лютер (1483 – 1546 рр.) прибив до дверей віттенберзької церкви 95 тез, спрямованих проти католицької церкви. Цей симво-лічний акт став початком розв’язання релігійних війн і поділу Європи на католицькі й протестантські держави.

Діячі Реформації першими використали переваги типогра-фії для ведення пропаганди. Лютер і його прихильники у вели-кій кількості тиражували полемічні листки, у зрозумілій формі пояснювали прихильникам нового віровчення основні теоло-гічні проблеми й специфіку поточного політичного моменту.

Для боротьби з католицькою церквою Лютер використо-вував переклад Біблії німецькою мовою, який зіграв роль справ-жнього памфлета. Новий Завіт у лютерівському перекладі було надруковано у 1522 р., а повне видання Біблії завершено у 1534 р. Ця Біблія стала найвидаванішою книгою в Німеччині, мала великий вплив на формування німецької літературної мови. Письменники XVII і XVIII століть оцінили всю силу і соковитість лютерівської Біблії.

95 тезисов (отр.)

Во имя любви к истине и стремления разъяснить ее, ниже-следующее будет предложено на обсуждение в Виттенберге под председательством достопочтенного отца Мартина Лютера, ма-гистра свободных искусств и святого богословия, а также ординарного профессора в этом городе. Посему он просит, дабы те, которые не могут присутствовать и лично вступить с нами в дискуссию, сделали это ввиду отсутствия письменно. Во имя Господа нашего Иисуса Христа. Аминь.

1. Господь и Учитель наш Иисус Христос, говоря: «Покай-тесь...», заповедовал, чтобы вся жизнь верующих была покая-нием.

2. Это слово [«покайтесь»] не может быть понято как отно-сящееся к таинству покаяния (то есть к исповеди и отпущению грехов, что совершается служением священника).

3. Однако относится оно не только к внутреннему покаянию; напротив, внутреннее покаяние – ничто, если во внешней жизни не влечет всецелого умерщвления плоти.

4. Поэтому наказание остается до тех пор, пока остается нена-висть человека к нему (это и есть истинное внутреннее покая-ние), иными словами – вплоть до вхождения в Царствие Небесное.

5. Папа не хочет и не может прощать какие-либо наказания, кроме тех, что он наложил либо своей властью, либо по церковному праву.

6. Папа не имеет власти отпустить ни одного греха, не объявляя и не подтверждая отпущение именем Господа; кроме того, он дает отпущение только в определенных ему случаях. Если он пренебрегает этим, то грех пребывает и далее.

7. Никому Бог не прощает греха, не заставив в то же время покориться во всем священнику, Своему наместнику.

8. Церковные правила покаяния налагались только на живых и, в соответствии с ними, не должны налагаться на умерших.

9. Посему во благо нам Святой Дух, действующий в папе, в декретах коего всегда исключен пункт о смерти и крайних обстоятельствах.

10. Невежественно и нечестиво поступают те священники, кото-рые и в Чистилище оставляют на умерших церковные нака-зания.

11. Плевелы этого учения – об изменении наказания церковного в наказание Чистилищем – определенно посеяны тогда, когда спали епископы.

12. Прежде церковные наказания налагались не после, но перед отпущением грехов, как испытания истинного покаяния.

13. Умершие все искупают смертью, и они, будучи уже мертвы, согласно церковным канонам, по закону имеют от них осво-бождение.

14. Несовершенное сознание, или благодать умершего, неиз-бежно несет с собой большой страх; и он тем больше, чем меньше сама благодать.

15. Этот страх и ужас уже сами по себе достаточны (ибо о других вещах я умолчу), чтобы приуготовить к страданию в Чистилище, ведь они – ближайшие к ужасу отчаяния.

16. Представляется, что Ад, Чистилище и Небеса – различны меж собой, как различны отчаяние, близость отчаяния и без-мятежность.

17. Представляется, что как неизбежно в душах умаляется страх в Чистилище, так прирастает благодать.

18. Представляется, что не доказано ни разумными основа-ниями, ни Священным Писанием, что они пребывают вне состо-яния [приобретения] заслуг или причащения благодати.

19. Представляется также недоказанным и то, что все они уве-рены и спокойны о своем блаженстве, хотя мы в этом совер-шенно убеждены.

20. Итак, папа, давая «полное прощение всех наказаний», не подразумевает исключительно все, но единственно им самим наложенные.

21. Поэтому ошибаются те проповедники индульгенций, кото-рые объявляют, что посредством папских индульгенций человек избавляется от всякого наказания и спасается.

22. И даже души, пребывающие в Чистилище, он не освобож-дает от того наказания, которое им надлежало, согласно цер-ковному праву, искупить в земной жизни <…>.

Зразками публіцистичної майстерності були проповіді Томаса Мюнцера, Ульріха Цвінглі, Жана Кальвіна, Ульріха фон Гуттена та багатьох інших.

Томас Мюнцер (1490 – 1525 рр.) – ідеолог народного руху епохи Реформації. Спочатку вважав себе прихильником Лютера, пізніше відійшов від його позицій і відстоював ідею народної реформи. Реформація, на думку Мюнцера, – це перетворення світу на засадах торжества загальних інтересів.

Мюнцер був найвидатнішим публіцистом Селянської вій-ни, надихав на рішучі дії. Йому належать численні проповіді, послання, памфлети, прокламації. Всюди усно й у своїх друко-ваних памфлетах він розповсюджував заклики до боротьби. Теолог за освітою, Мюнцер користувався богословською фразеологією, використовував біблійні образи, символіку, алего-рію, зрозумілі народові. Але зміст його творів – революційний. Релігійно-філософське вчення Мюнцера було спрямоване проти всіх основних догматів не тільки католицтва, але й християнства в цілому.

На думку дослідників, учення Мюнцера наближалося до атеїзму і водночас являло собою різновид пантеїзму.

4.2.2. Йоган Рейхлін і Ульріх фон Гуттен

Видатним німецьким письменником-гуманістом початку XVI ст. був учений Йоган Рейхлін (1455 – 1522 рр.). Підтриму-ваний гуманістами, він мужньо відстоював свої погляди в ряді публіцистичних праць. Цікавою є видана ним збірка «Листи знаменитих людей» (1514), яка складається з листів, написаних Рейхліну гуманістами з приводу його боротьби проти обскуран-тів, що набула резонансу в усій Європі. Противників Рейхліна підтримали теологи Паризького університету, а на бік ученого стали гуманісти Франції, Англії та інших європейських країн. Теологічна дискусія перетворилася на запеклий бій між силами старого світу й новим світом гуманістичної культури та свободи думки. У ході полеміки навколо справи Рейхліна при Ерфурт-ському університеті утворився гурток радикально налашто-ваних гуманістів, який виступав проти схоластики, відстоював ідею національної єдності, вимагав звільнення країни з-під влади папського Риму. Групою гуманістів гуртка Рейхліна – Кротом Рубеаном, Германом Бушем, Ульріхом фон Гуттеном та іншими – був написаний найвидатніший твір гуманістичної літе-ратури – «Листи темних людей» (ч.1 – 1515 p., ч.2 – 1517 p.).

Один із найвизначніших діячів цього гуртка – Ульріх фон Гуттен (1488 – 1523 рр.). Уся його літературна творчість мала войовничий характер. Він писав епіграми, промови, послання, сатиричні діалоги, вірші. Гуттен закликав Німеччину до єдності, викривав сваволю князів, засуджував міжусобні війни.

Використовуючи прийом містифікації, автори побудували «Листи темних людей» як збірку листів, ніби написаних ма-гістру Ортуїну Грацію його друзями й однодумцями, богосло-вами й риторами. Усі вони – люди вкрай обмежені й забобонні, вороги всього передового й розумного. Обскуранти схиляються перед Ортуїном Грацієм і люто ненавидять Рейхліна й гума-ністів, вважають їх єретиками й готові спалити їх на вогнищах інквізиції. Викривальний зміст книги поглиблюється системою художніх засобів, побудованою на пародіюванні стилю схо-ластів і комічному обігруванні їхньої епістолярної манери.

Неодмінною ознакою культурної людини гуманісти вважали гарний стиль, добре володіння класичною латинською мовою. Великого значення в своїй творчості вони надавали листам, дбали про їхній зміст, нерідко перетворювали їх у вчені трактати. Мистецтво листування гуманісти цінували дуже високо. Приватні листи видатних гуманістів ставали надбанням усіх і розповсюджувалися в прогресивних колах.

«Темні» люди зовсім безпорадні в епістолярному мис-тецтві. Їхня мова – це сатира на їхню некультурність. Обску-ранти прикрашають свої листи віршами, що рясніють помил-ками, недоречно наводять цитати зі Святого Письма і творів латинських авторів, до того ж перекручують їх.

Письма темных людей

Магистр Филипп Ваятель желает здравствовать

магистру Ортуину Грацию

Как уже не единожды я вам отписывал, превесьма сокру-шаюсь, что эта шайка гнусливцев, то бишь поэтический факуль-тет, плодится и приумножается во всех землях и странах. В мое время был всего один поэт по имени Самуил [Самуил из Лихтен-берга во Франконии, по свидетельству гуманиста Генриха Бебеля, бездарный бродяга, чьи вирши не менее опасны и ядовиты, чем укус аспида], ныне же только в нашем городе развелось их числом не меньше двадцати, и нам, сторонникам старого направления, не дают проходу. Недавно я изничтожил одного, который утверж-дал, будто слово «школяр» вовсе не означает человека, ходя-щего в школу учения ради, на что я сказал: «Ослина ты этакая, стало быть, ты дерзаешь исправлять самого Доктора Святого, употреблявшего сие слово?» Он же вскорости написал против меня кляузное сочинение, в коем осыпает поносными словесами и утверждает, что я никудышный грамматик, ибо неверно изо-бъяснил слова, толкую первую часть Александра и книгу «О способах обозначения». И решился я в подробности отписать вам про все сии слова, дабы видели вы, что я толковал правиль-но и в согласии со всеми словарями, что могу подкрепить цитатами из неоспоримых книг, в том числе богословских. Во-первых, я утверждал: слово «сиречь» происходит из Сирии и означает «сирийская речь», то бишь язык, на коем изъясняются сирийцы. Во-вторых: «патриций» то же самое, что «под трид-цать», ибо всякому патрицию когда-нибудь да бывает под тридцать лет. Далее, «всадник» происходит от глагола «сад-нить», потому как от верховой езды в теле саднит. «Повинный» означает слабость к вину питающий, тогда как «неповинный» – к оному зелью слабости не питающий, откуда воспроисходит пословица: «Вино неповинно, повинен же пьющий вина». «Лукавый» – все равно что «луковый», так как оба получились из слова «лук». «Платье» воспроизошло от «платить», ибо за него берут плату. «Механика» выводится из «мехов», коими раздувают огонь, ибо она есть искусство продувное, в отличие от семи свободных искусств, в которых нет надувательства. «Потчевать» проистекает от слова «пот», потому что кого щедро потчуют, тот проливает много пота. «Полигистор» [Полигистор (т.е. «весьма ученый», греч.) – название сочинения римского писателя III в. н.э. Гая Юлия Солина] – от слов «поливать» и «гистория», потому что он, когда рассказывает свои истории, всех поливает бранью, и отсюда – «поле брани», то есть политое бранью. Он же сказал, что это и все иное прочее неверно, и осрамил меня перед моими учениками. На это я отвечал, что для вечного спасения предостаточно быть простым грамматиком и уметь по крайности излагать свои мысли. Он же сказал, что я не простой, и не сложный, и вообще никакой не грамматик, так как вовсе ничего не смыслю. Тут я возрадовался, ибо он не соблюл приви-легий Венского университета [Среди привилегий Венского уни-верситета было право защищать добрую репутацию лиц, получивших от университета ученую степень], к ответу перед коим я теперь его и притяну, потому как милостью божией я имею степень маги-стра, и ежели по мнению всего университета я довольно учен, то уж на одного поэта во мне станет учености, ибо целый уни-верситет больше, чем один поэт. Верьте слову, я не стерплю такого поношения даже и за двадцать флоринов. Здесь говорят, что все поэты собираются взять сторону доктора Рейхлина супротив богословов и один из них уже сочинил книгу, называ-емую «Триумф Капниона» [«Триумф Капниона» («Капнион» – перевод на греческий язык имени «Рейхлин»). – Поэма с таким назва-нием принадлежала Гуттену, но была напечатана в 1517 г.], где и на вас излита немалая хула. Надобно всем этим поэтам показать, где раки зимуют, чтобы оставили нас в покое, а так чего доб-рого, факультету свободных искусств будет через этих поэтов погибель, ибо они говорят, что искусственники совлекают с пути истины вьюношей, и берут с них мзду, и по мзде произ-водят их в бакалавры и магистры, хотя они ничего отнюдь не знают. И по ихней милости ученики не хотят уже более учить свободные искусства, а хотят все до единого выйти в поэты. Я тут сделал знакомство с одним вьюношей, зело достойным и изрядных способностей, родители его послали в Ингольштадт, и я дал ему письмо к одному тамошнему магистру, каковой изрядно сведущ в свободных искусствах и ныне возымел наме-рение соискать степень доктора богословия; вьюнош же ныне покинул того магистра и ушел к поэту Филомузу [Филомуз – Якоб Лохер (1470-1528), переводчик «Корабля дураков» Бранта на лат. язык] слушать его лекции. Печалуюсь я о бедном сем вьюноше, ибо сказано в Притчах Соломоновых, XIX: «Благотворящий бедному дает взаймы Господу», – и ежели б он остался при своем магистре, то ходил бы уже в бакалаврах. А так он пре-будет в ничтожестве, хоть бы и десять лет обучался поэзии. Известен я, что и вам от сих светских поэтов многие приходится терпеть досаждения. Вы ведь хоть и сами поэты, не им чета. Ведь вы стоите за церковь и к тому же глубоко постигли богословие. И даже ежели пишете поэзию, то не о суетном, а во славу святых. Превеликую имею охоту знать, как идет у вас дело с доктором Рейхлином. И когда могу в сем деле вам спо-спешествовать, подайте весть и отпишите все в подробности. Пребывайте во здравии. Перевод С. П. Маркиша

Крім «Листів темних людей», кращими творами Гуттена були сповнені викривального пафосу сатиричні «Діалоги» (1520) і «Нові діалоги» (1521), написані за зразком твору Лукі-ана. Основний зміст названих творів становить нещадна критика католицизму й папського Риму, його політики пограбування й духовного поневолення Німеччини.

4.2.3. Еразм Роттердамський

Найвидатнішою постаттю в нідерландській літературі був Еразм Роттердамський (1466 – 1536 рр.). Офіційної посади він не мав, вів життя вільного літератора, багато подорожував – побував в Італії, Англії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, останні роки життя провів у Базелі.

Еразм здобув славу знавця античної словесності, користу-вався визнаним авторитетом у середовищі гуманістів і мав на багатьох з них великий вплив. Видатні діячі епохи цінували особисті контакти з ним. Довголітня дружба єднала Еразма з великим гуманістом Англії Томасом Мором.

Літературна спадщина Еразма величезна. Вона складається з художніх творів, перекладів, коментованих видань старовин-них текстів, філологічних і богословських досліджень, суджень на моральні теми, епістолографії. У 1500 р. у Парижі з’явилася перша його праця «Прислів’я» – збірка коментованих автором прислів’їв, сентенцій, крилатих висловів, виписаних ним із латинських і грецьких античних творів.

Найбільшим своїм творчим досягненням Еразм вважав нове видання Євангелія (1516). Католицька церква освятила як канонічний той текст Євангелія, який склав святий Єронім у IV ст. (т. зв. Вульгата), і суворо оберігала його недоторканість. Еразм вважав, що у Вульгаті й у практиці католицької церкви викривлено початковий смисл християнства, тому видав критич-ний грецький текст Євангелія і власний латинський переклад його. Еразм звільнив текст від помилок, що нагромадилися за довгий час, а в коментарях, спираючись на науковий філоло-гічний аналіз, протиставив схоластичним інтерпретаціям тексту своє тлумачення. Найбільш цінне у цій праці – науковий метод дослідження, який у принципі спрямований проти догматизму й утверджував права критичного мислення, характерного для гуманізму. Підриваючи авторитет Вульгати, праця разом з тим слугувала справі Реформації.

Найціннішу частину спадщини Еразма становлять «По-хвальне слово Глупоті» (1509) і «Домашні бесіди» (1518).

«Похвальне слово Глупоті» є своєрідною енциклопедією тогочасної дійсності. Літературна форма твору не вкладається в якийсь традиційний жанр. Еразм використав широко вживану античними письменниками форму жартівливого панегірика . Очевидно, під впливом «Похвали мусі» Лукіана й був напи-саний твір Роттердамського.

Будується «Похвальне слово…» як монолог Глупоти, який вона виголошує з кафедри перед багатолюдними зборами. Глу-пота розповідає про себе, свій родовід і знайомить зі своїм поче-том – це Самолюбство, Улесливість, Лінь, Насолода, Обжерли-вість, Розгул і Непробудний сон, які допомагають їй підкоряти ввесь рід людський, навіть імператорів. Доводячи право назива-тися богинею глупоти, Морією, вона розповідає про своє без-межне панування над людьми й богами. Виявляється, що на світі немає таких веселощів і щастя, які б не були дарами Глупоти.

Глупота розвінчує схоластичну мудрість як невідповід-ність природі й логіці життя. На її думку, мудрець від дурня відрізняється тим, що керується розумом, відкидаючи почуття. Дурень – це людина, яка перебуває в гущі життя, приємна для друзів, лагідна з дружиною, весела на бенкеті, і ніщо людське їй не чуже. Мудрець же уникає хвилювань, забуваючи, що хви-лювання і пристрасті часто стимулюють людський розум і схиляють людину до добрих справ.

Промова Морії звучить панегіриком природному началу людини і набуває значення захисту життєрадісного вільнодум-ства. Суспільним життям заправляє батько Морії – бог Плутос, якого вона проголошує єдиним справжнім батьком богів і людей: «Від його присудів залежать війни, мир, державна влада, ради, суди, народні збори, договори, союзи, закони, мистецтва, вчені праці» – всі справи смертних.

Найгострішою є сатира у тих главах, де змальовано пред-ставників середньовічної богословської та схоластичної муд-рості – філософів, теологів, граматиків, а також усіх священ-нослужителів католицької церкви – від нехлюя-ченця до папи. У зображенні Еразма ченці й богослови настільки мерзенні, що викликають уже не сміх, а ненависть. Навіть відважна Глупота вагається: «Чи не краще було б... не чіпати цього смердючого болота, не торкатися цієї отруйної рослини».

Без будь-якої поблажливості змальовуються також королі й дворянство. «Істина ненависна царям», тому вони оточують себе підлабузниками і блазнями. Вони впевневні, що чесно ви-конують свій обов’язок, «коли із запалом полюють, розводять породистих жеребців, продають заради власного прибутку судо-ві посади і вигадують щодня нові засоби, щоб відібрати у громадян їхнє майно і перевести його у свою казну». Автор завершує книгу висновком Морії, що не тільки реальний сучас-ний світ просякнуто глупотою, але й те блаженство, яке пра-ведники-мудреці обіцяють людям у нагороду за благочестиве життя, є безумством.

Похвальне слово Глупоті

Еразм Роттердамський шле вітання Томасові Мору.

Нещодавно я повертався з Італії до Англії, здолавши увесь той шлях верхи на коні. А щоб не марнувати часу на теревені з неуками, обмірковував спільні наші студії та згадував друзів – вельми вчених і вельми приємних, – яких тут маю. Серед них тебе, мій Море, я згадував найчастіше. Звик бути разом з тобою, тому, перебуваючи далеко, мусив утішатися принаймні спога-дами. Це для мене велика радість, і хай я згину, якщо в житті моїм траплялося щось приємніше!

Отож, аби заповнити час, мало придатний для серйозних роздумів, став гадати, чим би його зайнятись, і надумав розважитись «Похвалою Дурості». Ти запитаєш: а чи не Афіна Паллада таке нараяла мені? Відповім: ні. Першим навело на цю думку твоє родове ім’я МОР. Воно дуже схоже на давньо-грецьке слово МОРІА – «дурість», від якої ти, за переконанням всіх, справді далеко, а порівняно з іншими перебуваєш навіть якнайдалі. Гадаю, крім того, ця забавка нашого розуму тобі сподобається, бо до жартів – як вчених, так і не вчених, але сповнених дотепу – ти дуже охочий і в повсякденному житті любиш вдавати із себе Демокріта. Хоч ти винятковістю свого розуму відрізняєшся від звичайних людей, але завдяки лагідній вдачі й незвичайній цікавості повсякчас знаходиш насолоду у спілкуванні з будь-ким. Отже, буду радий, якщо приймеш на згадку від друга цю маленьку промову не лише як розраду, але й як пам’ятку, варту уваги: вона присвячена тобі, тому віднині вважай її своєю, а не моєю.

Бо знайдуться, можливо, огудники, які докорятимуть, що ці легковажні жарти занадто ущипливі для християнської доброчинності й не личать теологові, бо навіть волатимуть, що відновлюю стару комедію або, як і Лукіан, висміюю все підряд. Насправді ж їх ображає ніщо інше, як грайлива мова й жартів-ливі дотепи. Але до цього вдавалися й раніше, і навіть великі письменники. З давніх-давен розважає, наприклад, Гомер «Вій-ною жаб і мишей» [«Війна жаб і мишей», або «Батрахоміомахія» – жартівлива поема, пародія на «Іліаду» Гомера. Написана у VI ст. до н.е. У часи Роттердамського, за античною традицією, приписувалася Гомерові. Насправді твір анонімний]. Немало часу минуло й відтоді, як Вергілій оспівав комара й кандьор, а Овідій – пусто-щі. Жорстокого Бусиріда славили колись софіст Полікрат і його огудник Ісократ. Главк вихваляв кривосуддя, Фаворін – Терсіта й триденну пропасницю, Сінезій – лисину, Лукіан – муху й блюдолизтво. Сенека розважав читачів «Огарбузенням Клав-дія», Плутарх – «Діалогом Грілла-Кабана з Одіссеєм», а Лукіан і Апулей – «Ослом». I вже не знаю, кому належить «Заповіт поро-сяти Верескуна-Корокоти» [«Заповіт поросяти Верескуна-Коро-коти» – жартівливий анонімний твір, написаний латинською мовою (III–IV ст. н.е.)], – про що згадує святий Єронім.

Якщо ж цим критикам-розбишакам і цього мало, хай вважають, що я надумав трохи розважитись і, мов дитина, пока-татися верхи на довгій хворостині. Було б несправедливо позбавляти розваг будь-кого в житті, тим більше – не дозволяти жартів ученим та письменникам, особливо якщо вони, бавля-чись, роблять водночас серйозну справу. Адже читач – якщо він, звичайно, не останній бовдур, – краще сприймає жартівливий дотеп, аніж вчену нудоту, коли один, наприклад, вихваляє риторику чи філософію у довжелезній промові, складеній з чужих думок, другий перелічує заслуги якогось володаря, третій підбурює до війни з турками, четвертий передбачає майбутнє, п’ятий робить проблему зі справи, не вартої й дірки від бублика. Таким чином, найдурніше – мати дурника в серйозних справах, а найприємніше – навіть дурниці мовлячи, показувати, що ти не дурень. Та хай мене судять інші!

Але, якщо мене, звичайно, не обманює Філавтія-само-любивість, нерозумну Глупоту я похвалив тут не так вже й нерозумно. Що ж до можливих звинувачень у надмірній ущип-ливості, то скажу: кпити з людських слабостей завжди дозво-лялося, аби лиш кпини ті не виходили за межі пристойності. Тим паче мене дивують нинішні тендітні душі, які, окрім пиш-них титулів, майже нічого іншого не можуть зносити. І навпаки, чимало є псевдопобожних, які легко терплять найтяжчу, запо-діяну Христові образу, але не зносять навіть найменшого жарту щодо папи або короля, бо знають, що це може відбитись на їхньому добробуті. Чому, нарешті, коли хтось шпетить людське життя загалом і нікого не картає зокрема, називають це наругою, а не настановою або повчанням?

Щоразу, коли я кепкував над іншими, я висміював і себе. Хіба я глумився б над собою? Нарешті, якщо хтось викриває вади всіх без винятку, то картає не окремих людей, а людські вади. Отож якщо хтось виступить і почне кричати, що саме його образили, він лише виявить свою нечисту совість, а то й страх.

Набагато вільніше й дошкульніше – часто незважаючи навіть на титули – жартував святий Єронім. Але ми, крім того, що не чіпаємо імен взагалі, ще й прагнемо триматись такого стилю, щоб розсудливий читач міг легко збагнути, що ми біль-ше прагнемо розважити, аніж покепкувати. Ми не будемо, за прикладом Ювенала, розворушувати прихований смітник люд-ських злочинів, а прагнемо радше показувати смішне, ніж огид-не. Якщо комусь не до вподоби й ці пояснення, хай пам’ятає: лайка Глупоти – все одно що почесті. Я її наділив вустами і мушу тепер їй служити. Та чи не годі вже, мій оборонцю, тебе вмовляти? Адже й не вельми славні справи ти зумів би захис-тити вельми славно? Бувай же здоров, найкрасномовніший Мо-ре, і Морію-дурість, немов свою, якнайласкавіше борони.

Глупота говорить:

Зміст промови

Чому я виступатиму сьогодні у незвичайному вбранні? Я поясню. Але слухайте мене, прошу, не так, як церковних проповідників, а як шахраїв, що вештаються по ярмарку, або блазнів та штукарів. Словом, бажаю вам ослячих вух, таких, як у царя Мідаса, що милувався цапиною піснею лісовика Пана.

Мені хочеться постати перед вами у вигляді софіста, але не того, що втовкмачує дітям ретельно підшукані дурнички й дуже нагадує сварливу та вперту бабу. Ні, я хочу наслідувати старих, які уникають знеславленого імені «мудрець» і хотіли б називатися «софістами». Вони завзято й часто вихваляють подвиги богів та славетних лицарів. Отож ви почуєте хвалу, але не Гераклові й не Солонові, а лиш мені самій, Глупоті.

Глузування з ораторів

Тільки ж прошу, не подумайте, що пишу промову я, аби похизуватися своєю вченістю, як це роблять майже всі оратори. Адже вони, як ви знаєте, виголошуючи промову, ретельно під-готовлювану, можливо, років з тридцять (або і взагалі чужу!), запевняють, що писали її так собі, жартома, всього три дні, а то й присягаються, ніби промовляли без усякої підготовки, екс-промтом. Мені завжди було вельми приємно говорити, що зама-неться. Тому хай ніхто не сподівається, що за звичкою справ-дешніх риторів я буду дотримуватися всіх правил риторики й розпочну промову з визначення теми, а тим більше з поділу предмету промови на частини. І те, й друге не для мене. Бо хіба можна окреслити поле дії тої, яка так широко простягається, роз’єднати ту, якій увесь світ погодився служити? І не треба уявляти мене тінню чи примарою чогось, якщо бачите нині мене дуже виразно. Я щедра дарувальниця всіляких благ. Латиняни величають мене Стультицією-глупотою, а греки – Морією-дурістю.

Про дуже вчених ораторів

Нині всюди наслідують риторів, які уявляють себе майже богами лише на тій підставі, що вони двороті, немов п’явки, тобто можуть говорити одночасно двома мовами. Верхом витон-ченості, на їхню думку, є уміння густо мережати латинські про-мови грецькими дотепами чи висловами, навіть якщо й недореч-но. Коли ж не вистачає і чужомовних, вишукують десь у напів-зотлілих од часу рукописах кілька застарілих слів і цим ще біль-ше напускають читачеві туману. Все робиться для того, щоб ро-зумники дужче пишалися, а недосвідчені тим більше дивували-ся зі свого невігластва. Є таки в наших землячків нездоланний потяг схилятися перед усім іноземним, і то тим нижче, чим воно чужіше. Трапляються часом серед невігласів дуже честолюбні. Навіть нічого не збагнувши, вони регочуть, плескають у долоні й за прикладом осла поводять вухами, вдаючи, ніби все розумі-ють. Що так, то так, нічого не скажеш! <...> Переклад В. Литвинова

Книга Еразма Роттердамського вражає багатством життє-вого досвіду автора, глибиною думки, а особливо сміливістю, яка полягає не тільки в гострій і непримиренній критиці фео-дального суспільства як царства глупоти й пороків, а й у нова-торському характері мислення та сприйняття дійсності. Еразм засудив і відкинув середньовічне мислення з його прямо-лінійністю і мертвою догматикою, протиставивши цьому творче, конкретне мислення, розуміння дійсності як процесу складного, мінливого.

Після виходу в світ «Похвальне слово Глупоті» стало одним із найвідоміших гуманістичних творів. Книгу було перекладено майже всіма європейськими мовами.

«Домашні бесіди» – це збірка діалогів, що повинна служи-ти посібником для тих, хто вивчає латинську мову. Видавши збірку, Еразм не припинив праці над нею, а поповнював її но-вими розмовами, і в останньому виданні 1533 р. їх назбиралося 57. Текст діалогів, за задумом автора, мав не тільки допомагати у вивченні мови, а й сприяти моральному вихованню. За своїм змістом діалоги різноманітні. В одних зображуються і засуд-жуються різні вади, в інших подаються приклади, гідні наслі-дування. Мова діалогів проста й невимушена. Богослови Сор-бонни визнали «Домашні бесіди» єретичною книгою, внаслідок чого в 1559 р. вона занесена до Індексу заборонених книг.

Домашні бесіди

Настанови вихователя

Вихователь. Хлопець.

Вихователь. Маю враження, що ти народився не при дворі, а в хліві, настільки ти погано вихований. Хлопцеві хорошого по-ходження личить гарна поведінка. Щоразу, коли до тебе звер-тається людина, яку ти повинен поважати, встань, виструнчись і зніми шапку. Хай твоє лице не буде ні сумним, ні похмурим, ні безсоромним, ні зухвалим, ні мінливим, а веселим і заодно скромним. Погляд твій хай буде шанобливим і весь час зверне-ним на співрозмовника; ноги стулені, руки спокійно опущені. Не переступай з ноги на ногу, не розмахуй руками, не закушуй губ, не чухай голови, не колупай у вухах. Одяг свій приведи до пристойного вигляду, хай уся твоя постать, вираз обличчя, рухи, постава вказують на природжену скромність і шляхетність.

Хлопець. То, може, я спробую це зробити?

Вихователь. Спробуй.

Хлопець. Так?

Вихователь. Ні, ще не так.

Хлопець. А отак?

Вихователь. Майже добре.

Хлопець. А якщо так?

Вихователь. Гм, досить добре. Іще закарбуй собі: не говори невпопад і нікого не перебивай. Під час розмови будь зосеред-женим і слухай уважно, що тобі говорять. Якщо треба відповідати, відповідай стисло й доречно. Звертаючись до спів-розмовника, називай, на знак пошани до нього, його титул, інколи додай ім’я. Час від часу злегка кланяйся, а особливо – коли закінчиш свою відповідь. Не відходь, не попросивши виба-чення, або поки тебе не відпустять. А тепер зробимо перевірку, що в нас виходить... Як довго ти не був удома?

Хлопець. Вже майже шість місяців.

Вихователь. І не тужиш за мамою?

Хлопець. Часом дуже тужу.

Вихователь. Хочеш із нею побачитись?

Хлопець. Хочу, мій пане, якщо твоя воля.

Вихователь. Тут треба було вклонитись. Добре. Ось так і про-довжуй. Коли говориш, не торохти скоромовкою, не заїкайся, не бурмочи, а вимовляй слова виразно, ясно, розбірливо. Коли проходиш повз когось старшого за віком – високого службовця, священика, доктора або іншої поважної особи, не забудь зняти капелюха, не цурайся преклонити коліно. Подібно до того, як проходиш повз храм господній або зображення хреста. За столом будь веселий, але завжди пам’ятай, що личить твоєму віку, а що ні. Руку до тарелі простягай останнім. Якщо й далі частують, скромно відмовляйся; якщо наполягають – візьми і подякуй. Наклавши на тарілку невелику порцію, решту відразу ж поверни тому, хто вгощає, або передай найближчому сусідові. Якщо хтось підняв чашу, весело побажай йому здоров’я, а сам пий у міру. Якщо не відчуваєш спраги, то лише торкнися губами чаші. Всміхайся до бесідників, але сам мовчи, поки до тебе не заговорять. Якщо скажуть щось непристойне, не смійся, зроби вигляд, нібито ти нічого не розумієш. Не легковаж нікого, не став себе нікому за приклад, не вихваляй свого, не нехтуй чу-жим, не дивись на інших звисока. Будь ввічливим і до бідніших від тебе товаришів. Не зневажай нікого. Хай мова твоя не буде плюгавою. Тоді уникнеш заздрості, удостоїшся похвали і здобу-деш друзів. Якщо побачиш, що учта затягується, попросивши вибачення і попрощавшися з гістьми, відійди від столу. Бачу, що ти стараєшся запам’ятати мої настанови.

Хлопець. Постараюсь, мій вихователю. А що ще мені скажеш?

Вихователь. Тепер берися за книги.

Хлопець. Гаразд.

Переклад Й. Кобова

@ Еразм Роттердамський:

• Моя батьківщина там, де моя бібліотека.

• Тільки дурням даровано говорити правду, нікого не ображаючи.

• Власні недоліки – як торбинка за плечима: не побачиш.

• Коли заводиш нових друзів, не забувай про старих.

• Любов – це все, що у нас є, єдиний спосіб, яким можемо допомогти іншій людині.

• Прихований талант не створює репутації.

• Якщо комусь не вистачає природних дарів, він виміщує нестачу цього підсиленою дозою самовдоволення.

• Фортуна надає перевагу сміливим.

Таким чином, публіцистика епохи Реформації несла інфор-маційне й ідеологічне навантаження. Виступаючи важливою зброєю політичної боротьби, вона знаходила нові форми і жан-ри. Яскраву сторінку світової публіцистики склали сатиричні твори У. Гуттена, С. Бранта, Еразма Роттердамського та ін.

Рекомендована література

1. Брант. Корабль дураков. Эразм. Похвала глупости. Разговоры запросто. «Письма темных людей». Гуттен. – М.: Худ. лит., 1971. – 768 с.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.

3. Итальянские гуманисты XV века о церкви и религии. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – Режим доступа:

http://imperia.lirik.ru/index.php/content/view/168/34/

4. Кобів Й. Еразм Роттердамський і його безсмертна сатира // Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті. – К.: Дніпро, 1981. – С. 3-14.

5. Пустовит А. В. История европейской культуры: Учеб. пособие. – К.: МАУП, 2004. – 400 с.

6. Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естет. нарис. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 360 с.

7. Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Середні віки та Відродження. – Львів: Вища школа. – 1982. – 440 с.

Контрольні питання та завдання

1. Підготуйте повідомлення про духовний клімат Європи в епоху Відродження.

2. ۞ Прочитайте уривок із твору Лоренцо Валли. Випишіть основні стильові особливості.

3. ۞ Напишіть статтю для ЗМІ, використовуючи вислови з трактату Маккіавеллі «Державець».

4. Чому П’єтро Аретіно називали «бичем королів»?

5. Ознайомтеся з тезами Мартіна Лютера проти індульгенції. У чому їх критичний пафос?

6. З’ясуйте значення творчості Томаса Мюнцера.

7. Прочитайте уривок з «Листів темних людей». Чому цей твір завоював свого часу багато прихильників?

8. ۩ Від імені Рейхліна і Гуттена напишіть обскурантам «відповідь» на їх лист.

9. ۞ Прочитайте уривок з твору Еразма Роттердамського «Похвальне слово Глупоті». Випишіть стилістичні прийоми, що підкреслюють жанрову природу панегірика.

10. Розкажіть про гуманістичну діяльність Еразма Роттердамського.

11. ۞ Дайте розгорнуту відповідь на питання: «У чому значення публіцистики епохи Відродження?»

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте інформацію на одну з тем: «Провідні публіцисти епохи Реформації», «Домашні бесіди» Еразма Роттердамського».

2. ۞ Напишіть повідомлення на тему: «Сатира епохи Відродження».

3. ۞ Себастіан Брант так визначив своє життєве кредо: «Підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім’я виправлення людського роду». Ось уривок з передмови до його сатирико-дидактичного твору «Корабель дурнів»:

Душеспасительные книжки

Пекут у нас теперь в излишке,

Но, несмотря на их число,

Не уменьшилось в людях зло:

Писанья эти ничему

Теперь не учат!

В ночь и в тьму

Мир погружен, отвергнут богом,

Кишат глупцы по всем дорогам.

Жить дураками им не стыдно,

Но узнанными быть обидно

«Что делать?» – думал я.

И вот

Решил создать дурацкий флот:

Галеры, шхуны, галиоты,

Баркасы, шлюпки, яхты, боты.

А так как нет таких флотилий,

Всех дураков чтоб захватили,

Собрал я также экипажи,

Фургоны, дроги, сани даже.

Глупцам нет счета в наши дни:

Как мухи, суетясь, они

На корабли спешат, летят –

Быть первыми и здесь хотят.

Их всех, которые тут есть,

Представить вам имею честь:

Вот вам один – мой текст ему

Не по душе, как я пойму.

А этот не прочтет ни слова,

Но на картинке, как живого,

Заметит среди прочих рож:

Себя и даже с кем он схож.

В моем зерцале дураков

Дурак узрит, что он таков,

И, приглядясь к себе, увидит,

Что из него мудрец не выйдет.

Что не дано, то не дано!

Не тщись быть мудрым, знай одно:

Признавший сам себя глупцом

Считаться вправе мудрецом,

А кто твердит, что он мудрец,

Тот именно и есть глупец.

Прочитайте «Корабель дурнів» і напишіть варіації на теми сучасності.

5. Преса й цензура

Жоден уряд не може існувати без цензури: там, де преса вільна, ніхто не вільний.

Т. Джефферсон

5.1. Інститут цензури у Стародавньому Римі

У 443 р. до н.е. у Стародавньому Римі було впроваджено інститут цензури як контролюючий орган.

Цензор – вища магістратура у Стародавньому Римі. До її складу зазвичай входили два цензори, яких переобирали кожні п’ять років.

Цензори оцінювали майно громадян, засвідчували їхні права на римське громадянство, давали моральну оцінку їхнього життя. Вони складали списки всіх громадян за трибами (округами) і розподіляли їх по центуріях (підрозділах); також складали списки сенаторів, викреслюючи звідти недостойних за майновими і моральними мірками. Крім того, цензори прода-вали на відкуп приватним особам державні податки, митні збори, копальні й землі. На відміну від інших магістратів, цензорам надавалося право й навіть ставилося за обов’язок судити громадян не за законом і правом, а за моральними нормами. Відповідно у цензори обирали людей з загально-визнаним моральним авторитетом (за законом цензором міг стати тільки колишній консул).

Найвідоміший римський цензор – політичний діяч і пись-менник Марк Порцій Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.), борець проти розкоші, один з улюблених героїв Сенеки. У 184 р. Катона було вибрано цензором разом із Луцієм Валерієм Флак-ком. Вони провели сувору ревізію моральності, вивели зі складу сенату сімох сенаторів, почали непримиренну боротьбу з розкрадачами державного майна.

Цензура Катона принесла йому славу, за ним назавжди закріпилося ім’я Цензор.

Цензура – система державного нагляду за творами кіно, мистецтва і театру, засобами масової інформації або особистою кореспонденцією; заклад і особи, що здійснюють цей нагляд.

Відомо два види цензури: попередня й наступна. Попе-редня – припускала необхідність одержати дозвіл на випуск друкованої продукції, постановку вистав. Наступна – полягала в оцінці вже опублікованих, випущених видань, поставлених п’єс та впровадженні обмежувальних або заборонних заходів стосовно порушників вимог цензури .

Розділ про походження цензури включив О. М. Радіщев до своєї книги «Путешествие из Петербурга в Москву».

Краткое повестовавание о происхождении ценсуры

Если мы скажем и утвердим ясными доводами, что ценсу-ра с инквизициею принадлежат к одному корню; что учредители инквизиции изобрели ценсуру, то есть рассмотрение приказное книг до издания их в свет, то мы хотя ничего не скажем нового, но из мрака протекших времен извлечем, вдобавок многим дру-гим, ясное доказательство, что священнослужители были всегда изобретатели оков, которыми отягчался в разные времена разум человеческий, что они подстригали ему крылие, да не обратит полет свой к величию и свободе.

Проходя протекшие времена и столетия, мы везде обре-таем терзающие черты власти, везде зрим силу, возникающую на истину, иногда суеверие, ополчающееся на суеверие. Народ афинский, священнослужителями возбужденный, писания Про-тагоровы запретил, велел все списки оных собрать и сжечь. Не он ли в безумии своем предал смерти, на неизгладимое вовеки себе поношение, вочеловеченную истину – Сократа? В Риме находим мы больше примеров такого свирепствования. Тит Ливий повествует, что найденные во гробе Нумы писания были сожжены повелением сената. В разные времена случалося, что книги гадательные велено было относить к претору. Светоний повествует, что Кесарь Август таковых книг велел сжечь до двух тысяч. Еще пример несообразности человеческого разума! Неужели, запрещая суеверные писания, властители сии думали, что суеверие истребится? Каждому в особенности своей воспре-щали прибегнуть к гаданию, совершаемому нередко на обуз-дание токмо мгновенной грызущей скорби, оставляли явные и государственные гадания авгуров и аруспициев. Но если бы во дни просвещения возмнили книги, учащие гаданию или суеве-рие проповедующие, запрещать или жечь, не смешно ли бы было, чтобы истина приняла жезл гонения на суеверие? чтоб истина искала на поражение заблуждения опоры власти и меча, когда вид ее один есть наижесточайший бич на заблуждение?

Но Кесарь Август не на гадания одни простер свои гоне-ния, он велел сжечь книги Тита Лабиения. «Злодеи его, – говорит Сенека ритор, – изобрели для него сие нового рода наказание. Неслыханное дело и необычайное – казнь извлекать из учения. Но по счастию государства сие разумное свиреп-ствование изобретено после Цицерона. Что быть бы могло, если бы троеначальники за благо положили осудить разум Цице-рона?» Но мучитель скоро ответил за Лабиения тому, кто исхо-датайствовал сожжение его сочинений. При жизни своей видел он, что и его сочинения преданы были огню [Сочинения Ария Монтаны, издавшего в Нидерландах первый реестр запрещенным книгам, вмещены были в тот же реестр]. «Не злому какому примеру тут следовано, – говорит Сенека, – его собственному» [Кассий Север, друг Лабиения, видя его писания в огне, сказал: «Теперь меня сжечь надлежит: ибо я их наизусть знаю»]. Даждь небо, чтобы зло всегда обращалося на изобретателя его и чтобы воздвигший гонение на мысль зрел всегда свои осмеянными, в поругании и на истребление осужденными! Если мщение когда-либо извинительно быть может, то разве сие <…>.

Не избавилися сожжения книги иудейские при Антиохе Епифане, царе Сирском. Равной с ними подвержены были учас-ти сочинения христиан. Император Диоклетиан книги священ-ного писания велел предать сожжению. Но христианский закон, одержав победу над мучительством, покорил самих мучителей, и ныне остается во свидетельство неложное, что гонение на мысли и мнения не токмо не в силах оные истребить, но укоренят их и распространят. Арнобий [Арнобий – христианский писатель (конец III–нач. IV ст.)] справедливо восстает противу та-кого гонения и мучительства. «Иные вещают, – говорит он, – полезно для государства, чтобы сенат истребить велел писания, в доказательство христианского исповедания служащие, кото-рые важность опровергают древний религии. Но запрещать писания и обнародованное хотеть истребить не есть защищать богов, но бояться истины свидетельствования». Но по распро-странении христианского исповедания священнослужители оно-го толико же стали злобны против писаний, которые были им противны и не в пользу. Недавно порицали строгость сию в язычниках, недавно почитали ее знаком недоверения к тому, что защищали, но скоро сами ополчилися всемогуществом. Грече-ские императоры, занимаяся более церковными прениями, неже-ли делами государственными, а потому, управляемые священ-никами, воздвигли гонение на всех тех, кто деяния и учения Иисусовы понимал с ними различно. Таковое гонение распро-стерлося и на произведение рассудка и разума. Уже мучитель Константин, Великим названный, следуя решению Никейского собора, предавшему Ариево учение проклятию, запретил его книги, осудил их на сожжение, а того, кто оные книги иметь будет, – на смерть. Император Феодосий II проклятые книги Нестория велел все собрать и предать огню. На Халкидонском соборе то же положено о писаниях Евтихия [Константин (274 –337) – римский император. Феодосий II (401– 450) – византийский им-ператор. Речь идет об их борьбе з разными ересями]. В Пандектах Юстиниановых [Пандекты Юстиниановы – книги извлечений из тру-дов крупнейших римських юристов, составленные при византийском императоре Юстиниане (527–565)] сохранены некоторые таковые решения. Несмысленные! не ведали, что, истребляя превратное или глупое истолкование христианского учения и запрещая разуму трудитися в исследовании каких-либо мнений, они оста-новляли его шествие; у истины отнимали сильную опору: разли-чие мнений, прения и невозбранное мыслей своих изречение. Кто может за то поручиться, что Несторий, Арий, Евтихий и другие еретики быть бы могли предшественниками Лутера и, если бы вселенские соборы не были созваны, чтобы Декарт родиться мог десять столетий прежде? Какой шаг вспять сделан ко тьме и невежеству!

По разрушении Римския империи монахи в Европе были хранители учености и науки. Но никто у них не оспоривал сво-боды писать, что они желали. В 768 году Амвросий Оперт, мо-нах бенедиктинский, посылая толкование свое на Апокалипсис к папе Стефану III и прося дозволения о продолжении своего труда и о издании его в свет, говорит, что он первый из писате-лей просит такового дозволения. «Но да не исчезнет, – продо-жает он, – свобода в писании для того, что уничижение покло-нилося непринужденно». Собор Санский в 1140 году осудил мнения Абелардовы [Пьер Абеляр (1079–1142) – французский философ, профессор богословия, поэт], а папа сочинения его велел сжечь.

Но ни в Греции, ни в Риме, нигде примера не находим, чтобы избран был судия мысли, чтобы кто дерзнул сказать: у меня просите дозволения, если уста ваши отверзать хотите на велеречие; у нас клеймится разум, науки и просвещение, и все, что без нашего клейма явится в свет, объявляем заранее глупым, мерзким, негодным. Таковое постыдное изобретение предостав-лено было христианскому священству, и ценсура была совре-менна инквизиции. Нередко, проходя историю, находим разум суеверию, изобретения наиполезнейшие современниками гру-бейшему невежеству. В то время как боязливое недоверие к вещи утверждаемой побудило монахов учредить ценсуру и мысль истреблять в ее рождении, в то самое время дерзал Ко-лумб в неизвестность морей на искание Америки; Кеплер пред-узнавал бытие притяжательной в природе силы, Ньютоном доказанной; в то же время родился начертавший в пространстве путь небесным телесам Коперник. Но к вящему сожалению о жребии человеческого умствования скажем, что мысль великая рождала иногда невежество…

5.2. Існування цензури у Середньовіччі

У середні віки цензура здійснювалася церковною владою й поширювалася на рукописні богословські й церковнослужбові книги з метою недопущення єресей та інших відхилень від офіційно визнаних церквою еталонів. Приймалися церковні укази про заборону книг. У 1233 р. папа Іннокентій III видав відповідну буллу.

Яскравим проявом цензури стала інквізиція. Найвищого розквіту вона досягла в Іспанії у ІІ пол. XV ст., коли папа Сикст IV у 1482 р. заснував посаду великого інквізитора й при-значив на неї ченця Томасо Торквемаду (1420 – 1498 рр.), який прославився своєю жорстокістю. Він розробив загальні правила інквізиції, згідно з якими найсуворішій цензурі піддавалися усі книги, картини, естампи, медалі – тобто вся друкована продукція. За зберігання й читання недозволених книг загро-жувала страта – як правило, на багатті. За роки свого інквізи-торства Торквемада спалив живцем 11 272 осіб, 7 636 – фігура-льно, після смерті. У 1490 р. на університетській площі в Сала-манці було спалено за один день 6 000 книг. Інквізиція задушила вільнодумство в Іспанії, відкинувши країну на сторіччя назад.

З розвитком книгодрукування й надалі відбувалося станов-лення інституту цензури. Поширення видавничої справи в Євро-пі породило безліч проблем, більшість яких пов’язані з прагненням влади контролювати процеси поширення інформації та обміну ідей. У 1471 р. було встановлено, що книги духовного змісту можуть друкуватися тільки з попереднього дозволу цер-ковної влади.

У 1488 р. в Англії почала діяти Зоряна палата , яка під-порядкувала собі абсолютні права на видання друкованої про-дукції. Значною мірою це обмежило циркуляцію рукописних видань, але навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавленні комунікаційних сто-сунків. У 1538 р. прийнятий закон, відповідно до якого будь-який типограф повинен був одержати королівський патент на свою діяльність, а цехова організація типографів – «Компанія книговидавців» – була зобов’язана не тільки надавати друковані матеріали до попередньої цензури, але й стежити за діяльністю членів свого цеху.

Реакцією католицької церкви на перемогу Реформації в багатьох європейських країнах стала поява у Римі в 1559 р. першого «Індексу заборонених книг», створеного за вказівкою папи Павла ІV.

«Індекс» вводив цензуру на видання, що циркулювали на території країн католицького світу, а також на видавців, торгів-ців, приватних осіб, котрим загрожувало інквізиційне переслі-дування за читання, зберігання книг або приховування відомо-стей про них. Офіційною метою складання «Індексу» був захист віри і моральності від зазіхань та богословських помилок. Кни-ги, які пройшли цензуру, друкувалися з грифом «нічого заборо-неного» («nihil obstat») або «хай буде надруковано» («imprima-tur») на титульному аркуші. «Індекс» систематично поповню-вався, перевидавався понад 40 разів (ост. видання 1948 р.). До «Індексу» було внесено багато відомих творів Дж. Бруно, М. Коперника, Т. Гоббса, Еразма Роттердамського, Вольтера, Д. Дефо та ін. Таким чином, «Індекс заборонених книг» став інструментом керування ідеологією та інформацією.

Про заборону книг йдеться у дослідженні А. П. Лебедєва.

<…> Изобретение книгопечатания с самого начала содейство-вало быстрому распространению как хороших, так и дурных книг, поэтому церковная власть со своей стороны начинает обращать удво-енное внимание на книжное дело. Первую попытку стеснить свободу печати делает папа Александр VI буллой от 1 июня 1501 г. Еще боль-шую внимательность в этом отношении обнаруживает папа Лев X, издавший буллу от имени Латеранского собора 3 мая 1515 г. В ней, между прочим, говорилось: «Впредь на вечные времена никто пусть не дерзает печатать книги или сочинения в нашем городе или каком-либо другом городе, если она наперед не одобрена в Риме нашим викарием или магистром sacri Palatii, а в других городах епископом или опыт-ным лицом, по поручению епископа. Кто вздумает воспротивиться этому приказанию, у того книга будет отобрана и торжественно сожжена, с него будет взято штрафа 100 дукатов, он лишается права что-либо печатать в течение года, подвергается отлучению; и если таковой пребудет упорен, то от своего епископа или нашего викария будет так строго наказан, чтобы другие, видя этот пример, не отважи-вались на что-либо подобное». В Аугсбурге с 1515 г. вошло в прак-тику, что каждый типограф давал клятву перед магистратом, что он ничего не будет печатать без воли и ведома этого последнего учреж-дения. Одной из первых печатных книг, подвергшихся папскому oсуждению, было известное сочинение «Epistolae obscurorum viro-rum». Папа Лев Х в 1517 г. издал буллу такого содержания: «В этой книге, между прочим, против профессоров священной теологии, из которых некоторые даже прямо названы по имени, наговорено много постыдного и позорного, причем тексты Св. Писания перемешаны с неприличными шутками, почему ради чести христианской религии мы решились как можно скорее запретить чтение этой книги; против виновников этой соблазнительной книги должны быть употреблены надлежащие наказания. Итак, в силу апостольского авторитета, мы увещеваем всех христиан обоего пола и всякого звания навсегда отказаться от чтения этой книги, а самые экземпляры книги сжечь, в противном случае непослушные подлежат отлучению».

С 1518 г. папа Лев Х начинает издавать ряд булл против глав и приверженцев Реформации – в особенности против Лютера. С этого времени «Индекс» вступает в свои права. Заслуживает внимания то, что говорит папа в булле от 3 января 1521 г. Здесь утверждается, что некоторые приверженцы Лютера обратились (в католичество) и что в иных местах Германии сочинения его публично сожжены. По следам папы пошли на первых порах многие из университетов. Теологические факультеты в Кёльне и Лувене в конце 1519 г. решили наложить запрет и сжечь какую-то большую книгу Лютера, автора же ее призвали отказаться от своих воззрений. Лувенцы замечали при этом, что уже в предыдущем году запретили покупку книги в университете. Подобного же рода запрещение сочинений Лютера обнародовано было Сорбонной в апреле 1521 г. На заседании Венского теологического факультета в апреле 1520 г. декан приглашал факультет явить себя в качестве pravitatis haereticae inquisitrix, выступить против сочинений, напечатанных в Вене и враждебных христианской вере. Факультет решил прежде всего обратиться с надлежащим представлением к епископам, и если эти последние не захотят ничего предпринять, то факультет, в силу вверенной ему от апостольского престола обязанности, определил запретить печатание и продажу такого рода сочинений под опасением канонических наказаний за преслушания. В октябре того же года Экк переслал в Венский унивеpситет буллу против Лютера с требованием, чтобы она была объявлена между лицами, принадлежавшими к университету, и чтобы сочинения Лютера были отобраны и сожжены. В Ингольштадте, по настоянию Экка, сочинения Лютера были сожжены ректором в октябре 1520 г. Лютер, в свою очередь, в декабре 1520 г. сжег папскую буллу, jus canonicum и сочинения Экка. Алеандер также много содействовал сожжению сочинений Лютера. «Я с такой ловкостью вел дело с самого начала (в Бельгии), – хвалит себя Алеандер, – что император и его советники прежде увидели сожжение книг, а потом уже пришли к сознанию, что они мне дали право на это. То же было в Кёльне: прежде чем пришли к мысли о том, прекрасная экзекуция уже была на сцене». Также кардинал Майнцский, несмотря на то что его отклоняли от этого многие лица, определил возвестить об осуждении книг Лютера во всей области с барабанным боем и пригласить народ к торжественному сожжению этих книг. В таком же направлении действовала в Германии и императорская власть. Карл V в Вормском эдикте говорит, что булла, приказывавшая сжигать сочинения Лютера, была опубликована по его приказанию в различных местах Германии и что она приведена в исполнение в Лувене, Кёльне, Трире и пр. В Кёльне Алеандер старался склонить Фридриха Мудрого к тому, чтобы он приказал сочинения Лютера сжечь, а его самого казнить или по крайней мере схватить и отослать в Рим. Когда в Англии кардинал Вольсей медлил с сожжением сочинений Лютера, то папа послал ему особое бревэ в апреле 1521 г. Папа прислал ему при этом экземпляр книги Лютера «О вавилонском пленении», с присовокуплением замечания: не книга, а скорее сам сочинитель заслуживает быть сожженным. Сверх того, папа объявлял, что он не имеет намерения запрещать чтение книг Лютера тем, кто возымел бы благочестивое намерение опровергать их. В Риме торжественное сожжение сочине-ний Лютера последовало в июне 1521 г.; при этом сам Лютер был сожжен in effigie (т. е. была сожжена кукла, изображавшая рефор-матора). Что в строго церковных кругах запрещение сочинений Лютера действительно наблюдалось, это видно как из того, что в 1521 г. явилось восьмым изданием сочинение «Наставление присту-пающим к исповеди о запрещенных книгах», так в особенности из примера знаменитого Эразма: когда Эразм обратился к легату Алеан-деру с просьбой позволить ему читать сочинения Лютера, то Алеандер сказал ему, что на это нужно особое разрешение папы, и Эразм должен был просить Паоло Бомбазио, чтобы этот содействовал ему получить вышеуказанное позволение <…>.

Из видных католических писателей прежде других попал в индекс известный Эразм Роттердамский. В индексе Павла IV Эразм отнесен к первому классу запрещенных авторов, т.е. к самым опасным; при его имени было прибавлено, что запрещены все его комментарии, схолии, диалоги, письма, переводы и книги, «хотя бы в них совсем не было речи о религии». Индекс Сикста V повторил это запрещение, заметив, что отринуты все сочинения Эразма, «какого бы они ни были содержания». В «Индекс» внесены были имена Николая Клеманжиса и Савонаролы. Папа Павел IV, познакомившись с сочинениями последнего, воскликнул: «Да это сам Мартин Лютер, это ядовитейшее лжеучение!» .

У Франції закон 1561 р. пропонував піддавати осуду роз-повсюджувачів та авторів «наклепницьких» листків і памфле-тів. За повторного порушення закону винні каралися стратою.

Цензурні обмеження й тверді санкції у першу чергу стосувалися релігійних і політичних тем, тому перші рукописні й друковані газети були заповнені переважно закордонною інформацією, а публікації на заборонені теми знаходили собі місце в політичних і релігійних памфлетах, брошурах та інших виданнях, які намагалися обійти цензуру.

У 1572 р. булла папи Пія V кваліфікувала рукописні лист-ки як вигадки диявола, й авторам цих видань загрожувало від-лучення від церкви, таврування та висилка на галери.

Ордонанс 1585 р. регламентував появу друкованої про-дукції й визначав кількість діючих у королівстві друкарень. Право головних цензорів у Зоряній палаті одержали архієпис-копи Лондонський і Кентерберійський, без санкції яких не міг бути опублікований жоден друкований текст.

Боротьба проти цензурних обмежень незмінно загострю-валася в періоди соціальних потрясінь, коли влада вже не могла контролювати повне виконання цензурних заборон.

М. Скеммел звернувся до питання існування цензури у праці «Цензура: личная точка зрения».

… В конце XVII-го века спор о цензуре выступил на передний план политической жизни. Памфлетисты того времени применили его аргументацию с не столь возвышенными мотивами, но с большим успехом, и в 1695 г. Закон о печати был отменен.

Подобным же образом развивались события в Голландии, где также сильно было влияние Реформации. Во Франции и в Германии борьба длилась дольше и была более ожесточенной. Становление абсолютизма в XVIII-ом веке привело даже к попятному движению, когда короли и правительства старались подавить все, что можно. Французская революция, казалось, обратила этот ход событий, утвердив статьей 11 Декларации прав человека свободу «слова, мысли и выражения» в терминах, весьма напоминающих Мильтона, но после поражения революции цензура была введена вновь. Бесчестный Меттерних составил для Германии и Австрии проект централизо-ванной организации под строгим контролем для управления и направления всего немецкого книжного дела. К счастью, эта система так и не была введена в действие, и цензура в Германии была офи-циально отменена в 1848 г. Во Франции она была отменена в 1872 г.

В этой истории важнейшее значение имел пример США. Отцы-основатели Америки были, как и Джон Мильтон, пуритане, и пури-танская традиция свободомыслия сыграла важную роль, поддерживая в колонистах недовольство Англией. Когда в конце XVIII в. в Америке произошла революция, она осуществила синтез английских конститу-ционных идей и идей французского Просвещения, вполне совпадав-ших в отношении свободы слова, что и воплотилось в одном из фун-даментальных принципов новой американской конституции: «Кон-гресс не должен принимать законов, ограничивающих свободу слова, свободу печати и право народа мирно собираться и обращаться к правительству с петициями об исправлении злоупотреблений». С тех пор Америка стала оплотом свободы печати, сравнявшись в этом с материнскими странами Европы и даже в некоторых отношениях превзойдя их .

5.3. Памфлет Джона Мільтона «Ареопагітика»

Одним із найзнаменитіших виступів, спрямованих на скасування попередньої цензури, вважається «Ареопагітика» (1644) – безсмертний памфлет великого англійського поета й публіциста Джона Мільтона (1608 – 1674 рр.). Протистояння короля й парламенту, що почалося в Англії 1642 р. і заверши-лося стратою Карла I у 1649 р., привело до появи величезної кількості публіцистичних текстів. Каральні заходи, розпочаті архієпископом Лодом проти непідцензурної преси (у першу чергу пуританської), викликали ще більшу жорстокість в опозиційному таборі. У прийнятому парламентом (під тиском короля) законі від 14 червня 1642 р. говорилося, що «з цього часу жодна книга, брошура чи листок не можуть бути надруковані без попереднього розгляду і схвалення тими, хто для цього призначений». У самий розпал політичної боротьби Джон Мільтон звернувся до проблеми цензури й свободи слова.

Памфлет Мільтона визнаний свого роду біблією свободи преси . «Ареопагітика» – промова на захист революційної пре-си – здобула автору славу провідного публіциста англійської революції. Спираючись на творчу спадщину античних публі-цистів, Мільтон дав гнівну відповідь цензурі, доводячи її шкідливість і безсилля перешкодити розвитку вільної думки. Він взяв за зразок промову Ісократа «Логос ареопагітикос». Блискуче використовуючи прийоми античної риторики, Мільтон спрямував основний пафос свого публіцистичного виступу на захист свободи друкованого слова й адресував промову англійському парламенту, який порівнював з афінським ареопагом.

Аргументація Мільтона, підкріплена історичними прикла-дами й біблійними цитатами, коротко зводилася до такого: цензура марна, тому що Добро й Зло виросли на одному ґрунті, і людина, вкусивши яблуко із дерева пізнання, одержала розу-міння того й іншого. Розумний зможе знайти корисне й у дурній книзі, а дурневі й Біблія не принесе ніякої користі. Найголовніше – «вбити хорошу книгу означає те ж саме, що вбити людину: хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, подо-бу Божу; той же, хто знищує хорошу книгу, вбиває самий розум, вбиває образ Божий наче в зародку».

На думку Мільтона, попередня цензура принижує пись-менника, науку, літературу, самого цензора й націю, яка допус-кає подібне. Та, незважаючи на свій радикалізм, автор «Ареопагітики» вважав розумним залишити цензуру для католицьких видань, до того ж він сам, що не менш парадоксально, у часи Кромвеля деякий час був цензором.

Хоча попередня цензура не була скасована ні в часи англійської революції, ні в правління Кромвеля, ні в період Реставрації, «Ареопагітика» мала резонанс у Європі й зберегла своє значення в наступні сторіччя.

Переклади «Ареопагітики» почали з’являтися у різних країнах Європи в передреволюційний період. Напередодні Великої Французької революції 1789 р. її переклав і видав граф Мірабо. Саме за цей памфлет, опублікований без дозволу цензури, і за книгу «Іконоборець» у перші роки Реставрації Мільтону загрожувала сувора розправа. Його книги були спалені у 1660 р., а самого автора було заарештовано й ув’язнено терміном на місяць.

Промова до англійського парламенту про свободу преси (Ареопагітика) (уривок)

Високий парламент! Ті, хто промовляють до станів і правителів держави або, не маючи такої можливості, як приватні люди письмово висловлюються про те, що, на їхню думку, може сприяти загальному благові, починаючи таку важливу справу, відчувають, мені здається, у глибині душі своєї чимало коливань і хвилювань, одні – сумніваючись в успіхові, інші – побоюючись осуду; одні – сподіваючись, інші – вірячи в те, що вони хочуть сказати. І мною, можливо, іншим часом міг би оволодіти кожен з цих настроїв, дивлячись за предметом, якого я торкався; та й тепер, імовірно, з перших же слів моїх виявилося б, який настрій володіє мною сильніше над усе, якщо б сама спроба цієї промови, розпочатої за таких умов, і думка про тих, до кого вона звернена, не розпалили сил душі моєї для почуття, яке набагато бажаніше, ніж зазвичай у передмові.

Хоча я й розповів про це, не очікуючи нічиїх запитань, але я не заслужу докору, бо це почуття є не що інше, як захоплене привітання усім бажаючим сприяти свободі своєї батьківщи-ни – свободі, якій вірним свідченням, якщо не трофеєм, є вся ця промова.

Без сумніву, свобода, на яку ми можемо сподіватись, полягає не в тому, щоб у державі не було жодних образ – у нашому світі чекати цього не можна, – але коли скарги з готовністю вислуховуються, ретельно розбираються і швидко задовольняються, тоді досягнуто вищої межі громадянської свободи, якої тільки можуть бажати розсудливі люди. Якщо ж я в нинішній час самою промовою своєю свідчу про те, що ми вже значною мірою наблизились до такого становища, якщо ми позбулися злигоднів тиранії та забобонів, закладених у наших принципах, перевершивши мужністю епоху римського відродження, то приписати це слід передусім, як і належить, могутній допомозі Господа, нашого визволителя, а потім – вашому вірному керівництву та вашій безстрашній мудрості, лорди та громади Англії! Хвалебні промови на честь добрих людей і доблесних правителів не служать перед обличчям Господа применшенням Його слави; але якщо б я тільки тепер став хвалити вас, після такого блискучого успіху ваших славних діянь і після того, як держава так довго була б зобов’язана вашій безупинній доблесті, то мене по справедливості належало б зарахувати до тих, хто надто пізно і недбало складає вам подяку.

Існує, проте, три головні умови, без яких усяку подяку слід вважати лише ввічливістю та лестощами: по-перше, якщо дякують тільки за те, що дійсно гідне подяки; по-друге, якщо наводяться найправдоподібніші докази, що тим, кому дякують, насправді властиві приписувані їм якості; нарешті, якщо той, хто дякує, може довести, що він не підлещує, а дійсно переконаний у своїх словах. Дві перші умови я уже виконав раніше, протидіючи людині [Мається на увазі архієпископ Ексетерський Голль (1574–1656). Він був палким захисником єпископату проти пресвітеріан і написав «Про божественне право єпископату»], яка своєю вульгарною та шкідливою подякою намагалася зменшити ваші заслуги; останнє ж, що стосується мого особистого виправдання в тому, що я не підлещував тих, кого вихваляв, залишилось якраз для цього випадку. Бо той, хто відкрито звеличує діяння, здійснені так славно, і не боїться так само відкрито заявляти, що можна здійснити ще кращі справи, дає вам кращий доказ своєї правдивості та найщирішої готовності з надією покластися на вашу діяльність. Його вища подяка – не лестощі, і його щиросердна думка – свого роду подяка; ось чому хоча я й буду стверджувати та доводити, що для істини, науки та держави було б краще, якби один виданий вами закон, який я назву, було скасовано, але це лише ще більше сприятиме блиску вашого м’якого та справедливого управління, оскільки, завдяки цьому приватні люди переймуться впевненістю, що вам набагато приємніше відкрито висловнена думка, ніж, скажімо, іншим державним людям відкриті лестощі. І люди зрозуміють тоді, яка різниця між великодушністю трирічного парламенту та ревнивою пихатістю прелатів і державних сановників, недавніх узурпаторів влади, тому що переконаються, що ви, серед ваших перемог і успіхів, набагато милостивіше приймаєте заперечення проти вотируваного вами закону, ніж інші уряди, що залишили по собі лише пам’ять ганебного марнославства розкоші, терпіли найменший вираз незадоволення яким-небудь поспішним їхнім указом.

Якщо я, лорди та громади, до такої міри покладаюсь на вашу доброту, громадянську велич і благородство, то наважуюсь прямо суперечити виданому вами закону, то від докорів у недосвідченості чи дерзості я легко можу захистити себе, раз усі зрозуміють, наскільки, на мою думку, вам більше личить наслідувати стару елегантну гуманність Греції, ніж варварську гордість гуннського та норвезького марнославства. Саме з тих часів, тонкій мудрості та знанням яких ми зобов’язані тим, що ми уже не готи і не ютландці, я можу вказати людину, котра звернулася із своєї приватної оселі з письмовим посланням до афінського ареопагу з метою переконати його змінити демократичну форму правління, що тоді існувала [Мільтон має на увазі промову Ісократа «Areopagitikos», з якою він звернувся до ареопагу і радив йому відновити конституцію Солона]. У ті дні людей, які займалися наукою мудрості та красномовства, не лише в їхній власній країні, але й в інших землях так ушановували, що міста та села слухали їх охоче і з великою повагою, якщо вони публічно зверталися з яким-небудь напучуванням до держави. Так, Діон з Пруси – іноземний оратор і приватна особа – давав пораду родосцям з приводу одного раніше виданого ними закону; я міг би навести безліч інших прикладів, але в цьому немає потреби. Однак, якщо їхнє життя, присвячене цілком науковим заняттям, а також їх природні здібності – які, на щастя, далеко не з гірших при 52 с.ш. – перешкоджають мені вважати себе рівним кому-небудь із володарів подібних переваг, то я хотів би усе ж, щоб мене вважали не настільки нижче за них, наскільки ви переважаєте більшість тих, хто вислуховував їхні поради. Найвеличніший же доказ вашої справжньої переваги над ними, лорди та громади, повірте, буде наявним, якщо ваша розважливість почує й послухає голос розуму – звідки б він не лунав, – і ви під впливом його скасуєте виданий вами закон так само охоче, як будь-який із законів, виданих вашими попередниками.

Якщо ви вирішите таким чином – а сумніватися в цьому було б образою для вас, – то я не бачу причин, які б перешкодили мені прямо вказати вам слушний випадок для прояву як властивої вам вищою мірою любові до істини, так і прямоти вашого судження, безпристрасного і до вас самих; для цього вам потрібно лише переглянути виданий вами закон про пресу, згідно з яким «жодна книга, памфлет чи газета віднині не можуть бути надруковані інакше, як після попереднього перегляду та схвалення осіб чи, принаймні, однієї з осіб, для того призначених». Тієї частини закону, яка справедливо зберігає за кожним право на його рукопис, а також турбується про бідних, я не торкаюсь; бажаю лише, щоб ця частина не послужила приводом до скривдження та переслідування чесних і працелюбних людей, котрі не порушили жодної з цих статей. Що ж стосується статей про книжкову цензуру, яку ми вважали відмерлою разом з прелатами та її братами, великопісними та шлюбними дозволами [у революційну епоху шлюби здійснювались громадянським порядком і без дозволу з боку духовенства. Великопістні дозволи – дозволи куштувати в деякі дні посту рибу], то з приводу цієї частини закону я постараюся вам показати, за допомогою своїх міркувань, таке: по-перше, що винахідниками цього закону були люди, яких ви б неохоче прийняли в своє середовище; по-друге, як взагалі слід ставитись до читання, якими б не були книги; і, по-третє, що цей закон зовсім не допоможе знищенню спокусливих, революційних і наклеп-ницьких книг, – для чого він переважно і був виданий. Нарешті, цей закон насамперед відніме енергію в усіх учених і послужить гальмом істини не лише тому, що позбавить вправ і притупить наші здібності стосовно уже наявних знань, але й тому, що він затримає та уріже можливість подальших відкриттів як у духовній, так і в світській галузях.

Я не заперечую того, що для церкви та держави вищою мірою важливо пильним оком стежити за поведінкою книг, так само, як і за поведінкою людей, і в разі потреби затримувати їх, ув’язнювати та якнайсуворіше судити як злочинців; бо книги – не мертві цілком речі, а істоти, що містять у собі насіння життя, такі ж діяльні, як та душа, породженням якої вони є; мало того, вони зберігають у собі, як у фіалі, найчистішу енергію та екстракт того живого розуму, який їх породив. Я знаю, що вони такі є живучі та плідні, як міфічні зуби дракона, і що, будучи розсіяні скрізь, вони можуть повстати у вигляді озброєних людей. Тим не менше якщо не дотримувати тут обережності, то вбити хорошу книгу означає те ж саме, що вбити людину: хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, подобу Божу; той же, хто знищує хорошу книгу, вбиває самий розум, вбиває образ Божий наче в зародку. Багато людей своїм життям лише обтяжують землю; хороша ж книга – дорогоцінний життєвий сік творчого духу, набальзамований і збережений як скарб для майбутніх поколінь. Правду кажучи, жодний час не може відновити життя – та у цьому, мабуть, і немає великої втрати – і довгий ряд століть часто не в змозі поповнити втрати відкинутої істини, втрата якої завдає шкоди цілим народам. Тому ми повинні бути обережними, переслідуючи живі праці громадських діячів, знищуючи доросле життя людини, нагро-маджене та збережене в книгах; в іншому випадку ми можемо вчинити свого роду вбивство, іноді віддавати на муки; якщо ж йдеться про всю пресу, – то свого роду поголівному знищенню, яке не обмежується просто умертвінням життя, але поражає саму квінтесенцію, саме дихання розуму, поражає безсмертя раніше життя. Одначе, щоб мене не звинуватили в тому, що я, нападаючи на цензуру, виправдовую надмірну вільність, то я не відмовляюся послатись на історію, оскільки це буде потрібно для з’ясування заходів, що вживалися у славетних давніх державах проти літературних негараздів до того часу, поки проект про Цензуру не виповз із інквізиції, не був підхоплений нашими прелатами та не захопив деяких з наших пресвітерів.

Переклад О. Мелещенка

Отже, цензура, що виникла у Стародавньому Римі, набула неабиякого розвитку в епохи Середньовіччя і Відродження. Численні ордонанси контролювали вихід друкованої продукції. Видатна роль у боротьбі за свободу преси належить Д. Міль-тону.

Рекомендована література

1. Лебедев А. П. История запрещенных книг на Западе. Итальянское духовенство в одну из средневековых эпох: Исследования по истории Церкви Средних веков и Нового времени. – СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2005. – С. 5–43. – Режим доступа: http://ec-dejavu.ru/c-2/Censorship.html

2. Мильтон Д. О свободе печати. Речь к английскому парламенту (Ареопагитика) // История печати. – Т. 1. – М.: Аспект Пресс, 2001. (Серия «Классика журналистики»). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/28.htm

3. Новомбергский М. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России // История печати. – Т. 1. – М.: Аспект Пресс, 2001. (Серия «Классика журналистики»). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm

4. Радищев А. Н. Краткое повестовавание о происхождении ценсуры // Радищев А. Н. Путешествие из Петербурга в Москву. – Л.: Худож. лит., 1984. – С.104–115.

5. Скэммел М. Цензура: личная точка зрения // Современные проблемы. – Вып. № 1 (Москва – Новосибирск, март 1997 г.) – Режим доступа: http://modernproblems.org.ru/press/cenzore.

Контрольні питання та завдання

1. Дайте тлумачення поняття «цензура» і похідним від нього словам.

2. Розкажіть про виникнення цензури у Стародавньому Римі.

3. Підготуйте розповідь про діяльність Цензора.

4. ۞ Опрацюйте уривок про виникнення цензури з повісті О. Радіщева «Путешествие из Петербурга в Москву». Переклавши українською, запишіть висновки, які робить автор.

5. ۞Прочитайте уривок з роботи Д. Мільтона «Ареопагітика». Зацитуйте основні положення.

6. Підготуйте повідомлення на одну з тем: «Становлення системи цензури в епоху Середньовіччя», «Індекс заборонених книг»: історія виникнення», «Англійська концепція свободи преси. Трактат Мільтона «Ареопагітика».

Завдання для самостійного опрацювання

1. ۩ Розкажіть про виникнення цензури в Росії.

2. Підготуйте повідомлення на одну з тем:

• політична цензура;

• воєнна цензура;

• цензура на заборону творів певних письменників;

• видавнича цензура;

• випадки знищення книг в історії людства;

• цензура системи Інтернет.

3. ۞ Опрацюйте декілька розділів роботи М. Скеммела «Цензура: личная точка зрения». Прокоментуйте основні засади.

РОЗДІЛ ІІІ

ЖУРНАЛІСТИКА ХVІІ – І пол. ХVІІІ ст.

1. Перші друковані

періодичні видання Європи ХVІІ ст.

Якщо поняття «газета» визначити функціо-нальними критеріями загальної доступності, періодичності й актуальності (коли окрему добірку поточних подій регулярно подають із часовими проміжками, достатньо короткими, щоби не відстати від наступних новин), тоді Relation… була першою європейською газетою.

Х. Д. Фішер

Теофраст Ренодо – засновник «Ла Газетт», яку почав видавати у 1631 р., поклав початок першій газеті в нашому розумінні цього слова, газеті політичній, офіційній.

Ш. О. Сент-Бев

На початку ХVІІ ст. склалися всі необхідні умови для розвитку журналістики. Збільшувалася кількість освіченого на-селення. З розвитком великих міст, змінами в політичному житті країн, підвищенням рівня економіки, ділової активності в бага-тьох сферах життя з’явилася необхідність у нагальному періо-дичному поширенні інформації. Поштовий зв’язок, який у ХV ст. існував лише в Німеччині й Франції, тепер мав розгалу-жену мережу.

Друковане слово стало першим засобом масової інформа-ції. Розповсюдження книгодрукування, на думку М. Маклюена, привело до розвитку та формування національних мов і держав, до промислової революції та індустріалізації, до епохи Просвіт-ництва. У багатьох країнах Західної Європи існували численні типографії, але вони ледве встигали виконували замовлення.

Хоча існувала велика потреба в одержанні оперативної інформації, процес виникнення друкованих періодичних видань розтягнувся більш ніж на півтора сторіччя.

1.1. Перші друковані газети

Перші друковані газети виходили раз на тиждень. Їх зміст складався винятково з новинної інформації, уміщеної без усякого зв’язку між собою. Для газетярів головним було зібрати новини разом. Вони подавалися тільки у прозовому вигляді, зазвичай без розділів і рубрик. Новинні блоки розділялися абзацами, а назви міст слугували своєрідними заголовками.

Повідомленням про внутрішнє життя країни майже не приділялося уваги – здебільшого друкувалися новини міжна-родного життя, пізніше стали включати сенсаційні статті, оголошення, поради тощо. Політичні події чергувалися з не зовсім достовірними сенсаціями. Автори майже завжди обмежувалися викладом фактичної сторони, в окремих випадках висловлювали особисту думку або власне ставлення до надрукованого. Сувора цензура не дозволяла вільного обміну думками. Політична полеміка знаходила місце лише на сторінках памфлетної літератури. Сухий, оповідальний тон проіснував у пресі протягом усього XVII ст.

Найбільш уживані слова в назвах перших газет – «відо-мості», «вісник», «меркурій», «куранти», «герольд» тощо. В газетах часто змінювалися назва й місце видання, а прізвище видавця зазвичай не вказувалося.

Зовнішнім виглядом перші газети нагадували книгу, тому в історії попередники газет часто йменуються «книгами новин». Користуючись сучасною термінологією, можна сказати, що це були журнали з обкладинкою, невеликого формату, обсягом 6 –26 сторінок. Друк мав недоліки: текст містив багато помилок, папір був неякісним.

Газети орієнтувалися на освічене населення, тому перші наклади були невеликими – у середньому 300 – 400 прим.

Спочатку газета не розглядалася як комерційне підпри-ємство, а вважалася трибуною для висловлення поглядів політиків і влади. Офіційні видання фінансувалися з державних джерел, приватні – існували на прибутки від реалізації й передплати.

Постачали інформацію, як уже було сказано, купці, під-приємці, мореплавці. Починаючи з XVI ст. з’явилася посада посла, який надавав різноманітну інформацію для газет. Ще одне джерело її надходження – діяльність письменників, дипломатів, які тривалий час перебували на території інших країн. Звичайно, літератори писали статті для газет, але ця робота не давала великого прибутку й не була джерелом їх основного заробітку. Представники аристократії не вважали це престижним, тому зазвичай статті друкували анонімно.

1.2. Преса Німеччини

Розвиток світової преси розпочався в Німеччині. Інфор-маційні відомості тут, крім назви «Gazetta», мали й інші: «Novo», «Aviso», «Pagell», «Zeddel», але найбільш уживаним виявилося слово «Zeitung» (від «Zeit» – час), яке дослідники пов’язують з поняттям «нова звістка політичного характеру» .

Найстарішими визнають дві газети: одна з них виходила у Страсбурзі, друга – в Аугсбурзі. Якій з них належить стар-шинство, й досі залишається невідомим.

Страсбурзька газета, яка й зараз зберігається в бібліотеці Гейдельберзького університету, надрукована в січні 1609 р. Вона починалася словами: «Relation: Aller Furnemmen». Повний заголовок такий: «Відомість про всі видатні й визначні події, що відбулися у Верхній і Нижній Німеччині, у Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Валахії, Молдавії й Туреччині за нинішній 1609 рік. Усі відомості видрукувані в тому вигляді, у якому були доставлені». Цей заголовок, що займає всю першу сторінку, обрамлено витонченим малюнком і прикладено до першого номера газети.

У передмові, написаній відомим книговидавцем Йоганом Каролусом, який раніше видавав рукописні листки новин, дається вказівка на те, що «складання ordinarii avisa буде тривати за прикладом минулих років».

Це дає можливість вважати, що газета 1609 р. є продовженням старого видання .

Аугсбурзьку газету видавав Лука Шульте. Вона знайдена у 1903 р. поштовим радником Гримме в Королівській бібліотеці міста Ганновер. Газета не має заголовного аркуша й містить зверху на першій сторінці такі рядки: «Відомість (Avisa), або Газета про те, що відбулося в Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Англії, Франції, Угорщині, Австрії, Швеції, Польщі й у всіх провінціях, в Ост-Індії та ін. Доставлена 15 січня. Надрукована у 1609 р.» Аугсбурзька газета також виходила до 1609 р. – це видно з того, що на цей час вона вже мала досить солідну організацію, містила кореспонденції з Праги, Відня, Кельна, Антверпена, Венеції, Рима й інших міст і встигла заявити про себе як про давнє видання, знайоме зі смаками своїх читачів. У 1625 р. припинився вихід газети, але рік по тому в Еттингені у виданні Луки Шульте з’являється листок під заголовком «Avisa Relation oder Zeitung», тобто це було продовження Аугсбурзької газети, зовні схоже з газетою 1609 р. форматом, папером, шрифтом, способом складання новин, а також протестантською тенденцією, характерною для першої.

Хоча вчені припускають, що перші німецькі газети друкувалися задовго до 1609 р., але саме тому, що знайдені про них свідчення датуються цим роком, то й загальноприйнято саме 1609 рік вважати роком народження європейської преси.

Успіх перших газет у багатьох місцевостях Німеччини викликав появу складених за їхнім зразком друкованих відо-мостей. Найраніше це трапилося у Франкфурті-на-Майні, який був на той час культурним центром Німеччини. Власник книго-друкарні Егенольф Еммель у 1615 р. заснував тут газету, яка мала успіх. У 1617 р. поліцмейстер графства Йоган фон Біргден почав випускати «Безпомилкову поштову газету» («Unver-grifliche Postzeitungen), з 1635 р. – «Упорядковану тижневу поштову газету» («Ordentliche wochentliche Post-Zeitung»). У 1706 р. вона отримала іншу назву – «Упорядкована тижнева кайзерівська поштова газета рейху», яка незабаром досягла накладу 1500 примірників. Важливі повідомлення видання друкувало у спецвипусках «Екстраординарі». У 1619 р. книго-продавець Шенветтер почав видавати третю франкфуртську газету. Усі видання проіснували недовго. Випробовуванням для них стала епоха Тридцятирічної війни (1618 – 1648 рр.). Дві газети незабаром припинили своє існування, а «Поштові відомості» пережили війну й пізніше стали консервативним органом Австрії. У 1665 р. до них приєднався заснований книгопродавцем Вільгельмом Серлином «Журнал» («Journal»), що став органом лібералів.

Протягом наступних років тижневики почали розпов-сюджуватися в різних містах Німеччини. У 1610 р. у Базелі почав видаватися друкований тижневик «Ordinari Wohenzei-tung», у 1615 р. до Франкфурта-на-Майні додався Відень, у 1616 р. – Гамбург, у 1617 р. – Берлін, у 1618 р. – Амстердам, у 1620 р. – Антверпен, Магдебург, Нюрнберг, Росток, Браунш-вейг, Кельн. З 1609 по 1630 рр. тижневики з’явилися вже у трид-цяти містах Європи. Найбільше розповсюдження мали у Штутгарті, Нюрнберзі та Відні.

У 1609 – 1700 рр. у Німеччині виходило близько 200 газет.

Надрукована в Гамбурзі книжка «Про користь газетного читання» (1697) давала таку рекомендацію читачам:

«Хто бажає вести усвідомлений спосіб життя, хто бажає стати достойним членом суспільства і брати участь у його державній, торговельній і громадянській діяльності, той зобов’язаний ціка-витися газетами: він повинен їх читати, повинен запам’ято-вувати і обмірковувати прочитане, повинен уміти застосувати це на ділі».

Суспільне значення преси відразу було оцінене видатними політичними діячами. Так, король Швеції Густав ІІ Адольф (1594 – 1632 рр.) і полководець Альбрехт Валленштейн (1583 – 1634 рр.), захоплюючи міста, спочатку прибирали до рук місце-ву пресу, щоб перешкодити поширенню в країні невигідних для переможців відомостей.

Король Польщі Ян III Собеський (1629 – 1696 рр.) жерт-вував сном задля того, щоб написати кореспонденції на ім’я королеви про військові справи, точно позначаючи місця, що призначалися для друку. При цьому просив дружину не ску-питися на плату видавцям, щоб вони не друкували ворожих йому звісток.

1.3. Голландська преса

Початком англійської та французької преси вважають гол-ландські «Куранти» («Сourant»). У ХVІІ ст. Голландія була найліберальнішою країною Європи як в економічному, так і духовному аспектах. Філософ і публіцист П’єр Бейль писав:

«Республіка Голландія має перевагу, якої немає в жодній іншій країні: у ній надають друкарям свободу в досить великих масштабах, так що до них звертаються з усіх кінців Європи люди, збентежені труднощами, з якими вони стикаються, намагаючись отримати привілей – право друкувати свої твори».

Добре налагоджена друкарська справа та вміле викори-стання переваг «ідеологічного лібералізму» дозволило Голландії отримати чималий прибуток від продажу друкованої продукції в Англію та Францію. У вересні 1620 р. видавець і редактор пер-шої голландської газети «Вісті з Італії, Німеччини тощо» («Courante eyt Italien, Duetsland etc») Каспар ван Хілтен почав перекладати власне видання французькою мовою та розповсюд-жувати на території Франції. Цей захід мав комерційний успіх.

У грудні того ж року голландський гравер і картограф Пітер ван де Кеєре, який жив кілька років у Лондоні, почав видавати в Амстердамі англійською мовою газету, що являла собою майже дослівний переклад голландських «Сourant». Перший номер його видання вийшов 2 грудня 1620 р. без назви і починався так: «Свіжі новини з Італії, ще не отримані». З другого номера з’являється назва «Вісті з Італії, Німеччини тощо» («Courant out of Italy, Germany etc»). Новини, що містилися в газеті, важко було назвати свіжими, але вони давали читачам уявлення про події, що відбувалися в Європі.

1.4. Розвиток преси в Англії

Появу періодичної преси в Англії відносять до 1588 р., коли вийшов перший номер «Англійського вісника». Він спо-віщав читачів про події зовнішнього та внутрішнього життя, зокрема в одному з номерів повідомлялося про рух іспанської «Непереможної Армади».

Першим англійським виданням, що відповідало поняттю «газета», вважають «Вісті, або Тижневі новини з Італії, Ні-меччини, Угорщини, Польщі, Богемії, Франції й інших країн» («Courante, or Weekly Newes from Italy, Germane, Hungary, Poland, Bohemia, France and the Low Countreys»), що з’явилися 21 вересня 1621 р. у Лондоні й проіснували до 1641 р. «Вісті…» нагадували голландські зразки, а замість імені видавця були надруковані ініціали – «N. B.»

У науковців виникають певні труднощі стосовно роз-шифровки букв. Справа в тому, що в зазначений момент у Лондоні активно працювали два типографи, чиї імена відпо-відають цим ініціалам, – Натаніель Беттер і Ніколас Боурн. Вони відомі як видавці інформаційних листків, бюлетенів новин. Беттер не мав покровителів при владі, до того ж король не надавав значення газеті як помічникові у пропаганді своєї політики. Видавцеві заборонялося писати про засідання парламенту, та й взагалі торкатися внутрішніх новин. Автори-тарна преса в першу чергу контролювала внутрішню інформа-цію. Часто Беттер, щоб заповнити вилучені цензурою місця в газеті, придумував новини або передруковував глави з Біблії.

У період англійської буржуазної революції виникає багато видань, серед яких найпоширенішими були «вісники» і «мер-курії» латинською та англійською мовами.

У листопаді 1641 р. починає виходити тижневик Семюеля Пека «Основні події, що відбуваються в нашому парламенті» («The Heads of Several Proceedings in This Present Parliament»). До появи цього видання фрагменти промов, які виголошувалися в палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентсь-кої хроніки викликала роздратування короля, але тижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року з’яв-ляється ще одне видання – «Журнал, або Основні події, що відбуваються в парламенті» («The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament»).

На початок 1642 р. уже 5 подібних тижневиків виходили в Лондоні. Приборкати пресу не могли ні король, ні парламент, але видавці не були захищені від вірогідних репресій. С. Пек, наприклад, закликаючи до примирення з королем, відразу опинився у в’язниці. Але репресії не зупиняли журналістів – кількість видань незмінно зростала: у 1644 р. їх було 17, у 1649 р. – 24.

У 1643 р. журналіст Джон Беркенхед починає випускати газету «Двірцевий вісник» («Mercurius Aulicus»), яка намагалася встановити моральність і порядок. Газета відстоювала інтереси короля. У ній друкувалися матеріали, що викривали діяльність парламенту, нападали на Кромвеля.

Відомий видавець ХVІІ ст. Марчмонт Нідхем з 1643 по 1646 р. випускав тижневик «Британський вісник» («Mercurius Britanicus»), який був основним опонентом «Двірцевого вісни-ка». З його сторінок Нідхем виступав з критичними статтями проти короля, що стало приводом притягнення видавця до суду. Проти Кромвеля з 1647 р. спрямовує Нідхем своє наступне видання – «Корисний вісник» («Mercurius pragmaticus»), за яке також був притягнений до суду вже Кромвелем. Інша газета – «Політичний вісник» («Mercurius politicus»), – редактором якої деякий час був Д. Мільтон, виходила у 1650 – 1660 рр.

Значну площу періодичних видань займала комерційна інформація і реклама, тому в перших англійських газетах були введені відділи платних оголошень. Відтоді реклама, що публі-кувалася за плату, стала постійним атрибутом преси.

У ІІ пол. XVІІ ст. у назвах періодичних видань Англії з’являється слово «газета».

У 1665 р. в Оксфорді з’явилася «Оксфордська газета» («Oxford Gazette»), засновником якої став провідний публіцист і журналіст Генрі Маддиман. Пізніше її перейменували на «Лондонську газету». Видання виходило двічі на тиждень і зовні мало вигляд сучасної газети. «Лондонська газета» стала першою регулярною газетою в столиці Англії. Один із сучасників прихильно відгукувався про неї як про повну новин газету, яка «не друкує дурниць». Маддиман почав збирати інформацію з різних джерел: держсекретаря, офіцерів таможні, поштарів, священиків тощо. «Лондонська газета» перекладалася французькою мовою.

Під час англійської революції 1640 – 1660 рр. країну переповнили гострі політичні памфлети проти тиранії, які розповсюджувалися як у рукописному, так і друкованому вигляді. Яскраві зразки політичної публіцистики створили Д. Мільтон, Д. Лільберн, Д. Вінстенлі та інші.

У творах Д. Мільтона провідною стала ідея свободи. Крім згаданої вже «Ареопагітики», він писав памфлети, спрямовані проти феодальної церкви («Про реформацію церкви в Англії», 1641; «Смисл церковного устрою», 1642), антироялістські («Іконоборець») тощо. У 1655 р. Мільтон написав книгу «На свій захист», у якій відстоював як власне чесне ім’я, так і громадські ідеали. У біблійних образах «Втраченого раю» (1667) і «Поверненого раю» (1671) він відобразив революційні події, підняв питання моралі. Тираноборчі мотиви пронизують й інші його твори – поему «Історія Британії» (1670) і трагедію «Самсон-борець» (1671). С. А. Михайлов підкреслює:

«Жанры, используемые Мильтоном, свидетельствуют о преемствен-ности в английской культуре устного и письменного творчества».

Політичні погляди керівника партії левелерів Д. Лільберна (бл. 1614 – 1657 рр.) також відрізнялися духом свободи, гуманізму, справедливості. Його памфлети «Ви-правдання справедливої людини» і «Захист свободи вільної людини» були публічно спалені. Незважаючи на численні переслідування як королівською, так і владою буржуазії, яка перемогла, Лільберн невпинно продовжував свою пуб-ліцистичну діяльність.

Д. Вінстенлі (1609 – 1652 рр.) у своїх перших памфлетах (релігійного змісту) стверджував важливість розуму як головного чинника соціально-етичного принципу. У памфлеті «Новий закон справедливості» (1649) він викладав ідеї, співзвучні комуністичним, а памфлет «Закон свободи» (1651) містив роздуми, у яких автор виступив справжнім гуманістом.

«Славетна революція» 1688 р. надала англійській буржуазії конституційні гарантії, зафіксовані в «Біллі про права» (1689 р.). Це стимулювало газетно-журнальну справу, тим більше що в 1695 р. було скасовано цензуру. У 1688 р. у Лондоні почали виходити такі газети, як «Загальний інформатор» («The Universal informant»), «Англійські вісті» («The British Courante»), «Лондонські вісті» («The London Courante»).

«Щоденні куранти» («The Daily Courante») – перша в Англії щоденна газета – почала видаватися у 1702 р.

<…> «Дейли Курант» появилась на свет с подзаголовком «Лондон. Продается Е. Маллетом, соседняя дверь с таверной Кинг’з Арм у Флит-бридж». После десятого выпуска в текст были внесены коррективы: владельцем газеты стал Сэм Бакли.

Вначале издание не носило самостоятельного характера и выглядело довольно скромно: две колонки, печатавшиеся на одной стороне листа, заполнялись переводами из голландских и французских газет и по внешнему виду напоминали знаменитый официоз – «Лондон Газетт» («Лондонская газета»). Первый выпуск содержал 10 параграфов и 104 строки новостей. Примечательно, что редакция обещала сообщать новости сразу же, как только почта их доставит.

В скором времени газета стала выходить уже на двух сторонах листа, а к концу первого года своего издания она содержала полторы страницы новостей (пока еще из голландской и французской прессы), а также мелкие объявления. В дальнейшем она превратилась в че-тырехполосную газету.

«Дейли Курант» просуществовала почти 30 лет .

Уже через сім років у Лондоні виходило 18 щоденних газет загальним накладом 35 прим. на тиждень. Поступово збільшува-лася спеціалізація періодики, посилювалося політичне звучання журналістських виступів.

1.5. Французька преса

Періодичні видання Францї з перших кроків свого існу-вання вирізнялися змістовністю, мобільністю, винятковим мис-тецтвом щодня подавати картину життя світу.

Елементи журналістики були присутні ще в «Газеті па-ризького буржуа» (1409 – 1444 та 1515 – 1536 рр.) і в «Скан-дальній хроніці» Жана де Труайє (1461 – 1483 рр.).

На початку XVII ст. з’явилися «Французька газета» («La Gazette Française», 1604 – 1914), яка ще не мала періодичності як такої, і щорічник «Французький Меркурій» («Le Mercure Fran-çaise», 1611 – 1644), який починає випускати Жан Рішар. Видання мало значний вплив на громадське життя Франції. Першим, хто усвідомив необхідність ідеологічного впливу на суспільну думку, був кардинал Рішельє (1585 – 1642 рр.) – перший державний діяч Франції.

Для керівництва суспільною думкою, ставши міністром, Рішельє заснував газету «Gazette dе Fгаnсе», для чистки і збагачення мови створив Академію літератури. Він почав конфіденційно контролювати всі публікації газети і призначив редактором падре Жозефа, якого сучасники називали справжнім alter ego кардинала.

Однак малотиражна газета, що виходила раз на рік, не відповідала політичним завданням Рішельє. Кардинал шукав можливість систематичного впливу на суспільну думку, а для цього було потрібне періодичне видання іншого типу.

@ Рішельє:

• Моєю першою метою була велич короля, моєю другою метою була велич держави.

• Хто володіє інформацією, той володіє світом.

1.5.1. Т. Ренодо – перший професійний журналіст

Характер журналістики як найважливішої сфери ідеології почав чітко визначатися й уперше виявив себе в діяльності Тео-фраста Ренодо (1583 – 1653 рр.), якого вважають першим про-фесійним журналістом.

Це була людина неабияких здібностей у різних галузях знань. Ще в ранній юності Ренодо одержав диплом лікаря. Йому було всього 19 років, коли, закінчивши медичний факультет у Монпельє, він вирушив подорожувати Францією та Європою. Ці мандрівки допомогли йому побачити європейську жур-налістику, що вже зародилася практично в усіх країнах. Повернувшись до Парижу в 1612 р., Ренодо почав вивчати хірургію, а пізніше став надавати допомогу біднякам. Медицин-ська практика стала частиною його просвітницької й гума-ністичної діяльності.

У 1624 р. Ренодо призначено на пост начальника державних благодійних установ. Він виявляв особливу турботу до голодних, доведених до крайньої бідності громадянськими війнами ремісників і селян. Оформивши офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро, Ренодо у 1630 р. одержав монополію на збір інформації зі всієї території Франції.

Крім Адресного бюро й медичної практики, він дуже цікавився численними друкованими листками, що наводнювали Париж і читалися з величезним інтересом. Ренодо давно мріяв про створення газети, подібної тим, що бачив у Європі, але обмеженість коштів і релігійні війни були перешкодою у здійсненні мети.

Завдяки протекції падре Жозефа Ренодо одержав посаду при дворі й почав працювати у «Французькому Меркурії». Там талановитого журналіста помітив Рішельє і запропонував йому випускати нове періодичне видання, організація якого без підтримки всемогутнього кардинала була неможливою. У часи Ренодо друкарі й книговидавці відповідно до статуту мусили знати латинь, читати грецькою і мати сертифікат Паризького університету на право займатися видавничою справою. Щоб відкрити книжкову крамницю в Парижі, треба було прожити в ньому 4-6 років.

Кардиналові необхідний був друкований листок на зразок німецьких або голландських. На думку Рішельє, краще за Ренодо у Франції ніхто з цим упоратися не міг. Досвід і зв’язки Адресного бюро, а також заслуги лікаря перед королем і карди-налом були кращою гарантією. Таким чином, Теофраст Ренодо одержав реальну можливість почати видання першої регулярної французької газети, задуманої як знаряддя ідейної боротьби проповідника абсолютизму Рішельє з його численними ворогами. Безумовно, не можна заперечувати роль Рішельє, з санкції якого почала видаватися газета. Але якщо він бачив у ній лише засіб знищення своїх ворогів і поширення духу абсолютизму, то Ренодо підняв її на більш високий рівень, вклавши у газету високі ідеї просвітництва й гуманізму.

Видання отримало назву «Газетт» («La Gazzette») – від назви листків новин, які Ренодо бачив у Венеції. На думку видавця, така назва підкреслювала її загальнодоступність і була найбільш зрозумілою для широких мас.

Перший номер «Газетт» вийшов 30 травня 1631 р. Тема-тика видання – торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатія. Газета виходила щоп’ятниці на 4 сторінках, пізніше їх число збільшилося до 12, з’явилися малюнки. Наклад її піднімався до 1200 прим.

Спочатку в газеті друкувалися головним чином закордонні новини двотижневої давнини, при цьому більша частина їх бралася з німецьких, італійських і голландських газет, що давало підставу конкурентам і противникам Ренодо обвинувачувати його у плагіаті. Але поступово з розвитком газети в ній усе більше уваги приділялося внутрішній інформації, а новини з-за кордону вже виходили «з перших рук».

Певна частина інформації надходила в «Газетт» від кардинала Рішельє й навіть від самого короля. Ренодо відкрито заявляв про те, що його газету редагує й дає їй напрямок «за своїм розсудом Його Преосвященство».

Публікації Ренодо відзначалися майже літературним сти-лем. Король навіть призначив редакторові грошову винагороду за його журналістську працю.

Займатися виданням газети, роблячи це не з комерційних інтересів, а з метою просвіти, було нелегко, потрібна певна гнучкість й одночасно – мужність.

Щорічно всі номери збиралися в один том, який виходив під назвою «Річна збірка «Газетт» («Recueil des Gazzettes»). Протягом 1631 р. випущено 31 номер, що й склали річну збірку, присвячену Людовіку ХІІІ. У передмові до неї Ренодо писав про новизну, корисність і труднощі здійснення цього видання, особливо підкреслюючи, що в його збірці «кожний знайде те, що йому необхідно».

Видавнича діяльність не приносила Ренодо прибутків. Більш того, він витрачав на видання свою пенсію у 800 ліврів, якої його могли позбавити в будь-який момент, запідозривши в нелояльності. Особливо важко довелося йому після смерті Рішельє й Людовіка ХІІІ. Стосунки з кардиналом Мазаріні були досить складними. За розпорядженням останнього друкарню «Газетт» перенесено в Сен-Жермен, куди довелося переїхати й Ренодо.

У 1653 р., змучений постійними матеріальними склад-нощами, пов’язаними з виданням газети, але не залишивши улюбленої справи до останніх днів, Ренодо помер у злиднях.

Його справу продовжили сини. «Газетт» залишалася одним із провідних французьких періодичних видань аж до початку Великої Французької революції, а своє існування припинила 1 травня 1792 р.

Провінційні газети, які з’явилися у І пол. ХVІІІ ст., не могли з нею змагатися. Навіть першій французькій щоденній газеті «Журналь де Парі» (1777) важко було це зробити.

Детальну інформацію про діяльність Ренодо дає Л. Саламон у праці «Всеобщая история прессы».

<…> Предприятие Ренодо имело успех. В особенности Ришелье не скупился на знаки своей милости его инициатору. Он сразу понял, какие услуги газета может оказать его политическим планам, и всеми мерами старался упрочить ее положение, снабжал редакцию необхо-димыми техническими средствами, доставлял ей деятельных сотруд-ников и сам нередко помещал в газете специально для нее написанные статьи. Сверх того, он присылал Ренодо копии с заключенных дого-воров и капитуляций, с посольских докладов и донесений об осадах и битвах, но, разумеется, лишь те из них, которые он находил нужным обнародовать.

Сотрудником Ренодо был не только Ришелье, но и сам король Людовик XIII, много лет сряду доставлявший ему весьма обстоятель-ные корреспонденции. Сотрудничество короля сначала не было из-вестно и обнаружилось лишь благодаря заметке иезуита Гриффэ в «Histoire de Louis XIII» («История Людовика XIII»); черновые наброс-ки, по которым король писал свои статьи, вслед за этим были собраны, переплетены в двух томах и отданы на хранение королевской библи-отеке. Этими сведениями исчерпывалось долгое время все, что было известно о драгоценных манускриптах, и несмотря на тщательные изыскания, их не удавалось найти, покуда наконец в 1894 г. редактор «Temps» при разборе старинной библиотеки случайно не наткнулся на одну рукопись, содержавшую сообщения о походах в Лотарингию, Пикардию и Лангедок за 1633 – 1642 гг. Предполагают, что в другом томе собраны политические статьи короля. При сопоставлении ману-скриптов с соответствующими статьями «Gazette» было сделано любо-пытное открытие, что корреспонденции своего царственного сотруд-ника Ренодо перепечатывал отнюдь не дословно, а делал в них нередко значительные исправления и сокращения.

Весьма ценным сотрудником «Gazette» был также генеолог Гоцие, переписывавшийся со всей Европой и охотно делившийся с редакцией получаемыми им известиями. Несмотря на эти благоприят-ные условия, положение «Gazette» было не из легких. Государи сосед-них стран препятствовали ее распространению среди подвластного им населения, что в 1633 г. заставило Ренодо обратиться к ним в газете с просьбой изменить свое отношение к ней и указать им на бесполез-ность попыток задерживать его известия, так как в них кроется нечто, напоминающее собой способность горного потока, сила которого только увеличивается от возводимых на его пути препятствий. И внут-ри страны, в Париже, у газеты было много врагов и завистников, но козни их не причиняли ей особого вреда при жизни Ришелье и Людо-вика XIII. Со смертью последнего начались преследования Ренодо: у него было отнято право врачебной практики в Париже, академия его была закрыта; та же участь постигла его осведомительное бюро; в смутное время восстания Франции он нигде не мог добиться призна-ния своих прав. Только со своей газетой он оставался неразлучен; несмотря на все трудности, он продолжал издавать ее при помощи своих сыновей Якова и Евзебия; но она давала одни убытки, и когда Ренодо 25 октября 1653 г. скончался, 70 лет от роду, один из его современников сказал: «Он умер нищим, как умирают великие».

В посвященном ему некрологе, помещенном в «Gazette», отмечались крупные заслуги Ренодо перед родиной. «Потомство не забудет помянуть его имени, – читаем мы тут, – наряду с именами величайших деятелей нашего времени. Он выделялся своими огром-ными познаниями, своим врачебным искусством и многими другими сторонами своего гения, посвященными всеобщему благу. Его беско-рыстие позволяло ему довольствоваться своей славой». Эта уверен-ность в благодарности потомства оправдалась: на месте деятельности Ренодо, в Париже, на Rue de Latèce, напротив Palais de Justice, ему поставлен памятник, характеризующий его как журналиста и благодетеля бедных <…>.

1.6. Журнальна періодика

У XVII ст. слово «журнал» сприймалося як «періодичний твір, який, з’являючись регулярно через певний час, повідомляє про нові або перевидані книги, розкриває їх зміст і розповідає про відкриття у науці – одним словом, твір, у якому хтось висвітлює все, що відбувається щоденно у «Республіці літе-раторів» або «Республіці вчених» («La Republique des Let-tres») . Отже, журнал було зорієнтовано на наукову полеміку, на «провокацію» дискусії.

Умови виникнення перших європейських журналів у першу чергу визначалися створенням у ХVІІ ст. інтелектуального середови-ща, яке увійшло в історію під назвою «La Republique des Lettres» («Республіка листувальників»). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських просвітників, орієнтованих на антисхолас-тичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне «братство літераторів», об’єднаних завданням пошуку істини в «невидимі коле-джі», вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени «La Republique des Lettres» потребували наукового листування, без якого важко уявити духовне життя Європи цього періоду. Листування це було іншого гатунку, ніж епістолярна спадщина античності, Серед-ньовіччя чи Ренесансу. Справа в тому, що кожний, хто прагнув знання, повинен був орієнтуватися тепер не на засновника того чи іншого вчення та його інтерпретаторів (тобто не на готове знання), а на самого себе та своїх однодумців, які б усі разом брали рівну участь у форму-ванні нового знання. Почали створюватися наукові товариства, здатні до залучення та акумулювання коштів на видання (в тому числі і періодичні). Особливість перших європейських журналів – переважно наукова орієнтація. Наукове листування залучило до комунікації велику кількість учасників. Інформаційно-пропагандистські можли-вості періодичного видання були незміримо вищими .

Перший європейський журнал – «Журнал учених» («Jour-nal des Savants», 1665 – 1828) – заснований з ініціативи фран-цузького міністра фінансів Жана-Батиста Кольбера, який заду-мав періодичне видання, котре мало б висвітлювати наукові, критичні та літературні проблеми Європи. Перший номер вий-шов у Парижі 5 січня 1665 р. Редактором і видавцем його був радник парламенту Дені де Салло. Періодичність виходу – спо-чатку щотижнево, потім двічі на місяць. Матеріали мали форму листів, друкувалися на 12 сторінках.

У тому ж році в Англії, із запізненням у кілька тижнів, з’явився щомісячний журнал «Філософські праці Королівського суспільства» («Philosophical Transactions of the Royal Society») за редакцією Генрі Олденберга. З десяти публікацій, що склали перший номер, три взято з «Журналу вчених».

Журнали кінця ХVІІ ст. «Афінський Меркурій» («Athenian Mercury»), «Дамський Меркурій» («Ladies Mercury»), «Пошто-вий ангел» («The Post Angel»), незважаючи на «ділове» поход-ження, містили й художні твори. З 1692 р. розпочався випуск «Журналу для джентльменів» («Gentleman’s Journal»), який став першим спеціалізованим літературним періодичним виданням.

З 1668 до 1679 р. у Римі виходив перший італійський «Журнал літераторів» («Il Giornale de’_Letterati»), задуманий за зразком французького «Журналу вчених». Редактором його був Франческо Наццaрі.

Професор Отто Менке у Лейпцизі у 1682 – 1731 рр. вида-вав латиномовний журнал «Учені записки» («Acta Erudito-rium»), що швидко завоював європейську популярність. У його виданні діяльну участь брав Г. В. Лейбніц, який публікував тут багато своїх робіт.

Цензурні переслідування, що існували в більшості країн Європи, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх творів у Голландії.

Впливовий французький філософ-скептик П’єр Бейль, який емігрував через свої релігійні переконання до Голландії, з 1684 р. почав друкувати періодичне філософсько-літературне видання «Новини літературної республіки» («Nouvelles de la republique des lettres»). Журнал мав широкий резонанс, затвер-дивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних колах, але у Франції його поширення було заборонене. У журналі Бейля друкувалися рецензії на книги з питань філософії, богослов’я, історії й літератури, полемічні твори політичного й релігійного характеру. Але навіть у лояльній Голландії деякі публікації Бейля призвели до того, що незалежний редактор втратив місце професора у Роттердамському університеті й змушений був через три роки припинити випуск журналу.

Видання Бейля продовжив Бонаж де Боваль, перейме-нувавши його в «Історію праць учених» («Histoire des ouvrages des savants»), і таким чином журнал проіснував до 1709 р.

Емігрант й ідеологічний опонент Бейля Жан Леклерк у 1688 р. в Амстердамі почав видавати журнал «Загальна істо-рична бібліотека» («Bibliotheque universelle et historique»). Він проіснував п’ять років і прославився тим, що вже в перших номерах Леклерк опублікував великі витяги з основної праці Джона Локка «Досвід про людський розум», викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Літературно-критичні журнали Франції беруть початок від періодичного видання «Галантний Меркурій» («Mercure galant»), заснованого у 1672 р. Королівські привілеї на його видання одержав популярний драматург і полеміст Жан Донно де Візі, літературний противник Мольєра. У перші роки журнал виходив нерегулярно, але з 1677 р. видавець зробив його щомі-сячним. Особливий успіх у читачів мав розділ світської хроніки. У 1696 р. у «Галантному Меркурії» з’явилася казка Перро «Спляча красуня», яку автор опублікував анонімно, не бажаючи пов’язувати своє ім’я з твором, написаним у «низькому жанрі».

Пізніше королівський привілей на видання «Галантного Меркурія» перейшов до рук Шарля Дюфрені, надзвичайно та-лановитого журналіста, драматурга, поета, музиканта, худож-ника, романіста й комерсанта. Дюфрені ввійшов в історію французької журналістики не тільки як редактор одного з пер-ших журналів Франції. Він уперше застосував прийом показу дійсності країни очима чужоземця, якогось жителя Сіаму, що випадково потрапив до Парижу («Серйозні й комічні розваги сіамця», 1699). Герой Дюфрені, абсолютно не знайомий з європейськими звичаями, постійно потрапляє в комічні ситу-ації, які звертають увагу читача на непривабливі сторони повсякденного життя.

Значного розвитку набуло видання альманахів, переважно літературного змісту. Вони диференціювалися за тематикою, еволюціонуючи до журнальної форми.

Таким чином, перші періодичні видання Західної Європи, що з’явилися на початку ХVІІ ст., представлені перш за все газетами. Пізніше виникли журнали та альманахи.

Рекомендована література

1. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. – Ростов-на-Дону: Издательский центр «Март», 2003.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.

3. История печати: В 2 т. – Т. 2. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журналистики»). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/31.htm

4. Ворошилов В. В. Журналистика. Базовый курс: Учебник. – 5-е изд. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 640 с.

5. Лучинский Ю. Очерки истории зарубежной журналистики: Учеб. пособие. – Кубан. гос. ун-т. – Краснодар, 1996. – 140 с.

6. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 9 (жовтень-грудень). – К., 2002. – С. 191–228.

7. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Журналістика Франції // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 10 (січень-березень). – К., 2003. – С. 159–212.

8. Михайлов С. А. История зарубежных СМИ: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 256 с.

9. Саламон Л. Всеобщая история прессы // История печати: В 2 т. – Т.1. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Классика журналистики). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/29.htm

10. Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Велико-британии. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000.

11. Трыков В. П. Введение в мировую журналистику: Учеб. пособие. – М.: ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2007. – 55 с.

Контрольні питання та завдання

І. Підготуйте «презентації» перших видань Західної Європи:

1. Німецька преса:

1.1. Страсбурзька й Аугсбурзька газети. Діяльність Й. Каролуса.

1.2. Франкфуртські газети.

1.3. Тижневі газети інших міст Німеччини.

2. Англійська преса:

2.1. Діяльність Н. Беттера і Н. Боурна. «Вісті, або Тижневі новини з…» («Courante, or Weekly Newes from Italy, Germane, Hungary, Poland, Bohemia, France and the Low Countreys»).

2.2. Діяльність Марчмонта Нідхема.

2.3. «Лондонська газета» («The London Gazette»).

2.4. «Щоденні куранти» («The Daily Courante»).

3. Французька преса:

3.1. Рішельє та Мазаріні – опікуни перших французьких газет.

3.2. Теофраст Ренодо – перший професійний журналіст. Значення «Газетт» для розвитку журналістики.

4. Журнальна періодика:

4.1. «Журнал вчених» («Journal des Savants»);

4.2. «Новини літературної республіки» («Nouvelles de la republique des lettres») П’єра Бейля;

4.3. «Галантний Меркурій» («Mercure galant»).

ІІ. ۞ Використовуючи матеріали посібника, створіть есе на тему «Радощі й печалі Теофраста Ренодо».

Завдання для самостійного опрацювання

1. ۞ Напишіть інформацію про перші газети Голландії.

2. ۩ Зробіть зразок-макет першої газети і напишіть до нього пояснення.

3. Розкажіть про політичну публіцистику англійської революції ХVІІ ст.

2. Англійська просвітницька журналістика початку ХVІІІ ст.

Ми народжуємося вільними так, як і на-роджуємося розумними.

Д. Локк

Якщо мене спитають, який стиль я вважаю найкращим, то я відповім: той, на якому можна розмовляти з п’ятьма сотнями людей найрізноманітніших професій, виклю-чаючи ідіотів та божевільних, і бути зрозу-мілим усіма.

Д. Дефо

2.1. Особливості просвітницької журналістики Англії

Епоха Просвітництва стала поворотним етапом в історії європейської цивілізації. Філософські ідеї Д. Мільтона, Д. Лок-ка, Т. Гоббса започаткували нове розуміння ролі освіти, яка, вважалося, може вирішити всі проблеми людського життя.

У XVIII ст. значно зростає роль журналістики, яку почи-нають називати «четвертою владою» . Саме преса дає мож-ливість просвітникам широко пропагувати свої ідеї. Основними діячами журналістики були філософи й письменники, вчені й державні діячі, які найчастіше ставали видавцями, редакторами власних газет, журналів, перетворюючи їх на трибуну для вис-ловлення своїх ідей. Тому цей період також називають епохою персонального журналізму: практично за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора чи видавця, котрий про-водив власну ідеологічну політику.

Просвітництво Англії пов’язане з діяльністю видатних публіцистів і журналістів: Д. Дефо, Д. Свіфта, Д. Аддісона, Р. Стіля, Т. Смоллета, Г. Болінгброка та інших.

Завдання просвітницької журналістики – виправляти мо-раль суспільства за допомогою просвіти й розваг. На межі XVII–XVIII ст. продовжується випуск газет, щорічний наклад яких досягав 10 млн примірників.

Протягом ХVІІІ ст. складається типологія британської пре-си. Газети почали розподіляти на національні й провінційні; щоденні й тижневі; ранкові та вечірні. Вони поєднували інформацію і коментарі.

Епоха Просвітництва стала часом становлення й розквіту різноманітної журнальної періодики. Міцний фундамент закла-ли сатирично-повчальні журнали, мова яких проста і зрозуміла. Дослідники звертають увагу на два підходи до виправлення суспільної моралі – сатиричний та морально-дидактичний. Їх не завжди можна розрізнити, але якщо виділяти крайні прояви, то морально-повчальна журналістика Джозефа Аддісона та Річарда Стіля опиняється з одного боку, а уїдлива сатира Джонатана Свіфта – з іншого.

Надзвичайного поширення набули в цей час жанри сатири, есе, трактату, нарису. Остаточно виробився і закріпився такий гострий публіцистичний жанр, як політичний памфлет, сповне-ний викривально-сатиричного пафосу.

3.1.1. Журналістська й публіцистична діяльність Дефо

Даніель Дефо (1660 – 1731 рр.) народився у сім’ї торговця Джеймса Фо. 1703 рік став роком народження феномену Дефо: до свого родового прізвища Фо він додає частку «Де», і з цього часу енергійний торговець і популярний памфлетист Фо перетворюється на відомого першокласного журналіста-новатора, прогресивного публіциста.

Вихований у середовищі, де ще існували спогади про революційний виступ пуритан середини XVII ст., він незмінно був у центрі політичної та релігійної боротьби своєї неспокійної епохи. Буржуазну революцію 1688 р. Дефо зустрів співчутливо, не раз підтримуючи своїм пером Вільгельма III Оранського й користуючись його заступництвом.

У 1690 рр. він виступає в пресі на захист нового ладу як поет-сатирик і публіцист. Чудовим зразком його публі-цистики є «Досвід про проекти» (1697). Автор трактату, мір-куючи про шляхи вдосконалення існуючого соціального поряд-ку, висуває ряд ідей про реформи в галузі комерції та фінансів, пропонує створити суспільство «для заохочення наук», наполя-гає на необхідності жіночої освіти.

Залишаючись прихильником конституційних буржуазних свобод, Дефо разом з тим – особливо в ранній публіцистиці – нерідко апелює до авторитету народних мас і виступає від їхнього імені. У памфлеті «Клопотання бідняка» (1698), викри-ваючи соціальні контрасти багатства й бідності, сваволі й безправ’я, він уподібнює англійські закони павутині, що загро-жує загибеллю маленьким мошкам, але абсолютно безпечна для більших мух, і закликає від імені народу «покласти кінець бешкетуванням». Памфлет «Меморіал Легіону» (1701) Дефо завершує грізним застереженням торійському парламенту: «Наше ім’я – Легіон, і нас багато!».

Войовничо-демократичний дух, притаманний кращим пам-флетам Дефо, пронизує і його знамениту віршовану сатиру «Чистокровний англієць» (1701). Поштовхом до її написання стала полеміка між партіями вігів і торі про право Вільгель-ма III, голландця за походженням, на англійський престол. Сати-ра Дефо стала різкою відповіддю торійській реакції, яка мріяла про реставрацію абсолютної монархії й вважала, що чужоземець Вільгельм Оранський не може бути королем «чистокровних англійців». Доводячи, що англійська нація історично виникла в результаті змішання безлічі різних народностей і називаючи Англію «стічною ямою всієї Європи», Дефо висміює претензії англійської знаті на чистоту походження, розвінчує як фікцію поняття «чистокровний англієць» і протиставляє оманливому блиску продажних дворянських титулів велич, засновану на особистих заслугах.

Після смерті Вільгельма III у країні посилилася реакція, почалися переслідування пуритан-дисидентів. У цей час Дефо опублікував памфлет-містифікацію «Найпростіший спосіб роз-прави з дисидентами» (1702), де від імені фанатика-реакціо-нера закликав без жалю посилати на ешафот усіх, хто не слуха-ється офіційної церкви. Відверто безглузді вимоги анонімного автора було прийнято спочатку буквально. Це викликало схва-лення церковників і сум’яття серед дисидентів. Сатиричний задум Дефо був незабаром розкритий, його памфлет привсе-людно спалений, а сам автор засуджений до штрафу, тюремно-го ув’язнення й трикратного виставляння біля ганебного стовпа.

Простейший способ разделаться с диссидентами

В собрании басен сэра Роберта Л’Эстренджа есть притча о Петухе и Лошадях. Случилось как-то Петуху попасть в конюш-ню к Лошадям, и, не увидев ни насеста, ни иного удобного пристанища, он принужден был разместиться на полу. Страшась за свою жизнь, ибо над ним брыкались и переступали Лошади, он принялся их урезонивать с большой серьезностью: «Прошу вас, джентльмены, давайте стоять смирно, в противном случае мы можем растоптать друг друга!»

Сегодня очень многие, лишившись своего высокого на-сеста и уравнявшись с прочими людьми в правах, весьма обеспокоились – и не напрасно! – что с ними обойдутся, как они того заслуживают, и стали восхвалять, подобно эзоповскому Петуху, Мир, Единение и достодолжную христианскую Терпи-мость, запамятовав, что отнюдь не жаловали эти добродетели, когда стояли у кормила власти сами.

Последние четырнадцать лет не знает славы и покоя чис-тейшая и самая процветающая церковь в мире, утратившая их из-за ударов и нападок тех, кому Господь, пути которого неис-поведимы, дозволил поносить и попирать ее. То было время поругания и бедствий. С незыблемым спокойствием терпела она укоры нечестивцев, но Бог, услышав наконец творимые молит-вы, избавил ее от гнета чужеземца.

Отныне эти люди знают, что их пора прошла и власть их миновала; на нашем троне восседает королева-соотечественни-ца, всегда и неизменно принадлежавшая Церкви Англии и иско-ни ее поддерживавшая. И посему, страшась заслуженного гнева церкви, диссиденты кричат: «Мир!», «Единение!», «Кротость», «Милосердие!». Как будто церковь не укрывала слишком долго это вражеское племя сенью своих крыл и не пригрела на своей груди змеиное отродье, ужалившее ту, что его выкормила.

Нет, джентльмены, дни милосердия и снисхождения кон-чились! Чтоб уповать теперь на миролюбие, умеренность и бла-гость, вам следовало и самим их прежде соблюдать! Но за последние четырнадцать лет мы ни о чем таком от вас слыхом не слыхали! Вы нас стращали и запугивали своим Актом о веротерпимости, внушали, что ваша церковь – дочь закона, как и прочие, свои молельные дома с их ханжескими песнопениями вы размещали у порога наших храмов! Вы осыпали наших прихожан упреками, одолевали их присягами, союзами и отре-чениями – и множеством иных досужих измышлений! В чем проявлялось ваше милосердие, любовь и снисходительность к тем самым совестливым членам Церкви Англии, которым было трудно преступить присягу, данную законному и правомоч-ному монарху (к тому же не ушедшему из жизни), дабы с поспешностью – к чему вы понуждали их – поклясться в верно-сти новоиспеченному голландскому правительству, составлен-ному вами из кого придется. Неприсягнувших вы лишили средств к существованию, оставив их с домашними во власти голода и обложив их земли и владения двойною податью, чтобы вести войну, в которой они не участвовали, а вы не дождались прибытка!

Чем сможете вы объяснить противоречащую совести покорность, к которой вы, пуская в ход свою новейшую обман-ную политику, склонили многих верных, что согрешили, как и многие новообращенные во Франции, лишь убоявшись голода? Зато теперь, когда вы оказались в нашей шкуре, вы говорите, что зазорно вас преследовать, ибо сие не по-христиански!

Вы обагрили руки кровью одного монарха! Другого низложили! Из третьего вы сделали марионетку! И вам еще хватает дерзости надеяться, что следующая венценосная особа подарит вас и службой, и доверием! Те, что не знают нравов вашей партии, должно быть, приписали бы безумию и наглости сии неслыханные упования!

<…> Настало время, которого так долго ждали лучшие сыны страны! Сегодня они могут оказать услугу своей церкви, ибо их поощряет и поддерживает королева, по праву возглав-ляющая эту церковь!

Что вам соделать с сестрою вашею, когда будут свататься за нее?

Что вам соделать, если вы желаете утвердить лучшую христианскую церковь в мире?

Если вы желаете изгнать оттуда рвение?

Если вы желаете уничтожить в Англии змеиное отродье, так долго упивавшееся кровью Матери?

Что вы предпримете, желая освободить потомство от раздоров и волнений?

Тогда спешите это сделать! Настало время вырвать с корнем сорняки мятежной ереси, которые так много лет мешали миру в вашей церкви и заглушали доброе зерно!

«Но так мы возродим костры, – мне скажут многие в сердцах или невозмутимо, – и акт De haeretico comburendo, а это и жестоко, и означает возвращенье к варварству».

На это я отвечу так: хоть и жестоко предумышленно давить ногой гадюку или жабу, но мерзость их природы такова, что превращает мой поступок в благо для ближних наших. Их убивают не за вред, который они сотворили, а для того, чтобы его предотвратить! Их убивают не за зло, которое они нам уже причинили, а за то, которое они в себе таят! Вся эта нечисть: жабы, змеи и гадюки – опасна для здоровья и вредна для жизни тела, тогда как те нам отравляют душу, растлевают наше потом-ство! Заманивают в сети наших чад, подтачивают корни нашего земного счастья и небесного блаженства. И заражают весь народ!

Какой закон способен охранять сих диких тварей? Есть звери, созданные для охоты, за каковыми признается право убегать и укрываться от погони, но есть и те, которым разби-вают голову, используя все преимущества внезапности и силы!

Я не прописываю в качестве противоядия сожженье на костре. Я только повторяю вслед за Сципионом: «Delenda est Carthago!». И если мы надеемся жить в мире, служить Богу и сохранять свободу и достоинство, диссидентов необходимо уничтожить! Что до того, как лучше это сделать, – решение за теми, кто полномочен отправлять божественное правосудие против врагов страны и церкви!

Но если мы позволим запугать себя упреками в жесто-косердии, если мы уклонимся от свершения правосудия, нам не дано будет узнать ни мира, ни свободы! То будет варварство, и несравненно большее, по отношению к нашим чадам и потом-кам, которые им попрекнут своих отцов, как мы им попрекаем наших. «У вас был случай под покровительством и при под-держке королевы, стоящей во главе Законной Церкви, иско-ренить все подлое отродье, а вы, поддавшись неуместной жало-сти из страха проявить жестокость, помиловали этих мерзких нечестивцев. И нынче они гонят нашу церковь и попирают нашу веру, опустошают наши земли, а нас влекут на плахи и в тем-ницы! Вы пощадили амаликитян и погубили нас! И ваша милость – лишь жестокость к вашим бедным детям!»

Как справедливы будут эти нарекания, когда наши потомки попадутся в лапы к сему не знающему снисхожденья роду и Церковь Англии охватят смуты и раздоры, дух рвения и хаос, когда правление в стране передоверят иноземцам, которые искоренят монархию и учредят республику!

Коль скоро мы должны щадить их племя, давайте действо-вать разумно: давайте умертвим своих потомков сами, вместо того чтоб обрекать их гибели от вражеской руки и прикрывать высокими словами свое бездействие и равнодушие, крича, что это милосердие, – ибо рожденные свободными, они тогда сво-бодными покинут этот мир.

Кротчайший, милосердный Моисей промчался в гневе по становищу, сразив мечом три и еще тридцать тысяч любезных его сердцу братьев из народа своего за сотворение себе кумира. Зачем он покарал их? Из милосердия – дабы не допустить до разложения все воинство. Сколь многих из грядущей паствы мы бы спасли от заблуждений и от скверны, срази мы нынче племя нечестивцев!

Недопустимо мешкать с этой мерой! Все эти штрафы, пени и поборы, глупые и легковесные, только идут диссидентам на пользу и помогают им торжествовать! Но если бы за посе-щение сектантского собрания, молился ли там верный или проповедовал, расплачиваться нужно было не монетами, а висе-лицей и если бы сектантов присуждали к каторжным работам, а не к штрафам, страдающих за веру было бы гораздо меньше! Теперь перевелись охотники до мученичества, и, если многие диссиденты бывают в церкви для того, чтоб их избрали мэрами и шерифами, они согласны будут посетить и сорок храмов ради того, чтобы не угодить на виселицу!

Достало бы и одного закона, но только строгого и точно соблюдаемого, о том, что всякий посещавший их гнусавые мо-лельни присуждается к изгнанию, а проповедник отправляется на виселицу, и дело было б решено! Диссиденты бы валом повалили в Церковь! Уже при жизни следующего поколения мы стали бы единою церковью!

Взимать пять шиллингов за то, что человек в течение месяца не подходил к причастию, и шиллинг за то, что он не приближался к церкви целую неделю, – это неслыханное сред-ство обращенья в истинную веру! Так можно лишь предостав-лять за деньги право согрешать! И если в этом нет зло-умышления, то отчего мы не даем им полную свободу? А если есть, какими деньгами его окупишь? Мы продаем им право согрешать и против Господа, и против власти предержащей!

И если они все же совершают тягчайшее из преступлений, направленное против мира и блага Англии и против славы Божией во поруганье церкви и на пагубу души, пусть это чис-лится среди наиболее страшных злодеяний и получает соот-ветствующую кару!

Мы вешаем людей за пустяки и отправляем в ссылку за безделицы, тогда как от обиды, нанесенной Господу и церкви, достоинству религии и благу человека, нетрудно откупиться за пять шиллингов. Это такое унижение христианского правитель-ства, в котором стыдно дать отчет потомкам!

За то, что люди согрешают против Бога, не соблюдают его заповеди, бунтуют против церкви, не повинуются наказам тех, кого он дал им в управители, им следует назначить наказанье, сравнимое по тяжести с проступком! Тогда вновь расцветет наша религия и наша разделившаяся нация вновь обретет единство.

<…> Для всех, кто предан Церкви Англии, настало время, не теряя ни минуты, и вознести, и укрепить ее столь осно-вательно, чтоб она больше не могла подпасть под иго чуже-земцев или страдать от распрей, заблуждений и раскола! Я был бы очень рад, если бы к сей заветной цели вели бескровные и мирные пути, но порча слишком далеко зашла, и рана загно-илась, затронуты все жизненные центры, и исцеление сулит лишь нож хирурга! Исчерпаны все способы воздействия: и сострадание, и кротость, и увещевания, но тщетно – облегчение не наступило!

Сектантский дух настолько овладел умами, что многие во всеуслышанье бросают вызов церкви! Дом Божий стал им нена-вистен! И более того, они внушили своим детям такую преду-бежденность и отвращение к нашей святой вере, что темная толпа всех нас считает за язычников, творящих культ Ваала! Им кажется грехом переступать пороги наших храмов. Должно быть, даже первые христиане гораздо менее чуждались капищ и кровавых жертвоприношений, сложенных к ногам кумиров, и иудеи меньше избегают есть свинину, нежели многие дисси-денты чураются святого храма и отправляемого там бого-служения.

Строптивцев вместе с их исповеданием необходимо истребить! Пока их племя что ни день наносит невозбранно оскорбленье Господу, пороча его таинства и службу, мы пренебрегаем своим долгом перед ним и перед нашей Мате-рью – Святою Церковью.

Как сможем мы ответить перед Господом, и перед церковью, и перед нашими потомками за то, что оставляем их в сетях у фанатизма, заблуждений и упрямства, гнездящегося в самом сердце нации? Как мы ответим им за то, что дозволяем недругу разгуливать по улицам страны, чтобы он мог привлечь к себе наших детей? Как оправдаемся за то, что подвергаем нашу веру угрозе полного искоренения?

Чем это лучше, чем тенета, в которые нас уловляла римско-католическая церковь и от которых нас освободила Ре-формация? То и другое – крайности, хотя и в разном роде, но ведь для истины губительны любые заблуждения, которые нас разделяют. Те и другие равно вредны для нашей церкви и для спокойствия отечества! Скажите, отчего признать иезуита хуже, чем фанатика? И чем папист, который верует в семь таинств, опасней квакера, не верующего ни в одно из них? Мне также невдомек, чем монастырь страшней молитвенного дома!

Увы, о Церковь Англии! Теснимая папистами, гонимая диссидентами, она распята между двух разбойников! Но пробил час – пора распять разбойников! Пусть на костях врагов воздвигнется ее строение! Заблудшие, что захотят вернуться в ее лоно, всегда найдут открытыми врата ее любви и милосердия, но твердолобых пусть сожмет железная рука!

Пусть верные сыны святой, многострадальной Матери, узнав о ее бедствиях, ожесточат свои сердца и ополчатся на ее гонителей!

Пусть Всемогущий Бог вдохнет в сердца всех тех, кто верен правде, решимость объявить войну гордыне и антихристу, дабы изгнать из нашего отечества коснеющих в грехе и не дозволить расплодиться их потомству!

Пер. Т. Казавчинской

У в’язниці Дефо склав сповнений сарказму «Гімн ганебному стовпу» (1703) – обвинувачення тим, хто зневажає свободу думки. Коли публіцист стояв біля ганебного стовпа, натовп вітав його й співав його гімн; а стовп прикрасили гірляндами з квітів. Але демократичним симпатіям Дефо було завдано важкого удару. В’язниця й чергове банкрутство підточили його моральні сили. Вийти на волю йому вдалося лише уклавши компроміс із владою. Протягом довгих років він змушений був виконувати таємні доручення уряду.

Після звільнення, з 1704 до 1713 р., Дефо починає тричі на тиждень випускати власне видання «Огляд» («The Weekly Review») обсягом 4 – 8 сторінок і навіть отримує прізвисько «пан Рев’ю». Дефо одночасно виступав у ролі репортера, коректора, редактора, коментатора й літератора, який готував матеріали на політичні, комерційні та соціальні теми. Видання відзначалося високою якістю публікацій, включало аналітику й коментарі. Дефо зробив вагомий внесок у розвиток жанру есе.

«Огляд» був насичений різноманітними рубриками і жан-рами. Видавець уміло зацікавлював читачів яскравими заголов-ками, захоплював сміливими проектами, сенсаційними повідом-леннями, усілякими «таємними історіями». При цьому найзух-валіший вимисел в інтерпретації Дефо виглядав цілком прав-доподібним, найнеймовірніша подія подавалася як реальний і буденний факт. Ця дивна здатність автора викликати в читача ілюзію документальності оповіді виявилася згодом і в його белетристиці.

Водночас Дефо-журналіст виявив дивні можливості зміню-вати свої політичні погляди у залежності від кон’юнктури. Після тюремного ув’язнення він підтримував то вігів, то торі. Висту-паючи на боці вігів, Дефо продовжував відстоювати демокра-тичні права і свободи, наприклад право автора на свої твори, закликав парламент прийняти закон про авторське право. У 1704 р. Дефо надрукував «Есе про регулювання преси», де виступив проти цензури як знаряддя в руках правлячої партії. Найважливішим чинником повинна бути правдивість преси. Автор згоден, що контроль має бути, але повинен перебувати у руках порядних, правдивих людей. Дефо вважає, що періодичні видання, які друкують наклепницькі, образливі чи брехливі матеріали, мають підлягати покаранню. Разом з тим непри-пустимі ліцензування преси і попередня цензура щодо творів, у яких подаються небажані для уряду думки. Регулювання преси, на думку автора, повинен здійснювати парламент, а не вико-навча влада. Дефо пропонував способи регулювання преси: обкладання періодичних видань помірними податками, заборона друкувати імена людей, замішаних у скандалах, обов’язкове зазначення автора на титульному аркуші книги.

Журнально-публіцистична спадщина Дефо нараховує близько 400 назв, вражає багатством тематики: політика й економіка, історія й література, релігія й мораль, побут і звичаї.

Та, незважаючи на це, все ж широку популярність йому приніс роман «Робінзон Крузо», написаний наприкінці життя, у якому яскраво висвітлюються просвітницькі ідеали Дефо.

2.1.2. Публіцистика Свіфта

Джонатан Свіфт (1667 – 1745 рр.) – один з найяскравіших представників англійського Просвітництва. Він говорив: «Я пишу не заради слави. Єдина моя мета – благо суспільства».

Свіфта дуже хвилювали доля англійського народу й загальний стан суспільства. Тому він, прагнучи впливати на хід подій, у своїх численних творах сміливо висловлювався щодо важливих проблем. Ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і злобо-денними питаннями. Памфлет був улюбленим жанром Свіфта, і саме він приніс йому відомість, але разом з тим у письменника з’явилося багато ворогів серед церковників, чиновників, урядовців, буржуазії та дворянства.

У 1696 – 1697 рр. Свіфт майже одночасно створив два вели-ких памфлети: «Битва книг» і «Казка бочки».

«Казка бочки» – один із яскравих памфлетів у творчій спадщині сатирика. Назва походить з англійського фра-зеологізму, що перекладається як «нісенітниця», «заплутана історія», «дурниця». У передмові Свіфт писав: «У моряків є звичай при зустрічі з китом викидати в море порожню бочку, аби відволікти його увагу від корабля». Корабель – це своєрідна емблема держави, а бочка – це те, що, на думку автора, відво-лікає увагу суспільства від важливих проблем. У памфлеті да-ється тонка і зла пародія на Реформацію та різні напрямки всередині християнського віровчення. Цей твір відобразив реакцію Свіфта на події англійської революції та діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства).

Найплідніший етап у творчості Свіфта – 1700 – 1720 рр. Він бере активну участь у політичному житті Англії, спілкується з представниками партій вігів і торі, спостерігає за їх політичною боротьбою. Здобувши ступінь доктора богослов’я та місце вікарія в одному з міст Ірландії, сатирик багато уваги приділяв проблемам релігії та церкви.

Размышления о палке от метлы

Эту одинокую палку, что ныне видите вы бесславно лежащей в забытом углу, я некогда знавал цветущим деревом в лесу. Была она полной соков, убрана листьями и украшена вет-вями. А ныне тщетно хлопотливое искусство человека пытается соперничать с природой, привязывая пучок увядших прутьев к высохшему обломку. В лучшем случае она являет собою лишь полную противоположность тому, чем была прежде: выкор-чеванное дерево – ветви на земле, корни – в воздухе.

Ныне пользуется ею каждая замызганная девка для своей черной работы; и по капризу судьбы она обречена содержать в чистоте другие вещи, сама оставаясь в грязи. А затем, изношен-ную дотла на службе у горничных, выбрасывают ее вон либо употребляют ее в последний раз на растопку. И когда я смотрел на нее, то вздохнул и промолвил: истинно, и человек – это палка от метлы.

Природа послала его в мир крепким и сильным, был он цветущим, и голова его была покрыта густыми волосами (сей прирожденной порослью этого мыслящего растения). И вот топор излишеств отсек его зеленые ветви, и стал он поблекшим обломком. Тогда он прибегает к искусству и надевает парик, тщеславясь противоестественной копной густо напудренных волос, которые никогда не росли на его голове. Но, право, если бы наша метла возымела желание выступить перед нами, гор-дясь похищенным у березы убором, который никогда не укра-шал ее прежде, вся в пыли, даже если то сор из покоев пре-лестнейшей дамы, как бы смеялись мы над ней и презирали ее тщеславие, мы – пристрастные судьи собственных достоинств и чужих недостатков!

Но, пожалуй, скажете вы, палка метлы лишь символ де-рева, повернутого вниз головою. Подождите, что же такое чело-век, как не существо, стоящее на голове? Его животные наклон-ности постоянно одерживают верх над разумными, а голова его пресмыкается во прахе там, где надлежит быть его каблукам. И все же, при всех своих недостатках, он провозглашает себя великим преобразователем мира и исправителем зла, устра-нителем всех обид; он копается в каждой грязной дыре естества, извлекая на свет открытые им пороки, и вздымает облака пыли там, где ее прежде не было, вбирая в себя те самые скверны, от которых он мнит очистить мир.

Свои последние дни растрачивает он в рабстве у женщин, и притом наименее достойных. И когда износит себя дотла, то, подобно брату своему, венику, выбрасывается вон либо упот-ребляется на то, чтобы разжечь пламя, у которого могли бы погреться другие.

Перевод М. Шерешевской

Політичні пристрасті Свіфта зробили його редактором політичного журналу «Дослідник» («The Examiner»), що вихо-див з листопада 1710 по червень 1711 р. Тут надрукував велику кількість своїх памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти лідерів партії противників. Не обіймаючи через духовний сан державної посади, Свіфт фактично був одним із впливових політичних діячів, довіреною особою прем’єр-міністра графа Гарді та міністра іноземних справ лорда Болінгброка. Він редагував тронні промови королеви, парламентські виступи міністрів. Попри свою багатогранну діяльність, жив у злиднях. Робота в журналі не приносила прибутку, але Свіфта неможливо було підкупити, він волів залишатися бідним, але незалежним у своїх поглядах.

Серія його знаменитих «Бікерстафових памфлетів» з’явилася у 1708 – 1709 рр. Під вигаданим псевдонімом Ісаака Бікерстафа памфлетист створив комічну маску, із якою виступив проти шарлатанства і брехні різноманітних астрологів, так званих «провісників долі», які були на той час досить популяр-ними в Англії. Автор навіть випустив сатиричний астрологіч-ний календар-альманах «попереджень», де передбачив смерть відомого астролога Партріджа від лихоманки. Містифікація була настільки вдалою, що всі повірили у смерть Партріджа, а книговидавці викреслили його зі списку членів своєї асоціації.

У 1711 р. Свіфт написав памфлет «Поведінка союзників і колишнього міністерства у сучасній війні», де викривав вігів і діяльність їхнього вождя герцога Мальборо. Письменник від-крито писав про антинародний характер війни за іспанську спадщину, яка приносила народу лише страждання й зубожіння. Самого герцога він звинуватив у хабарництві й підступності. Коли 1713 р. був укладений Утрехтський мир між Англією і Францією, сучасники назвали його «Свіфтовим миром».

У своїх памфлетах Свіфт критикував парламентську систе-му Англії, політику уряду, колоніальні війни, невігластво, свя-тенництво, церкву, всі антинародні соціальні інститути.

Королева Анна розгнівалася на митця ще після «Казки бочки»: її злякали гострі насмішки над релігією, надто смілива критика існуючих порядків. Представникам вищих кіл теж не подобалися Свіфтові сатири на політичне життя Англії та окремих діячів уряду. Врешті-решт памфлетиста відправили в Ірландію, де він став настоятелем собору Св. Патріка в Дубліні.

Навіть віддалений від столичного життя, Свіфт не перери-вав зв’язків із сучасністю. Ірландський період став апофеозом його діяльності. Піднесення національно-визвольного руху в країні дало новий поштовх для творчості. Памфлети «Скромна пропозиція», «Пропозиція щодо загального використання ір-ландської мануфактури», «Листи суконника» стали голосом ірландського народу.

Особливо дієвим був памфлет «Листи суконника». Хоча Свіфт виступив у ньому з критикою уряду й політики Ірландії анонімно, всі одразу впізнали в авторові декана собору Св. Пат-ріка. Англійський уряд наполягав на його арешті, але пред-ставники ірландської влади на це не наважились. «Щоб заареш-тувати доктора Свіфта, потрібно десять тисяч солдат», – писав ірландський намісник лорд Картерет прем’єр-міністру Англії Уолполу.

Популярність Свіфта зростала з кожним днем. Ірландці влаштовували йому бурхливі овації під час богослужінь у дублінському соборі, охороняючи свого духовного пастиря від ворогів. 1726 р. вийшла друком книга «Мандри Гуллівера», яку вважають романом-памфлетом. Свіфт висловив у ньому свої просвітницькі ідеї, він не зосередився на одній проблемі, а порушив безліч – від державного устрою країни до моралі вченого світу та духовного обличчя людини в цілому.

@ Дж. Свіфт:

• Людину можна розпізнати по оточенню, в якому вона перебуває.

• Я ніколи не міг дати людям спокійно божеволіти, а завжди попереджав їх про це.

2.1.3. Журнали Д. Аддісона і Р. Стіля

Родоначальниками просвітницької журналістики вважають Джозефа Аддісона (1672 – 1719 рр.) і Річарда Стіля (1672 –1729 рр.) – журналістів, письменників, політиків, видавців сати-ричних журналів «Базіка», «Глядач», «Опікун». Їхня діяльність у цих виданнях привела до принципового перегляду уявлень як про змістовну сторону періодики, так і про її суспільну роль.

Створену Свіфтом маску Бікерстафа Річард Стіль вирішив використати для нового журналу «Базіка» («The Tatler», 1709 –1710), який став початком не тільки англійської, а й усієї євро-пейської морально-повчальної журналістики.

Журнал виходив тричі на тиждень від імені астролога Ісаака Бікерстафа. Видання починалося звертанням Бікерстафа, пропонуючи читачеві повчальне, добродійне й необхідне читання.

У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон і став надсилати до журналу свої статті й есе. Він знайшов своє покликання й найкращого співрозмовника. З його приходом якість журнальних публікацій зросла, багато есе автора дотепер перевидаються й вважаються неперевершеними зразками англійської есеїстики.

Структура «Базіки» ґрунтувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалося Стілем або Аддісоном від імені обраної маски й присвячувалося різним подіям лондонського життя. Вдало знайдена маска й точно витримана програма журналу швидко привернули увагу англійського читача.

Крім есе, у номер включалися дрібні оголошення й заміт-ки. Побоюючись, що маска Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стіль на початку 1711 р., у пік попу-лярності, припиняють видання «Базіки».

Пересматривая «Болтуна», мы находим немало вымышленных имен, под которыми современные читатели или последующие коммен-таторы видели несомненную «сатиру на лицо» <…>.

Самый план «Болтуна» неизбежно вел к тому, что в разнообразных рассказах журнала о текущей лондонской жизни имелись в виду действительные происшествия и лица .

Того ж року виник найвдаліший у творчому тандемі Адді-сона й Стіля журнал – «Глядач» («The Spectator», 1711 – 1712). Стрижнем номерів були проблемні есе, присвячені моралі, торгівлі, освіті, дозвіллю, жіночому й церковному питанням.

Автори розробили тут цілу галерею образів-масок: помі-щик, торговець, суддя, військовий, священик, чепурун – членів невеликого клубу, які збиралися, щоб говорити на мудрі теми в галузі політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Від імені кожної з цих масок автори могли висловлюва-тися про громадське життя, заявляючи при цьому про свій полі-тичний нейтралітет. Принциповим було не висловлювати при-хильності до жодної з партій, перебуваючи в рівному віддаленні від усіх соціальних груп. Мета, поставлена журналістами в «Глядачі», така: «Боротися зі злом, а не з окремими особами і бичувати вади, не зачіпаючи людей». Дуже талановито було створено образ сера Роджера де Коверлі, дивака, добро поряд-ного джентльмена, який з цікавістю дивиться на навколишній світ:

«Так і живу я на світі, скоріш як Глядач, який споглядає людство, ніж як один з його представників; таким чином я став далекоглядним державним діячем, військовим, торговцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичний бік життя».

Перед читачами «Глядача» проходили галереї образів диваків, які супроводжувалися цікавими карикатурами. Особли-вий успіх мали есе Аддісона про «Втрачений рай» Мільтона.

Наклад «Глядача» зріс до 14 тис. примірників, щоденно в Лондоні розповсюджувалось їх до 3 тис. Читачі в Європі й колоніях нетерпляче чекали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стіль виявилися вірними обраній видавничій стратегії: коли інтерес до «Глядача» досяг апогею, вони вирішили помі-няти літературні маски. Журнал проіснував два роки (всього вийшло 555 номерів). В останньому номері було оголошено про несподіване одруження одного з персонажів і раптову смерть іншого. Коло учасників клубу розпалося.

Замість «Глядача» у 1713 р. з’явилася нова маска й новий журнал – «Опікун» («The Guardian»), який також мав великий успіх, але проіснував близько року, після чого видавничий тандем розпався.

Журнали Аддісона й Стіля мали великий вплив на розвиток англійської та європейської журнальної традиції. Вони перевидавалися кілька разів як окремі книги протягом ХVІІІ ст. і перекладені більшістю європейських мов.

Тільки в Англії кількість наслідувань обчислювалася де-сятками, серед яких «Шепотун» («The Wisperer», 1709), «Торох-тійка» («The Female Tatler», 1709 – 1710), «Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки» («The Grouler, or Diogenes robb’d of His Tub», 1711), «Воркотун» («The Grumbler», 1715), «Розважальник» («The Entertainer», 1717 – 1718), «Критик на 1718 рік» («The Critic for the Year MDCCXVІІІ», 1718), «Інформатор» («The Intelligencer», 1728), «Папуга» («The Parrot», 1728), «Універ-сальний глядач» («The Universal Spectator», 1728 – 1746) та інші.

Ричард Стиль

История удивительных приключений Александра Селькирка, потерпевшего кораблекрушение моряка (отр.)

Мне кажется, что позволительно будет рассказать на стра-ницах журнала с таким названием о человеке, рожденном во владениях Ее величества, и поведать одно приключение из его жизни, столь необычное, что, наверное, ничего подобного не случилось с кем-либо другим. Человек, о котором я намерен рассказать, зовется Александр Селькирк; имя его знакомо лю-дям любопытствующим, ибо он приобрел известность тем, что прожил в одиночестве четыре года и четыре месяца на острове Хуан Фернандес. Я имел удовольствие часто беседовать с ним тотчас по его приезде в Англию в 1711 году <…>.

Он был высажен на берег с корабля, давшего течь, с капитаном коего у него произошла ссора, и он предпочел ввериться своей судьбе на пустынном острове, чем оставаться на ветхом корабле под началом враждебного ему командира. Из вещей его дали ему сундучок, носильное платье и постель, кремневое ружье, фунт пороху, достаточно пуль, кремень и огниво, несколько фунтов табака, топор, нож, котел, Библию и другие книги духовного содержания, а также сочинения о навигации и математические приборы. Обида на командира, который столь дурно обошелся с ним, заставляла его желать такой перемены участи как блага до того самого мгновения, как он увидел, что корабль его отчаливает; в эту минуту сердце его сжалось и заныло, ибо расставался он не с одними лишь товарищами, но и со всем человечеством. Запасов для поддержания жизни своей имел он на один только день; остров же изобиловал лишь дикими козами, кошками и крысами. Он полагал, что сможет быстрее и легче удовлетворить свои нужды, подбирая на берегу моллюсков, нежели охотясь с ружьем за дичью. И на самом деле, он нашел великое множество черепах, чье мясо показалась ему весьма вкусным и которых он первое время часто и в изобилии ел, пока не стали они ему противны, и позже он мог переносить их только приготовленными в виде студня. Потребность в еде и питье служила ему великим отвлечением от размышлений о своем одиночестве. Когда же он сумел удовлетворить эти потребности, тоска по обществу людей охватила его с такой силой, что он стал думать, что был менее несчастлив в то время, когда нуждался в самом необходимом; ибо легко поддержать тело, но желание увидеть вновь лицо человеческое, овладевшее им, когда он на время забывал о телесных нуждах, казалось ему непереносимым. Им овладели уныние, томление и меланхолия, и лишь с трудом удерживался он от того, чтобы не наложить на себя руки, пока мало-помалу, усилиями рассудка и благодаря усердному чтению Священного Писания и прилежному изучению навигации, по прошествии восемнадцати месяцев он вполне примирился со своей участью.

Когда добился он своей победы, то цветущее его здоровье, уединение от мира, всегда безоблачное, приветливое небо и мягкий воздух превратили жизнь его в непрерывное празднество, и жизнь стала для него столь же радостной, сколь раньше была печальной. Находя теперь удовольствие во всех повседневных занятиях, превратил он хижину, где спал, ветвями, срубленными в обширном лесу, на опушке которого хижина эта была расположена, в восхитительную беседку, постоянно овеваемую ветерком и легким дуновением воздуха; и это сделало его отдых после охоты равным чувственным удовольствиям.

<…> Дабы не погибнуть от голода в случае болезни, он перерезал сухожилия у молодых козлят; после чего, не потеряв здоровья, они навсегда утратили быстроту ног. Множество та-ких козлят паслось вокруг его хижины; когда же бывал он в добром здоровье, мог он догнать самую быстроногую козу, и ему всегда удавалось поймать ее, если только она не бежала под гору.

В жилище его чрезвычайно докучали ему крысы, которые грызли его платье и даже ноги его, когда он спал. Чтобы защитить себя от них, он вскормил и приручил множество котят, которые лежали на его постели и защищали его от врагов. Когда платье его совсем обветшало, он высушил и сшил козьи шкуры, в которые и оделся и вскоре научился пробираться сквозь леса, кустарники и заросли столь же свободно и стреми-тельно, как если бы сам был диким животным. Случилось ему однажды, когда он взбегал на вершину холма и сделал прыжок, чтобы схватить козу, свалиться вместе с нею в пропасть; он пролежал там без чувств в течение трех дней, измеряя продол-жительность времени по приросту месяца с момента своего последнего наблюдения.

Подобная жизнь стала для него столь восхитительно приятной, что ни одной минуты не тяготился он ею; ночи его были безмятежны, дни радостны благодаря умеренности и упражнениям. Он взял за правило предаваться молитвенным упражнениям в определенные часы и в определенных местах, и он творил свои молитвы вслух, дабы сохранить способность речи и дабы изливать свои чувства с большей силой.

Когда я впервые встретил этого человека, я подумал, что даже не знай я заранее о нраве его и о приключениях, я все равно распознал бы по облику и по манерам, что он надолго был отлучен от людского общества: во взоре его изображались важность глубокая, но бодрая, и какое-то пренебрежение к окружающим его обыденным предметам, как если бы он был погружен в задумчивость. Когда корабль, на котором он вер-нулся в Англию, подошел к его острову, он встретил с величайшим равнодушием возможность уехать на этом корабле, но с большой радостью оказал помощь морякам и пополнил их запасы. Он часто оплакивал свое возвращение в свет, который, как он говорил, со всеми своими наслаждениями не заменит ему утраченного спокойствия его уединения. Я много раз беседовал с ним, но, повстречав его на улице по прошествии нескольких месяцев, не мог его узнать, хотя он сам ко мне обратился; общение с жителями нашего города стерло следы уединенной жизни с его облика и совсем переменило выражение его лица.

Рассказ этого бесхитростного человека служит назида-тельным примером того, что счастливее всех тот, кто ограни-чивает свои желания одними естественными потребностями; у того же, кто поощряет свои прихоти, нужды возрастают наравне с богатством; или, как он сам говорил, «у меня есть теперь 800 фунтов, но никогда не буду я столь счастлив, сколь был тогда, когда не имел за душою ни фартинга».

Пер. Л. Никитиной

Отже, саме англійська преса епохи Просвітництва запо-чаткувала персональний журналізм (Дефо, Свіфт) і сатиричні традиції (журнали Аддісона і Стіля) у світовій журналістиці.

Рекомендована література

1. Англия в памфлете: Англ. публицист. проза нач. ХVІІІ века.: Пер. с англ. / Сост., авт. предисл. и коммент. И. О. Шайтанов. – М.: Прогресс, 1987. – 528 с.

2. Артамонов С. Д. История зарубежной литературы ХVІІ – ХVІІІ вв.: учебник. – М.: Просвещение, 1978. – 608 с.

3. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучин-ский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. – Ростов-на-Дону: Издательский центр «Март», 2003. – 432 с.

4. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.

5. История печати: В 2 т. – Т. 1. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm

6. Лазурский В. Сатирико-нравоучительные журналы Стиля и Аддисона // История печати: Антология: Том ІІІ. – М.: Аспект Пресс, 2008г. – С. 183. – (Серия «Классика журналистики»).

7. Лучинский Ю. Очерки истории зарубежной журналистики: Учеб. пособие. – Кубан. гос. ун-т. – Краснодар, 1996. – 140 с.

8. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. – Том 9 (жовтень-грудень). – К., 2002. – С. 191–228.

9. Ніколенко О. М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVІІ–ХVІІІ століть: Посібник для вчителя. – Харків: Веста: Вид-во «Ранок», 2003. – 224 с.

10. Сидорченко Л. История зарубежной литературы ХVІІІ века. – Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/Sidor/index.php

11. Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Велико-британии. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000.

12. Трыков В. П. Введение в мировую журналистику: Учеб. пособие. – М.: ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2007. – 55 с.

13. Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естет. нарис. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 360 с.

Контрольні питання та завдання

1. Підготуйте повідомлення про боротьбу з філософією середньовіччя одного з англійських мислителів епохи Просвітництва (Д. Мільтон, Д. Локк, Т. Гоббс та інші).

2. З’ясуйте завдання та функції просвітницької журналістики Англії.

3. ۞ Розкрийте зміст терміна «персональний журналізм» на прикладі видання Дефо «Огляд».

4. Обґрунтуйте вислів «журналістика – це четверта влада».

5. Підготуйте інформацію на тему «Ідеологія Просвітництва у памфлетах і трактатах Д. Дефо».

6. ۞ Ознайомтеся з уривками з трактату Дефо «Найкоротший спосіб розправи з дисидентами» і випишіть приклади стилістичних прийомів автора, переклавши їх українською.

7. ۞ Дайте відповідь на запитання: «У чому полягає політична злободенність публіцистики Дж. Свіфта?»

8. ۩ Прочитайте й випишіть цікаві, на ваш погляд, думки Свіфта, що стосуються Просвітництва й, зокрема, журналістики з роману «Мандри Гуллівера». Доведіть їх актуальність для сучасності.

9. З’ясуйте, завдяки яким чинникам журнали Аддісона і Стіля вважаються родоначальниками просвітительської журналістики в Англії.

10. ۩ Прочитайте уривок з нарису Стіля про мореплавця Олександра Селькірка і порівняйте з просвітницькими тенденціями роману Дефо «Робінзон Крузо».

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте інформацію про розвиток англійської преси у період Просвітництва.

2. ۞ Прокоментуйте слова Теккерея: «Аддісон – м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених ударів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав нещадно».

3. ۩ Знайдіть і випишіть відомі вислови англійських просвітників. До одного з них напишіть есе про сучасні проблеми суспільства.

3. Просвітницька журналістика Франції.

Діяльність енциклопедистів

У мене нема скіпетра, але є перо.

Вольтер

3.1. Своєрідність Просвітництва у Франції

Франція ХVІІІ ст. була культурним центром, основою єв-ропейського Просвітництва. Зміст ідейного життя країни визна-чався боротьбою демократичних сил з абсолютизмом. Свідо-мість, невдоволення суспільним ладом, які пробуджувалися в народі, надавали рухові Просвітництва більш непримиренного характеру, ніж в інших країнах Європи.

Французькі просвітники Вольтер, Дідро, Руссо, Монтескьє, Д’Аламбер та інші виступали від імені всього стражденного людства. Пристрасний дух їхньої критики пробуджував думки про встановлення ідеального «царства Розуму», вселяв оптимізм, віру в прогрес, у майбутнє.

У всіх сферах життя Франції відбувалися позитивні зміни, що торкалися насамперед питань мистецтва, літератури, вихо-вання, освіти і, звичайно, журналістики.

Починаючи з ХVІІІ ст. у французьку мову ввійшли слова «журналіст» і «журналістика». Уперше слово «журналіст» зустрічається у французькому тижневику «Журналь де Треву» (1703), і тоді ж відбувається поділ на журналістів («journaliste») і газетярів («gazetier»). Вважалося, що справа газетярів – робота з фактичним матеріалом, а журналісти мають право включати коментарі, аналізувати подану інформацію. Тому вплив журна-лістів на публіку більший, ніж газетярів, бо головне завдання журналістів – не розвага, а виховання й освіта.

Найважливішим актом інтелектуальної та громадської діяльності французьких просвітників став випуск «Енциклопе-дії…», у якій переглядалася попередня система людських знань, відкидалися переконання, засновані на забобонах. Тому фран-цузьких просвітників називають також енциклопедистами.

Просвітницькі ідеї Аддісона й Стіля в журналістиці Франції було реалізовано П’єром де Мариво й Антуаном Прево.

3.1.1. Журнали П. Мариво і Ф. Прево

Шанобливе ставлення до літератури привело драматурга і прозаїка П’єра Карле де Мариво (1688 – 1763 рр.) у салон мар-кізи де Ламбер, де він і познайомився з діячами французького Просвітництва Монтескьє, Фонтенелем та ін. Поряд з галантно-крутійськими романами Мариво починає друкувати сатиричні есе у «Французькому Меркурії».

Видавнича діяльність Мариво починається в 20-ті рр. ХVІІІ ст., коли один за одним починають виходити його сатирико-повчальні журнали: «Французький глядач» («Le Spectateur Français», 1722 – 1723), сама назва якого перегуку-валася з англійським «Глядачем», «Незаможний філософ» («L’indigent philosophe», 1728) і «Кабінет філософа» («Le Cabinet du philosophe», 1734). У журналах було помітне бажання познайомити французького читача з англійською культурою. Однак Мариво не був лише наслідувачем – його метафорична, сповнена неологізмів мова отримала назву «мариводаж» за особливий, притаманний йому стиль. Твори Мариво користу-валися значним успіхом в Англії.

Антуан Франсуа Прево (1697 – 1763 рр.) – письменник і перекладач, більш відомий як абат Прево, автор знаменитого роману «Манон Леско», також зробив вагомий внесок у роз-виток французької просвітницької журналістики. Змушений у 1728 – 1734 рр. переховуватися в Англії та Голландії, Прево познайомився з англійською журналістикою. У Лондоні на зразок «Глядача» він заснував тижневик «За і проти» («Le Pour et le Contre», 1733 – 1740). Видання виходило на 24 сторінках і містило літературні й наукові новини, інформацію про художні виставки тощо.

Журнал виконував важливу функцію посередника між англійською й французькою культурами. Прево вважав, що провідні ідеї Англії повинні стати зразком для французьких читачів. У своїх нарисах і есе він писав про англійські порядки, побут, мораль і літературу, «відкрив» французам Шекспіра, Мільтона, Поупа, Свіфта, Філдінга. Достовірність та надійність інформації, якість критичних виступів викликали повагу до видавця. Навіть Вольтер домагався того, щоб рецензії на його твори були розміщені саме в цьому журналі Прево, який став помітним явищем у журналістському середовищі Франції.

3.1.2. Просвітницька діяльність Монтескьє

Шарль Луї де Монтескьє (1689 – 1755 рр.) – один із зачинателів Просвітництва Франції. Майже все життя його було присвячене читанню, роздумам і старанній праці над творами. Монтескьє писав: «Щоб струсити з себе настирливі й нестерпні думки, мені достатньо взятися за читання».

Важливий революційний вплив на сучасників і прогре-сивну європейську думку мала його енциклопедична праця «Дух законів» (1748), над якою він працював понад 20 років. Основні шляхи удосконалення суспільства Монтескьє пов’язував з ре-формами, а не з революціями. Твір потрапив до «Індексу забо-ронених книг».

Симпатії публіки Монтескьє завоював «Перськими лис-тами» (1721) – сатирою на французьке суспільство. Cвій твір він розпочав так:

«Я не пишу до цієї книги присвяти і не прошу для неї заступництва: якщо вона гарна, її будуть читати, а якщо погана, то мені нема діла до того, що у неї не знайдеться читачів… Я відібрав ці листи, щоб вивчити смаки публіки…».

Двоє знатних іноземців зі Сходу подорожують Францією і в листах обмінюються враженнями від побаченого і пережитого. Змальовується образ ідеального життя людини часів Просвіт-ництва, усе життя якої підпорядковане розуму. Співставляючи два світи, дві цивілізації – Схід і Захід, автор примушує заду-матися про відносну непохитність кожного з них.

За допомогою прийому відчуження Монтескьє показує негативні риси французького суспільства, засуджує деспотизм короля, спустошливі війни, католицьку церкву, інквізицію. Найчастіше ефект відчуження досягається особливим стилем розповіді. Так, у змалюванні такої поважної фігури, як Папа Римський, замість очікуваного поважно-панегіричного тону звучить зниження до іронічного: «Папа – глава християн. Це старий ідол, якому за звичкою кадять».

Персидские письма (отр.)

Письмо XXIV. Рика к Иббену в Смирну

Вот уже месяц, как мы в Париже, и все это время мы пре-бывали в постоянном движении. Приходится немало похлопо-тать, прежде чем найдешь пристанище, разыщешь людей, к которым есть рекомендации, и обзаведешься необходимыми вещами, ибо здесь неожиданно обнаруживаешь, что многого тебе не хватает.

Париж так же велик, как Испагань. Дома в нем очень высокие; право, можно подумать, что все обитатели их – звез-дочеты. И, разумеется, город, построенный в воздухе, город, в котором шесть-семь домов нагромождены друг на друга, крайне многолюден, так что когда все выходят на улицу, получается изрядная толчея.

Ты не поверишь, пожалуй: за тот месяц, что я здесь нахо-жусь, я еще не видал, чтобы тут кто-нибудь ходил не спеша. Никто на свете лучше французов не умеет пользоваться своими ногами: здесь люди бегут, летят. Они упали бы в обморок от медлительных повозок Азии, от мерного шага наших верблю-дов. Что касается меня, я вовсе не приспособлен для такой беготни и хожу по улицам, не меняя своей обычной походки; поэтому я порою прихожу в бешенство, как настоящий христи-анин: еще куда ни шло, что меня обдают грязью с ног до голо-вы, но я никак не могу примириться, что неизменно, неминуемо получаю удары локтями. Человек, настигающий и обходящий меня, вынуждает шарахаться в сторону; другой, пересекая мой путь в противоположном направлении, вдруг толкает меня обратно на то место, с которого сшиб первый; не успею я пройти и сотни шагов, как уже чувствую себя таким разбитым, словно прошел миль десять.

Не думай, что я могу уже теперь основательно рассказать тебе о нравах и обычаях европейцев: я и сам-то имею о них лишь поверхностное представление, и пока что мне еле хватает времени на то, чтобы изумляться.

Французский король [Людовик XIV] – самый могуще-ственный монарх в Европе. У него нет золотых россыпей, как у его соседа, короля Испании, и все же у него больше богатств, чем у последнего, ибо он извлекает их из тщеславия своих подданных, а оно куда доходнее золотых россыпей. Он затевал большие войны или принимал в них участие, не имея других источников дохода, кроме продажи титулов, и благодаря чуду человеческой гордыни его войска всегда были оплачены, крепости укреплены и флот оснащен.

Впрочем, этот король – великий волшебник: он прости-рает свою власть даже на умы своих подданных; он заставляет их мыслить так, как ему угодно. Если у него в казне лишь один миллион экю, а ему нужно два, то стоит ему только сказать, что одно экю равно двум, и подданные верят. Если ему приходится вести трудную войну, а денег у него вовсе нет, ему достаточно внушить им, что клочок бумаги – деньги, и они немедленно с этим соглашаются. Больше того, он внушает им, что его при-косновение излечивает их от всех болезней [французским королям приписывался дар исцелять наложением рук]: вот как велики сила и могущество его над умами!

То, что я говорю тебе об этом государе, не должно тебя удивлять: есть и другой волшебник, еще сильнее его, который повелевает умом этого государя даже больше, чем последний властвует над умом других людей. Этот волшебник зовется папой. Он убеждает короля в том, что три не что иное, как единица, что хлеб, который едят, не хлеб, и что вино, которое пьют, не вино, и в тысяче тому подобных вещей.

Я слыхал о короле такие россказни, которые граничат с чудом, и не сомневаюсь, что тебе трудно будет поверить им. Говорят, что в то время, как он вел войну с соседями, заклю-чившими против него союз, в его королевстве находилось бес-численное множество невидимых врагов [янсенистов]. Добав-ляют, что он разыскивал их в течение более тридцати лет и, несмотря на неутомимые усилия некоторых дервишей [иезуи-тов], пользующихся его доверием, не мог найти ни одного. Они живут с ним, находятся при его дворе, в его столице, в его войсках, в его судилищах; и тем не менее, говорят, как это для него ни прискорбно, ему придется умереть, так и не обнаружив их. Можно было бы сказать, что они существуют вкупе и ничего не представляют собою в отдельности: это – тело, но без членов. Насылая на короля несловимых врагов, свойства и назначение которых превышают его собственные, небо несомненно хочет наказать этого государя за то, что он не соблюдал достаточной умеренности по отношению к своим побежденным врагам.

Я буду писать тебе и впредь и расскажу тебе о вещах, весьма далеких от персидских нравов и свойств. Нас с тобою носит одна и та же Земля, но люди той страны, где живу я, и той, где пребываешь ты, весьма различны.

Из Парижа, месяца Ребиаба 2, 4-го дня, 1712 года.

«Перські листи» сколихнули всю країну, вони викликали сенсацію в суспільстві. Твір розходився величезними тиражами, за рік пережив вісім видань.

3.1.3. Публіцистика Вольтера

Франсуа-Марі Аруе де Вольтер (1694 – 1778 рр.) – філо-соф, поет, драматург, політичний діяч, публіцист, він став ідей-ним вождем французьких просвітників. Вольтер надихав своїх друзів на боротьбу, вчив їх своєрідній «тактиці»: умінню хитрувати з привілейованим класом, обходити цензуру, писати езоповою мовою. «Кидайте стріли, не показуючи руки», – радив він Дідро.

Сміливі виступи Вольтера на захист Калласа й Сірвена здобули йому славу мужнього борця проти політичної й церковної реакції, войовничого гуманіста, поборника високих громадських ідеалів. Політичні погляди Вольтера мали помірний характер. Він негативно ставився до революційних методів боротьби, виступаючи за освіченого монарха на зразок Фрідріха ІI або Катерини II.

У 1734 р. вийшли його «Філософські листи, або Листи про Англію». 24 листи знайомили французьких читачів з англій-ською церквою, релігійними течіями, політичним ладом Англії, її урядом, парламентом, торгівлею, філософією, наукою та літе-ратурою. Вольтер писав про мудру форму правління в Англії, де «державець владен творити добро, але не може причиняти зла», де «знать знатна без зловживань і без васалів», а народ «бере участь в управлінні без безчинств». Вольтер ідеалізує британ-ську релігійну терпимість, державний лад. У «Філософських листах» він вперше познайомив співгромадян з філософією Локка, з ньютонівською фізикою, з англійською літературою й театром, зробив відомим у Франції ім’я Шекспіра. Книга Вольтера мала успіх у суспільстві. Схвальний відгук про англійські порядки звучав засудженням французькому режиму, його економічній і політичній відсталості. Вольтер писав:

«Святенники проклинають мене, дурні критикують, люди, які розуміються на політиці, пророкують арешти за те, що я висловив декілька досить невинних істин».

Книгу засудили як «спокусливу, проти релігії, добрих якостей і поваги до влади». Було видано наказ про арешт автора. Попереджений друзями, Вольтер виїхав до Голландії. 10 липня 1734 р. біля будинку Паризького парламенту кат підняв над головою засуждену книгу, повільно розірвав її на окремі листки й кинув їх у казан із киплячою смолою.

Важливе значення мав і «Філософський словник» (1764), який став результатом багаторічної праці Вольтера. Не випад-ково навіть ворогуючі між собою віровчення зустріли цю книгу непримиренно. У католицькому Парижі й ця книга потрапила у вогонь. Так само вчинили й кальвіністські святенники у Женеві.

Вольтер постійно нагадував про злочини, які коїла християнська церква. Протягом усієї історії церкви не прохо-дило й дня без кривавих жертв в ім’я Христа. Гуманіст писав:

«Християнська релігія коштувала людству більш ніж 17 мільйонів життів, тобто по мільйону життів на сторіччя».

☺ Стосунки з богом

– Як ви ставитесь до бога? – запитали одного разу Вольтера.

– Ми вітаємось, але не розмовляємо, – відповів той.

☺ Смачні книги

Ще за життя Вольтера деякі з його книжок як «небезпечні» за наказом короля знищували у вогні. Почувши якось про такий вирок своїм творам, Вольтер сказав:

– Це ще й краще! Мої книги як каштани: чим більше їх печеш на вогні, тим вони смачніші!

Вольтер поділяв вчення деїстів, тобто визнавав існування Бога, який створив світ, що в подальшому розвивався без боже-ственного втручання. Але визнання Бога не перешкодило Вольтеру вести невпинну боротьбу з католицькою церквою, необхідною, як він вважав, щоб тримати чернь у покорі земним владам.

Великий вплив на Вольтера мала книга Мореллє «Керів-ництво для інквізиторів» (вид. у 1762 р.), де зібрані приклади найбільш жорстоких процесів інквізиції XIV ст. Вольтер побачив, що методи сучасного йому слідства не відрізнялися від тих, якими користувалися чотири століття тому. У своїй «Історії паризького парламенту» він засудив старі юридичні установи. Він висловлювався за єдині закони країни, за відміну катувань, за так звану презумпцію невинності: людина не може бути визнана винною, поки її провину не доведено. Вольтер боровся проти смертної кари, яка, на його думку, нікому, крім ката, не приносить користі.

Для Вольтера суперечка, полеміка, боротьба були жит-тєвою необхідністю. Зброю, якою він володів з такою майстер-ністю (сміх, іронію), він спрямовував на своїх опонентів. Відома його довга суперечка з Руссо. Розповідали, ніби наприкінці життя Вольтер продиктував вірш, який у день поховання розповсюджували у вигляді листівки:

Покуда был живым, сражаясь до конца,

Учил я разуму невежду и глупца.

Но и в загробной тьме, все тот же, что и всюду,

Я тени исцелять от предрассудков буду.

Надзвичайно різнобічна політична й публіцистична діяль-ність просвітника здобула йому велику міжнародну славу й авторитет.

О страшном вреде чтения

Мы, Юсуф Хериби, божьей милостью муфтий священной Оттоманской империи, свет от света, избранный из избранных – всем правоверным, читающим эти строки, шлем глупость и благословение.

Так совершилось, что Саид-Эфенди [Саид-Эфенди – турец-кий посол, который у 1721 г. основал первую типографию в Констан-тинополе], бывший посланник Великой Порты в маленьком государстве, называемом Франк-Римом [Франция – Рим], ввез к нам в употребление зловредное книгопечатание, не спросив совета по поводу этого новшества у наших братьев кади, имамов имперского города Стамбула и, в особенности, у факиров, известных своим усердием в борьбе с разумом, – Магомету и нам показалось полезным осудить, изгнать, предать анафеме вышеупомянутое адское изобретение по следующим изложен-ным ниже причинам.

1. Легкость распространения мыслей ведет, очевидно, к уничто-жению невежества, охраняющего и спасающего все цивили-зованные государства.

2. Следует опасаться, что среди книг, привезенных с Запада, найдутся книги по сельскому хозяйству и по средствам рас-пространения механических искусств, а эти сочинения, боже упаси, могут пробудить гений наших сельских хозяев и наших фабрикантов, развить промышленность, увеличить их богатства и поднять их когда-нибудь в будущем на духовную высоту, внушить им любовь к общему благу, чувства, противоречащие здравой доктрине.

3. Возможно, что у нас появились бы исторические книги, свободные от чудесного, благодаря которому нация не выходит из состояния счастливой глупости. Такие книги неосторожно могли бы воздать должное хорошим и дурным поступкам и рекомендовать людям справедливость и любовь к родине, что не соответствует правам нашей страны.

4. Они могут, усилив почитание бога и скандально утверждая в печати, что он все собою наполняет, уменьшить число палом-ников в Мекку и Медину и нанести этим страшный вред спасе-нию души.

5. Случилось бы, конечно, что, прочтя у иностранных авторов про заразные болезни и про то, как их предупредить, мы бы, к нашему несчастью, получили возможность оградиться от чумы, что было бы ужасным покушением на законы провидения.

По этим и другим причинам, в назидание правоверным, ради блага их души воспрещаем читать книги под страхом веч-ного проклятия. И опасаясь, что, поддавшись дьявольскому искушению, они стали бы просвещаться, мы запрещаем отцам и матерям учить детей читать и писать. И чтобы предупредить всякое нарушение нашего приказа, мы строго воспрещаем им думать, под страхом тех же наказаний; повелеваем всем право-верным доносить властям о каждом, кто сможет произнести три связных фразы, из которых можно было бы вывести ясное и определенное заключение. Приказываем, чтобы во всех разго-ворах употреблялись бы только слова, ничего не значащие, по старинному обычаю Великой Порты.

И чтобы помешать проникновению контрабандой в свя-щенный имперский город какой-нибудь мысли – мы специаль-но назначаем нашего первого доктора, рожденного в одном из западных болот: доктор этот, уже умертвивший четырех членов оттоманской семьи, более, чем кто либо, заинтересован пре-дотвратить появление в стране всяких знаний. Мы даем ему этим приказом власть хватать всякую мысль, появившуюся письменно или устно у ворот города, и приводить таковую мысль, связанную по рукам и ногам, чтобы мы могли подверг-нуть ее такому наказанию, какому найдем нужным.

Дан в нашем дворце глупости 7 луны Мухарема, года 1143 гиджры [в переводе на европейское летоисчисление – 1730 г.].

@ Вольтер:

• Прекрасна думка втрачає свою цінність, якщо погано висловлена, а якщо повторюється – наводить нудьгу.

• Скільки дурниць говориться людьми тільки через бажання сказати щось нове.

• Люби істину, але будь поблажливим до помилок.

• Жити – значить працювати. Праця є життя людини.

• Ліниві завжди бувають людьми посередніми.

• Робота відганяє від нас три великих зла: нудьгу, блукання, злидні.

3.1.4. Діяльність Д. Дідро

Важливе значення в епоху Просвітництва мала діяльність Дені Дідро (1713 – 1784 рр.) – видавця «Енциклопедії, або Тлу-мачного словника наук, мистецтв та ремесел». Він став її головним редактором і творцем. Цій праці присвятив понад 20 років свого життя, написавши 1259 статей.

«Енциклопедія…» виходила з 1751 р. Дідро залучив до цієї праці кращих учених, серед яких були Вольтер, Монтескьє, Кандільяк, Гольбах, Руссо, Д’Аламбер, Тюрбо, Маблі, Мореллі та ін. Через цензурні перепони перший том «Енциклопедії…» написаний езоповою мовою. Церква і король всіляко пере-шкоджали здійсненню видання. Після виходу другого тому випуск «Енциклопедії…» було заборонено королівським указом. Після виходу сьомого – знову заборонний указ. У 1759 р. уряд остаточно зупиняє цю роботу. Гоніння похитнули єдність у лавах енциклопедистів: більш обережні відійшли, навіть Руссо, Д’Аламбер, Вольтер. Але Дідро був непохитним. Незважаючи на всілякі перешкоди, він нелегально продовжив цю працю. У 1765 р. випустив останні десять томів, у 1772 р. випуском додат-кових томів завершив грандіозну працю.

«Енциклопедія…» просвітників відрізняється від сучасних видань. Це колективний літературно-публіцистичний, поле-мічний твір, який створювався у неймовірно важких умовах: не вистачало штату працівників, бракувало сумлінних авторів. Вольтер, наприклад, писав Д’Аламберу: «У вас погані солдати при хороших генералах». Іноді редактори свідомо друкували матеріали, що протирічили їх власним поглядам (головним чином з питань релігії). Дідро й Д’Аламбер іноді друкували дуже довгу статтю, а поруч розміщували якийсь анекдот про чудеса, смішну історію про святих або іронічний каламбур з християнської догми. Читачі зазвичай проходили повз статтю, а читали анекдот і передавали іншим. Задум енциклопедистів був розгаданий урядом. Злісний ворог Вольтера і просвітників, журналіст Фрерон писав про редакторів «Енциклопедії…»: «Це небезпечні вовки в овечій шкурі».

Видання у 35 томах стало величезною подією усієї епохи. Разом з Вольтером, Руссо, Монтескьє, Д’Аламбером та іншими Дідро був ідеологом третього стану і творцем тих ідей епохи Просвітництва, які підготували народ до Французької революції.

Катерина ІІ пропонувала субсидувати видання за умови, що Дідро перенесе його в Росію. Вона купила в нього бібліо-теку, дала посаду придворного бібліотекаря й призначила йому солідну винагороду, виплативши гроші вперед на 50 років. У вересні 1773 р. Дідро прийняв запрошення цариці й відвідав Петербург.

У Росії на прохання Катерини ІІ він написав «План університету або школи публічного викладання наук для російського уряду» і поради: «Про школу для молодих дівчат», «Про особливості виховання», «Про публічні школи» та інші, де розглянув увесь спектр педагогічних проблем. Дідро виступив з проектом державної системи народної освіти на засадах загального безкоштовного початкового навчання. Він прагнув забезпечити фактичну доступність школи, вважав за необхідне організувати матеріальну допомогу держави дітям бідняків (безкоштовні підручники та харчування в початковій школі, стипендії в середній та вищій школах).

Дідро також написав праці з філософії, політики, естетики, мистецтва, художні твори. Найбільш відомі з них – «Листи про сліпих на користь зрячим», діалоги «Сон Д’Аламбера», «Небіж Рамо», романи «Черниця», «Жак-фаталіст і його хазяїн» та інші.

Племянник Рамо (отр.)

…Но я помню время, когда вы приходили в отчаяние оттого, что вы только обыкновенный человек. Вы никогда не будете счастливы, если доводы «за» и «против» одинаково будут вас удручать; вам следовало бы прийти к определенному мнению и уже в дальнейшем придерживаться его. Даже согласившись с вами, что люди гениальные обычно бывают странны, или, как говорится, нет великого ума без капельки безумия, мы не отречемся от них; мы будем презирать те века, которые не создали ни одного гения. Гении составляют гордость народов, к которым принадлежат; рано или поздно им воздвигаются статуи и в них видят благодетелей человеческого рода. Да не прогневается премудрый министр, на которого вы ссылаетесь, но я думаю, что если ложь на краткий срок и может быть полезна, то с течением времени она неизбежно оказывается вредна, что, напротив того, правда с течением времени оказывается полезной, хотя и может статься, что сейчас она принесет вред. А тем самым я готов прийти к выводу, что гений, описывающий какое-нибудь всеобщее заблуждение или открывающий доступ к некоей великой истине, есть существо, всегда достойное нашего почитания. Может случиться, что это существо сделается жертвой предрассудка или же законов; но есть два рода законов: одни – безусловной справедливости и всеобщего значения, другие же – нелепые, обязанные своим признанием лишь слепоте людей или силе обстоятельств. Того, кто повинен в их нарушении, они покрывают лишь мимолетным бесчестьем – бесчестьем, которое со временем падает на судей и на народы, и падает навсегда. Кто ныне опозорен – Сократ или судья, заставивший его выпить цикуту?...

@ Дідро:

• Уява! Без неї не можна бути ні поетом, ані філософом, ні розумною людиною, ні мислячою істотою, ані просто людиною.

• Істина любить критику, від неї вона тільки виграє; неправда не любить критики, бо програє від неї.

• Той, хто розповідає тобі про чужі недоліки, розповідає іншим про тебе.

• Щирість – мати правди і вивіска чесної людини.

• Творіть добро, поки існуєте.

• Книга, над якою позіхаєш, не шкодить нікому.

• Людина перестає мислити, коли перестає читати.

Таким чином, просвітницька журналістика Франції залишила яскраві зразки публіцистики Вольтера, Дідро, Руссо, Монтескьє, а неперевершеним досягненням стало створення «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел».

Рекомендована література

1. Артамонов С. Д. История зарубежной литературы ХVІІ – ХVІІІ вв.: Учебник. – М.: Просвещение, 1978. – 608 с.

2. Ашукин Н. С., Ашукина М. Г. Крылатые слова: Литературные цитаты; Образные выражения. – 4-е изд., доп. – М.: Худож. лит., 1988. – 528 с.

3. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучин-ский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. – Ростов-на-Дону: Издательский центр «Март», 2003. – 432 с.

4. Вольтер. Поэмы. Философские повести. Памфлеты: Пер. с фр. / Предисл. В. И. Пащенко. – К.: Политиздат Украины, 1998. – 493 с.

5. Дидро Д. Эстетика и литературная критика. – М., 1980.

6. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Журналістика Франції // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 10 (січень-березень). – К., 2003. – С. 159–212.

7. Ніколенко О. М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVІІ–ХVІІІ століть: Посібник для вчителя. – Харків: Веста: Вид-во «Ранок», 2003. – 224 с.

8. Сидорченко Л. История зарубежной литературы ХVІІІ века. – Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/Sidor/index.php

9. Трыков В. П. Введение в мировую журналистику: Учеб. пособие. – М.: ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2007. – 55 с.

10. Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естет. нарис. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 360 с.

Контрольні питання та завдання

1. Розкажіть про особливості журналістики французького Просвітництва.

2. Підготуйте інформацію про сатиричні журнали Франції.

3. Прокоментуйте один із висловів Монтескьє:

• Ті, хто люблять вчитися, ніколи не бувають бездіяльними.

• Якщо ораторам не вистачає глибини, вони це доповнюють довжиною.

• Треба багато вчитися, щоб знати хоч трохи.

4. Прочитайте уривки з «Перських листів». Як ви розумієте слова Вольтера: «Монтескьє сам мислить і примушує мислити інших»?

5. Підготуйте виступ на тему «Революційна публіцистика Вольтера».

6. ۞ Прочитайте сатиричний памфлет Вольтера. Запишіть свою думку стосовно прочитаного.

7. ۩ Випишіть деякі вислови Вольтера із словника «Крылатые слова». Як їх використовує сучасна журналістика? Наведіть приклади.

8. ۞ Напишіть есе на тему «Дідро і його праця над «Енциклопедією…».

9. ۞ Випишіть головну думку з наведеного уривка Дідро, переклавши українською. Доберіть до нього приклади.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте інформацію на одну з тем: «Вольтер і Росія», «Дідро і Катерина ІІ».

2. ۩ Ознайомтеся з просвітницькою діяльністю Руссо. Як його творчість вплинула на формування суспільної думки у Франції?

4. Американська журналістика

ХVІІ – 1 пол. ХVІІІ ст.

Діяльність Бенджаміна Франкліна

Видавати гарну газету зовсім не так легко, як можна собі уявити. Автор, який пише на сторін-ках газети (з точки зору освічених людей), повинен добре знати мови, володіти даром писемного сло-ва і змальовувати речі ясно, зрозуміло і в кількох словах; він повинен розумітися в географії, в істо-рії, знати інтереси коронованих осіб і держави, секрети двору, звичаї й традиції всіх народів.

Б. Франклін

Англійська буржуазна революція ХVІІ ст. і встановлення конституційної монархії мали суттєвий вплив на розвиток гро-мадської думки не тільки в Європі, а й на американському кон-тиненті. У ІІ пол. XVII ст. у багатьох колоніях з’явилися дру-карні, де видавали головним чином книги релігійного змісту. Пізніше поряд із офіційними документами почали друкувати альманахи, календарі, памфлети, періодичні видання.

Альманахи містили статті різноманітного змісту: відомо-сті з різних наук, притчі, вірші, рекомендації з ведення сільського господарства, філософські роздуми, проповіді.

Памфлети зазвичай присвячувалися одній темі. Вони були незамінною зброєю в пропаганді або дискусії з релігійних, економічних, політичних питань.

У 1690 рр. на більшості території США з’явився пошто-вий зв’язок, виникли типографії. Американська журналістика починалася зразу з друкованої продукції, а її засновниками стали переселенці з Європи.

4.1. Перші американські газети і їх видавці

Перші американські газети нічим не нагадували сучасні багатосторінкові газети США. Їх видавцями часто ставали поштарі, які раніше від інших одержували доступ до свіжої інформації.

Спочатку газети були щотижневими, невеликого формату, мали 2 – 4 шпальти по два стовпчики на кожній. Інформація друкувалася у вертикальній послідовності зі стовпчика у стовпчик. Заголовки зазвичай були відсутні, а матеріали відділялися один від одного абзацем. Наклад у середньому становив 200 – 300 примірників

Переважала інформація. Перші сторінки відводилися під комерційні відомості, наступні були передруком закордонної інформації, офіційних повідомлень. Новини з Європи становили основний зміст газет, хоча надходили з запізненням у 2 – 3 місяці; повідомлення з інших колоній також надходили пізніше на декілька тижнів, і лише місцеві події висвітлювалися відносно оперативно.

Джерелами новин були державні канали, чутки та закор-донні газети, в основному англійські. Серед колоніальних новин – інформація про мореплавство, піратів та індіанців. Спочатку, коли населеня було нечисленне, місцеві новини друкували інформацію про смертність і народжуваність. Коментарі давалися скупо, найчастіше у формі оцінки після якогось повідомлення. Газету завершували оголошення, серед яких зустрічалися відомості про рабів, що втекли, з обіцянкою нагороди за їх повернення.

Мова газет була важкою й незграбною, що не дивно: адже видавці-поштарі не вирізнялися освіченістю.

Першодрукар і поштар Пенсільванії Уїльям Бредфорд почав видавати матеріали на підтримку квакерів, що не сподобалося владі. У 1685 р. він випустив альманах. Одна з публікацій вийшла без прізвища видавця – що було визнано порушенням закону. Бредфорду заборонили друкувати будь-які офіційні матеріали без дозволу влади й особисто губернатора. У видавця було конфісковано друкарню, а його самого ув’язнено. Після року перебування у в’язниці Бредфорд переїхав до Нью-Йорка, де продовжив видавничу справу.

Перша спроба видання друкованої продукції газетного типу в англійських колоніях Північної Америки здійснена в 1689 р. Зі схвалення влади Массачусетса друкар Семюель Грін почав випуск «Подання державних справ Нової Англії», але не встиг завершити цю справу. Мета публікації – запобігти появі помилкових повідомлень. Формат «Подання… » – приблизно 20 х 36 см. Дехто з науковців не визнає його схожим на газету. Аркуш був заповнений текстом лише з одного боку, тому вважа-ють видання Гріна швидше схожим на листівку або оголошення.

Колискою американської журналістики став Бостон.

Прабатьком журналістики США називають Бенджаміна Харріса, друкаря і книготорговця із Лондона. У 1686 р. він утік від репресій англійської влади через те, що надрукував опо-зиційний листок новин. 25 вересня 1690 р. у Бостоні Харріс випустив єдиний номер газети «Суспільні події» («Publick Occu-rrences Both Foreign and Domestick»). Про необхідність видання написано на першій сторінці:

«Передбачається публікація, по-перше, найбільш цікавих подій Божественного Провидіння, які не повинні забуватися, як це часто трапляється. По-друге, скрізь люди зможуть краще розуміти обставини суспільних подій – як іноземних, так і місцевих, що не тільки спрямує їх думки, але й доможе у торговельних справах. По-третє, можна щось зробити для зцілення від підступного духу брехні, який живе поміж нами, а позбавитися від нього можна завдяки точній інформації».

«Суспільні події» було надруковано на чотирьох шпальтах розміром приблизно 15 х 20 см, заповненим текстом на трьох. Четверта сторінка була чистою, щоб читач міг записати власну інформацію. Тоді діяло правило: «прочитай сам і передай іншому», тому нічого незвичайного в наявності порожньої сторінки не було. Цей номер, присвячений іноземним і місцевим подіям, містив різну дрібну інформацію.

Харріс своєю газетою сполошив владу, бо торкнувся теми індіанців і жахливого ставлення до них з боку колоністів. Подібні публікації були сприйняті як критика колоніальної політики взагалі. До того ж Харріс випустив газету без офіційної ліцензії, що розглядалося як порушення закону. Тому «Суспільні події» було закрито.

Значною подією в історії Англії та її колоній стало скасування цензури в 1695 р. З цього часу преса Північної Америки могла розвиватися без перешкод. Перша газета, яка почала виходити регулярно, – «Бостонський вісник» («The Boston News-Letter»), заснована в 1704 р. поштарем Джоном Кемпбеллом. Пам’ятаючи про долю газети Бенджаміна Харріса, він не забув на першій шпальті вказати: «друкується з дозволу влади». Протягом 1704 – 1719 рр. «Бостонський вісник» залишався єдиною газетою на території британських колоній.

Основне місце в газеті відводилося «корабельним нови-нам» – інформації, доставленій із Європи морським шляхом. Зазвичай третину матеріалів займали місцеві повідомлення: прибуття й відправлення судів, шторми, рух поштових дилі-жансів, новини політичного й економічного життя північно-американських колоній Англії, смертність і народжуваність, судові засідання, аукціони з продажу рабів тощо.

Оперативністю «Бостонський вісник» не відзначався. Історичною заслугою Кемпбелла є те, що на сторінках газети вперше у Новому Світі з’явилися редакційні статті, газетні оголошення та ілюстрації.

Новий поштмейстер Уїльям Брукер у 1719 р. почав вида-вати «Бостонcьку газету» («The Boston Gazette»). Почалося суперництво: Брукер затримував розсилку поштою «Бостонсь-кого вісника». Кемпбелл на появу нової газети відповів так: «Я співчуваю читачам нової газети; її сторінки пропахли пивом, а не маслом нічної лампи. Це чтиво – не для пристойних людей». Газета Брукера проіснувала до 1741 р.

Найважливіша роль у становленні періодичної преси Пів-нічної Америки належала Філадельфії, яка згодом стала пер-шою столицею США як незалежної держави.

Першою філадельфійською газетою було видання «Аме-риканський тижневий вісник» («The American Weekly Mercu-ry»), яке у 1719 р. почав випускати поштар Ендрю Бредфорд. Газета розповсюджувалася й у Нью-Йорку. Вона намагалася не зачіпати питань колоніальної влади.

Перше друковане видання Нью-Йорка – «Нью-Йоркська газета» («The New-York Gazette») – почало виходити 8 листо-пада 1725 р. Її видавець Уїльям Бредфорд, навчений гірким досвідом, перетворив газету на офіціоз колоніальної влади.

На початок 1730 р. регулярно виходили 7 газет у 4 колоніях, а в 1735 р. лише в Бостоні налічувалося 5 газет.

<…> тогдашние североамериканские газеты действовали в пер-вую очередь в интересах английских колониальных властей. Свобода печати подверглась первому испытанию в ходе судебного процесса над нью-йоркским издателем Иоганном Питером Зенгером, чья газета «Нью-Йорк уикли джорнел» («Ною-Йоркская еженедельная газета», основана в 1733 году) стала рупором оппозиции местным властям. Она выходила в течение двух лет, после чего губернатор, не выдержав сатирических выпадов Зенгера, посадил его в тюрьму по обвинению в клевете. Зенгеру было предъявлено обвинение в публикации враждебных замечаний в адрес губернатора колонии Нью-Йорк У. Косби. Авторство критических статей установить не удалось, однако, согласно существовавшим в то время законам, издатель печатного органа нес полную ответственность за содержание публикуемых в нем материалов. Судебное разбирательство тянулось девять месяцев. Суд присяжных оправдал Зенгера, и он был освобожден. Это знаменательное событие положило начало американской традиции свободы печати .

4.2. Журналістика Просвітництва в Америці

Ідеї Просвітництва знайшли в Америці благодатний ґрунт. На відміну від європейських, американські просвітники були не тільки теоретиками, але й практиками буржуазної революції. Вони вбачали «природну людину» в американському першо-відкривачеві, мисливцеві, фермерові. Розроблення концепції «природного права» людини не тільки допомогла просвітникам обґрунтувати правомірність відділення колоній від метрополії, а й зробила більшість із них противниками рабовласництва. Франклін, Джефферсон та інші присвятили цьому питанню багато робіт і довели, що інститут рабовласництва суперечить «природному праву» людини.

Просвітницькі ідеї Америки знаходили своє висвітлення перш за все на сторінках періодичних видань.

Джеймс Франклін (брат Бенджаміна Франкліна) видавав популярну бостонську газету «Новий англійський вісник» («The New England Courant», 1721 – 1726). Цій газеті, яка першою стала вільною від державного контролю, вдавалося протягом перших двох років залишатися їдкою, створеною на зразок англійських опозиційних видань. На сторінках газети друкували гостру політичну й релігійну сатиру, нерідко з’являвся передрук матеріалів з радикальних англійських газет.

Іноді опозиційність видання деякі дослідники називають наслідком звичайної помилки. У 1721 р. в Америці вирувала епі-демія віспи. Влада вжила заходів з попередження поширення захворювання: стали проводити вакцинацію, яка на той час була досить складним і хворобливим процесом. Джеймса Франкліна це насторожило: беруть здорову людину, ріжуть їй руку, вводять якийсь препарат, а в результаті, здавалося б, здорова людина нездужає. Франклін задумався:

«Чи не спеціально влада заражає здорових людей? Крім того, будь-яка епідемія – це кара Божа. Боротися з епідемією не дозволено, тому що в цьому випадку людина намагається поставити себе врівень із Господом і навіть боротися з ним».

Так звичайне нерозуміння важливих речей змусило Джеймса Франкліна стати опозиціонером. Цей випадок поклав початок жанру журналістського розслідування.

Один із відомих пуританських проповідників, Інкриз Ме-зер, на сторінках «Бостонської газети» виступив проти «Нового англійського вісника» зі статтею «Порада читачам», де писав:

«… у Бостоні існує практика тижневого видання наклеп-ницького листка, що випускають з метою принизити, очорнити чи висміяти найдостойніших і найдоброчинніших священиків нашої країни, що є нечуваним у жодній країні світу – християнській, турецькій чи язичницькій».

Межею принципового протистояння між позицією «Ново-го англійського вісника» та ідеологією пуритан стали повчальні есе – своєрідні нариси бостонських звичаїв – та легкі моральні алегорії – як важлива складова естетики Просвітництва. Газета відстоювала свободу слова, і в одному з есе, написаному Бен-джаміном Франкліном, сказано:

«Без свободи думки не може бути такої речі, як мудрість; і нема суспільної свободи без свободи слова; право кожної людини не повинно порушувати чи придушувати право іншої людини».

У 1723 р. у Джеймса Франкліна виникли проблеми: він опублікував матеріали, присвячені спробам влади простежити пересування піратів та вигнанню з колонії королівського губер-натора Шюта. У результаті видавця «за порушення миру й спокою» було ув’язнено на місяць. За рішенням суду йому заборонили видавати газету без попереднього ознайомлення з її змістом представників колоніальної влади. Тоді Джеймс Франк-лін вирішив змінити видавця й написав, що «новий видавець буде людина гарного характеру» і «чемний». Він мав на увазі Бенджаміна Франкліна, який у той час працював у Джеймса підмайстером. Через складні стосунки з братом Бенджамін не- довго працював у газеті, але встиг надрукувати серію повчаль-них есе під назвою «Папери Сайленс Дугуд». Незважаючи на елемент учнівства й запозичень у Аддісона й Стіля, есе стали важливим елементом формування національної традиції.

4.2.1. Діяльність Б. Франкліна

Роль Бенджаміна Франкліна (1706 – 1790 рр.) в історії американської журналістики важко переоцінити. Його життя дає різноманітні приклади того, як ідеї Просвітництва впливали на обдаровану особистість. Франклін постає взірцем просвіт-ницького раціоналізму.У молодості він вивчав мови, багато читав, був добре обізнаний з творами Локка, Шефтсбері, Еддісона та інших, писав публіцистичні твори. Коли він перебрався з Бостона до Філадельфії, то мав рівень освіти, який певною мірою асоціював його з вищими класами. Франклін зберіг у собі наполегливість у роботі, здатність застосовувати здоровий глузд до впорядкування власного життя.

У 1724 – 1726 рр. Бенджамін Франклін жив у Лондоні. Повернувся звідти з новим типографським обладнанням і відкрив нову сторінку американської журналістики. Людина багатьох талантів – письменник, книгодрукар, учений, гуманіст і дипломат, – Франклін віддав перевагу типографській справі та журналістиці.

Коли у 1728 р. Семюель Кеймер заснував «Універсаль-ний наставник у всіх мистецтвах і науках, або Пенсиль-ванську газету» («The Universal Instructor in All Arts and Scien-ces: and Pennsylvania Gazette»), на політичній арені з’явився Бенджамін Франклін, який у газеті Бредфорда «Американський тижневий вісник» почав друкувати гумористичні есе від імені нової маски («Клопотун») з нападками на нову газету. Популярність газети Бредфорда зросла, і Кеймер був змушений продати свою газету Франкліну й Мередіту.

У травні 1732 р. Франклін став єдиним власником і редак-тором «Пенсильванської газети» («The Pennsylvania Gazette»). Перш за все він вилучив з газети передруки з «Енциклопе-дії…», замінивши їх власними есе, творами Аддісона, Стіля й місцевих авторів. Блок новин складали переважно публікації про пенсильванські події. Франклін поєднав у газеті інформа-ційність з розважальністю, що відповідало просвітницькій про-грамі. «Пенсильванська газета» вигідно відрізнялася від інших періодичних видань своїм літературним смаком. У ній він дру-кував есе, сатиричні памфлети, вірші, оголошення та рекламу.

Як редактор, Франклін проводив розумну політику, поєд-нуючи зарубіжні новини та новини з життя колоній з інтересами пенсильванців. Він писав листи самому собі як редактору, дру-кував їх і сам відповідав на них. Таким чином, видавцеві вдалося перетворити «Пенсильванську газету» в більш професійне, інформаційно насичене, цікаве та прибуткове видання.

Франклін першим звернув увагу на велику німецькомовну колонію в Пенсильванії й започаткував першу газету німецькою мовою – «Філадельфійську газету» («Philadelphische Zeitung»).

Реалізував себе Франклін і в галузі видання альманахів, які на той час набули поширення завдяки різноманітній тема-тиці й невеликому, кишеньковому, формату. «Альманах бідного Річарда», який Франклін видавав упродовж багатьох років, починаючи з 1732, приніс авторові заможність і славу.

В альманасі друкувалися корисні поради, настанови, фак-тичний матеріал, були присутні кумедні персонажі (отець Абра-гам, бідний Річард), які зверталися до читача з переконливими промовами та влучними висловами, що надовго закарбовува-лися в пам’яті. Самому Франкліну належала тільки частина вис-ловів, більшість їх була запозичена з європейського фольклору, творів Ларошфуко, Рабле, Свіфта й інших письменників.

@ Франклін. З «Альманаху бідного Річарда»:

• Розумному досить одного слова.

• Господь тому допомагає, хто сам про себе дбає.

• Хто рано встає, тому Бог дає.

• Завзяті сплачують борги, зневірені їх примножують.

• Сумлінність – мати успіху.

• Одна справа, зроблена сьогодні, варта двох, запланованих на завтра.

• Одна людська вада, якщо їй потурати, породить дві нові.

• Маленька щілина може потопити великий корабель.

• Дурні влаштовують бенкети, на яких пригощаються розумні.

Як публіцист, Франклін залишив багату спадщину. Пам-флет «Скромне міркування про природу й необхідність папе-рових грошей» (1729), написаний з метою спонукати британ-ський уряд до випуску паперових асигнацій, що сприяло б роз-витку торгівлі в колоніях, є видатним дослідженням із теоре-тичної економіки.

Значна праця «Історичний нарис конституції й устрій Пенсильванії» (1759) знаменита не тільки тим, що політичний устрій колонії проаналізований із позицій просвітницької соці-альної філософії, але й актуальними та конкретними виснов-ками, що обґрунтовують право колоністів вести боротьбу з метрополією.

У «Замітках про дикунів Північної Америки» (1784) він розповів про життя індіанців, протиставивши своєрідний демо-кратизм укладу життя індійських племен державним структу-рам і суспільним законам Європи.

«Автобіографія» (1771 – 1789) Франкліна почасти є ще одним прикладом повчальної книги. Вона побудована у формі листа до сина Вільяма, але розрахована на широку аудиторію. Американський публіцист і психолог Дейл Карнегі (1888 –1955 рр.) писав:

«Якщо ви хочете одержати чудові поради про те, як поводитися з людьми, керувати собою і вдосконалювати свої особисті якості, прочитайте автобіографію Бенджаміна Франкліна – одну із найзахоплюючих історій життя».

Найпопулярніший розділ «Автобіографії» містить Франк-лінову наукову систему самовдосконалення, що налічує 13 чеснот, і для кожної з них складено максиму (короткий вислів етичного характеру). Прагматик і вчений, Франклін на собі випробував ідеї досконалості. Щоб виховати в собі корисні якості, він завів особливий календар, за яким послідовно працював над кожною з чеснот протягом тижня і де робив чорні позначки, коли був незадоволений своїми результатами. В ідеї самовдосконалення поєдналися просвітницьке прагнення довершеності з пуританською схильністю до морального самоаналізу.

Франклін швидко зрозумів, що друковане слово є найкра-щим засобом поширення його ідей, а тому цілеспрямовано працював над стилістичною гнучкістю. Стиль був для нього не самоціллю, а творчим засобом. «Пишіть для освічених, з невігласами розмовляйте», – радив Франклін.

Автобиография Бенджамина Франклина (отр.)

Глава I. Дорогой сын!

<…> Когда я раздумываю над своей удачей – а я это де-лаю частенько, – то мне иногда хочется сказать, что, будь у меня свобода выбора, я бы не возражал снова прожить ту же жизнь с начала и до конца; мне только хотелось бы воспользоваться преимуществом, которым обладают писатели: выпуская второе издание, они исправляют в нем ошибки, допущенные в первом. Вот и мне тоже хочется заменить некоторые эпизоды, поставив лучшее на место худшего. И все же и при невозможности осу-ществить это я все равно согласился бы снова начать ту же жизнь. Но поскольку рассчитывать на подобное повторение не приходится, то, очевидно, лучший способ вернуть прошлое – это припомнить все пережитое; а для того, чтобы воспоминания дольше сохранились, их лучше изложить на бумаге.

<…> С малых лет я страстно любил читать и все те не-большие деньги, которые попадали мне в руки, откладывал на покупку книг. Я очень любил путешествия. Первым моим приобретением были сочинения Бениана в отдельных томиках. Позднее я их продал, чтобы иметь возможность купить собра-ния исторических произведений Р. Бертона; это были неболь-шие книжечки, по дешевке приобретенные у бродячего тор-говца, числом сорок. Небольшая библиотека моего отца состо-яла из религиозно-полемических сочинений, большинство из которых я прочел. С тех пор я не раз сожалел о том, что в то время, когда у меня была такая тяга к знанию, в мои руки не попали более подходящие книги, так как уже было решено, что я не буду священником. Среди этих книг были и «Жизне-описания» Плутарха, которыми я зачитывался; и сейчас еще я считаю, что это очень пошло мне на пользу. Была также книга Дефо, озаглавленная «Опыт о проектах», и сочинение доктора Мезера «Опыты о том, как делать добро». Эти книги, возможно, оказали влияние на мой духовный склад, что отразилось на некоторых важнейших событиях моей жизни.

<…> За очень короткий срок я достиг значительных успехов в этом деле и оказывал своему брату большую помощь. Теперь у меня был доступ к более хорошим книгам. Я свел знакомство с учениками книготорговцев, что давало мне воз-можность одалживать то одну, то другую книжку, и я всегда старался возвращать их аккуратно и не пачкать. Частенько я просиживал за чтением в своей комнате чуть не всю ночь напролет, если книга была одолжена вечером, а вернуть ее надо было рано утром, чтобы ее не хватились.

<…> Примерно в это время мне попался в руки разроз-ненный том «Зрителя». Это был том третий. До сих пор я еще не видел ни одного. Я купил его, неоднократно перечитывал от корки до корки и был от него в совершенном восхищении. Слог показался мне бесподобным, и я решил, насколько возможно, ему подражать. С этой целью я взял некоторые очерки и кратко записал смысл каждой фразы, затем я отложил их на несколько дней, а потом попытался восстановить текст, не заглядывая в книгу и излагая смысл каждой фразы так же полно и подробно, как в оригинале, для чего я прибегал к таким выражениям, кото-рые мне казались уместными. Затем я сравнил своего «Зрителя» с подлинником, обнаружил некоторые свои ошибки и исправил их. Но оказалось, что мне не хватало то ли запаса слов, то ли сноровки в их употреблении, а это, как я полагал, я бы уже теперь приобрел, если бы продолжал писать стихи; ведь посто-янные поиски слов одинакового значения, но различной длины, которые подошли бы под размер, или различного звучания для рифмы принудили бы меня непрерывно искать разнообразия, а кроме того, все эти разнообразные слова закрепились бы у меня в уме и я был бы над ними хозяином. Тогда я взял некоторые из напечатанных в «Зрителе» историй и переложил их в стихи; когда же я как следует забыл прозаический оригинал, то при-нялся переделывать их обратно в прозу.

Иногда я в беспорядке перетасовывал свои конспективные записи и через несколько недель пытался расположить их наи-лучшим образом, прежде чем составлять законченные фразы и дописывать очерки. Это должно было научить меня упорядочен-ному мышлению. Сравнивая затем свое сочинение с оригина-лом, я находил множество ошибок и исправлял их; но иногда я льстил себя мыслью, что в некоторых незначительных деталях мне удалось улучшить изложение или язык, и это заставляло меня думать, что со временем я, пожалуй, стану неплохим писателем, к чему я всячески стремился. Я мог выделить для этих упражнений и для чтения время только ночью после работы, или утром до работы, или по воскресеньям, когда я старался оставаться один в типографии, избегая, насколько возможно, посещать общественное богослужение, чего от меня неуклонно требовал отец, когда я находился на его попечении, – я и до сих пор считал это своей обязанностью, хотя и не мог, как мне казалось, позволить себе тратить на это время <…>.

Глава VІ

@ Вот названия этих добродетелей с соответствующими настав-лениями:

1. Воздержание. – Есть не до пресыщения, пить не до опьяне-ния.

2. Молчание. – Говорить только то, что может принести пользу мне или другому; избегать пустых разговоров.

3. Порядок. – Держать все свои вещи на их местах; для каж-дого занятия иметь свое время.

4. Решительность. – Решаться выполнять то, что должно сделать; неукоснительно выполнять то, что решено.

5. Бережливость. – Тратить деньги только на то, что прино-сит благо мне или другим, то есть ничего не расточать.

6. Трудолюбие. – Не терять времени попусту; быть всегда занятым чем-либо полезным; отказываться от всех ненужных действий.

7. Искренность. – Не причинять вредного обмана, иметь чистые и справедливые мысли; в разговоре также придерживаться этого правила.

8. Справедливость. – Не причинять никому вреда; не совершать несправедливостей и не опускать добрых дел, которые входят в число твоих обязанностей.

9. Умеренность. – Избегать крайностей; сдерживать, насколь-ко ты считаешь это уместным, чувство обиды от неспра-ведливостей.

10. Чистота. – Не допускать телесной нечистоты; соблюдать опрятность в одежде и в жилище.

11. Спокойствие. – Не волноваться по пустякам и по поводу обычных или неизбежных случаев.

12. Целомудрие. – Похоти поддавайся редко, единственно для здоровья или продления рода.

13. Скромность. – Подражать Иисусу и Сократу.

Незважаючи на багатство і славу, Франклін ніколи не відступав від демократичних переконань. Він відіграв одну з провідних ролей на конвенції 1787 р. у складанні проекту Конституції Сполучених Штатів.

За 24 дні до смерті Франкліна у «Федеральній газеті» була надрукована сатирична притча «Про работоргівлю». Будучи президентом аболіціоністського товариства, він звернувся до Палати представників Конгресу США з пропозицією про відміну работоргівлі. У дебатах з цього питання представник південного штату Джорджія Джексон висловив заперечення. Тоді Франклін, мистецьки імітуючи мову мусульманського володаря, який доводить необхідність звернення в рабство християн, показав, що аргументація Сіді Магомета Ібрагіма дуже схожа з доказами американських рабовласників.

О работорговле

Редактору «Федеральной газеты» 23 марта 1790 года

Сэр, читая вчера в вашей замечательной газете речь мис-тера Джексона, произнесенную им в Конгрессе против вмеша-тельства Конгресса в дела работорговли или попыток улучшить положение рабов, я вспомнил нечто подобное, изреченное устами члена дивана Алжира – Сиди Магомет Ибрагима. Эта речь была произнесена сто лет назад, и подробную запись ее вы можете видеть в консульском отчете 1687 года Мартина – консула в Алжире. Эта речь была направлена против удовлет-ворения петиции секты Erika, или пуристов, обратившихся с просьбой об уничтожении пиратства и рабства ввиду их несправедливости. Мистер Джексон не ссылается на эту речь. Возможно, он не видел ее. Но если мы могли обнаружить в выразительной речи мистера Джексона некоторые из рассуж-дений Сиди Магомет Ибрагима, это только доказывает, что интересы и умы людей всех стран и климатов действуют удиви-тельно одинаково вся-кий раз, когда люди оказываются в сходных обстоятельствах. В переводе речь этого африканца звучит так:

«Нет бога кроме Аллаха, и Магомет – пророк его».

Представляют ли себе эти Erika, каковы будут послед-ствия удовлетворения их петиций? Если мы прекратим набеги на корабли христиан, как сможем мы снабжаться товарами, которые производятся в их странах и которые необходимы нам?

А если мы не будем обращать захваченных в плен хрис-тиан в рабство, кто в столь жарком климате станет обраба-тывать наши поля? Кто будет выполнять черную работу в на-шем городе, в наших семьях? Должны ли мы быть в таком слу-чае рабами самим себе? Не надлежит ли нам, мусульманам, проявлять больше сострадания и больше благосклонности к своим соотечественникам, нежели к этим христианским соба-кам? У нас теперь более пятидесяти тысяч рабов в самом Алжире и в его окрестностях. Это количество скоро начнет уменьшаться и сойдет на нет, если сюда не вольются новые пополнения. Если, стало быть, мы прекратим захват и грабеж кораблей неверных и перестанем превращать матросов и пассажиров этих кораблей в рабов, наши поля перестанут плодоносить, так как мало будут обрабатываться; квартирная плата в городе упадет наполовину, а у правительства будет отнят один из источников доходов, представляющий собой часть захваченных богатств! И все это ради чего? Ради того, чтобы удовлетворить прихоть этой причудливой секты, которая хотела бы не только заставить нас отказаться от обращения в рабство новых христиан, но даже отпустить на волю тех, которые у нас есть.

Но кто возместит хозяевам их убытки? Согласится ли сделать это государство? Достаточно ли богата для этого наша казна? Сделают ли это Erika? В состоянии ли они это сделать? А не думают они, что, совершая справедливость для рабов, они совершают большую несправедливость по отношению к их собственникам? А как быть с рабами, отпущенными на волю? Немногие из них захотят возвратиться на родину, хотя хорошо знают, что там их ожидают еще большие лишения. Они не примут нашей священной религии, они не усвоят наших обы-чаев; наш народ не осквернит себя смешанными браками с рабами. Может быть, мы должны сделать их нищими, прося-щими подаяния на наших улицах, или поставить под угрозу разграбления ими нашей собственности? Для человека, привык-шего к рабству, труд не может служить средством существо-вания, когда его не принуждают. И что же достойного состра-дания в их настоящем положении? Разве они не были рабами в своих собственных странах?

Разве Испанией, Португалией, Францией и Италией не управляют деспоты, которые всех подданных, без исключения, держат в рабстве? Даже в Англии с матросами обращаются как с рабами. Всякий раз, когда этого пожелает правительство, их хватают и насильно сажают на военные корабли; за низкую пла-ту или за одну только пищу их заставляют не только трудиться, но и сражаться – лучше ли это, чем то, что мы даем своим ра-бам? Разве ухудшается их положение от того, что они попада-ют в наши руки? Нет, они только меняют одно рабство на дру-гое, и я бы сказал, на лучшее, ибо их приводят в страну, где светит и сияет в полном блеске солнце Ислама. Здесь они имеют возможность познакомиться с единственно истинным вероуче-нием и тем самым спасти свои бессмертные души. Те же, кото-рые остаются на родине, не имеют такого счастья. Отсылая рабов на родину, мы, стало быть, отсылаем их из царства света в царство тьмы.

Я повторяю свой вопрос: что же делать с отпущенными рабами? Я слышал, предлагают, чтобы освобожденные рабы заселили пустыни, где так много земли, на которой они могли бы существовать и где бы они процветали как свободное госу-дарство. Но я сомневаюсь, чтобы они, столь мало склонные к работе без принуждения и слишком невежественные, способны были установить хорошее правление. Кроме того, дикие арабы тут же уничтожили бы их или снова поработили. Пока они служат нам, мы заботимся о том, чтобы они были обеспечены всем необходимым, и обращаемся с ними гуманно. Работники в их странах, как мне известно, питаются, одеваются и живут гораздо хуже. Положение большинства из них уже улучшено и не требует дальнейшего улучшения. Здесь их жизнь в безо-пасности. Они не подлежат вербовке в солдаты, и их не заставляют перерезывать друг другу их христианские глотки, как это делается на войне в их собственных странах. Если некоторые из религиозных сумасшедших фанатиков, надоеда-ющих нам теперь своими глупыми прошениями, в припадке слепого рвения освободили своих рабов, то не великодушие и не человеколюбие побуждало их к этому, а сознание тяжести грехов и надежда на избавление от проклятия за мнимую заслугу свершения такого доброго дела.

Как глубоко они ошибаются, считая, что Коран запрещает рабство! А две такие заповеди, чтобы не сослаться на большее число, как: «Господин, относись к своим рабам с добротой; рабы, служите своим господам с весельем и преданностью» – что это, как не очевидное доказательство противоположного? Не может быть запрещено этой священной книгой и пиратство в отношении неверных; из нее хорошо известно, что бог отдал мир и все содержащееся в нем своим верным мусульманам, которые должны обладать всем этим, как только они его завою-ют. Пусть же мы не услышим более этого отвратительного предложения об освобождении христиан-рабов, принятие кото-рого через обесценение земель и домов привело бы в упадок наше имущество и лишило бы, таким образом, многих поря-дочных граждан их собственности, создало бы всеобщее недо-вольство, вызвало бы мятежи, угрожающие правительству и производящие всеобщий беспорядок и смятение. Поэтому я не сомневаюсь, что это разумное собрание предпочтет удобство и счастье целой нации правоверных прихоти нескольких Erika и отклонит их прошение».

В результате, как сообщает Мартин, диван пришел к следующему решению:

«В лучшем случае сомнительным является учение, со-гласно которому грабить и обращать в рабство христиан – не-справедливо; ясно, что в интересах государства следует про-должать эту практику. Поэтому петицию следует отклонить».

Соответственно она была отклонена.

Не можем ли мы, мистер Браун, смело предсказать, исхо-дя из вышеупомянутого, что до тех пор, пока сходные мотивы вызывают в умах людей сходные мнения и решения, петиции в английский парламент (не говоря уже о других законодательных учреждениях) и дебаты по ним будут иметь подобный же исход?

За сим, сэр, Ваш постоянный читатель и покорный слуга

Историк.

В останні роки свого життя Франклін очолював анти-рабовласницьку асоціацію, а також боровся за поширення загальної громадської освіти.

4.3. Перші американські журнали

Бенджаміна Франкліна можна вважати родоначальником американських журналів. Як зразок для свого видання він виб-рав лондонський «Журнал джентльмена» і вирішив призначити редактором юриста Джона Уебба, що свого часу написав серію есе для «Пенсильванської газети». Але Уебб, очікуючи більшого відсотка від прибутків, розповів про цей проект давньому конкурентові Франкліна. 6 листопада 1740 р. Ендрю Бредфорд поспішив оголосити у своїй газеті про намір видавати «Американський журнал, або Щомісячний огляд політичних справ у Британських колоніях» («The American Magazine, or a Monthly View of the Political State of the British Colonies»), починаючи з березня майбутнього року.

Через тиждень Франклін дав відповідь у «Пенсильванській газеті», оголосивши про видання «Загального журналу і хро-ніки подій всіх британських колоній в Америці» («The General Magazine and Historical Chronicle for All the British Plantations in America»). Він обвинуватив конкурентів у аморальності:

«Наш журнал, створений за зразком англійських журналів, довгий час перебував у стадії проекту; ми встановили листування з найосвіченішими людьми в колоніях. Через названі причини журнал не міг бути виданий раніше, хоча якась особа, конфіденційно посвячена у наші плани, вирішила анонсувати журнал у минулому номері «The Mercury», без нашого на те дозволу, можливо, думаючи, що, випередивши нас оголошенням про власне видання, йому вдасться примусити нас відмовитися від своїх планів і самому зібрати весь урожай».

Почалася конкурентна боротьба. У відповідь Уебб і Бред-форд оголосили, що їхнє видання буде дешевше за франк-ліновське. Та Франклін вирішив не проводити річну передплату, а продавати наклад за ціною 6 пенсів за примірник. І все-таки Уебб і Бредфорд випередили Франкліна на три дні: 13 лютого 1741 р. вийшов «Американський журнал», а 16 лютого з’явився «Загальний журнал», та на його обкладинці стояла січнева дата. Таким чином Франклін хотів узяти реванш хоча б постфактум.

Обидва журнали проіснували недовго: видання Бред-форда – три місяці, Франкліна – шість.

Перші американські журнали відрізнялися змістом і спо-собом відбору матеріалу. Бредфордівский журнал був прообра-зом політичного огляду: парламентські події, відомості про політичні справи в колоніях тощо.

Франклін, змушений виступати як видавець і редактор, віддав перевагу формі літературно-політичного журналу. На 76 його сторінках обговорювалися політичні, економічні, релі-гійні питання. У розділі, присвяченому політичному життю колоній, подавалися передруки новин з різних місцевих газет. У розділі «Історична хроніка» пропонувалася щомісячна інфор-мація про події, що мали історичний інтерес і для нашого часу. Був у журналі й літературний відділ, де публікувалися фрагменти з творів місцевих і англійських авторів.

Загалом перші американські журнали відверто копіювали британські зразки, а відсутність закону про авторське право дозволяла видавцям заповнювати більшу частину своїх видань запозиченим матеріалом. За даними американського дослідника Е. Кросу, в період між 1741 і 1794 роками. в Америці було створено 45 журналів, термін існування яких, втім, не перевищував півтора роки.

Отже, американська журналістика, започаткована в кінці ХVІІ ст., у дуже короткий термін набула поширення майже в усіх великих містах країни. Її нову яскраву сторінку відкрив Бенджамін Франклін.

Рекомендована література

1. Автобиография Бенджамина Франклина. – Режим доступа: http://nkozlov.ru/library/s221/d2366/?full=1&print=1

2. Артамонов С. Д. История зарубежной литературы ХVІІ – ХVІІІ вв.: Учебник. – М.: Просвещение, 1978. – 608 с.

3. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучин-ский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. – Ростов-на-Дону: Изд. центр «Март», 2003. – 432 с.

4. Козлова М. М. История журналистики зарубежных стран: Учебное пособие для бакалавров специальности «Связи с общественностью». – Ульяновск: УлГТУ, 1999. – 100 с.

5. Михайлов С. А. Журналистика Соединеных Штатов Америки. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2004.

6. Сидорченко Л. История зарубежной литературы ХVІІІ века. – Режим доступа:

http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/Sidor/index.php

7. Кетрін Ван Спанкерен. Література Сполучених Штатів: Нарис. – США: Інформ. агенство, 1994. – 142 с.

8. Трыков В. П. Введение в мировую журналистику: Учеб. пособие. – М.: ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2007. – 55 с.

Контрольні питання та завдання

1. Підготуйте інформацію про перші американські друковані видання.

2. З’ясуйте причини невеликої популярності газети «Бостонський вісник».

3. ۞ Ознайомтеся з уривком із «Автобіографії» Б. Франкліна. Прокоментуйте слова Д. Карнегі, сказані про цей твір.

4. Прочитайте роботу Б. Франкліна «Про работоргівлю». Випишіть, переклавши українською, найцікавіші аргументи сатиричного характеру, що розвінчують работоргівлю.

5. Підготуйте виступи на такі теми:

• Перші американські газети (вигляд, оформлення, зміст тощо).

• Діяльність перших видавців американської преси.

• Видавнича діяльність Бенджаміна Франкліна.

• Питання свободи преси на американському континенті.

• Традиції просвітницької журналістики у творах Б. Франкліна.

• Висвітлення ідей Просвітництва у газетах Д. Франкліна та В. Бредфорда.

• Перші американські журнали та їх роль у розвитку журналістики Просвітництва США.

6. ۩ Використовуючи «Моральний кодекс доброчинності» Б. Франкліна, підготуйте у формі листівки власну пам’ятку.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте інформацію на тему «Перші документальні свідчення про Америку».

2. ۞ Дайте змістовну відповідь на питання: «У чому своєрідність розвитку американської журналістики?».

3. ۩ Використовуючти прислів’я та приказки з «Альманаху бідного Річарда» Франкліна, напишіть есе на тему «Розум і сумлінність у житті справжнього журналіста».

5. Перші періодичні видання Росії.

Журналістська діяльність М. Ломоносова

На страницах «Ведомостей» в первый раз русские увидели всенародное объявление событий военных и политических.

Н. М. Добролюбов

Ломоносов был великий человек. Он создал первый университет. Он, лучше сказать, сам был первым нашим университетом.

А. С. Пушкин

5.1. Реформи Петра І

та їх вплив на культурний розвиток Росії

Соціально-економічний розвиток Російської імперії кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. вимагав подолання господарської та культурної відсталості, реорганізації державного апарату, посилення оборонної потужності, будівництва мануфактур.

У роки свого царювання Петро І (1672 – 1725 рр.) повів Росію шляхом глибоких перетворень практично в усіх сферах життя: реформував політику, економіку, культуру, мистецтво. Він розумів необхідність освіти і з цією метою провів ряд рішучих заходів:

– увів «гражданский шрифт» замість церковно-слов’янської азбуки;

– запровадив юліанський календар;

– відкрив багато шкіл і спеціальних навчальних закладів: першу в Росії гімназію, школу математичних і навігаційних наук, артилерійську, інженерну й медичну школи у Москві, інженерну школу і морську академію в Петербурзі, гірничі школи при олонецьких та уральських заводах, циферні, гарнізонні, духовні школи у провінційних містах, світські навчальні заклади тощо;

– започаткував обов’язкове навчання дворян і духівництва;

– сприяв заснуванню Академії наук (1724).

– запрошував закордонних митців у Росію та одночасно посилав талановиту молодь вчитися за кордон, передусім у Голландію та Італію;

– сприяв подальшому розвитку книгодрукування, завдяки чому з’явилися переклади багатьох книжок російською мовою (з виховною метою видавалися книжки «Юности честное зерцало, или Показание к житейскому обхождению», «Приклады, како пишутся комплименты разные» та ін.);

– заснував першу російську газету.

5.2. Перша газета Росії – «Ведомости»

Журналістика як індустрія інформації в Росії з’явилася за особистим наказом і участю Петра I.

15 грудня 1702 р. цар підписав указ про друкування «Ведомостей о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах», пізніше він наказав друкувати газети «для извещения оными о заграничных и внутренних происшествиях». Підшивки «Ведомостей», що зберігаються у Державному архіві давніх актів та Російській національній бібліотеці, починаються з номера від 2 січня 1703 р. (13 січня за новим стилем) .

Слово «газета» було незнайоме російській людині, а «ведо-мость» – зрозумілим, тому й за новим виданням закріпилася назва «Ведомости». Але постійної назви газета не мала. Якщо спочатку назва повністю визначала зміст і характер газети («Ве-домости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах. Начаты в лето от Христа 1704 от генваря, а окончены декабрем сего же года»), то пізніше назви стали короткими і різними: «Ведомости Московского государства», «Ведомости московские», «Российские ведомости», а іноді заголовком була назва надрукованого у газеті офіційного документа: «Реляция», «Подлинное доношение». Петро І радив: «Не надобно писать «Реляции», но «Ведомости».

Зміст «Ведомостей» зводився до широкої пропаганди петровських реформ. Багато місця відводилося розгляду еконо-мічного потенціалу країни, дипломатичним зв’язкам, відкриттю шкіл, святковим подіям, публікації проповідей сподвижників Петра I, наприклад Феофана Прокоповича.

Головною темою видання була Північна війна. Коли в бою під Нарвою російська армія втратила свою артилерію, а солдати зазнали поразки, у газеті від 2 січня 1703 р. подавалася інформація, щоб надихнути на боротьбу й упевнити, що армія скоро отримає підкріплення.

На Москве вновь ныне пушек медных, гоубиц и мартиров вылито 400. Те пушки ядром по 24, по 18 и по 12 фунтов. Гоубицы бомбом пудовые и полупудовые. Мартиры бомбом девяти, трех и двухпудовые и меньше. И еще много форм готовых великих и средних к литью пушек, гоубиц и мартиров. А меди ныне на пушечном дворе, которая приготовлена к новому литью, больше 40 000 пуд лежит.

Повелением его величества московские школы умно-жаются и 45 человек слушают философию и уже диалектику окончили.

В математической штюрманской школе больше 300 учат-ся и добре науку приемлют.

На Москве ноября с 24 числа по 24 декабря родилось мужеска и женска полу 386 человек.

Из Персиды пишут: Индейский царь послал в дарах великому Государю нашему слона и иных вещей немало. Из града Шемахи отпущен он в Астрахань сухим путем.

Из Казани пишут: На реке Соку нашли много нефти и медной руды, из той руды медь выплавили изрядну, от чего чают немалую быть прибыль Московскому государству.

Из Сибири пишут: В Китайском государстве езуитов вельми не стали любить за их лукавство, а иные из них и смер-тию казнены.

Из Олонца пишут: Города Олонца поп Иван Окулов, собрав охотников пеших с тысячу человек, ходил за рубеж в свейскую границу и разбил свейские Ругозенскую, и Гиппон-скую, и Сумерскую, и Керисурскую заставы. А на тех заставах шведов побил многое число и взял рейтарское знамя, барабаны и шпаг, фузей и лошадей довольно, а что взял запасов и пожитков он, поп, и тем удовольствовал солдат своих <...>.

На Москве, 1703, генваря в 2 день.

Метою такої публікації було не тільки підняти бойовий дух російської армії, але й попередити шведів та підняти авто-ритет Росії за кордоном.

Завдяки тенденційному відбору фактів, їх коментарю та розміщенню на шпальті «Ведомости» вирішували політичні завдання. Наприклад, про поразки Петра I у Північній війні газета умовчувала, а повідомлення про перемоги подавалися яскраво, на перших сторінках, іноді у спеціальних випусках.

Перша газета Росії була важливим фактором розвитку національної культури. Вона дуже відрізнялася від перших газет європейських держав. Це було некомерційне видання. «Ведомости» з перших кроків свого існування стали провідником певної політики, пропагандистом і організатором громадської думки на користь державних реформ.

Донской казак, вор и богоотступник Кондрашка Була-вин умыслил во украинских городах и в донских казаках учинить бунт. Собрал к себе несколько воров и единомыслен-ников и посылал прелестные письма [от слова прельщать – тексты, подобные листовкам, прокламациям] во многие города и села, призывая к своему воровскому единомыслию, и многие таковые ж воры и все донские казаки иные по нужде, а иные по прелести его к нему пристали. И собравшиеся многолюдством, ходили под городы и в села для разорения и призывания иных в свое единомыслие, и того ради царское величество указал послать свои войска под командою господина Долгорукова, дабы того вора Булавина поймать и злый их воровский совет разорить. И ныне по письмам из полков и городов подлинно ведомость получена: что они, воры булавинцы, не во едином месте многие, а главнейший его товарищ вор Стенька Драной во многом своем собрании убит и единомысленников их не малое число побито. Также и под Саратовом и Азовом посланные воровские его товарищи, с немалым собранием побиты, и видя он, Булавин, что не может от войска царского величества уйти, убил сам себя до смерти. А единомысленники его многие побиты, иные же переловлены и сидят окованы. А донские казаки всех городов принесли повинные. И ныне милостию божиею то Булавина и единомысленников его воровство прииде во искоренение. А в которых числах и где и сколько их воров побито и переловлено, и то объявлено будет впредь.

На Москве, лета господня 1708, иуля в 20 день.

Статут газети визначався вимогами, які Петро I висунув до друкованої продукції:

«...чтобы те чертежи и книги напечатаны были к славе нашего великого государя, нашего царского величества превысокому имени и всему нашему российскому царствию меж европейскими монархи цветущей, наивящей похвале и общей народной пользе и прибытку».

Перші редактори «Ведомостей» – директор московської типографії Федір Полікарпов та Михайло Абрамов у Петербурзі.

Часто сам Петро I редагував газетні номери, помічав олів-цем місця для перекладу зі статей зарубіжних газет, нерідко власноруч правив текст, відбирав матеріали для газети. Таким чином, він фактично виконував редакторську роботу і був одним з найдіяльніших працівників газети. Цар передавав для публікації новини про воєнні дії, листи до Сенату, до царевича Олексія й імператриці Єкатерини.

Відомо, що 27 червня 1709 р. у № 11 «Ведомостей», у день перемоги під Полтавою, Петро I написав перший у російській журналістиці репортаж. Він описав Полтавський бій, у якому шведські полки намагалися розвивати наступ, згадував про міфологічного сина бога Геліоса Фаетона, який не впорався з сонячною колесницею й у нього влучила блискавка Зевса, алегорично висловлюючись про долю шведського короля.

Из лагару от Полтавы в двадцать седьмый день июня, в письме власныя [собственной] руки его царского величества ко благороднейшему государю царевичу писано:

Объявляю Вам о зело превеликой и нечаемой виктории, которую господь бог нам чрез неописанную храбрость наших солдат даровати изволили с малою войск наших кровию тако-вым образом.

Сего дня на самом утре жаркий неприятель нашу конницу со всею армеею конною и пешею отаковал, которая хотя зело по достоинству держалась, однакоже принуждена была уступить токмож с великим убытком неприятелю. Потом неприятель стал во фронт против нашего лагару, против которого тотчас всю пехоту из странжемента вывели, и перед очи неприятелю поста-вили. А конница на обоих фланках. Что неприятель увидя, тот-час пошел отаковать нас. Против которого наши встречу пошли, и тако оного встретили, что тотчас с поля збили, знамен и пушек множество взяли. Також генерал фелтмаршал господин Рейн-шилт, купно с четырми генералы, а имянно Шлиппенбахом, Штакенберхом, Гамольтоном и Розеном, також первый министр граф Пипер с секретарми Емерлином и Цидергермом в полон взяты, при которых несколько тысяч офицеров и рядовых взято, о чем подробну вскоре писать будем, а ныне за скоростию не-возможно. И единым словом сказать, вся неприятельская армея фаетонов конец восприяла. А о короле еще не можем ведать, с нами ли или со отцы нашими обретается. А за остальными роз-битыми неприятельми посланы господа генералы порутчики, князь Голицын и Боур с конницей. И о сей у нас неслыханной новине воздаем мы должное благодарение победодателю богу, а вас и господ министров и всех наших сею викториею поздрав-ляем. Приведен еще князь Виртельбергской, сродственник само-го короля шведского.

Получено и печатано в Москве 1709-го, иуля в 2 день.

Першими «штатними» робітниками російської преси були Борис Волков , який став редактором «Ведомостей» у 1719 р., і Яків Синявич – перекладач Посольского приказу і перший російський репортер.

Коли Михайло Абрамов, намагаючись дещо «оживити» газету, звернувся з клопотанням, щоб писати «о своих публич-ных делах и о строениях, которых здесь довольно», то у відпо-відь отримав царський наказ від 11 квітня 1720 р., де було ска-зано:

«Понеже его царское величество указал в типографию давать ведомости публичные (общественные известия), також и к министрам о всем давать здешнем, то к тому определяется переводчик Яков С., который те ведомости, по данному ему образцу, сочинять и в посылку к министрам, и в отдание пот-ребного в печать исправлять и старание в том прилагать имеет. И когда изготовит, показывать советникам и стараться ему проведывать о таких публичных ведомостях».

Таким чином, на Синявича було покладено обов’язок пові-домляти новини, що мають державний характер. Це започат-кувало відділ хроніки і внутрішньої кореспонденції. Яків Синя-вич відповідав за інформацію про внутрішнє життя країни (при ньому з’явилося більше інформації про торгівлю, промисло-вість, пригоди), висвітлював придворне життя та діяльність уряду, що стало значним кроком у розвитку газети.

Жанровые приоритеты газеты (фрагменты)

Вербальные публикации «Ведомостей» можно разделить на 7 групп:

1. Военная информация. Это сообщения о сражениях, осадах, армии и флоте, о религиозных возмущениях. Это публикации в виде заметки, реляции, отчета, письма-поздравления. Цель – выгодно показать Россию и ее союзников.

2. Сообщения о государственных органах, дипломатические хроники, манифесты, указы. Основные жанры – заметка, отчет, официальное письмо.

3. Острополитические материалы. Основные жанры – памфлеты, заметки с элементами сатиры.

4. Дворцовая и светская хроника.

5. Заметки и отчеты об экономическом положении страны.

6. Комплекс мировой информации (новости о школах и обучении, поучительные истории, описание иллюминаций и фейерверков, курьезные случаи, заметки о стихийных бедствиях, эпидемиях, явлениях природы, рекламные материалы).

7. Статистические публикации в виде спецификаций, отдельных реестров.

<…> Оставаясь лабораторией многообразных журналистских мате-риалов, «Ведомости» представляли на суд читателей такие жанры, как обзор, библиографический реестр (каталог), аннотация, екстракт, «сло-во», дворцовая хроника, эпистолярное наследие (в т.ч. письма с эле-ментами панегирика), толковый словарь в его первых попытках и др.

Про необхідність новин як найважливішої ознаки газети писав Борис Волков. Він вважав, що без новин вона втрачає свою специфіку і перетворюється у «меморий ради гисториков».

Для забезпечення регулярності та оперативності газети він пропонує друкувати її так, щоб була запасною одна новина; видання повинно бути сучасним і загальнокорисним:

«Наши авизии почитаются за краткую следовательную историю и печатанию предаются для народной пользы и подноса высочайшим лицам».

Думки Бориса Волкова про стислість викладу сходилися з положенням петровського «Указа труждающимся в переводе экономических книг» (1724):

«Понеже немцы обыкли многими рассказами негодными книги свои наполнят, только для того, чтоб велики казались, чего, кроме самого дела и краткого пред всякою вешию разговора, переводить не надлежит; но и вышереченной разговор, чтоб не праздной ради красоты, но для вразумления и наставления о том чтущему был».

Наклад «Ведомостей» коливався від кількох десятків до кількох тисяч примірників. Найбільший – 4 000 прим. – при-йшовся на номер від 22 березня 1703 р. Вісті про Полтавську битву надруковані у кількості 2 500 прим. У 1708 р. наклад «Ведомостей» коливався від 150 до 1 000 прим., а у 1724 р. він зменшився до 30. Вартість газети становила від 2 до 8 грошей («денег» ) – це було дорого, якщо зважити, що кожного дня заробіток набірника видання не перевищував 3 грошей.

Періодичність газети була різною: від 46 до 3 номерів за рік, число сторінок – від 2 до 22.

5.3. «Санкт-Петербургские ведомости»

У Петербурзі при Академії наук з 1727 р. почали видаватися «Санкт-Петербургские ведомости».

Першим редактором газети у 1727 – 1730 рр. був Герард Фрідріх Міллер, або в російському варіанті Федір Іванович Міллер (1705 – 1783 рр.) – російський історіограф німецького походженния. У 1725 р. він приїхав з Німеччини до Росії й був зарахований студентом Академії наук. Водночас викладав латинь, історію й географію в академічній гімназії.

У 1727 р. Міллер почав випускати газету німецькою мо-вою, а з 1728 р. друкував тексти одночасно німецькою і росій-ською. Він підбирав матеріали для кожного номера, перекладав зарубіжні новини, робив коректуру і стежив за випуском видань.

«Санкт-Петербургские ведомости» виходили двічі на тиж-день на 4 сторінках. На першій сторінці, зразу під заголовком, розміщувалася віньєтка у вигляді двоголового орла з ланцюгом ордена Андрія Первозванного. Нижче стояла дата видання.

У газеті були відсутні аналітичні матеріали. Її основний зміст складали новини з Гамбурга, Лондона, Відня, Берліна, Рима, Парижа та інших міст. Основні жанри – інформаційні: замітки, листи, елементи замальовки, репортажі, офіційна, придворна хроніка, висвітлення діяльності Академії наук, анонси театральних вистав, оголошення про нові книги тощо.

Головні особи, що займалися газетою, – редактор і пере-кладач. Іншомовні слова і терміни, що траплялися в перекладах, вирішено друкувати у щомісячному виданні «Примечаний», які спочатку задумувалися як своєрідний словник для читачів газети. Але дуже швидко такий «лексикон» перетворився на щомісячний журнал, а пояснення термінів стали давати на сторінках газети.

Таким чином, у 1728 р. з’явився перший досвід видання журнального типу, яке отримало назву «Исторические, генеа-логические и географические примечания». У ньому друку-валися статті з питань літератури та мистецтва, на природничі теми, медичні рекомендації, вірші, різноманітні додаткові мате-ріали, наприклад парламентська промова англійського короля, маніфест шведського короля, різноманітні укази. Протягом року було видано як додатки декілька реляцій – про в’їзд Петра I в Москву, про його коронацію, про похорони царівни Анни Петрівни.

5.4. Просвітницька діяльність М. В. Ломоносова

Михайло Васильович Ломоносов (1711 – 1765 рр.) – ро-сійський просвітник, вчений-енциклопедист, поет, перекладач.

Перші його кроки як журналіста тісно пов’язані з «Санкт-Петербургскими ведомостями». У 1748 р. Академія наук призна-чила кількох перекладачів для того, щоб відбирати повідом-лення з іноземних видань, а редагування довірила Ломоносову, який фактично до 1751 р. керував газетою, адже більша кіль-кість сторінок відводилася для закордонних новин, основну частину яких перекладав безпосередньо Михайло Васильович.

5.4.1. Ломоносов про обов’язки журналістів

Ломоносов працював як автор і перекладач у журналі «Примечания», де друкував свої твори і переклади наукових робіт. Співпрацював також у журналі «Комментарии», який видавався Академією наук. Саме тут була надрукована його стаття «Рассуждение об обязанностях журналистов», де вперше було сформульовано моральний кодекс журналіста, що пише на наукові теми, і взагалі людини, яка береться оцінювати наукові та інші явища.

М. Ломоносов

Рассуждение об обязанностях журналистов

при изложении ими сочинений, предназначенное для поддержания свободы философии

Всем известно, сколь значительны и быстры были успехи наук, достигнутые ими с тех пор, как сброшено ярмо рабства и его сменила свобода философии. Но нельзя не знать и того, что злоупотребление этой свободой причинило очень неприятные беды, количество которых было бы далеко не так велико, если бы большинство пишущих не превращало писание своих сочи-нений в ремесло и орудие для заработка средств к жизни, вместо того чтобы поставить себе целью строгое и правильное разыскивание истины <...>.

Журналы могли бы <...> очень благотворно влиять на приращение человеческих знаний, если бы их сотрудники были в состоянии выполнить целиком взятую ими на себя задачу и согласились не переступать надлежащих граней, определяемых этой задачей. Силы и добрая воля – вот что от них требуется. Силы – чтобы основательно и со знанием дела обсуждать те многочисленные и разнообразные вопросы, которые входят в их план; воля – для того, чтобы иметь в виду одну только истину <...>. Вот правила, которыми, думается, мы должны закончить это «Рассуждение». Лейпцигского журналиста и всех подобных ему просим хорошо запомнить их.

1. Всякий, кто берет на себя труд осведомлять публику о том, что содержится в новых сочинениях, должен прежде всего взвесить свои силы. Ведь он затевает трудную и очень сложную работу, при которой приходится докладывать не об обыкно-венных вещах и не просто об общих местах, но схватывать то новое и существенное, что заключается в произведениях, соз-даваемых часто величайшими людьми. Высказывать при этом неточные и безвкусные суждения – значит сделать себя пред-метом презрения и насмешки; это значит уподобиться карлику, который хотел бы поднять горы.

2. Чтобы быть в состоянии произносить искренние и справед-ливые суждения, нужно изгнать из своего ума всякое преду-беждение, всякую предвзятость и не требовать, чтобы авторы, о которых мы беремся судить, рабски подчинялись мыслям, кото-рые властвуют над нами, а в противном случае не смотреть на них, как на настоящих врагов, с которыми мы призваны вести открытую войну.

3. Сочинения, о которых дается отчет, должны быть разделены на две группы. Первая включает в себя сочинения одного авто-ра, который написал их в качестве частного лица; вторая – те, которые публикуются целыми учеными обществами с общего согласия и после тщательного рассмотрения. И те и другие, разумеется, заслуживают со стороны рецензентов всякой осмот-рительности и внимательности. Нет сочинений, по отношению к которым не следовало бы соблюдать естественные законы спра-ведливости и благопристойности. Однако надо согласиться с тем, что осторожность следует удвоить, когда дело идет о сочинениях, уже отмеченных печатью одобрения, внушающего почтение, сочинениях, просмотренных и признанных достой-ными опубликования людьми, соединенные познания которых, естественно, должны превосходить познания журналиста. Преж-де чем бранить и осуждать, следует не один раз взвесить то, что скажешь, для того чтобы быть в состоянии, если потребуется, защитить и оправдать свои слова. Так как сочинения этого рода обычно обрабатываются с тщательностью и предмет разби-рается в них в систематическом порядке, то малейшие упущения и невнимательность могут повести к опрометчивым суждениям, которые уже сами по себе постыдны, но становятся еще гораздо более постыдными, если в них скрываются небрежность, неве-жество, поспешность, дух пристрастия и недобросовестность.

4. Журналист не должен спешить с осуждением гипотез. Они дозволены в философских предметах и даже представляют собой единственный путь, которым величайшие люди дошли до открытия самых важных истин. Это – нечто вроде порыва, кото-рый делает их способными достигнуть знаний, до каких никогда не доходят умы низменных и пресмыкающихся во прахе.

5. Главным образом пусть журналист усвоит, что для него нет ничего более позорного, чем красть у кого-либо из собратьев высказанные последними мысли и суждения и присваивать их себе, как будто он высказывает их от себя, тогда как ему едва известны заглавия тех книг, которые он терзает. Это часто бывает с дерзким писателем, вздумавшим делать извлечения из сочинений по естественным наукам и медицине.

6. Журналисту позволительно опровергнуть в новых сочине-ниях то, что, по его мнению, заслуживает этого, хотя не в том заключается его прямая задача и его призвание в собственном смысле; но раз уж он занялся этим, он должен хорошо усвоить учение автора, проанализировать все его доказательства и противопоставить им действительные возражения и основа-тельные рассуждения, прежде чем присвоить себе право осудить его. Простые сомнения или произвольно поставленные вопросы не дают такого права; ибо нет такого невежды, который не мог бы задать больше вопросов, чем может их разрешить самый знающий человек. Особенно не следует журналисту воображать, будто то, чего не понимает и не может объяснить он, является таким же для автора, у которого могли быть свои основания сокращать и опускать некоторые подробности.

7. Наконец, он никогда не должен создавать себе слишком высокого представления о своем превосходстве, о своей автори-тетности, о ценностях своих суждений. Ввиду того, что дея-тельность, которой он занимается, уже сама по себе неприятна для самолюбия тех, на кого она распространяется, он оказался бы совершенно не прав, если бы сознательно причинял им неудовольствие и вынуждал их выставлять на свет его несосто-ятельность.

5.4.2. «Московские ведомости»

12 січня 1755 р. підписано указ Єлизавети Петрівни про створення Московського університету, відкриття якого відбуло-ся 7 травня того ж року.

Справжнім засновником університету став Михайло Ломо-носов. При навчальному закладі була відкрита власна типо-графія. Одна з перших книжок, випущених тут, – друге видання творів Ломоносова.

З його ж ініціативи була створена друга російська газета – «Московские ведомости», перший номер якої вийшов 26 квіт-ня 1756 р. Університетське видання виходило двічі на тиждень на 8 сторінках. Структура й рубрики московської газети пов-торювали «Санкт-Петербургские ведомости». Обидві газети мали офіційний характер, були досить стандартизовані в підборі й поданні інформації.

Зміст газети. «Московские ведомости» друкували динас-тичні та придворні новини, відомості про чини і нагороди, інформацію про нові курси і лекції, дисертації, списки наго-роджених за відмінне навчання студентів, повідомлення про засідання Академії наук та її діяльність.

У газеті подавалася цікава наукова інформація. Так, писалося про щеплення проти віспи в Парижі, про причини землетрусу, була надрукована промова відомого адвоката на засіданні паризького парламенту проти книг релігійного змісту, публікувалися книжкові новини та культурна інформація.

Оголошення друкували у спеціальних додатках, а прибу-ток від їхньої публікації надходив до бюджету Академії наук або Московського університету.

Отже, газета «Московские ведомости» являла собою своє-рідний симбіоз вузівської багатотиражки і суспільно-політичної загальнонаціональної газети.

У період 1779 – 1789 рр. типографію Московського універ-ситету й газету арендував відомий видавець і просвітник Михайло Іванович Новіков (1744 – 1818 рр.).

Він зробив газету жвавішою, змістовнішою, а також став видавати ряд цікавих додатків до неї, у тому числі дитячий журнал «Детское чтение для сердца и разума» (1785 – 1789). Новіков обновив типографське обладнання, розширив набір шрифтів, набрав штат нових робітників – тобто діяв так енергійно, що збиткова типографія почала давати прибутки, а наклад газети збільшився з 600 до 4 тис. примірників. Також приділив увагу матеріалам з провінції, тому започаткував у газеті відділ «Провінційне життя». Видавець користувався послугами провінційної інтелігенції та купців, що торгували книгами, як кореспондентів. Тому його видання славилося своїми матеріалами про внутрішнє життя країни. «Московские ведомости» пережили справжній розквіт, відзначалися гостротою постановки питань і цікавою подачею новин.

5.4.3. Перший російський журнал

З ініціативи Ломоносова у січні 1755 р. почав виходити перший російський журнал «Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие». Редактором його був Міллер.

У назві журналу була визначена і його мета – служіння користі й звеселюванню читачів. Пов’язуючи призначення видання з його змістом, Міллер прямолінійно вирішував це питання за допомогою преси. На його думку, і політика, й економіка, і мануфактури, і поезія можуть існувати поруч у періодичному виданні. Але не всі вони приносять тільки користь. Віршовані твори служать розвагою читачам, а наукові й науково-популярні матеріали – користі й розвагам. Забезпечуючи науково-просвітницькі завдання, російська журналістика зверталася до жанрів наукової та науково-популярної статті, рецензії, нарису тощо.

Науки посідали в журналі головне місце і чітко відокрем-лювалися від літератури. На сторінках «Ежемесячных сочине-ний» друкувалися художні твори відомих письменників: О. Су-марокова, М. Хераскова, І. Єлагіна. Зі статтями на літературні теми виступав у журналі В. Тредіаковський. Цикл публікацій історичного характеру друкував Г. Міллер, викладаючи резуль-тати свого 10-річного перебування з науковою експедицією в Сибіру. Численні статті М. Ломоносова, В. Татищева та інших учених зробили значний внесок у розвиток не лише вітчизняної, а й світової науки та культури.

Завдання просвіти читача виконував жанр рецензії . Тут розглядалися наукові й літературні праці російських та зару-біжних авторів. Рецензії, як правило, являли собою переказ твору та його загальну оцінку з незначними елементами аналізу. Часом вони поступалися місцем анотаціям на нові книги з уривками з них. Академічні видання знайомили читачів у жанрі нарису з історією, географією, етнографією Росії та інших країн.

«Ежемесячные сочинения» виходили накладом 2 000 при-мірників. Передплата на журнал коштувала недешево, тому наклад почав падати. У 1758 р. було вирішено зменшити його до 1250 прим. і змінити назву на «Сочинения и переводы, к пользе и увеселению служащие», та через п’ять років назву знову було змінено. Проіснувало видання до 1765 р.

У планах Ломоносова був випуск ще кількох видань, але їм не судилося здійснитися.

@ Ломоносов:

• Наука есть ясное познание истины, просвещение разума, непо-рочное увеселение жизни, похвала юности, старости подпора, строительница градов, полков, крепость успеха в несчастии, в счастии – украшение, везде верный и безотлучный спутник.

• За общую пользу, а особливо за утверждение наук в отечестве, и против отца своего родного восстать за грех не ставлю…

• Те, кто пишут темно, либо невольно выдают свое невежество, либо намеренно скрывают его. Смутно пишут о том, что смутно себе представляют.

• Везде исследуйте всечасно, что есть велико и прекрасно.

• Ошибки замечать – немногого стоит: дать нечто лучшее – вот что приличествует достойному человеку.

• Кто малого не может, тому и большее невозможно.

• Ленивый человек в бесчестном покое сходен с неподвижною болотною водою, которая, кроме смраду и презренных гадин, ничего не производит.

• Любовь сильна, как молния, но без грому проницает, и самые сильные ее удары приятны.

• Ежели ты что хорошее сделаешь с трудом, труд минется, а хорошее останется, а ежели сделаешь что худое с услаждением, услаждение минется, а худое останется.

• Журналист не должен торопиться порицать гипотезы. Оные единственный путь, которым величайшие люди успели открыть истины самые важные.

Таким чином, газети Росії з самого початку існували як державні суспільно-політичні видання. Важливу роль у станов-ленні російської журналістики відіграв Михайло Ломоносов.

ЗМІСТ

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Розділ І. Зародження журналістики в античності

1. Попередники преси у Стародавній Греції. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5

1.1. Усні форми масової комунікації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

1.2. Театральна вистава як одна з важливих форм

масової комунікації. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .12

1.3. Письмові канали передачі інформації. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

Контрольні питання та завдання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16

Завдання для самостійного опрацювання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .16

2. Софістика й ораторське мистецтво. Епоха еллінізму . . . . . . . . . . . .17

2.1. Риторичні школи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

2.2. Теоретик і ритор Горгій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19

2.3. Судове красномовство. Лісій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21

2.4. Епідиктичне красномовство. Ісократ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .23

2.4.1. Епітафія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

1.5. Політичне красномовство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27

1.6. Епоха еллінізму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30

Рекомендована література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

Контрольні питання та завдання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

Завдання для самостійного опрацювання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

3. Ораторство Стародавнього Риму. Цицерон. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33

3.1. Ораторство як одне з головних явищ

усної пражурналістики у Стародавньому Римі . . . . . . . . . . . . . . . . . . .33

3.2. Ораторство Цицерона. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .34

3.3. Цицерон – теоретик красномовства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .37

3.4. «Нове красномовство». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .40

3.5. Риторичні твори Квінтіліана й Тацита. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41

Рекомендована література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .45

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .45

Завдання для самостійного опрацювання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .46

4. Письмові канали передачі інформації у Стародавньому Римі.

Створення офіційної газети. Політична публіцистика Юлія Цезаря. .47

4.1. Історичні записи – важливе джерело інформації. . . . . . . . . . . . . . 47

4.2. Виникнення професії інформатора. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .49

4.3. Давньоримська протогазета. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49

4.4. Розвиток епістолярного жанру. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .53

4.5. Політична публіцистика Юлія Цезаря. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .55

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .62

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62

5. Публіцистичні жанри античності І–ІІ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .63

5.1. Розвиток віршованої сатири. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63

5.2. Публіцистика Сенеки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .67

5.3. Сатиричні діалоги Лукіана . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .74

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .79

Завдання для самостійного опрацювання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .80

Розділ ІІ. Рання християнська публіцистика. Журналістика Середньовіччя та Відродження

1. Рання християнська публіцистика

як форма ораторського мистецтва. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .81

1.1. Виникнення християнства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .81

1.2. Публіцистика апостола Павла. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .86

1.3. Проповідь – особливий вид усної публіцистики. . . . . . . . . . . . . . .88

1.4. Західна традиція християнства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89

1.5. Східна традиція християнства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .92

Рекомендована література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .95

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .95

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96

2. Публіцистика західноєвропейського Середньовіччя. . . . . . . . . . . . .97

2.1. Види усної публіцистики. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .98

2.2. Проповідники Середньовіччя. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99

2.3. Відродження політичної промови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103

2.4. Розвиток письмової публіцистики. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104

2.4.1. Політична публіцистика Франції та Англії. . . . . . . . . . . . . . . . .109

2.5. Перші університети Європи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .112

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112

3. Винайдення книгодрукування.

Рукописні та перші друковані видання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .113

3.1. Й. Гутенберг. Книгодрукування у Німеччині . . . . . . . . . . . . . . . .114

3.2. Книгодрукування в інших країнах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116

3.3. Передвісники періодичних видань. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119

3.4.1. Рукописні газети Італії: «аввізі». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119

3.3.2. Рукописні газети Німеччини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 120

3.3.3. Попередники преси Англії, Франції, Росії. . . . . . . . . . . . . . . . . 124

3.4. Інститут ординарців . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .128

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128

4. Публіцистика Західної Європи ХV–ХVІ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129

4.1. Антицерковна й політична публіцистика. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129

4.2. Публіцистика епохи Реформації. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134

4.2.1. Мартін Лютер. Томас Мюнцер . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .135

4.2.2. Йоган Рейхлін і Ульріх фон Гуттен. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .138

4.2.3. Еразм Роттердамський. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .142

Рекомендована література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .151

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .151

Завдання для самостійного опрацювання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152

5. Преса й цензура. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .153

5.1. Інститут цензури у Стародавньому Римі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .153

1.2. Існування цензури у Середньовіччі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .157

5.3. Памфлет Джона Мільтона «Ареопагітика» . . . . . . . . . . . . . . . . . 163

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .169

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .170

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .170

Розділ ІІІ. Журналістика ХVІІ ст. – І пол. ХVІІІ ст.

1. Перші друковані періодичні видання Європи ХVІІ ст. . . . . . . . . . 171

1.1. Перші друковані газети . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .172

1.2. Преса Німеччини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .173

1.3. Голландська преса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .176

1.4. Розвиток преси в Англії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177

1.5. Французька преса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181

1.5.1. Т. Ренодо – перший професійний журналіст. . . . . . . . . . . . . . . 181

1.6. Журнальна періодика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .189

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .190

Завдання для самостійного опрацювання.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .190

2. Англійська просвітницька журналістика початку ХVІІІ ст. . . . . . 191

2.1. Особливості просвітницької журналістики Англії . . . . . . . . . . .191

2.1.1.Журналістська й публіцистична діяльність Дефо . . . . . . . . . . .192

2.1.2. Публіцистика Свіфта. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 201

2.1.3. Журнали Д. Аддісона і Р. Стіля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 205

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 211

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .211

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 212

3. Просвітницька журналістика Франції.

Діяльність просвітників-енциклопедистів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .213

3.1. Своєрідність Просвітництва у Франції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .213

3.1.1. Журнали П. Мариво і Ф. Прево . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214

3.1.2. Просвітницька діяльність Монтескьє . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .215

3.1.3. Публіцистика Вольтера . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .218

3.1.4. Діяльність Д. Дідро . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 222

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 225

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .226

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .226

4. Американська журналістика ХVІІ – 1 пол. ХVІІІ ст.

Діяльність Бенджаміна Франкліна. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .227

4.1. Перші американські газети і їх видавці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227

4.2. Журналістика Просвітництва в Америці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231

4.2.1. Діяльність Б. Франкліна. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .233

4.3. Перші американські журнали. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .243

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 245

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .245

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246

5. Перші періодичні видання Росії.

Журналістська діяльність М. Ломоносова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247

5.1. Реформи Петра І

та їх вплив на культурний розвиток Росії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247

5.2. Перша газета Росії – «Ведомости» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248

5.3. «Санкт-Петербургские ведомости» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255

5.4. Просвітницька діяльність Ломоносова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .256

5.4.1. Ломоносов про обов’язки журналістів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .256

5.4.2. «Московские ведомости» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .259

5.4.3. Перший російський журнал . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261

Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263

Контрольні питання та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .263

Завдання для самостійного опрацювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 264

Орієнтовні завдання до залікового кредиту. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 265

Список використаних джерел. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269

Алфавітний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 273

--------------------------------------------------------------------------

Другие книги скачивайте бесплатно в txt и mp3 формате на http://prochtu.ru

--------------------------------------------------------------------------