-------------------------------------------------------------------------- Сергей Олегович Сафронов - Методика расследования умышленного причинения тяжких и средней тяжести телесных повреждений -------------------------------------------------------------------------- Скачано с сайта http://prochtu.ru С. О. Сафронов МЕТОДИКА РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ЗАПОДІЯННЯ ТЯЖКИХ І СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ Харків 2003 ББК 67.9(4УКР)623 С 21 УДК 343. 977 Сафронов С.О. С 21 Методика розслідування умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкос-ті тілесних ушкоджень – Харків, 2003. – 175 с. ISBN 966-96282-3-7 Рецензенти: Н. І. Клименко, д-р. юрид. наук, проф., професор Київського національного уні-верситету ім. Т. Шевченка, В. А. Колесник, канд. юрид. наук, доцент, начальник кафедри криміналістики Національної академії Служби безпеки України, М. М. Тагаєв, канд. мед. наук, доцент, професор кафедри криміналістики Націо-нального університету внутрішніх справ. Науково-практичний посібник присвячено комплексові теоретичних розробок та практичних рекомендацій щодо особливостей розкриття та розслідування умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушко-джень. У роботі розглянуті специфічні та проблематичні питання які виникають при розслідуванні злочинів зазна-ченої категорії та сформульовані відповідні рекомендації, які сприяють ефективному провадженню кримінального судочинства на стадії дізнання та досудового слідства. Зокрема, у посібнику містяться основні положення методи-ки розслідування умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, рекомендації щодо про-ведення основних слідчих дій, питання щодо постзлочинної діяльності особи, яка вчинила злочин. Приділяється значна увага стосовно встановлення суб’єктивної сторони злочинів. Робота є першою працею в Україні. Вона заснована на методологічній, теоретичній та емпіричній базі ди-сертації автора і не носить апріорного характеру. Для студентів юридичних вузів, аспірантів, викладачів, практичних працівників правоохоронних органів України. ISBN 966-96282-3-7 © Сафронов С.О., 2003 ЗМІСТ: ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ..............................................................…....………….…. 4 ПЕРЕДМОВА..............................................…....................................................…..………………5 РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ЗАПОДІЯННЯ ТЯЖКИХ І СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ……………………………………………………………………..7 1.1. Криміналістична характеристика умисного заподіяння тяжких та середньої тяжкості тіле-сних ушкоджень..……............................................................................……………....…7 1.2. Постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин..….................………….…..………34 1.3. Слідчі ситуації.......................................…......................….......................…..….………….43 РОЗДІЛ 2. РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ЗАПОДІЯННЯ ТЯЖКИХ І СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ…….…………………………………48 2.1. Порушення кримінальної справи про умисне заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження....……….....……..........……….........……......48 2.2. Обставини, що підлягають встановленню..........................…......................…...……….....57 2.3. Типові версії..................................................….........................….....….......…….……....…. 64 2.4. Організація і планування розслідування…................................................…………..…….71 2.5. Особливості використання окремих видів спеціальних пізнань....………………..…….101 РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ПРОВЕДЕННЯ ДЕЯКИХ СЛІДЧИХ ДІЙ…..……109 3.1. Особливості тактики проведення огляду місця події…......................…..……….………109 3.2. Особливості тактики проведення освідування…......................…...........………………...118 3.3. Особливості тактики проведення допиту....…............................…..............…….………..125 3.4. Особливості тактики проведення відтворення обстановки та обставин події….………153 ДОДАТКИ........................................................…………..…………………………………….…159 ЛІТЕРАТУРА...….……………………………..........………………………………..……...….164 ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ: ВОтаОП – Відтворення обстановки та обставин події. КК – Кримінальний кодекс України. КПК – Кримінально-процесуальний кодекс України. КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення. ОВС – Органи внутрішніх справ України. ОРД – Оперативно-розшукова діяльність. ОРЗ – Оперативно-розшукові заходи. Правила - Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. СМЕ – Судово-медична експертиза. УВП – Установа виконання покарань. УОІ – Управління оперативною інформацією. ЦКУ – Цивільний кодекс України. абз. – абзац. п. – пункт. ст. – стаття. таб. – Таблиця відсотків втрати загальної працездатності в результаті різномані-тних травм, передбачених правилами особистого страхування й отрима-них у період дії договору страхування: Додаток до Інструкції…[87]. ч. – частина. [9.c.18] – перша цифра (9) означає порядковий номер літературного джерела за списком використаної літератури, друга (18) – вказує номер сторінки на яку робиться посилання. ПЕРЕДМОВА В Україні здоров'я людини визнається найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), що, у свою чергу, визначає зміст і спрямованість діяльно-сті правоохоронних органів щодо реалізації охоронних функцій держави. Важ-ливу роль у цьому відношенні відіграє юридична наука, яка забезпечує інтелек-туальний потенціал і базис ефективної роботи цих органів. Створення правової держави, гуманізація суспільства, реформування право-вої системи та зміна громадської правосвідомості змушують по-новому погляну-ти на діяльність, спрямовану на розкриття та розслідування злочинів. Тому, од-ним із найбільш важливих і актуальних для криміналістики як науки є питання щодо розробки нових, які б відповідали сьогоденню, тактичних і методичних рекомендацій стосовно розслідування злочинів, зокрема, злочинів, що посягають на тілесну недоторканність людини. Серед злочинів проти особи велику небезпеку становлять ті, що посягають на здоров'я людини. Розслідування злочинів, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень, обумовлено характерними рисами, що значно ускладнює процес слідства. Складність розмежування умисно заподіяних тяжких тілесних ушко-джень від замаху на вбивство або самого вбивства у слідчій і судовій практиці досить часто призводить до помилкової кваліфікації цих діянь. Визначальним чинником, що дозволяє кваліфікувати діяння як злочин проти життя або ж як злочин проти здоров'я є суб'єктивна сторона злочину. Тим часом, на практиці виникають великі труднощі щодо встановлення суб'єктивної сторони діяння. Відсутність теоретичних і методичних розробок щодо встановлення обставин нематеріальної природи впливає на якість провадження дізнання та досудового слідства, надає можливість злочинцям маніпулювати кваліфікаційними ознаками суб’єктивної сторони злочину на свою користь. У свою чергу, це формує гро-мадську думку про неспроможність правоохоронних органів протистояти злочи-нцю, породжує відчуття несправедливості у потерпілих, їх родичів. Розподіл злочину на об'єктивну та суб'єктивну сторони визначив необхід-ність двостороннього характеру всієї праці. У криміналістиці недостатньо ви-вчені питання щодо встановлення і доказування обставин нематеріальної приро-ди. Саме тому, у роботі приділяється значна увага суб'єктивній стороні злочину, з позиції криміналістичного інтересу. Окреме встановлення складу злочину щодо умисного заподіяння тілесного ушкодження потрібно у випадках сукупності злочинів або при скоєні складових злочинів. Наприклад, перевищення влади або службових повноважень, розбій, вимагання, в процесі яких були заподіяні тілесні ушкодження. Тому рекоменда-ції, викладені у цьому посібнику, можуть бути корисними при розслідуванні будь-яких злочинів, пов’язаних із заподіянням тілесних ушкоджень. Різноманітність обстановки злочинів, способів їх учинення, мотивів та мети злочинів, специфічність використовуваних злочинцями знарядь і засобів, а та-кож наявність вказаних вище чинників обумовлюють необхідність особливого тактичного підходу щодо діяльності по розслідуванню умисного заподіяння тя-жких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Безумовно, індивідуальні ознаки кожного злочину потребують своїх особливостей щодо вибору тактики розслі-дування. Але, діалектичні закономірності фактів та явищ, дозволяють викорис-товувати криміналістичну методику розслідування як дедуктивний спосіб пі-знання: від загального до окремого. При розслідуванні певного злочину завжди слід враховувати чинник зако-номірностей і випадковостей розкриття та розслідування злочинів. Нерозкритий злочин – наслідок помилок правоохоронців, засуджений злочинець – результат їх бездоганної роботи. Сподіваюсь, що запропонована методика розслідування тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень буде сприяти усуненню поми-лок правоохоронців, сприятиме реалізації прав потерпілого. Автор P.S. Щиро дякую своїх наставників та учителів В.П. Бахіна, В.І. Гаєнко, В.І. Женунтія, А.В. Іщенко, Н.І. Клименко, І.П. Козаченко, В.О. Коновалову, В.А. Ко-лесника, В.К. Лисиченко, О.Н. Ярмиша, своїх колег О.О. Бондаренко, О.О. Ігна-тенко, В.Г. Лисогора за доброзичливе відношення і всебічну підтримку, надану автору при захисті дисертації, а також своїх батьків Людмилу Миколаївну і Олександра Віталійовича за практичну і моральну допомогу. РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ЗАПОДІЯННЯ ТЯЖКИХ І СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ 1.1. Криміналістична характеристика умисного заподіяння тяжких і се-редньої тяжкості тілесних ушкоджень Криміналістична характеристика є важливим елементом у структурі методики розслідування злочинів. Дотепер криміналістична характеристика злочинів залиша-ється предметом наукових дискусій і досліджень. Визначення поняття криміналісти-чної характеристики відіграє важливу роль у науці. Розробка понятійного апарату є принциповим і важливим питанням для науки. Як було відзначено В. І. Сіфоровим, визначення поняття є результатом пізнання дійсності й інструментом подальшого на-укового пошуку [1. c.7] Багато криміналістів присвятили свої роботи дослідженню проблем криміналіс-тичної характеристики злочинів. Необхідно відзначити, що процес формування роз-витку різних поглядів вчених-криміналістів на проблеми криміналістичної характе-ристики й їх аналіз показали у своїх роботах Р.С. Бєлкін [2.c.183-193], О.Н. Колесни-ченко, В.О. Коновалова [1.c.3-16], М.В. Салтевський [3.c.128-133], О.В. Старушкевич [4.c.5-16], І.Ф. Крилов [5.c.31-32], В.В. Клочков [6.c.19-25] та інші вчені. Вперше про криміналістичну характеристику злочинів та її елементи висловлю-вався у своїх роботах О.Н. Колесниченко [7]. Його теоретичну ідею підтримало бага-то вчених, тому питання про криміналістичну характеристику злочинів одержало свій подальший розвиток у їх працях. Вчені-криміналісти, що досліджують проблеми криміналістичної характеристи-ки, не завжди однотипно підходять до визначення її поняття й системи. Так, Р.С. Бєлкін відзначає, що криміналістична характеристика окремого виду злочину повинна містити в собі характеристику типової вихідної інформації, систему даних про способи вчинення і приховування цього виду злочинів, типових наслідків їх застосування, характеристику особистості типового злочинця, типових мотивів і мети злочину, особистості потерпілих, деяких обставин вчинення злочину (часу, міс-ця, обстановки) [8.c.25]. Як ідеальну модель типових зв'язків і джерел доказової інформації, що законо-мірно формується, розглядають криміналістичну характеристику злочинів В. Г. Гон-чаренко, Г.А. Кушнір, В.Л. Підпалий. Вони ж пропонують розглядати криміналістич-ну характеристику на філософському рівні, інтерпретувавши її як абстрактну інфор-маційну структуру розслідуваної події, закономірно і детерміновано відображеної в реальному світі [9.c.5]. У якості складових елементів криміналістичної характеристи-ки злочинів автори пропонують такі елементи: тип (вид, рід, категорія) події; засіб вчинення і приховування злочину; типові джерела матеріально-фіксованої інформа-ції; типові джерела вербальної інформації; коло осіб, де може знаходитися особа, що вчинила злочин; типові мотиви й мету вчинення такого роду злочинів [9.c.6-7]. О. Н. Колесниченко криміналістичну характеристику визначив як систему відо-мостей про криміналістично значимі ознаки злочинів даного виду, що відображає за-кономірні зв'язки між ними та служить побудові й перевірці слідчих версій для вирі-шення основних завдань розслідування [10.c.30]. До істотних ознак її змісту він від-носить: 1) відомості про криміналістично значимі ознаки злочину даного виду; 2) си-стему відомостей, що включає дані про закономірні зв'язки між ознаками злочинів; 3) систему відомостей, які служать побудові й перевірці слідчих версій для вирішення конкретних завдань розслідування [10.c.35]. П. М. Кубрак, розмежовуючи поняття криміналістичної характеристики на зага-льну і конкретну, розглянув конкретну криміналістичну характеристику злочинів як систему відомостей про сукупність криміналістично значимих ознак, згрупованих у залежності від типових особливостей виду або групи злочинів, і відображення сторін їхнього механізму в обумовлених життєвих ситуаціях і матеріальній обстановці, у яких вони відображаються [11.c.16]. І. М. Лузгін у своїй статті «Деякі аспекти криміналістичної характеристики і мі-сце в ній даних про приховування злочинів» пише, що криміналістична характерис-тика злочинів є інформаційною моделлю події і тому є її аналогом. Подібно до будь-якої інформаційної моделі, вона припускає зниження рівня інформаційної насиченос-ті, зосереджує увагу на істотних і типових ознаках, відвертаючись від поодинокого [12.c.26]. Елементами криміналістичної характеристики, на його думку, повинні бути: типові способи підготування, вчинення і приховування злочинів, використані знаряд-дя злочину; характер бездії; етапність діяння; типові умови кримінальної ситуації, що детермінують вибір способів та умов підготування, вчинення і приховування злочи-ну; мотив і мета діяння; типові сліди й документи як матеріальні джерела інформації; особливості їх утворення, знищення, приховування; взаємні зв'язки слідів; найбільш імовірні свідки; особливості особистості злочинця, потерпілого, свідків, чинники, що впливають на формування їх показань і поведінку під час слідства; характер і розмір шкоди [12.c.28]. Він вважає недоцільним включати в криміналістичну характеристи-ку опис слідчих ситуацій, а також шляхів доказування й етапи розслідування бо це стирає різницю між ними й методикою розслідування [12.c.28]. Відмічаючи принципове значення криміналістичної характеристики як загальної категорії методики розслідування окремих видів злочинів, М. В. Салтевський розгля-дає її першим елементом методики розслідування й визначає криміналістичну харак-теристику як інформаційну модель, яка являє собою кількісно-якісний опис типових ознак конкретного виду (групи) злочинів. «Криміналістична характеристика не прос-то опис інформації, яка стосується криміналістично важливих ознак, а кількісно-якісний опис, що відображає кореляційні зв'язки між ознаками, що дозволяють буду-вати прогностичні моделі подій, які розслідуються, будувати криміналістичні версії щодо об'єктів, які розшукуються, конкретних осіб, причетних до злочину» [3.c.129-130; 13.c.310]. О. В. Старушкевич визначив криміналістичну характеристику злочинів як мо-дель системи зведених відомостей про криміналістично значимі ознаки виду, групи або конкретного злочину [4.c.30]. В. І. Шиканов, вказуючи на необхідність вивчення системного утворення висо-кого рівня, пропонує включити криміналістичну характеристику злочину як одну з підструктур міждисциплінарної (інтегрованої, синтезованої) характеристики окремих видів злочинів. У міждисциплінарну характеристику окремих видів злочинів В. І. Шиканов включив 4-и підструктури: 1) кримінально-правову характеристику даного виду злочину; 2) кримінально-процесуальну характеристику; 3) криміналістичну ха-рактеристику (як наукову абстракцію, що відображає, в основному на статистичному рівні дані, які можуть виявитися корисними для повного, всебічного й об'єктивного розслідування). Сам автор визнає труднощі у розробці міждисциплінарної характери-стики окремих видів злочинів через різноманітні взаємно неузгодженні системи знань. Він вважає, що пряме об'єднання цих систем, можливо за умовою втілення ідеї конфігуратора – особливої системи уявлень, що утворюються спеціально для синтезу різних знань про один і той самий об'єкт [14.c.41-43]. Це підтверджує необхідність вивчення характеристики злочину за всіма чотирма напрямками (науками), а вже піс-ля цього, їх ідеї можуть бути синтезовані. Роль синтезатора, як було відзначено Г. А. Матусовським, повинна виконувати юридична характеристика окремих видів злочи-нів [15.с.122-123]. М. П. Яблоков визначає криміналістичну характеристику злочину як систему опису криміналістично значимих ознак виду, групи й окремого злочину, які виявля-ються в особливостях способу, механізму й обстановки його вчинення. Це надає уяв-лення про злочин, особистість його суб'єкта та інші обставини, про певну злочинну діяльність, яка покликана забезпечити успішне вирішення завдань щодо розкриття, розслідування і попередження злочинів [16.c.45]. Аналіз, як вище викладених, так й інших численних визначень поняття криміна-лістичної характеристики злочину, дає можливість виділити ряд ознак, властивих, якщо не всім, то більшості з цих визначень. Думки більшості авторів схожі в тому, що криміналістична характеристика злочинів це: 1) сукупність даних (відомостей), інфо-рмація про злочини, які характеризуються, і певні, пов'язані із ними явища; 2) сукуп-ність (система) ознак властивостей, слідів, відношень злочину; 3) інформація, що має криміналістичне значення; 4) характеристика конкретного, реального злочину й нау-кова абстракція двох рівнів, яка виділяє типові ознаки певних категорій злочинів (ви-дів і груп) і злочину взагалі; 5) важливий елемент окремої методики. Дотепер немає наукового консенсусу й у визначенні структури елементів кримі-налістичної характеристики злочинів. Є розходження й у загальному розумінні її змі-сту. Вчені, звичайно, включають у зміст криміналістичної характеристики загальний або відносно деталізований перелік елементів криміналістичної характеристики зло-чинів. В основному, до нього входять дані про спосіб вчинення злочину і прихову-вання його; дані про сліди злочину і місце їх знаходження; про особливості обстанов-ки (умови), у якій відбувався злочин; про особу правопорушника; про особу жертви злочину (по деяких категоріях справ); про безпосередній об'єкт злочинного посяган-ня. Деякі автори відносять до елементів криміналістичної характеристики злочинів дані: про слідчі ситуації; про причини й умови, що сприяють вчиненню злочину; про умови охорони від злочинного посягання безпосереднього предмету злочину; про мотиви та мету злочину; про поведінку злочинця до та після скоєння злочину; про за-стосовані злочинцем засоби й джерела їх одержання, злочинні навички та зв'язки; про поширеність злочинів даного виду; про основні напрямки розслідування, класифіка-ції злочинів даного виду тощо. Проте, як було відзначено Г. А. Матусовським, криміналістична характеристика складається саме в сфері такого об'єкта дослідження як злочин, а не розслідування злочину [17.c.55]. Тому було б правильно не включати в криміналістичну характерис-тику в якості елементів дані, що безпосередньо стосуються самої діяльності по роз-криттю і розслідуванню злочину. Така позиція чітко визначає обсяг, межу поняття криміналістичної характеристики злочинів. Зміст криміналістичної характеристики злочинів повинен містити в собі лише істотні, криміналістично значимі, типові, взаємозалежні ознаки злочину, що обумов-люються практичною необхідністю. Абстрактного опису криміналістичної характеристики злочину бути не може. Логічною підставою розподілу ряду елементів, з яких складається криміналістична характеристика, є склад злочину [18.c.56-57]. Як було відзначено В. М. Кудрявцєвим, поняття злочину може мати різні ступені абстракції [19.c.48]. Склад злочину як абст-ракція більш високого ступеня дає уявлення про вимоги закону, про властивості ско-єного діяння, визначає суспільну небезпеку та предмет доказування. Криміналістична характеристика, як інформаційна модель, відбиває узагальнені ознаки елементів зло-чинів, їх закономірні зв'язки, які можуть міститися у конкретному злочині, маючи пі-знавальну і методологічну функцію. Отже, криміналістичну характеристику можна розглядати як науково-інтегровану, узагальнену інформаційну модель типових та сталих, взаємозалежних, криміналістично значимих відомостей про певні злочини. Будь-який злочин характеризується низкою ознак, зв'язків та опосередкувань. Ця множина властивостей індивідуалізує його як одиничне явище. Водночас, у силу дії різноманітних закономірностей, у кожному злочинному діянні є й загальні з іншими злочинами риси [20.c.5]. Безперечно, конкретний злочин потребує індивідуального підходу при його розслідуванні. Проте, практика і результати наукових досліджень криміналістичної суті злочинів доводять, що масив видових (групових) злочинів має загальні, властиві усьому виду ознаки злочину. Отже, узагальнені істотні ознаки, ви-явлені у визначеного масиву злочинів, можливо розглядати як ознаки кожного злочи-ну. Наявність загальних ознак визначається складом злочину, законом діалектики, по-вторюваністю предметів, взаємозв'язком речей і явищ. Виходячи з цього, можна казати, що структура криміналістичної характеристики злочинів складна, не повною мірою однакова для окремих видів і груп злочинів. З по-гляду криміналістичної необхідності, інтерес становлять виділення і вивчення таких видів зв'язків елементів криміналістичної характеристики, що мають характер зако-номірностей, спираються на дані узагальнення практики. Значення цих зв'язків пояс-нюється тим, що елементам криміналістичної характеристики, відомим на початку розслідування, будуть відповідати інші, ще невідомі на даний момент розслідування елементи. Це буде сприяти процесу розслідування. Водночас, у залежності від виду злочину, форми вини, з якою він вчиняється, об'єкта посягання й окремих його особ-ливостей, такі самі структурні елементи в характеристиках різних злочинів можуть бути різними за значенням. Так, наприклад, при розслідуванні крадіжок особистого майна характеристика жертви злочину має менше криміналістичне значення, ніж при розслідуванні злочинів проти життя чи здоров'я. Криміналістична характеристика злочинів про навмисне заподіяння тяжких і се-редньої тяжкості тілесних ушкоджень повинна включати такі елементи: 1) місце, час, обстановка вчинення злочину; 2) способи готування до злочину; 3) способи вчинення злочину; 4) мотиви і мету злочину; 5) засоби вчинення злочину1; 6) сліди злочину (у широкому розумінні); 7) дані про особу, яка вчинила злочин; 8) дані про жертву зло-чину (потерпілого). Одним з елементів криміналістичної характеристики злочинів є час і місце, об-становка їх вчинення. Як показали результати досліджень, 32 % навмисно заподіяних тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень відбуваються навесні, 26 % – зи-мою, 23 % – влітку, 19 % – восени. Щодо астрономічного часу вчинення навмисних злочинів даної групи було встановлено, що 36 % злочинів відбувається увечері (з 18 до 22 годин), 34 % – вдень (з 10 до 18 годин), 26 % – вночі (з 22 до 6 годин), і 4 % – зранку (з 6 до 10 годин). У більшості випадків злочини мають одноразовий характер. Злочинні діяння бе-зупинні в часі. Одноразовим можна назвати злочин, який вчинено у конкретний час, де злочинне діяння мало разовий характер. Наприклад, засуджений К. у 23 години 05 хвилин вдарив кухонним ножем у ділянку черева гр. Б. Часто зустрічаються випадки, коли визначена сукупність (множина) злочинних дій, що настають слідом одна за од-ною, безупинні в часі. Наприклад, гр. М. через неприязне ставлення завдав табуретом серію ударів потерпілій Т., заподіяв їй тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілої. Такі діяння відбуваються у визначений проміжок часу – в період із 1430 до 1440 годин. Зустрічаються злочини, пов'язані з «розривами» у часі, з тимчасовими проміжками більш-менш тривалого характеру. Наприклад, гр. К. 11 і 13 серпня 2003 р. бив потерпілу Б., чим заподіяв їй тілесні ушкодження середньої тяж-кості. Або гр. О. після нанесення серії ударів потерпілій П., стала їсти і вживати спир-тні напої, після чого знову продовжила побиття потерпілої. Місце вчинення злочину можливо розглядати з двох позицій: 1. Місце вчинення злочину як природно-соціальні умови навколишнього сере-довища. За результатами досліджень, найбільша кількість тілесних ушкоджень – 51 % відбувається в житлових приміщеннях (квартира, будинок); 29 % – на вулиці, у про-вулках і на подвір'ях; 16 % – в інших приміщеннях (виробничих, навчальних, у під'їз-дах, прибудовах, підсобних помешканнях); 1 % – у громадських місцях (парки, зони відпочинку, вокзали); 1 % – на транспортному засобі; 1 % – у місцях проведення культурно-масових заходів (стадіон, клуб, дискотека, ресторан); 1 % – на відкритих ділянках місцевості (пустирі, посадки, поля тощо). 2. Місце вчинення злочину як місце, де безпосередньо було заподіяно тілесне ушкодження. Воно має умовні просторові межі, які визначаються, як правило, при проведенні огляду місця події. Вивчення й узагальнення судово-слідчої практики ви-явило, що при навмисному заподіянні тілесного ушкодження найчастіше місце вчи-нення злочину обмежено невеличкою площею або визначається межами різних прос-торових ділянок (інтеграційне). Рідко зустрічаються злочини, де місце вчинення має великі просторові межі. (Наприклад, при заподіянні тілесного ушкодження способом волочіння тіла людини прив'язаного до транспортного засобу, що рухається). Виклю-чно зустрічаються злочини, місце вчинення яких не визначається чіткою просторо-вою межею. Такі злочини відрізняються за способом заподіяння тілесного ушко-дження (наприклад, коли особа стріляє з пневматичної рушниці з покрівлі свого бу-динку і влучає в око жертві, що знаходиться на землі) або незвичайністю середовища, у якому відбувався злочин (наприклад, заподіяння тілесного ушкодження в повітря-ному просторі при стрибку з парашутом). Злочини про навмисне заподіяння тілесного ушкодження відбуваються, як пра-вило, в умовах очевидності. Варто констатувати той факт, що в більшості випадків – 52% є свідки-очевидці злочину, й вони раніше були знайомі або з жертвою або з осо-бою, яка вчинила злочин, або з ними обома. Такі свідки, як правило, не є співучасни-ками злочину. Проте, буває, коли вони фізичними діями або вербально сприяють чи перешкоджають вчиненню злочину. Зустрічаються випадки, коли тілесна недотор-канність свідка-очевидця спочатку була об'єктом посягання, і йому завдали побої або легке тілесне ушкодження, а в наступному, особа, що заступилася за нього, стала або жертвою злочину, або особою, яка вчинила злочин. У криміналістичних характеристиках злочинів особливий інтерес становлять ві-домості про особу, що вчинила злочин. Не тільки для криміналістики, але і для пси-хології, філософії є дискусійним питання про ті відомості, що характеризують особи-стість, про дослідницькі межі, в яких можна вивчати особистість. У цьому дослі-дженні обсяг, у якому вивчалася особа, що вчинила злочин, визначався відомостями, які являють собою криміналістичний інтерес, й особистість злочинця вивчалася в ба-гатьох аспектах. Безперечно, що криміналістична характеристика особи, яка скоїла злочин, буде більш корисною для практики лише при комплексному дослідженні. Тому вивчалися біографічні дані, суспільні й службові характеристики, відношення особи до вчиненого, відомості про умови та спосіб життя обвинувачуваного, постзло-чинна діяльність особи, яка вчинила злочин, психологічні риси характеру й інші дані. Більшість умисно заподіяних тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень вчинялося особами у віці від 30 до 40 років – 30 %. У віці від 40 до 50 років – 24 % ; від 25 до 30 років – 15 % ; понад 50 років – 14 % ; від 20 до 25 років – 11 % ; від 16 до 20 років – 5 % ; від 14 до 16 років – 0,7 % і від 11 до 14 років – 0,3 %. При цьому 87 % злочинів було скоєно особами чоловічої статі, а 13 % – особами жіночої статі. 94 % досліджуваних злочинів вчинялось однією людиною, 6 % – у співучасті (де 5 % злочинів вчинялось двома особами). Більше половини злочинів (51%) вчинялися особами, що перебували в стані алкогольного сп'яніння. 4,8 % за-значених злочинів скоєно особами, що не мають визначеного місця проживання, а 0,6 % злочинів вчинялось приїжджими. В узагальненому вигляді, освітній рівень осіб, які заподіяли умисне тілесне ушкодження, можна охарактеризувати так: 24% осіб, що вчинили злочин, мали базо-ву загальну середню освіту; 61% – повну загальну середню освіту; 9% мали базову вищу освіту (з освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст»); 6% – повну вищу освіту (з освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст»). На момент вчинення злочину 40 % осіб, які його скоїли, були без визначеного роду діяльності, занять. В інших випадках 41 % – складали робітники; 11 % – служ-бовці; 4 % – студенти та учні; 4 % – пенсіонери. З 49 професій (посад) осіб, що вчинили злочин, частіше усього зустрічалися: слюсар, водій, електрик, зварювальник, муляр. Із загального числа осіб, що заподіяли умисне тілесне ушкодження, 54% вчини-ли злочин уперше. А з 46 % раніше засуджених: 10 % були засуджені за злочини про-ти життя, здоров'я, свободи і гідності особистості; 36 % були засуджені за інші види злочинів. З названих осіб, що вчинили злочин повторно, визнаних особливо небезпе-чними рецидивістами, було 5 %. Осіб, які залучалися раніше до адміністративної від-повідальності, було 9 %. Заслуговує на увагу та обставина, що особистість злочинця в основному харак-теризується за місцем проживання, роботи, навчання позитивно – 57%; 20% – негати-вно, а 23% наявних у кримінальних справах характеристиках осіб, яки вчинили зло-чин, висловлюються чи протилежні відомості, що характеризують особу, або одноча-сно як позитивні, так і негативні характеристики різних підприємств, установ, органі-зацій2. Респонденти з числа працівників ОВС України, характеризуючи особистість об-винувачуваного, в основному вказували на те, що особа, яка умисно заподіяла тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, як правило, вчинила злочин у стані алко-гольного сп'яніння, не має постійного місця роботи або тривалий час не працює, на-лежить до малозабезпечених прошарків населення, з низьким освітнім рівнем і деспо-тичною поведінкою у сім'ї3. Для 53% злочинців характерним був такий родинний стан: неодружений (неза-міжня), розведений (розведена), вдівець (вдова). Злочин за своїм складом має двоїстий характер – об'єктивний і суб'єктивний. При розслідуванні злочину пізнавальна діяльність здійснюється в двох напрямках – пізнання об'єктивної сторони злочину і пізнання суб'єктивної сторони злочину. Як було відзначено В.О. Коноваловою: «Злочин – це акт, у якому виявляється складна взаємодія соціальних, економічних, психологічних та інших чинників» [22. c. 24]. Тому характеризувати особу, яка вчинила злочин, без висвітлення її психічних особ-ливостей було б неправильно. При ознайомленні з висновками психіатричних і психологічних експертиз4, які проводилися при розслідуванні кримінальних справ про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, були виявлені найбільш часто повторювані відомості, що характеризують особистість злочинця: виразний егоцентризм, підви-щена самооцінка, нетерпимість до обмежень, схильність до розрядки емоційної на-пруги у конфліктах з іншими особами, акцентуація характеру, емоційна нестійкість, розвинений синдром тривожності, неправдивість, схильність до асоціальних форм поведінки, хронічний алкоголізм. Рідко у характеристиці характеру злочинця зустрі-чаються: аномальні особисті якості, психопатичні риси характеру, інфантилізм, зни-ження інтелекту, різноманітні стадії склерозу судин головного мозку. Найбільше значення в структурі злочину в психологічному плані мають мотив і мета вчинення злочину. За даними проведених досліджень, типовими мотивами на-вмисного заподіяння тілесного ушкодження є: помста – 32%; неприязнь – 11%; жорс-токість – 10%; злість – 9%; ревнощі – 9%; користь – 3%. Цікавим є процес формування такого мотиву злочину, як помста. Іноді, особа виношує в собі намір помститися протягом місяців або років. У інших випадках, ба-жання помститися виникає миттєво як відповідна реакція на якийсь подразник. В аналізованій категорії злочинів, найчастіше мотив злочину є наслідком між-особистих стосунків. Психологія людських відносин складна та багатогранна, у зв'яз-ку з чим мотивів злочину може бути декілька. Аналіз кримінальних справ показав, що деякі особи приховують справжні мотиви злочину, роблячи це, як правило, з метою ухилитися від кримінальної відповідальності, або пом'якшити покарання. У більшості випадків обвинувачувані (підсудні) приховують корисливі мотиви, мотив помсти, ху-ліганський мотив, «вуалюючи» його іншими. Особи, які вчинили злочин через непри-язнь або ревнощі, в основному не приховують їх і заявляють про такі мотиви відразу. Потерпілі через почуття сорому, честолюбство, остерігаючись помсти особи, яка причинила їм тілесне ушкодження, можуть промовчати про істинний мотив злочину. Слід зазначити, що мотив (так само як і мета) заподіяння тілесного ушкодження особами, що відбувають покарання в УВП, може бути специфічним: одержання зло-чинного авторитету, розплата за карточний борг, переведення до іншої УВП, дотри-мання злочинних традицій і звичаїв тощо. Неприязні відносини, як правило, утворюються за тривалий період часу. Негати-вна інформація, враження і переживання, негативні емоції зберігаються в пам'яті лю-дини і періодично включаються в процес формування мотиву злочину. Зустрічаються випадки, коли неприязне ставлення утворюється за короткий проміжок часу. Передує цьому, в основному, аморальна або безпринципна поведінка особи, що вступає у про-тиборство з менталітетом іншого індивідуума. Як правило, у таких випадках злочинні діяння відбуваються імпульсивно, без усвідомлення особою мотиву і мети діяння. Мета злочину не є обставиною, яка підлягає доказуванню у кримінальному су-дочинстві. Ст. 64 КПК визначила як об'єкт доказування суб’єктивної сторони злочину винність обвинувачуваного та мотив злочину. Мета є факультативною ознакою су-б'єктивної сторони злочину, за винятком ч. 2 ст. 121 КК. Встановлення мети злочину і її доказування вимагає лише та категорія кримінальних справ, де вона є в змісті гіпо-тези правової норми КК. Однак, на мій погляд, правильною є та точка зору, яка під-тверджує, що мета є невід'ємним елементом нормальної психічної діяльності суб'єкта. «Якщо мотиваційний етап злочинного поводження закінчується прийняттям рішення, то етап практичного здійснення являє собою втілення рішення в дію. Тут психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність по виконанню прийнятого рішен-ня, досягненню поставленої мети» [22. с. 29]. Саме мета, як розумовий результат, мо-же вказувати на намір особи, яка заподіює тілесне ушкодження жертві. При наявності того самого мотиву злочину, різні суб'єкти можуть переслідувати неоднакову мету. У одному випадку – заподіяти тілесне ушкодження, а в іншому – фізичне знищення особи. Тому з'ясовування мети при розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень особливо важливо. Мета прогнозує результат злочинного діяння. Діяль-ність, яка не має мети, не властива для психічно здорової людини. Лише тоді, коли встановлена мета злочинного діяння, можливо зробити висновок про намір особи, яка скоїла злочин, та форму вини. Тим часом, дослідження виявили, що у 67% вивчених кримінальних справ про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень немає даних, які свідчили б про мету злочину. У зв'язку з цим, неможливо з великим ступенем до-стовірності розглядати в даній роботі мету, як елемент криміналістичної характерис-тики злочинів. Але, слід зазначити, що в інших 33% кримінальних справ безпосеред-ньо про мету злочину свідчать показання обвинувачуваного - 27%, показання потер-пілого - 3%, показання свідків - 3%. Особа, яка вчинила злочин, у більшості випадків заявляє, що метою її діяння було припинити діяння потерпілого, примусити його до вчинення яких-небудь дій, або самооборона. Традиційно одним з елементів криміналістичної характеристики злочину є спо-сіб злочину. Тлумачення способу злочину в криміналістиці й у кримінальному праві відрізняються. У кримінально-правовому розумінні спосіб злочину належить до фа-культативних ознак об'єктивної сторони злочину. Факультативними ці ознаки вважа-ються в зв'язку з тим, що вони існують не у всіх складах, а лише там, де вони прямо зазначені в диспозиції відповідної ст. КК, і їх встановлення впливає на кваліфікацію злочину. М. І. Панов, проводячи дослідження з проблем способу вчинення злочину в кримінальному праві, розглянув його як визначений порядок, метод, послідовність рухів та прийомів, що застосовуються особою при вчиненні навмисних або необере-жних злочинів, які супроводжуються вибірковим використанням засобів учинення злочину [23.c.8]. Ним було відзначено, що спосіб вчинення злочину, виступаючи складовою частиною об'єктивної сторони злочину, наповнений у той же час вольовим змістом та характеризується як зовнішніми (об'єктивними), так і внутрішніми (суб'єк-тивними) ознаками [24.c.7]. Автором так само була висловлена думка, що іноді в криміналістиці спосіб вчинення злочину ототожнюється зі злочинною дією [24.c.9]. Вчені-криміналісти вважають це прийнятним. Так, наприклад, Г. Г. Зуйков відзначив: «здається правильним існування розбіжних між собою понять способу вчинення зло-чинів, розроблених наукою кримінального права і криміналістикою», пояснюючи це специфікою завдань, які стоять перед правосуддям і слідством [25.c.67]. На сучасно-му етапі більшість вчених-криміналістів розглядають спосіб злочину як систему дій суб'єкта злочину. Буде доречним викласти визначення способу вчинення навмисних злочинів, запропоноване Г. Г. Зуйковим. «Для навмисних злочинів спосіб вчинення – це система об'єднаних загальним задумом дій злочинця по підготуванню, вчиненню і приховуванню злочину, детермінованих об'єктивними й суб'єктивними чинниками, поєднаних із використанням відповідних знарядь і засобів» [26.c.320]. Проте, діяль-ність особи після вчинення злочину не можна розглядати як спосіб злочину, тому що всякий злочин має момент початку і закінчення. На даний час у криміналістиці в структурні елементи способу злочину традиційно входять: 1) спосіб готування; 2) спосіб вчинення злочину; 3) спосіб приховання злочину. Розглядаючи питання про спосіб злочину, слід керуватися і криміналістичною специфікою й тим, що фундаментальним аспектом тут є кримінально-правове понят-тя способу, «яке являє собою базу для криміналістичних досліджень і всіх інших наук кримінального циклу» [24.c.5]. Доцільним буде розглянути це питання шляхом аналі-зу складових частин перелічених вище структурних елементів способу злочину, за винятком способу приховання злочину через ту причину, про яку буде вестися мова далі. У злочинах про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень типовими способами підготування до злочину є: 1. Заволодіння засобами злочину. Слідчо-судова практика свідчить, що засоби заподіяння тілесних ушкоджень можуть бути найрізноманітнішими. Способи заволо-діння ними також різноманітні та численні. Серед них можуть бути і протиправні, наприклад, незаконне придбання вогнепальної, холодної зброї, отрутних або сильно-діючих речовин. Заволодіння засобом злочину може статись безпосередньо в момент самої події злочину або за якийсь час до цього. При цьому характерною для безпосе-реднього заволодіння засобами в момент події злочину є та обставина, що їх залиша-ють на місці вчинення злочину або користуються ними вже після злочину (якщо не-має стадії приховування). Як правило, ці засоби мають господарсько-побутове при-значення або це будь-які предмети навколишнього оточення. Зустрічаються випадки, коли особа заволодіває ними, беручи (відбираючи) у потерпілих або інших осіб, які виявилися учасниками події злочину. Дослідження виявили, що 53% тілесних ушко-джень заподіюються із застосуванням різноманітних засобів злочину. У цих випад-ках, предмети господарсько-побутового призначення склали - 40%; інші випадкові предмети навколишнього оточення - 8%; холодна зброя - 3%; вогнепальна зброя - 1%; отруйні та сильнодіючі речовини - 1%. Заволодіння засобами злочину завчасно до настання самої події злочину, стано-вить великий інтерес. Пов’язано це із з’ясуванням питання про намір особи. Заволо-діння засобами злочину до початку події злочину здійснюють особи, які очікують ви-никнення конфліктної ситуації і мають намір діяти певним чином. Вони перебувають у сварці або неприязних стосунках з іншою особою, прагнуть помсти, підозрюють подружню зраду, або ними керують корисливі мотиви. Інтерес становлять випадки, коли заволодіння засобами здійснюється для так званого “віртуального” злочину. Ці засоби протягом певного часу носить з собою чи зберігає у себе особа, яка їх застосу-вала. Про їх приналежність цій особі можуть свідчити друзі, члени сім’ї тощо. Харак-терними в такій ситуації є показання обвинувачуваних, які заявляють, що берегли або здійснювали їх ношення з метою самооборони, або про всяк випадок. Дослідження виявили, що заволодіння засобами злочину завчасно до події злочину здійснювалося у 8% злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень. 2. Пристосування засобів злочину як спосіб підготування до злочину передба-чає який-небудь спосіб видозміни, переробки предметів матеріального світу. Діяль-ність суб'єкта спрямована на предмети вже наявні в нього, він ними володіє, але вони не пристосовані, не придатні для заподіяння тілесного ушкодження. Застосування та-ких предметів не дасть бажаних результатів, наслідки їх застосування будуть не тими, якими їх очікує побачити особа, що їх застосовує як засіб злочину, саме тому, вона здійснює пристосування. Пристосування засобів злочину може здійснюватися також на двох стадіях: 1) безпосередньо в момент події злочину (наприклад, відбивання дна скляної пляшки; 2) завчасно до події злочину (заточування ложки або напилка, ого-лення електричного кабелю, підпилювання сходинок східців тощо). Пристосування призводить предмет у такий стан, якій робить його придатним для виконання злочи-ну, що замислювався. 3. Виготовлення засобів злочину. Виготовлення означає створення предмета у вже придатному для злочину стані, з метою заподіяння тілесного ушкодження за до-помогою його застосування. Виготовлення здійснюється завчасно до події злочину. Наприклад, виготовлення сильнодіючої речовини, кастета, надолонника, вибухового пристрою. 4. Змова на вчинення злочину. Цей спосіб підготування має місце в усіх фор-мах співучасті. Найчастіше змова має місце на стадії саме події злочину. Вона здійс-нюється без попередньої згоди та без розподілу ролей. Рідко зустрічаються випадки заподіяння тілесного ушкодження за попередньою згодою, і винятково - з розподілом ролей. Дослідження виявили, що більшість злочинів – 94% учиняється однією люди-ною, 5% – двома особами, 1% – трьома особами й більше. Характерним видом спів-участі в цих злочинах є співвиконавство і підмовлення. 5. Створення умов, які сприяють учиненню злочину. Для цього способу ха-рактерні активні дії особи, яка готується до злочину. Особливість цього способу по-лягає ще й у тому, що особа зловживає довірою жертви злочину, обманює її, вводить в оману інших осіб. Цей спосіб підготування часто має на меті намір приховати зло-чин. Прикладами такого способу можуть бути: доведення жертви до стану алкоголь-ного сп'яніння, що надалі забезпечить її загальмоване сприйняття дійсності, слабкий опір; заманювання жертви до безлюдного місця, або місце, де природний ландшафт (урвище, яма тощо) або навколишнє оточення (відкритий каналізаційний люк, місток без поруччя тощо) будуть сприяти заподіянню тілесного ушкодження; провокування жертви, під яким-небудь приводом, визирнути у відчинене вікно, полегшивши цим для себе її виштовхування. 6. Очікування умов, які сприяли б вчиненню злочину. Цей спосіб відрізня-ється від способу створення умов пасивною поведінкою особи, що готує злочин. Особа вичікує зручного випадку без втручання в хід подій, заздалегідь знаючи, або очікуючи настання якоїсь обставини, життєвої ситуації. Вичікувальну позицію, в ос-новному, обирають особи, які вчинили злочин за мотивами помсти, неприязних сто-сунків. Прикладами цього способу можуть бути: очікування настання темряви, очіку-вання моменту появи жертви в якому-небудь певному місці, очікування моменту гли-бокого сну жертви тощо. 7. Інтелектуально-інформаційна підготовка може також бути способом готу-вання до злочину. Наприклад, вивчення юридичної літератури, спеціальної літерату-ри (фармацевтичного довідника для одержання інформації про хімічний склад і влас-тивості лікарського препарату), отримання консультацій (порад) від обізнаних осіб тощо. Ст. 67 КПК при розслідуванні злочинів передбачає здійснення такої діяльності, яка б забезпечила виявлення всіх обставин злочину. Встановлення способу готування до злочину має важливу роль у процесі розслідування. Спосіб готування самостійно або в сукупності з іншими доказами, може прямо вказувати на суб'єктивну сторону злочину. З'ясовування способу готування доцільно здійснювати також з метою вияв-лення додаткових відомостей, які стосуються обставин справи, виявлення латентного злочину, одержання відомостей, які являють собою оперативний інтерес. Класифікація способів заподіяння тілесного ушкодження: 1. За формою діяння: а) заподіяння тілесного ушкодження шляхом дії, у тому числі неналежної дії; б) заподіяння тілесного ушкодження шляхом бездіяльності. За-звичай, заподіяння тілесного ушкодження здійснюється в активній формі, першим способом. 2. За методом діяння: а) заподіяння тілесних ушкоджень із використанням клі-матичних умов, особливостей ландшафту, інших об'єктивних чинників (наприклад, хвороби потерпілого); б) заподіяння тілесних ушкоджень за допомогою застосування різноманітних засобів злочину; в) заподіяння тілесних ушкоджень кінцівками, без ви-користання засобів злочину, за допомогою застосування лише фізичної сили; г) запо-діяння тілесних ушкоджень за допомогою тварини. 3. За методом впливу: а) безпосередній вплив – спосіб із застосуванням фізич-ного або хімічного впливу безпосередньо на організм людини; б) опосередкований вплив – спосіб із застосуванням психічного насильства, що опосередковано заподіює тілесне ушкодження. Такі випадки поодинокі. Вони рідко зустрічаються у практиці. На потерпілого здійснюється психічний вплив, і він самостійно вчиняє дію, яка спри-чиняє йому тілесне ушкодження. Наприклад, примушування жертви вистрибнути з вагона поїзда, що рухається на великій швидкості. 4. За характером виду травматичного впливу: удар, тиск, розтягнення, роз-рив, відривання, щипання, крутіння, ламання, поштовх. Сліди злочину є невід'ємним елементом криміналістичної характеристики зло-чину. Як було відзначено М. В. Салтевським: «Сліди злочину – результат відбитка минулого, поданого в дійсному. Це ідеальні й матеріальні відображення, які є джере-лами відомостей, інформації, для пізнання події злочину» [21.c.142]. Особливість криміналістичного джерела інформації про заподіяння тілесного ушкодження є у слідосприймальному об`єкті – тілесній субстанції людини. Сліди, які залишились на тілі людини, з позиції трасологичного інтересу, можна розглядати як: 1) зовнішні й внутрішні соматичні сліди; 2) такі, що змінюються (у тому числі й ско-роминущі); 3) стійкі соматичні сліди. Сліди тілесного ушкодження можуть бути ма-лопомітними через локалізацію у волосистій частині тіла, перебуванні в складках шкіри. Як зовнішнім, так і внутрішнім соматичним слідам властива відносна зміню-ваність. Соматичні сліди можуть змінюватися в результаті регенерації чи субституції , природного процесу загоєння або патологічного розвитку, через медичне втручання. Розібратися в механізмі утворення соматичних слідів часом складно, тому що вони мають біологічну природу. Соматичні сліди виникають через порушення структур-них утворень організму або через порушення фізіологічних процесів у тканинах, що виявляється в утворенні різноманітних слідів – синці, садни, рани, вивихи суглобів, переломи кісток, опіки, розрив чи розтрощення внутрішніх органів, відділення частин тіла. Сліди на тілі можуть виникати, як від впливу предмета на тіло, так і від впливу тіла на предмет. Наприклад, ушкодження може статися внаслідок падіння людини й ударі головою об цеглину, або, навпаки, при ударі цеглиною по голові. У таких випа-дках сліди можуть бути подібними. Криміналістичне розуміння соматичних слідів у медичному й юридичному поняттях будуть ушкодженнями. Тому ушкодження мож-на розглядати як слід злочину, але не в його діагностичному або кваліфікаційному ро-зумінні, а в трасологічному, де слід має властивості інформативності, індивідуальнос-ті й відносної стійкості. Кожному чиннику, який пошкоджує тіло людини, властиві свої не лише сомати-чні, але й інші сліди. Способу вчинення злочину і засобам злочину, у першу чергу, будуть відповідати сліди на тілі людини і на його одязі. У залежності від маси, щіль-ності і форми, конструктивної особливості поверхні знаряддя травми, виду травмати-чного впливу, напряму та кута вдару, сили докладеної енергії буде залежати харак-тер тілесного ушкодження. Ці чинники впливають також і на можливість залишити сліди на одязі людини. Сліди на тілі і сліди на одязі можуть копіювати конфігурацію поверхні контактного предмета, яким спричинили ушкодження. Сліди на одязі люди-ни мають властивість стійкості, для них є характерним більш тривалий ідентифіка-ційний період, ніж для соматичних слідів. Через свою еластичність тканина шкіри може бути неушкодженою. Якщо велика сила удару була сконцентрована на малу площу ділянки тіла, то виникають переломи, може статися відрив внутрішнього орга-ну. Пошкоджуючий вплив тупого знаряддя травми, що має широку площу, як прави-ло, призводить до утворення тріщин, широких поверхневих пошкоджень. При нанесенні ударів руками характерними слідами на тілі будуть: садна, синці округлої або овальної форми. У особи, яка їх завдавала, імовірніше, на тильній сторо-ні пальців в області основної або середньої фаланги, у складках шкіри в області п'яст-кових кісток також можуть бути садни, синці або рани. У міжпальцевих складках, у нігтьовому ложі або під нігтями можуть бути частинки крові, що засохла. Від стис-кання потерпілого безпосередньо нігтями пальців рук у нього можуть виникати садни дугоподібної чи напівмісячної форми, а якщо тиск було здійснено подушечками па-льців – синці. Від сильного удару в живіт або через фізичні особливості жертви і стан її здоро-в'я після удару може відбутися виділення блювотних мас. Дуже рідко відбувається випорожнення з виділенням калу або сечі. Причиною цьому може бути не тільки ті-лесне ушкодження, але й психологічний стрес-фактор (страх). Удар у живіт може спричинити травматичний шок. Типовими для випадків падіння на поверхню будуть: 1) локалізація ушкоджень на двох сторонах тіла. Так, якщо був удар в обличчя або груди, що передував падін-ню, то він залишить слід на передній стороні тіла. Слід від падіння та удару об повер-хню буде з протилежної сторони — на задній поверхні тіла; 2) локалізація ушкоджень на одній стороні тіла, якщо прискорення тілу додавалось не ударом, а поштовхом. Таке падіння схоже з довільним. Характерним наслідком падіння на поверхню у гро-мадян похилого віку є переломи кісток. Слід враховувати, що в момент падіння з ви-соти, тіло може додатково вдаритися об проміжні виступи або перепони. У якості пе-решкоди, що амортизує, можуть виступати дерева, кущі. На таких перепонах можуть залишатися частки епідермісу, волокна одягу, кров. В залежності від щільності грунту, на який відбулося падіння (з урахуванням ма-си тіла і висоти), на ньому може бути вм'ятина. На одязі залишаються частки тієї кон-тактної поверхні, на яку відбулося падіння. Варто враховувати можливість того, що жертва після падіння може повзти або перекочуватися, залишаючи характерні сліди на поверхні грунту й одязі. Тканина одягу при падінні з великої висоти може луснути, як у місцях швів, так і по-за ними. Форму рани обумовлюють поверхня та конструктивні особливості знаряддя тра-вми. Поранення колючим клинком, що має гострі ребра граней, лишає зіркоподібну рану, число променів якої відповідає числу ребер клинка. Колючі рани у залежності від конструктивних особливостей стержня знаряддя, що коле, можуть бути округлої, або щілиноподібної, хрестоподібної форми. Через еластичність шкіри, після витяган-ня клинка, тканини шкіри стуляються, і форма рани може не збігатися з формою по-верхні предмета, що коле. Забруднена поверхня клинка може лишати обідок обти-рання. При введенні голки в тіло людини, слід, що залишається, має вигляд крапкової ранки і може бути непомітним, а голка може пересуватися по тілу, викликаючи хво-робливі відчуття в інших частинах тіла, куди вона не вводилася. Колючим предметом великої довжини можна заподіяти наскрізне поранення. Таке поранення може бути схожим з вогнепальним. При ушкодженні колючо-ріжучими знаряддями травми, на тілі залишаються сліди у вигляді ран щілиноподібної форми, при розходженні країв, рана наближається до овальної форми. Обидва кінці рани мають вид гострих кутів. Якщо колючо-ріжучий предмет має товстий обушок, то один кінець рани буде округлений або мати М-, або П-подібну форму. При введенні або вийманні клинка колючо-ріжучого пред-мета, у залежності від кута удару або тиску на лезо, може утворитися додатковий роз-різ. Забруднена поверхня клинка буде лишати периферичний слід на ушкоджених краях одягу жертви. Рани, заподіяні лезом рублячого знаряддя травми, мають лінійну форму, рівні й гладенькі краї з гострими кутами. Відрізняє їх від ушкоджень колючо-ріжучими предметами відсутність надрізів епідермісу по краях ран та характер ушкодження кіс-ток. Рубана рана може мати подовжено-клиновидну форму, коли вона заподіяна п'ят-кою або носком клинка. При нанесенні удару сокирою під гострим кутом, утворюєть-ся клаптева рана, а удар під кутом менш ніж 150 може залишити плескату рану. Пили лишають на тілі сліди у вигляді ран із нерівними осадженими краями. Проте, можуть зустрічатися сліди у вигляді колючих, тобто неглибоких ран, розташо-ваних на одній прямій або ломаній лінії (у залежності від розведення зубців). У таких випадках, механізмом заподіяння ушкодження був удар, а не зворотно-поступальний рух. На зубцях пилки може знаходитися кров, частинки шкіряного покрову людини, волокна одягу. При заподіянні тілесного ушкодження вогнепальною зброєю пострілом у при-тул, вхідна рана більша за розмірами від кулі через розриваючу дію газів. Краї рани хрестоподібні. Кіптява й частки пороху залишаються на одязі, поверхні шкіри, і про-никають у рановий канал. Краї вогнепальної рани окреслені обідком. Ворсинки одягу і волосся на шкірі людини при близькій дистанції пострілу обпалюються, у деяких випадках можуть змінити колір. При дистанції пострілу 1 – 5 м для рани характерна округла форма, діаметр якої менший за діаметр кулі. Навколо вхідної рани спостері-гається пасок осаднення і пасок обтирання, на якому знаходяться частки мастила, кіп-тяви, металу. Вихідна рана має, в основному, щілиноподібну форму, а її розміри мо-жуть перевищувати розміри вхідної рани. Пояска обтирання й осаднення в неї немає. Хоча, якщо тіло було щільно притиснуте до чого-небудь, пасок осаднення може бути. Дробова зброя може залишати відбитки від пижу. При заподіянні тілесного ушкодження вибуховим пристроєм характерним буде закопчення, обпалення волосся, одягу, потрапляння в тіло часток вибухової речовини або оболонки вибухового пристрою. Від ударної хвилі можуть бути ушкоджені внут-рішні органи, лопнути барабанні перетинки. При відкиданні тіла вибуховою хвилею, людина може вдаритися об різноманітні тупі предмети, і це, відповідно, залишить ха-рактерні сліди. Сліди також можуть утворитися від вторинних предметів вибуху – уламків різноманітних предметів, каміння тощо. При ушкодженні електричним струмом, характер ушкодження залежить від щільності контакту тіла з провідником. Щільний контакт утворює електромітки – сі-рувато-білі або блідо-жовті ушкодження, іноді може відшаровуватися епідерміс, не-щільний – спалювання. Колір електромітки залежить від металу, що входить до скла-ду провідника, й у електромітці може відбиватися форма провідника. Зустрічаються випадки нетипової електоромітки у вигляді саден або синців. При загальній дії на організм високої чи низької температури, ніяких видимих слідів злочину може не бути, тому що процеси, які ушкоджують, відбуваються всере-дині організму. Локальний вплив утворюють опіки. Дія гарячої рідини викликає об-варювання, для якого характерними слідами будуть патьоки. При безпосередньому контакті з предметом, що опікає, на шкірі утворюється опік за формою контактного предмета. Локальна дія холоду утворить обмороження, що може бути схоже на опік. Асфіксія від удавлення руками лишає на шиї сліди у вигляді синців у місцях ти-ску пальців, напівмісячні садна від нігтів. Якщо задушення руками відбувалося шля-хом закриття носа і рота, то садна й синці в жертви будуть локалізуватися в цій облас-ті обличчя. Від сильного тиску на губи, на їхній внутрішній поверхні будуть ушко-дження від зубів. На самому предметі, яким душили, можуть бути сліди крові від кро-вотечі з носа або губів, слинні виділення з порожнини рота, слизові виділення з носа. При заподіянні тілесного ушкодження лікарськими засобами, сильнодіючими речовинами або отрутами, іншими хімічними речовинами, сліди злочину знаходяться в каузальному зв'язку з їхньою формою (агрегатним станом – тверді, рідкі, м'які, газо-подібні речовини), із способом їх потрапляння до організму, стадією їх руху в органі-змі й дозою речовини. Спосіб потрапляння речовин до організму поділяється на дві основні групи: 1) ентеральні – через шлунково-кишковий тракт; 2) парентеральні – минаючи травний тракт. У свою чергу, ентеральні способи введення: а) через ротову порожнину – перорально; б) у пряму кишку – ректерально. Парентеральні способи введення в організм: а) через органи дихання; б) через шкірні покрови; в) через сли-зові оболонки; г) шляхом ін'єкції [29.c.14-15]; д) через матку. У медичній літературі розрізняють декілька стадій просування лікарської речовини в організмі: всмокту-вання (абсорбція), розподіл у кров'яному річищі або тканинах організму, біотрансфо-рмація, виділення з організму [29.c.22-23]. Аналогічними будуть стадії руху в органі-змі сильнодіючих речовин та отрут. Хоча, від дози речовини й її хімічних особливос-тей залежить фізіологічна реакція організму та патологічні зміни. Обставини, які ви-ще зазначені, завжди треба враховувати при пошуку слідів злочину. Так, залишки ре-човини, що ушкоджує, можуть бути виявлені на руках жертви або особи, яка вчинила злочин; у кутах рота жертви; у залишках їжі або пиття, якщо вони потрапили в орга-нізм перорально. Якщо вони вдихались, то в атмосферному повітрі може міститися отруйна речовина. Сильнодіюча речовина, отрути, лікарські засоби можуть бути ви-явлені на стінках шприца, спринцівки, в їх упаковці або на її частинах (уламках, про-бці). При цьому залишки упаковки можуть викидатися у відро для сміття, у вікно, за-лишатися для подальшого використання в побуті. Внаслідок природних біологічних виділень, що виробляє організм людини, вміст речовини, що ушкоджує, може знахо-дитися на постільній або нижній білизні жертви. Речовини можуть виділятися не тільки з потом, але й із сечею, каловими і блювотними масами, і це зумовлює необ-хідність дослідження місць (посуду), де (куди) відправляються природні потреби. У разі попадання на шкіру кислоти або луги утворюються опіки. При заподіянні тілесного ушкодження за допомогою нацьковування собаки ха-рактерними соматичними слідами будуть рвані рани, сліди зубів тварини, подряпини від кігтів. Локалізація ушкоджень, в основному, буде на кінцівках, на обличчі та шиї людини. Безпосередньо в рані людини може бути шерсть тварини. Сам одяг жертви може бути розірваний, місцями прокушений. Через тісний контакт людини з твари-ною, на одязі жертви залишається ворс або смух, сліди лап, слинні виділення, частки запаху, кров самої тварини, якщо людина чинила відповідний опір. Можливі випадки заподіяння тілесного ушкодження дрібними тваринами, плазунами (зміями, пацюка-ми, кішками тощо.) У таких випадках злочинці використовують природні особливос-ті тварин. Наприклад, один респондент, із числа співробітників ОВС, навів приклад із практики, коли особа, використовуючи інстинктивне випускання пазурів кішки, ки-нула її в обличчя жертви. В результаті було заподіяно тяжке тілесне ушкодження – травма ока. Характерними слідами злочинів, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень, є сліди крові. Самі по собі сліди крові мають велике значення в пізнанні окремих епі-зодів події злочину. Іноді, характерні особливості слідів крові можуть бути єдиним доказом якого-небудь факту. У криміналістичному аспекті сліди крові докладно ви-вчалися В. І. Шикановим [30], Л. В. Станіславським [31]. Аналіз робіт вищевказаних авторів дозволяє дати стислу характеристику слідів крові в залежності від механізму їхнього утворення. При заподіянні тілесних ушкоджень можуть бути такі види слідів крові: 1) калюжі (скупчення) – в основному, утворюються на тому місці, де знаходив-ся потерпілий із тілесними ушкодженнями протягом визначеного часу. При цьому, у калюжах крові можуть бути «сховані» інші речові докази; 2) просочування – скуп-чення крові, яка усотувалась у тканину, грунт, пісок тощо; 3) затечи – сліди крові, що утворились при попаданні в щілину між двома поверхнями, які не просочуються; 4) патьоки – сліди, залишені кров'ю при стіканні її по похилій або вертикальній поверх-ні, в результаті впливу власної сили тяжіння. За формою і напрямком патьоків мож-ливо встановити позу, при якій було отримано тілесне ушкодження, почерговість ті-лесних ушкоджень; 5) краплі як сліди утворюються при поступовому накопиченні маси, утримуваної силою поверхневого натягу, із наступним відривом від поверхні, як тільки вага крові перевищить силу поверхневого натягу по периметру відриву. Звичайно крапля крові більш 0,7 см у діаметрі; 6) бризки – вага крові, менша від сили поверхневого натягу по периметру відриву; 7) мазки – сліди крові, що утворюються при ковзному торкаючому опорі предметів; 8) відбитки – сліди крові, що утворюють-ся в результаті статичного повного або часткового контакту предметів. Термін «пляма крові» рекомендується використовувати у випадку, коли важко визначити вид сліду крові. У деяких випадках матеріальні сліди злочину можуть утворитися в результаті дій потерпілого. Деякі потерпілі після заподіяння їм тілесного ушкодження, у тому числі й небезпечного для життя, вихоплювали з рук злочинця, піднімали з землі або власноручно виймали з рани знаряддя злочину. Тому на знарядді злочину можуть бу-ти сліди рук потерпілого. Треба враховувати, що при визначених обставинах, сліди рук потерпілого можуть залишатися на засобах злочину завчасно до його вчинення. Наприклад, коли майбутня жертва і злочинець користуються при спільному прожи-ванні, роботі, прийманні їжі тим самим предметом. Слід зазначити, що крім зовнішніх слідів заподіяння тілесних ушкоджень, у лю-дини можуть бути внутрішні соматичні сліди. Для їх виявлення необхідно проводити спеціальне медичне обстеження. Ідеальні сліди злочину складають значну частину доказів у справах про навмис-не заподіяння тілесних ушкоджень. Джерелами ідеальних слідів можуть виступати потерпілий, обвинувачений, свідки. Коло свідків, які можуть проходити по криміна-льній справі широке, тому що крім очевидців злочину ними можуть бути: 1) сусіди, котрі чули сварку, заклики про допомогу; 2) особи, які надали свій телефон або само-стійно за чиїм-небудь проханням викликали швидку допомогу або міліцію; 3) особи (сусіди, перехожі), які надали першу допомогу жертві; 4) водії автотранспорту, які доставляли жертву в медичний заклад; 5) родичі, як жертви злочину, так злочинця; 6) в окремих випадках, колеги і товариші по службі, до яких може звернутися жертва з проханням інформувати адміністрацію про причину її неявки на роботу; 7) товариші по службі, адміністрація за місцем роботи обвинуваченого, до яких той міг звернути-ся з проханням узяти його на поруки трудового колективу, розказавши їм про обста-вини вчиненого ним злочину; 8) близькі знайомі, які відвідали жертву за місцем ліку-вання; 9) «кредитори» жертви злочину, які фінансують сплату медичної допомоги, придбання лікарських препаратів; обвинуваченого, при фінансуванні юридичної до-помоги, наданні позики для відшкодування збитків; 10) знайомі, перед якими злочи-нець бравував своїм проступком або радився з ними про те, як йому повести себе да-лі; 11) члени бригади швидкої допомоги, медичний персонал лікувального закладу, хворі, які контактують із жертвою; 12) персонал найближчої до місця події полікліні-ки, аптеки, ветеринарної лікарні у які могли звертатися з проханням про надання першої допомоги, консультуватися, придбати джгут, перев'язувальні засоби, ліки то-що. Не можна стверджувати, що наведені нижче дослідницькі результати розгляда-ються як детермінант протиправної поведінки. Проте, здається, що підсвідоме або ус-відомлене розуміння злочинцем своєї фізичної переваги над жертвою, здійснює якийсь вплив на варіанти поведінки. Так, результати досліджень виявили, що в біль-шості випадків – 57% злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень вчиня-лось чоловіками по відношенню до чоловіків. У таких випадках жертва злочину в ос-новному старше за віком – 65 %, молодша – 35 %, а різниця у віці складала: до 5 років – 33%; від 5 до 10 років – 20%; від 10 і більше років – 47%. Значний відсоток тілес-них ушкоджень заподіювався чоловіками стосовно жінок – 30%. При цьому жінка-жертва була старша за віком – 45%, молодша – 55%, а різниця у віці складала: до 5 років – 46%; від 5 до 10 років – 25%; від 10 і більш років – 29%. 6% злочинів скоюва-лося жінками стосовно до чоловіків. Чоловіки-жертви були старші за віком – 73%, молодші – 27%, а різниця у віці складає: до 5 років – 47%; від 5 до 10 років – 19%; від 10 років і більше – 34%. 7% злочинів було вчинено жінкою у відношенні до жінки. З них 70% – жертв були старше за віком, 30% – молодші, а різниця у віці складала: до 5 років – 26%; від 5 до 10 років – 28%; від 10 і більш – 46%. Безпосередньо розглядаючи особистість потерпілого, слід зазначити, що в біль-шості випадків потерпілий і обвинувачений раніше були знайомі або знаходилися в родинних чи подружніх стосунках. Рідше потерпілий і злочинець не були знайомі один з одним. При цьому, коли жертва й особа, яка заподіяла їй тілесне ушкодження, раніше знали один одного, то 19 % зазначених осіб відчували обопільно неприязне відношення, а 14 % були один з одним у сварці. Жертвами тілесного ушкодження, в основному, стають особи у віці від 30 до 50 років – 52%. У інших випадках: від 20 до 30 років – 18%; від 50 до 60 років – 17%; понад 60 років – 7%; від 16 до 20 років – 3%; від 14 до 16 років – 2%; від 10 до 14 ро-ків – 0,5%; до 10 років – 0,5%. 12% жертв тілесного ушкодження мали базову загальну середню освіту, 65% – повну загальну середню освіту. 6% осіб, яким заподіяли тілесне ушкодження, мали освітньо-кваліфікаційний рівень молодший спеціаліст, а 9% – спеціаліст. При порів-нянні освітнього рівня жертви й злочинця, відзначається більш високий освітній рі-вень серед перших. За своєю соціальною приналежністю жертвами тілесного ушкодження були: 1) робітники – 35%; 2) особи без визначеного роду діяльності, занять – 22%; 3) пенсіо-нери – 19%; 4) службовці – 16%; 5) студенти – 8%. З 46 професій (посад) жертв тілесного ушкодження найчастіше були: зварюва-льник, слюсар, продавець, охоронець, маляр, лікар і водій. На момент заподіяння тілесного ушкодження 37% потерпілих були в стані алко-гольного сп'яніння. А для 46% жертв злочину, характерним був сімейний стан: не-одружений (незаміжня), розведений (розведена), вдівець (вдова). Узагальнюючи результати, які свідчать про поведінку потерпілого до моменту заподіяння йому тілесного ушкодження, були отримані такі дані: потерпілий ображав особу, яка заподіяла йому тілесне ушкодження, або іншу особу – 29%; фізичний вплив у відношенні будь-кого першим починав потерпілий – 21%; сварку першим починав потерпілий – 15%; потерпілий чіплявся до будь-кого – 14%; 21% – варіанти різноманітної поведінки. Наприклад, нейтральна поведінка потерпілого, всякі право-мірні вимоги, висловлювання зауважень щодо аморальної або неправомірної поведі-нки кого-небудь, надмірне наставництво і виховання, втручання в розмову, розніман-ня бійки, відмова готувати їжу, зробити покупку, надати що-небудь, загравання до інших осіб, не реагування на зроблене йому зауваження, обман, скоєння крадіжки тощо. Нейтральна поведінка жертви зустрічається значно рідше ніж інші види пове-дінки. У тих випадках, коли слідством буде встановлено факт нейтральної поведінки жертви, може сформуватися судження про безмотивний злочин. Але, оскільки мотив є внутрішньою психологічною причиною поведінки особи, яка вчинила злочин, і мо-же знаходитися у взаємозв'язку з можливою психічною аномалією або патологією особи, його інтелектуальними особливостями, то він може бути абсурдним, чітко не вираженим. При нейтральній поведінці жертви, формуванню мотиву злочину може передувати будь-яка подія, не пов'язана зі злочином, але вона може викликати в осо-би, яка вчинила злочин, емоційну нестійкість, агресію. Або ж у результаті менталіте-ту, суб'єктивного сприйняття подій, неправильного розуміння та тлумачення поведін-ки жертви, відбувається мотивація протиправної поведінки. У таких випадках ані сві-дки, ані жертва злочину не можуть давати показання про мотив поведінки особи, яка скоїла злочин, і встановлення мотиву заподіяння тілесного ушкодження ускладню-ється. Після заподіяння тілесного ушкодження більшість жертв (91%) припиняють ак-тивну діяльність, намагаються залишитися на самоті, надати собі самостійно першу допомогу, закликають на допомогу інших осіб. Через сильне душевне хвилювання, стрес або страх, відразу після заподіяння тілесного ушкодження 5% жертв бігли (йшли) з місця, де їм було безпосередньо заподіяно тілесне ушкодження. Іноді, прой-дені ними пішки відстані були досить значними, а деякі жертви користувалися різни-ми видами транспорту. 4% жертв після заподіяння їм тілесного ушкодження продов-жували активні дії. В основному вони виражалися в спробі забрати знаряддя злочину, вчинити фізичне насильство у відношенні злочинця. 3% потерпілих погрожували фізичною розправою або іншою помстою особі, яка заподіяла їм тілесне ушкодження. Погроза здійснювалася як безпосередньо самою жертвою, так і її родичами, подружжям або знайомими. Успіх розслідування будь-якого злочину визначається знаннями не тільки кри-мінально-правової, але й криміналістичної сутності злочину. Криміналістична харак-теристика злочину як інформаційна модель носить допоміжний характер і не виклю-чає індивідуальності, особливостей окремого злочину. Тому, криміналістичну харак-теристику умисно заподіяних тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень слід розглядати як загальну ймовірну інформаційну модель злочинів, а отже, і використо-вувати як орієнтуючу інформацію. 1.2. Постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин У філософії і психології діяльність розглядають як процес перетворення дійсно-сті, відношення людини до навколишнього світу. У діяльності людина реалізує по-ставлену перед собою мету, що відповідає її потребам . У рамках злочинної поведінки в криміналістиці розглядається злочинна діяльність. М. В. Салтевський пише: «Дія-льність – акт зовнішнього впливу суб'єкта на матеріальне середовище, явища, особис-ті й суспільні відносини. Тому, досліджуючи механізм злочину, потрібно використо-вувати діяльний підхід, що дозволяє вивчати об'єкти, явища й їхню взаємодію в аспе-кті діяльності суб'єктів злочину» [21.c.87]. Структурно злочинна діяльність складаєть-ся з таких елементів: суб'єкти, мета, предмет посягання, сама злочинна поведінка, об-становка та результат. Предметом науки криміналістики є вивчення закономірності злочинної поведінки. Проте, уявляється очевидним, що діяльність особи, яка вчинила злочин як усвідомлений процес, у якому реалізуються потреби і здійснюється постав-лена мета, не припиняється моментом вчинення злочину. Оскільки особа, яка вчини-ла злочин, несе кримінальну відповідальність за те, що вчинила, то вона, відповідно, здійснює певну діяльність, яка знаходиться в каузальному зв'язку зі скоєним нею зло-чином і діяльністю правоохоронних органів по розкриттю та розслідуванню цього злочину. До того ж, не завжди вчинене злочинне діяння реалізує мету і задовольняє бажання (потреби) особи, яка його вчинила. Незважаючи на те, що злочин може бути закінченим, особа може продовжувати здійснювати діяльність, спрямовану на досяг-нення бажаного результату, який задумано. У особи можуть з'явитися інші наміри, нова мета, яка перебуває у причинно-наслідковому зв'язку зі вчиненим злочином. У свою чергу, це визначає особливості діяльності по розкриттю і розслідуванню злочи-ну, що є предметом криміналістики. Ось чому необхідно розглядати не тільки зло-чинну, але й постзлочинну діяльність особи, яка вчинила злочин. У структурі злочин-ної діяльності криміналісти розглядають дії по підготовці, вчиненню і приховуванню злочину. Хоча, буде не зовсім правильним, навіть у криміналістичному розумінні, той спосіб приховування злочину, який не охоплений єдиним наміром із способом готу-вання і вчинення злочину, розглядати в обсязі криміналістичного поняття способу злочину, у якості етапу саме злочинної діяльності. Оскільки діяльність по прихован-ню злочину здійснюється після його вчинення, то вона є нічим іншим як постзлочин-ною діяльністю. Саме тому, в цій роботі, способи приховання злочину не розгляда-ються традиційно в розділі криміналістичної характеристики злочину. Остання є ін-формаційною моделлю самого злочину і не містить у собі елементи постзлочинної діяльності. Постзлочинна діяльність – це діяльність особи після вчинення злочину, яка знаходиться в каузальному зв'язку зі скоєним нею деліктом. Вона не обмежується ра-мками способів приховування злочину або протидією розслідуванню. Її слід розгля-дати в двох аспектах: по-перше, постзлочинна діяльність особи до моменту діяльнос-ті правоохоронних органів щодо встановлення ознак злочину, його розкриття і роз-слідування (тобто у період латентності делікту); по-друге, постзлочинна діяльність особи з моменту початку процесуальної діяльності правоохоронних органів щодо встановлення ознак злочину, його розкриття і розслідування. Двуаспектність розгляду постзлочинної діяльності має істотне значення. Наприклад, із моменту початку діяль-ності правоохоронних органів спосіб приховування злочину слід розглядати вже як протидію, (тому що особа здійснює свою діяльність, спрямовану на приховування злочину всупереч, проти діяльності правоохоронних органів), а це потребує розробки відповідної слідчої тактики. Не слід недооцінювати значення встановлення постзло-чинної діяльності особи в період латентності вчиненого нею делікту. Як відзначив Б.Я. Петелін: «постзлочинна поведінка особи має пізнавальне і доказове значення для виявлення суб'єктивної сторони злочину...» [32. c.60]. Суб'єктивна сторона злочину нематеріальна за своєю природою, але вона може виявлятися зовні (залишаючи сліди) вже і після вчинення (закінчення) злочину. Це обумовлює необхідність встановлюва-ти постзлочину діяльність особи, яка вчинила протиправне діяння, в ході слідства. В окремих випадках, у злочинах проти особистості, саме постзлочинна діяльність буде відображати суб'єктивну сторону злочину. Так, С.В. Бородін писав: «... у тих випад-ках, коли особа, яка заподіяла потерпілому тілесні ушкодження, перешкоджає надан-ню медичної допомоги, усвідомлюючи, що це може призвести до його смерті, пови-нна наступити відповідальність за вчинення навмисного вбивства» [33.c.208]. М.Й. Коржанський обгрунтовано вважає, якщо суб'єкт вчинив посягання на здоров'я поте-рпілого (заподіяв тілесні ушкодження) і після цього лишив його в небезпечному для життя стані, то він вчинив посягання на два безпосередніх об'єкти одночасно – на здоров'я і на життя. Залишення в небезпеці є самостійним складом злочину. Якщо ж винний, маючи намір вбити потерпілого, лишає його ще живого в небезпечному для життя стані, то діяння є посяганням лише на життя, тобто на один об'єкт. Залишення в небезпеці в цьому випадку є продовженням посягання на життя, й іншого злочину тут немає [34.c.47]. Постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин, до початку діяльності пра-воохоронних органів може мати вираження у приховуванні злочину, виявленні зло-чину, діяльному розкаянні. Розглянемо типові способи приховування злочинів у період латентності делі-кту. 1. Замовчування – виражається в повному або частковому нерозголошенні об-ставин події злочину. При частковому замовчуванні особа повідомляє, як правило, знайомим, родичам якусь частину події злочину, не розголошуючи основної обстави-ни. Наприклад, «... я побився на вулиці...», не кажучи через що, з ким, який результат бійки. 2. Ховання слідів або засобів злочину, що, звичайно, здійснюється за місцем проживання, біля будинку або в його околицях, у місцях звичного перебування осо-би, яка вчинила злочин, її щоденного пересування (пішки або на транспорті). 3. Знищення слідів або засобів злочину, як спосіб приховування злочину вира-жається у такому фізичному (хімічному) видозмінюванні слідів або засобів злочину, коли їх початкова форма, колір, властивість, вміст стануть безпосередньо невпізнан-ними або неспостережливими. 4. Трансформація – це спосіб, при якому частково видозмінюються сліди або за-соби злочину. При цьому вони залишаються такими, які впізнаються і спостерігають-ся, але не можуть бути ідентифікованими чи ідентифікуючими об'єктами. Наприклад, злом або сточування леза ножа, яким було заподіяно тілесне ушкодження, розведення оцтової есенції до безпечної її концентрації тощо. 5. Введення в оману – виражається у поширенні (повідомленні) неправдивої або частково перекрученої інформації про справжній мотив, мету, обставини злочину. Цей спосіб приховування злочину зустрічається досить часто. Його використовують як особа, яка вчинила злочин, так і свідки, потерпілі. В основному, цей спосіб прихо-вування злочину застосовують у відношенні до свідків, які не були очевидцями зло-чину, до друзів або родичів, медичного персоналу, з метою формування в них пере-конання у відсутності події злочину. Наприклад, повідомлення інформації про те, що потерпілий впав сам, і його ніхто не бив і не штовхав. 6. Перешкоджання – спосіб приховування злочину, який може виражатися в ак-тивній та пасивній формі. Перешкоджання являє собою створення різноманітних пе-репон щодо з'ясування й одержання інформації про злочин. Типовим прийомом пе-решкоджання є обривання телефонних проводів або виведення з ладу телефонного апарату, обмеження свободи дій жертви злочину або інших осіб, перешкоджання входу до житлового приміщення медичного персоналу, сусідів. Як форму психічної перешкоди з'ясовуванню і повідомленню інформації про злочин можна розглядати погрозу. Погроза може висловлюватися, як жертві злочину, так й іншим особам, які мають інформацію про злочин. 7. Інсценування є комбінованим способом приховання злочину. Воно полягає в створенні хибних слідів і поширенні неправдивої інформації. Найчастіше воно вира-жається в тому, що особа, яка вчинила злочин, сама або за допомогою інших осіб за-подіює собі тілесні ушкодження (в основному, легкі за ступенем тяжкості) і розпові-дає про свої дії як про заходи необхідної оборони. Зустрічаються випадки, коли зло-чинці розривають свій одяг, вимазують його своєю кров'ю, демонстративно симулю-ють наявність у себе ушкоджень або хворобливих відчуттів тощо. 8. Благання (умовляння). Цей спосіб приховування злочину зустрічається досить часто щодо злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень. Особа, яка вчинила злочин, звертається з проханням до жертви не повідомляти про те, хто заподіяв їй тілесне ушкодження, не заявляти в міліцію про злочин. У жертви просять пробачення, кають-ся, пропонують грошову винагороду або іншу матеріальну вигоду. Подібні діяння можуть відбуватися й по відношенню до свідків або осіб, які зацікавлені в стані здо-ров'я жертви, по відношенню медичного персоналу. Цей спосіб приховування злочи-ну є психічним впливом але без погроз і шантажу. Відбувається свого роду «угода», що сприяє приховуванню злочину. Якщо способи приховування злочину традиційно вивчалися в криміналістиці й розглядалися в методиці розслідування в межах способу злочину, то про інші елемен-ти постзлочинної діяльності згадувалося рідко. Так, наприклад, особа, яка умисно за-подіяла тілесне ушкодження, може здійснювати діяльність спрямовану не на прихо-вування, а навпаки на виявлення злочину. Ця діяльність може виражатися: а) у повід-омленні про те, що трапилося, по телефону (виклик міліції, швидкої допомоги); роз-повіді про те, що відбувалося родичам, знайомим; передача записки посильним тощо. Узагальнення судової і слідчої практики виявило, що 20% осіб, які умисно заподіяли тілесне ушкодження, після злочину розповідали про те, що трапилося, родичам, сусі-дам, колегам; б) у явці з повинною, яку здійснили 7% осіб, що умисно заподіяли тяж-кі і середньої тяжкості тілесні ушкодження. Постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин, може виражатися в наданні допомоги потерпілому. Результати дослідження свідчать, що 14% осіб, які умисно за-подіяли тілесне ушкодження, після вчинення злочину надавали допомогу потерпіло-му. Наприклад, викликали швидку допомогу, самостійно надавали першу допомогу (промивали або перев’язували рани, зупиняли кровотечу), купували лікарські засоби, створювали потерпілим різноманітні сприятливі для здоров'я умови тощо. Стосовно до вивченої категорії кримінальних справ, постзлочинна діяльність особи з моменту початку діяльності правоохоронних органів, в основному, виража-ється: у нейтральній поведінці особи (бездіяльності); у сприянні чи, навпаки, протидії правоохоронним органам; у реабілітаційній поведінці особи, яка вчинила злочин. Для нейтральної поведінки особи властива зовнішньо пасивна форма реагування на діяльність правоохоронних органів щодо розкриття й розслідування вчиненого нею злочину. Особа не виявляє інтересу до стану здоров'я жертви, їй байдуже, які по-казання буде давати потерпілий, і чи заявить він про злочин, виявляє байдужність до процесуальної діяльності працівників правоохоронних органів. Характерним для нейтральної поведінки є: 1) залишення свого способу життя й особистого ставлення до жертви злочину без змін; 2) нез’явлення на виклики в органи дізнання або слідст-ва; 3) підписування процесуальних документів без ознайомлення з їх змістом; 4) від-мова від ознайомлення з матеріалами кримінальної справи; 5) неспростування дока-зів, показань інших осіб, які суперечать його власним; 6) ігнорування своїми правами підозрюваного, обвинуваченого. Така поведінка властива для незначної категорії осіб, які заподіяли тілесне ушкодження. Це, як правило, особи, які страждають хроні-чним алкоголізмом, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, особи з низьким прожитковим рівнем прибутку й особи, у яких були тривалі конфліктні міжособистісні стосунки в сім'ї. Така поведінка потребує від працівників правоохо-ронних органів критичної оцінки показань цих осіб, здійснення відповідних тактич-них прийомів при проведенні слідчих дій, вирішення питання про звільнення обви-нуваченого від сплати юридичної допомоги через малозабезпеченість. При безпосе-редньому спостереженні за поведінкою таких осіб, може виникнути сумнів щодо їх нормального психічного стану, а це потребує призначення психіатричної експертизи. До типових способів сприяння розслідуванню злочину по справах про навми-сне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень відносяться: 1. Свідчення особи, стосовно вчиненого ним діяння. Аналіз матеріалів криміна-льних справ виявив, що 20% підозрюваних і обвинувачених змінюють свої показан-ня, з них 7% змінюють показання після зустрічі з адвокатом. Вивчення взаємозв'язку фактів визнання своєї провини обвинуваченим із фактом міжособистісних стосунків його з жертвою, а також способом заподіяння тілесного ушкодження виявило такі за-кономірності: 1) коли тілесне ушкодження було заподіяне із застосуванням яких-небудь засобів, то вина була визнана - 41%, визнана частково - 30%, не визнана - 29%; 2) коли тілесне ушкодження було заподіяне без їх застосування, обвинувачені визна-вали вину - 28%, визнавали вину частково - 21%, не визнавали вину - 51%; 3) у випадку, коли потерпілий і обвинувачений знаходяться в родинних або подруж-ніх зв’язках, вина у вчиненні злочину визнавалася - 50%, визнавалася частково - 20%, не визнавалася - 30%; 4) у випадку, коли потерпілий і обвинувачений раніше знали один одного, обвину-вачені визнавали вину - 36%, визнавали частково - 28%, не визнавали - 36%; 5) коли обвинувачений і потерпілий не були знайомі, і конфліктна ситуація виникла випадково, обвинувачені визнавали вину - 32%, визнавали частково - 21%, не ви-знавали - 47%. Дані, що зазначались вище, дозволяють зробити висновок про ступінь більшої можливості визнання обвинуваченим своєї вини у випадку, якщо обвинувачений зна-ходиться в родинних або подружніх стосунках із жертвою, або коли тілесне ушко-дження було заподіяне із застосуванням будь-яких засобів злочину. Це необхідно враховувати при плануванні й організації розслідування злочину. 2. Добровільна видача носильних речей, що мають сліди злочину, інших речових доказів по справі. 3. Клопотання про проведення яких-небудь додаткових слідчих дій, призначення додаткової експертизи тощо. Це спосіб сприяння розслідуванню злочину, виходячи з розуміння, що встановлення істини є метою і завданням слідства. Вказівки обвинува-ченого на неповноту, помилки слідства лише сприяють цьому. 4. Добровільне відшкодування збитків. Аналіз судової і слідчої практики виявив типові способи протидії розкриттю і розслідуванню злочинів. Розглянемо їх. 1. Відмова підозрюваного, обвинуваченого давати показання. В окремих випад-ках підозрювані, обвинувачені дають свідчення, але відмовляються підписувати про-токол допиту. 2. Приховування слідів або засобів злочину. 3. Зміна місця звичайного перебування, тобто не з’явлення за місцем роботи, проживання, дозвілля, що супроводжується відхиленням від явки в правоохоронні органи. Для цього способу характерні такі прийоми як: а) виїзд у ближнє або дальнє зарубіжжя; б) проживання в знайомих або родичів; в) перебування в закинутих жит-лових або підсобних приміщеннях. Слід зазначити, що в тому випадку, якщо тілесне ушкодження заподіяне по від-ношенню до родича, чоловіка, знайомого, то злочинець намагається з'ясувати стан здоров'я жертви і, в основному, підтримує зв'язок із будь-ким із раніше знайомих йо-му осіб. Наприклад, обвинувачений Н. після вчинення злочину сімнадцять діб пере-ховувався від органів дізнання. Завдавши тілесне ушкодження своїй матері, він добу просидів у підвалі багатоповерхового будинку, в якому мешкав, а коли настали сутін-ки пішов до своїх друзів, у будинок навпроти. Про стан здоров'я матері довідувався по телефону, підтримуючи зв'язок лише зі своїм молодшим братом. 4. Знищення або трансформація слідів або засобів злочину. Цей спосіб протидії зустрічається, в значній мірі, рідко, тому що, в основному, це спосіб приховування латентного злочину. 5. Знищення або пошкодження процесуальних документів носить одиничний характер, але зустрічається у практиці. Для цього злочинці користуються різноманіт-ними прийомами. Наприклад, розривають протокол слідчої дії, з'їдають його, вики-дають кримінальну справу в розчинене вікно, заливають процесуальний документ чо-рнилом або водою, заштриховують окреме слово або фрази у протоколах. Трапля-ються випадки знищення або пошкодження речових доказів. 6. Висловлювання різноманітних погроз на адресу жертви злочину або близьких їй осіб, з метою примусити її забрати заяву, дати неправдиві показання, відмовитися від дачі показань, від проходження судово-медичної експертизи, від заяви цивільного позову. 7. Висловлення погрози на адресу свідків, з метою примусити їх до дачі неправ-дивих показань. 8. Шантажування жертви злочину (або свідків) з числа родичів висловленням наміру вчинити суїцид, заподіяти собі тілесне ушкодження. Так, наприклад, обвину-вачена О., яка заподіяла тяжке тілесне ушкодження своїй матері, заявила їй, що у разі, якщо та не забере заяву з міліції, то вона покінчить життя самогубством, тому що не бажає сидіти за гратами. 9. Переконання жертви, яка є родичем або подружжям, у доцільності забрати за-яву, змінити показання, мотивуючи це тим, що у випадку його (її) засудження до по-збавлення волі сім'я розпадеться, матеріальне становище погіршиться тощо. 10. Надання чи обіцянка жертві або особам, які зацікавлені у стані здоров'я жер-тви, а також свідкам коштів або інших матеріальних вигод за умови, якщо жертва за-бере заяву, вони змінять свої показання або дадуть неправдиві свідчення, жертва від-мовиться від проходження судово-медичної експертизи. 11. Перешкоджання проходженню в приміщення для проведення слідчої дії. На-приклад, під час бійки в барі було заподіяно тілесне ушкодження одному з відвідува-чів. Охоронець бару, за розпорядженням адміністратора, закрив усі двері бару, чим перешкодив оперативно-слідчій групі провести огляд місця події. 12. Поведінка, яка дезорганізовує проведення певної слідчої дії. 13. Відмова від проходження експертизи або надання зразків для порівняльного дослідження. 14. Симуляція або аггравація обвинуваченим хвороби, з метою затягнути слідст-во. 15. Фальсифікація, яка на етапі постзлочинної діяльності найчастіше здійсню-ється у формі підміни. Наприклад, підозрюваний добровільно видає в якості засобу злочину ніж, яким тілесне ушкодження не заподіювалося, не вказавши на справжнє знаряддя злочину. Реабілітаційна поведінка особи, яка вчинила злочин, на етапі його постзлочинної діяльності спрямована на зміну свого способу життя, поліпшення міжособистісних стосунків із жертвою злочину, працевлаштування тощо. Залишається нез`ясованим питання про те, чи є реабілітаційна поведінка глибоко усвідомленим актом, або ж во-на спрямована лише на задобрювання потерпілого, на встановлення обставин, які по-м'якшують відповідальність, чи на отримання формальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, в результаті зміни обставин, відповідно до ст. 7 КПК. Розгляд постзлочинної діяльності в методиці розслідування злочинів про заподі-яння тілесних ушкоджень має суттєве значення. Постзлочинна діяльність по-перше, може свідчити про суб'єктивну сторону злочину, викривати винного в неправді; по-друге, знання (прогнозування) можливої постзлочинної поведінки на стадії розкриття й розслідування злочину буде сприяти оптимальній організації розслідування, прове-денню превентивних заходів, які стосуються постзлочинної діяльності особи, що вчинила злочин і не сприятиме слідству, уникненню несприятливих слідчих ситуацій. Встановлення і фіксація слідів (у широкому їх розумінні) постзлочинної діяльності особи може вказувати: 1) на самий факт вчинення особою злочину (наприклад, напи-сана обвинуваченим записка, у якій він звертається до потерпілого з проханням виба-чити його); 2) на осіб, які можуть бути свідками в справі (наприклад, у випадку, коли особа, після вчинення злочину розповідає про обставини заподіяння тілесного ушко-дження знайомим, родичам, сусідам); 3) на мотив злочину (наприклад, обвинуваче-ний, не змінюючи відношення до потерпілого, продовжує виражати своє неприязне ставлення до нього або заявляє, що потерпілий заслуговує набагато більше, ніж запо-діяне йому тілесне ушкодження); 4) на мету злочину (наприклад, обвинувачений каже своїм сусідам: «Хотів його вбити, шкода, що мені не вдалося.»). Слід також відзначити, що постзлочинна діяльність може бути: 1. Деліктною: а) криміналізованою – наприклад, вчинення дій, за які передбачена кримінальна відпо-відальність за ст. 386 КК (Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, примушен-ня їх до відмови від дачі показань, або, навпаки, дати неправдиві показання, підкуп цих осіб або погроза помстою за раніше дані показання), за ст. 343 КК (Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу); б) адміністративної юрисдикції – наприклад, вчинення дій, за які передбачена адміністративна відповідальність за ст. 185 КУпАП (Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника мі-ліції). 2. Неделіктною – наприклад, обман слідчого, дезорганізація проведення слід-чих дій, ухилення обвинуваченого від явки до ОВС, або приховування ним місця сво-го фактичного проживання тощо. Відповідно, встановлення деліктної постзлочинної діяльності потребує свого ви-рішення у порядку, передбаченому законодавством, а саме порушення кримінальної справи, вживання заходів, які забезпечують безпеку учасників кримінального судо-чинства тощо. Неделіктна постзлочинна діяльність може викликати необхідність змі-ни слідчої тактики, застосування складних тактичних прийомів при проведенні слід-чих дій. 1.3. Слідчі ситуації по справах про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень Вченими-криміналістами приділяється велика увага розгляду питання про сут-ність слідчої ситуації та її значення в методиці розслідування злочинів. О.Н. Колесні-ченко дав перше теоретичне визначення слідчої ситуації й інтерпретував її як харак-теристику об'єктивного становища у розслідуванні злочину, обумовленого, в першу чергу (але не тільки), наявністю доказів й оперативної інформації [35.c.16]. В.П. Бахін визначив слідчу ситуацію як сукупність даних про подію злочину й обставини, які характеризують умови (обстановку) його розслідування на конкретно-му етапі, що обумовлюють вибір засобів і методів встановлення істини в справі [36.c.19]. Ним було відзначено, що в слідчій ситуації необхідно розрізняти її об'єкти-вний зміст (реальну сукупність складових елементів) і стан (досягнутий рівень) знань про цей зміст, його оцінку. Перше розвивається (змінюється) постійно, друге одержує своє конкретне вираження на визначеному етапі, коли проаналізовані накопичені ві-домості про елементи, що складають сформовану конкретну слідчу ситуацію. Відпо-відно до цього, слідча ситуація може бути визначена на різноманітних етапах розслі-дування – початковому, проміжному, кінцевому [36.c.22-23]. Р.С. Бєлкін, говорячи про слідчу ситуацію, відзначав її зовнішній характер сто-совно процесу розслідування. Саму слідчу ситуацію він назвав характеристикою умов, у яких протікає процес розслідування [38.c.19]. Умови, сукупність яких складає слідчу ситуацію, формуються під впливом об'єктивних і суб'єктивних чинників. Своєрідною є точка зору Н.Л. Гранат, яка запропонувала розглядати слідчу ситу-ацію з позиції судової психології, а саме, як слідчу задачу. Вона вважає, що об'єктив-но сформована ситуація цікавить слідчого тільки тоді, коли вона сприйнята ним [39.c.36-37]. Докладно досліджував питання про слідчу ситуацію Л.Я. Драпкін. Він визначає слідчу ситуацію як уявну динамічну модель, яка відбиває інформаційно-логічний, та-ктико-психологічний, тактико-управлінський й організаційний стан, що склався у кримінальній справі, і характеризує сприятливий або несприятливий характер проце-су розслідування [37.с.17]. На думку Л.Я. Драпкіна, суб'єктивна оцінка об'єктивної дійсності визначає зміст слідчої ситуації. Самі слідчі ситуації він класифікує на прості й складні. При цьому складні ситуації він поділяє на проблемні, конфліктні, тактич-ного ризику, ситуації організаційно-неупорядковані та комбіновані. Говорячи про конфліктні слідчі ситуації, Л.Я. Драпкін відзначає, що «конфліктні ситуації виникають при проведенні окремих слідчих дій або оперативно-пошукових заходів» [40.c.34]. У такому випадку конфліктну ситуацію не можна назвати слідчою ситуацією, тому що слідча ситуація носить загальний характер слідства в цілому, а не окремих слідчих дій. Таку ситуацію буде правильним назвати ситуацією слідчої дії. М.П. Яблоков також пропонує, щоб ті ситуації, які визначають шляхи розсліду-вання в цілому, іменувати ситуаціями розслідування або стратегічними слідчими си-туаціями [88.c.13], таким чином визнаючи їх розходження з іншими поняттями ситу-ації. М.В. Салтевський розглядає слідчу ситуацію з двох позицій. З однієї сторони слідча ситуація – об'єктивна реальність (матеріальні й ідеальні джерела), з іншого бо-ку – пізнана суб'єктом доказування об'єктивна реальність, що існує на даний момент. Таким чином слідча ситуація в пізнавальному аспекті – це категорія, що оцінюється, а в інформаційному – сукупність матеріальних та ідеальних джерел, що виникають на конкретному етапі розслідування [3.c.87]. Порівняльний аналіз дефініцій слідчої си-туації, як вище вказаних, так й інших наукових інтерпретацій дозволяє зробити умо-вивід про те, що більшість вчених під слідчою ситуацією розуміють сукупність пев-них умов, у яких здійснюється розслідування. Принципово протилежні розходження мають місце в поглядах вчених стосовно об`єму та змісту слідчої ситуації. Дотепер дискусійними залишаються питання щодо наявності в слідчій ситуації суб'єктивних чинників, природи конфліктних ситуацій, вибору основ для класифікації слідчих си-туацій. Неприпустимо назвати будь-яку точку зору про слідчу ситуацію паралогіз-мом, тому що процес освоєння знань про слідчу ситуацію продовжується, а істинне знання про неї, напевно, буде визначатися різноманітними умовами місця, часу та ба-гатьма іншими обставинами. Обсяг поняття слідчої ситуації повинен бути обмежений предметом, який має лише процесуально-криміналістичне значення. Тобто слідча ситуація повинна мати кореляційну залежність із процесуальною особливістю слідства і напрямком слідства. Проводити персоніфікацію слідчої ситуації за індивідуальними особливостями слід-чого можливо, але лише в аспекті позиції посадової особи, яка здійснює керівництво, контроль або нагляд за розслідуванням кримінальної справи. Окремі індивідуальні особливості інших учасників слідства: неповноліття, похилий вік, душевна хвороба, іноземне громадянство – можна розглядати як особливості слідства в тактичних ситу-аціях. Процес розкриття і розслідування злочину періодизований, у зв'язку з чим, мо-жливо розглядати слідчу ситуацію на різних етапах розслідування. Ті ж ситуації, які виникають у процесі проведення конкретної слідчої дії, слід відносити до тактичних ситуацій. Слідчу ситуацію можливо розглядати як сукупність умов об'єктивного характе-ру, які склалися на визначеному етапі розслідування і перебувають у відносній стати-ці та залежності, як із процесуальними особливостями слідства, так і з криміналістич-ними (визначення напрямку розслідування, висування версії, організація і планування розслідування). Аналіз кримінальних справ, анкетування й інтерв'ювання слідчих і працівників органу дізнання дозволяє виділити ряд типових слідчих ситуацій, які виникають на різних етапах розслідування: А. Слідчі ситуації, які виникають на етапі збору основних відомостей про подію злочину після порушення кримінальної справи, умовно можна поділити на: А. 1. Ситуації інформаційної недостатності (пошукові ситуації): А.1.1. Особа, що вчинила злочин, невідома, й інформації про неї немає; А.1.2. Невстановлена особис-тість потерпілого; А.1.3. Невідомі свідки злочину; А.1.4. Немає матеріальних слідів злочину, які виступають як докази його вчинення. А. 2. Ситуації інформаційної достатності про подію (обставини) злочину: А.2.1. Особа, яка вчинила злочин відома, або є інформація про неї; А.2.2. Відома особис-тість потерпілого; А.2.3. Відомі свідки злочину; А.2.4. Є матеріальні сліди злочину, які виступають як докази його вчинення. Ситуація А.1.1. (Особа, що вчинила злочин невідома, й інформації про неї не-має), як правило, виникає у випадку, коли злочин мав раптовий характер, жертва зло-чину з особою, яка заподіяла їй тілесне ушкодження, не знайома, або ж жертва її знає, але через несвідомий стан, не може повідомити відомості про неї. Рідко зустрічають-ся випадки, коли жертва знає того, хто заподіяв їй тілесні ушкодження, але не бажає назвати його. Ситуація А.1.1. характерна у випадках виявлення трупа. Ситуація А.1.2. (Невстановлена особистість потерпілого) виникає при виявленні трупа невідомої особи, або коли жертва перебуває в несвідомому чи важкому стані здоров'я і не може повідомити відомостей про себе. Такі ситуації мають кореляційний зв'язок із місцем, де була виявлена жертва. Майже завжди особистість потерпілого ві-дома, коли труп або жива особа знаходяться в житловому приміщенні, і коли викли-кають швидку допомогу родичі, сусіди, сама жертва або особа, яка заподіяла тілесне ушкодження. Ситуація А.1.3. (Не відомі свідки-очевидці злочину) виникає у випадку, коли ті-лесне ушкодження заподіювалося на вулиці, у місцях проведення культурно-масових заходів або відпочинку, у громадському транспорті тощо. Ситуація А.1.3. може зна-ходитись у співвідношенні із ситуаціями А.1.1. і А.1.2. Ситуація А.1.4. (Немає матеріальних слідів злочину) виникає в таких випадках, коли невідоме місце вчинення злочину, що буває у співвідношенні ситуацій А.1.1., А.1.2. і А.1.3., або коли обстановка вчинення злочину змінена, або матеріальні сліди знищені, засоби злочину приховано або трансформовано. Така ситуація, в основному, виникає при розслідуванні тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Б. На етапі детального (всебічного) розслідування можливо виділити такі слі-дчі ситуації: 1. Встановлено особу, яка вчинила злочин. 2. Не встановлена особа, яка вчинила злочин. 3. Психічне або інше важке захворювання обвинуваченого перешко-джає закінченню провадження кримінальної справи. 4. Здійснюється протидія розслі-дуванню. Аналіз анкетних аркушів опитування слідчих і працівників органу дізнання та результати інтерв'ювання виявили, що крім вище зазначених, ними в якості слідчих ситуацій, які викликають певні складності при розслідуванні, названі ще такі: 5. На-явність групи осіб, які заподіяли тілесне ушкодження одному потерпілому. 6. Немає свідків-очевидців злочину. Слідча ситуація, що виникає на будь-якому етапі розслідування, є вихідною ін-формаційною базою для вибору тактичного рішення про напрямок слідства, здійс-нення тактичних операцій, висування слідчих версій, вибору превентивних заходів протидії розслідуванню. РОЗДІЛ 2 РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ЗАПОДІЯННЯ ТЯЖКИХ І СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ 2.1. Порушення кримінальної справи про умисне заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень Порушення кримінальної справи є початковою стадією кримінального процесу, хоча сама ця стадія вченими-процесуалістами розглядається більш широко, й її доці-льніше називати дослідчим кримінальним процесом [41]. Порушення кримінальної справи – рішення, яке виражається в процесуальній формі. Для прийняття цього рі-шення правоохоронні органи виконують дії, які обумовлюються правовими нормами і реальністю обставин (життєвою ситуацією), що склалися. У зв'язку з цим, буде пра-вильним і необхідним для ефективності методики розслідування злочинів про навми-сне заподіяння тілесних ушкоджень, розглянути питання про типові ситуації, які ви-никають на початковій стадії кримінального процесу. На етапі виявлення ознак злочину і вирішення питання щодо порушення кримі-нальної справи про навмисне заподіяння тілесного ушкодження, можна виділити такі дослідчі ситуації: 1. Існує достатньо інформації про наявність приводів і підстав для порушення кримінальної справи і немає необхідності проводити перевірку заяви або повідом-лення про злочин до порушення кримінальної справи. 2. Є приводи для порушення кримінальної справи, але немає достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину. 3. Є необхідність прийняття заходів для запобігання або припинення злочину. Якщо перша дослідча ситуація складності не викликає, то наступні ускладню-ються рядом обставин, про що буде йтися розмова нижче. Акт порушення кримінальної справи має, насамперед, значення юридичного фа-кту, що для відповідних органів тягне за собою обов'язок старанно розслідувати зло-чин, викрити винних. Порушення кримінальної справи – це акт застосування права. Для того, щоб обгрунтовано прийняти рішення про початок провадження по кримі-нальній справі, необхідна наявність законного приводу і достатньої підстави. Приводи і підстави до порушення кримінальної справи зазначені в статті 94 КПК. Аналіз судової і слідчої практики дозволив виявити найбільш типові приводи для порушення кримінальної справи за ознаками навмисного заподіяння тяжких і се-редньої тяжкості тілесних ушкоджень. Такими є: 1) письмова заява окремих грома-дян. Узагальнення й аналіз кримінальних справ даної категорії дозволив виявити, що за заявами окремих громадян (не потерпілих) було порушено – 5% кримінальних справ, а за заявами громадян, які надалі визнані потерпілими, – 49% кримінальних справ; 2) явка з повинною, як привід для порушення кримінальних справ про навмис-не заподіяння тілесних ушкоджень склала – 7%; 3) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину стало приводом для пору-шення – 39% кримінальних справ. Такий значний відсотковий показник пояснюється тим, що повідомлення про злочин, які зробили по телефону (це є домінантом у даній категорії кримінальних справ) як громадяни, так і заклади охорони здоров'я в проце-суальному розумінні не є заявою або повідомленням, тому що останні повинні набути процесуальної форми – повідомлення повинні бути в письмовому вигляді, а усні за-яви повинні заноситися до протоколу, який підписує заявник (ст. 95 КПК). У зв'язку з цим, повідомлення про заподіяння тілесного ушкодження, які зробили по телефону, необхідно розглядати як сигнал про злочин, що не є процесуальним приводом для порушення кримінальної справи. Такі заяви повинні бути негайно перевірені. При підтвердженні фактів, які перевірялися, приводом до порушення справи буде безпо-середнє виявлення ознак злочину посадовою особою. Особливістю для даної категорії кримінальних справ є можливість наявності од-ночасно декількох приводів для порушення кримінальної справи. Наприклад, переві-ривши сигнал про злочин, який надійшов із лікарні, і виявивши ознаки злочину, опе-руповноважений складає рапорт про безпосереднє виявлення ознак злочину. У той же час, особа, яка його вчинила, здійснює явку з повинною, а родич потерпілого заявляє про злочин. Наявність декількох приводів не ускладнює сам процес прийняття рі-шення про порушення (відмову) кримінальної справи. Буде юридично правильним, вказувати в постанові про порушення кримінальної справи всі наявні приводи. Треба мати на увазі і правовий наслідок такого приводу, як явка з повинною, яка відповідно до ст. 66 КК, є обставиною, котра пом'якшує покарання. Необхідною умовою для порушення кримінальної справи є наявність достатніх даних, які вказують на ознаки злочину. Ці дані будуть підставою для порушення кри-мінальної справи (ч. 2 ст. 94 КПК). При їх відсутності приймається рішення про від-мову в порушенні кримінальної справи (ч. 1 ст. 99 КПК). Очевидною є обставина відсутності на стадії порушення кримінальної справи достатніх даних, які вказують на всі ознаки конкретного злочину. Специфіка завдань по встановленню ознак злочину на стадії порушення кримінальної справи про навми-сне заподіяння тілесних ушкоджень обумовлена відсутністю вичерпної інформації про склад злочину. При наявності приводів для порушення кримінальної справи й іс-нуючих неповних даних, що вказують на наявність загальних ознак злочину, не зав-жди зрозуміло, за ознаками якого саме злочину повинна бути порушена кримінальна справа. Це пояснюється тим, що на стадії порушення кримінальної справи за ознака-ми заподіяння тілесного ушкодження вбачаються лише загальні ознаки злочину: про-типравність, суспільна небезпека і караність, а також окремі об'єктивні ознаки конк-ретної групи деліктів – тілесне ушкодження або смерть людини як наслідок ушко-дження. Встановлення кваліфікуючих ознак самого тілесного ушкодження, його ха-рактеру і ступеня не завжди є можливим через непередбачуваність розвитку механіз-му ушкодження та патологічного процесу. Вирішуючи питання про порушення кримінальної справи за ознаками будь-якого злочину, необхідно проводити лише попередню кваліфікацію злочину. Така обмежена за змістом кваліфікація повинна проводитися лише за об'єктом й об'єктив-ною стороною складу злочину. Л.М. Лобойко висловив думку, що на етапі прийняття рішення про порушення кримінальної справи як необхідний мінімум, який дозволяє прийняти рішення про порушення кримінальної справи, достатньо двох ознак, а саме: суспільна небезпека і протиправність [41.c.86]. При наявності факту заподіяння тілесного ушкодження, проводити попередню кваліфікацію злочину при порушенні кримінальної справи за об'єктивною стороною й об'єктом складно і не завжди можливо. Причини криються в такому. По-перше, по суті, єдиним способом для вбивства є заподіяння тілесного ушкодження. Тобто при вбивстві само по собі тілесне ушкодження є причиною, а смерть – наслідком. Навми-сне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне до замаху на вбивство. Якщо ж у результаті тілесного ушкодження настала смерть потерпілого, то у таких протиправних діях також вбачаються ознаки вбивства. Розмежування цих злочинів проводиться за суб'єктивною стороною. На момент порушення кримінальної справи вона не завжди встановлена, а, отже, попередня кваліфікація злочину за об'єктом буде ускладненою. По-друге, у зміст об'єктивної сторони злочину входять діяння, наслідки й причинний зв'язок. Стосовно до тілесних ушкоджень, діяння може бути вчинене: а) у результаті необхідної оборони (що виключає кримінальну відповідальність); б) при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК); в) з необережності (ст. 128 КК); г) навмисно (ст. 121, 122 КК); д) у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК). Отже, така кваліфікуюча ознака злочину, як діяння, на стадії порушення кримінальної справи, не завжди може бути очевидною, і це ускладнює попередню кваліфікацію. Не завжди просто кваліфікувати діяння за ознаками настання суспільно-небезпечних наслідків. Наслідки тілесного ушкодження, як кваліфікуючі ознаки кон-кретного злочину, можуть бути: а) у ряді випадків визначені лише в ході медичного дослідження; б) робити висновок про ступінь тяжкості тілесного ушкодження за окремими кваліфікуючими ознаками злочину можна лише після визначеного остато-чного результату ушкодження. Наприклад, визначення ступеня втрати працездатнос-ті, поправності або непоправності знівечення обличчя, втрати органом його функції, репродуктивної спроможності; в) визначити тривалість розладу здоров'я як ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості, можливо лише після того, як мине три ти-жні з дня заподіяння тілесного ушкодження; г) ступінь тяжкості тілесного ушко-дження, що спричинило душевну хворобу, визначається судово-медичним експертом після проведення психіатричної експертизи (п. 2.1.5. Правил). Таким чином, між сус-пільно небезпечним діянням, у ході якого було заподіяно тілесне ушкодження, та ви-значеним остаточним результатом цього ушкодження, що має юридичне значення, є певний проміжок часу. У період його минання може не бути кримінально-правових ознак об'єктивної сторони злочину у вигляді настання суспільно-небезпечних наслід-ків. Отже, порушувати кримінальну справу за ознакою об'єктивної сторони злочину (у зв’язку з наявністю суспільно-небезпечного наслідку), також не завжди можливо. У таких випадках виникає дослідча ситуація № 2, коли є приводи до порушення кримі-нальної справи, але немає достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину. Зазначені вище обставини ускладнюють проведення навіть попередньої кваліфі-кації злочину при вирішенні питання про порушення кримінальної справи. Проте, «попередня кваліфікація, що підлягає перевірці й уточненню в ході слідства, визначає обсяг і напрямок розслідування на його початковому етапі» [42.c.201]. Це суттєвий факт щодо діяльності по розслідуванню будь-якого злочину. Після висвітлення проблеми, розглянемо пропозиції щодо її вирішення. По суті, привід до порушення кримінальної справи – це не лише джерело, з яко-го органи, що порушують кримінальну справу, одержують відомості про злочин, але ще й передбачена законом процесуальна передумова, яка обумовлює початок кримі-нально-процесуальної діяльності, а саме здійснення перевірки заяви або повідомлен-ня про злочин. Частина 4 ст. 97 КПК дозволяє проводити перевірку заяви і повідом-лення про злочин у термін не більше ніж 10 днів, шляхом відібрання пояснень від окремих громадян, посадових осіб або, витребування необхідних документів. Поря-док відібрання пояснень і витребування необхідних документів законом не визначе-ний. У цьому відношенні ч. 4 ст. 97 КПК є диспозитивною правовою нормою. Крім того, перевірка заяви про злочин може здійснюватись шляхом проведення огляду мі-сця події (ч. 2 ст. 190 КПК), шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності (ч. 5 ст. 97 КПК). Оскільки в дослідчій ситуації № 2 привід до порушення криміналь-ної справи є (це заява або повідомлення про злочин), то метою проведення перевірки є встановлення достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, або обставин, які виключають провадження по кримінальній справі (ст. 6 КПК). На стадії порушення кримінальної справи, не обов'язково, щоб фактичні дані відображали діяння цілком і всебічно. Висновок про злочин, що мав місце, носить, звичайно, припустимий харак-тер, а кваліфікація злочину при порушенні кримінальної справи є попередньою й умовною. У зв'язку з цим, в першу чергу, підставою до порушення кримінальної справи про навмисне заподіяння тілесного ушкодження будуть дані, які свідчать про наявність суспільно небезпечних наслідків – тілесні ушкодження, з ознаками тяжких або середньої тяжкості. На стадії порушення кримінальної справи про заподіяння ті-лесного ушкодження, в ряді випадків, доцільно застосовувати метод експрес-оцінки ознак тілесного ушкодження за медичними критеріями. У деяких випадках тілесні ушкодження можуть бути явними, невідворотними за своєю природою, і не викликати сумнівів у ступені тяжкості. Такі тілесні ушкодження умовно можливо поділити на: 1) явні – тобто такі тілесні ушкодження, ступінь тяж-кості яких можливо визначити без застосування спеціальних медичних знань, достат-ньо лише їх візуально спостерігати; 2) очевидні – тобто такі тілесні ушкодження, ступінь тяжкості яких можна визначити з використанням медичних знань вже при першій діагностиці загального стану хворого. Для їх встановлення не потрібно очіку-вати остаточного результату ушкодження, або минання часу, необхідного для визна-чення тривалості розладу здоров'я. До явних тілесних ушкоджень можливо віднести такі, що зазначені в розробле-ній таблиці, яка дозволяє здійснювати експрес-оцінку ступеня тілесного ушкодження. (Таблицю див. у додатку А.) Для зіставлення і кращого з'ясування таких ознак тілес-них ушкоджень як «втрата працездатності» і «розлад здоров'я» розроблена схема, яка полегшує визначення ступеня тілесного ушкодження. (Див. додаток Б.) До очевидних тілесних ушкоджень можливо віднести ті, що є небезпечними для життя на момент заподіяння, або такі, що в клінічному плині, протягом різних про-міжків часу спричиняють загрозливі для життя явища, й такі, які без надання медич-ної допомоги, у звичайному своєму плині, закінчуються або можуть закінчитися сме-ртю.8 Тому, підставою до порушення кримінальної справи за ст. 121 КК можуть бути дані, які вказують на тілесні ушкодження, що є небезпечними для життя. Отримати ці дані можна при з'ясовуванні діагнозу, з яким потерпілого було доставлено у лікуваль-ний заклад або з яким він знаходиться там. Порівняння діагнозу з п. 2.1.3. Правил до-зволить установити наявність або відсутність підстав до порушення кримінальної справи за ст. 121 КК. Необхідно відзначити, що для визнання деяких ушкоджень не-безпечними для життя, крім фактичної наявності самого ушкодження, повинна бути ще додаткова умова. Такою є: 1. Наявність загрозливого для життя явища (абз. «г»; «є»; «ї»; «к»; «л»; «м»; «н»; «п»; «р»; «с»; «т»; «у» п.2.1.3. Правил). 2. Тілесне ушко-дження повинно супроводжуватися шоком (абз. «з»; «и»; «о»; «р» п. 2.1.3. Правил). 3. Тілесне ушкодження повинно підтверджуватися об'єктивними клінічними даними (абз. «з»; «о»; «у» п.2.1.3. Правил) або результатами лабораторних й інструменталь-них досліджень (абз. «о» п. 2.1.3. Правил). Ознакою злочину про навмисне заподіяння тілесного ушкодження може бути і смерть людини, але вона повинна бути наслідком тільки заподіяних тяжких тілесних ушкоджень, за умови, що основним об'єктом злочинного посягання було тільки здо-ров'я людини. Явні й очевидні ознаки тілесного ушкодження можливо встановити в ході дослі-дчої перевірки відносно швидко. Встановлення ж інших ознак тілесного ушкодження потребує визначеного минання часу. Особливістю дослідчої ситуації № 2 є та обста-вина, що стадія порушення кримінальної справи обчислюється максимальним термі-ном – 13 днів. У той же час, очікування остаточного результату ушкодження, в окре-мих випадках, може значно перевищувати 13 днів. Необхідність минання більше ніж 21 дня, потребується для визначення розладу здоров'я у випадках заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості. При наявних тілесних ушкодженнях, до того як мине 21 день, факт розладу здоров'я може бути ознакою злочину, передбаченого ст. 125 КК (легкі тілесні ушкодження). По справах про цей злочин дізнання і попереднє слідство не провадиться, а кримінальна справа порушується суддею (ч. 3 ст. 98 КПК) не інак-ше як за скаргою потерпілого (ст. 27 КПК). Проте, при наявності приводу до пору-шення кримінальної справи, і після проведення перевірки заяви або повідомлення про злочин, у ході проведення якої будуть виявлені ознаки легкого тілесного ушкоджен-ня, не припустимо відмовляти в порушенні кримінальної справи тому, що юридичні підстави до її порушення є. У подібному випадку орган дізнання, слідчий, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 97 КПК, повинні направити заяву або повідомлення за належністю – у суд. Таким чином, встановлений факт заподіяння тілесного ушкодження є проявом об'єктивної сторони злочину і служить підставою до порушення кримінальної справи. Для з’ясування ступеня тілесного ушкодження, тобто ознак злочину, рекомендується: 1) здійснювати метод експрес-оцінки ознак тілесного ушкодження, за умови, коли ушкодження явні або очевидні; 2) відібрати у медичного працівника пояснення (ч. 3 ст. 97 КПК) у змісті якого повинно бути вказано характер ушкодження; 3) витребувати необхідний документ (ч. 4 ст. 97 КПК), який би за своїм змістом свідчив про характер і ступінь тілесного ушкодження (довідку медичного за-кладу, виписку з картки хворого, оригінал чи копію “Картки виклику швидкої медичної допомоги”, виписку з “Журналу обліку осіб, які звернулися до ме-дичної установи з тілесними ушкодженнями кримінального характеру”). Доцільною буде також консультація з судово-медичним експертом про попере-днє (доекспертне) визначення ступеня тяжкості тілесного ушкодження. Для кваліфікації діяння як злочину проти здоров'я, а не життя треба мати відо-мості про суб'єктивну сторону злочину. Необхідно встановити дані, які свідчать про те, що об'єктом злочину було здоров'я, а не життя людини. Одержати такі відомості можливо: 1) у ході відібрання пояснення, при безпосередньому з'ясовуванні мотиву і мети діяння, відношення до наслідків; 2) при огляді місця події, що припустимо до порушення кримінальної справи у невідкладних випадках (ч. 2 ст. 190 КПК); 3) при одержанні даних про характер (садно, синець, рана, перелом тощо) ушкоджень та їх локалізацію; 4) встановивши спосіб злочину. Оцінка даних, що вказують на об'єкт злочину, повинна проводитися за частковою аналогією9 оцінки доказів (ст. 67 КПК), тобто за внутрішнім переконанням. Оскільки сама методика розслідування злочинів у більшому ступені передбачає, що кримінальна справа порушена, і здійснюється її розслідування, є сенс не розгляда-ти питання, що стосуються прийняття рішення щодо відмови у порушенні криміна-льної справи. Але, слід зазначити, що неправомірна відмова в порушенні криміналь-ної справи, так само, як і припинення порушеної кримінальної справи є юридичною підставою на право відшкодування збитку громадянину, заподіяного незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду10.Тому аналіз і оцінка даних, які свідчать про наявність ознак злочину, повинні проводитися доклад-но, із належним ступенем відповідальності за юридичні наслідки прийнятого рішен-ня. Доцільним буде також переконатися у відсутності обставин, які виключають по-рушення кримінальної справи (ст. 6 КПК). Дослідча ситуація № 3 пов'язана з необхідністю вживати заходи щодо запобі-гання або припинення злочину. У слідчій практиці мають місце випадки, коли поряд із заявою або повідомленням про злочин, або в результаті їх перевірки надходить ін-формація про погрозу вбивством по відношенню до жертви або якої-небудь іншої особи, або про погрозу ушкодження чи знищення майна, обгрунтовано передбачаєть-ся можливість небезпечної помсти відносно до особи, яка скоїла злочин. Маючи такі відомості прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя, відповідно до ч. 3 ст. 97 КПК, зобов'язані прийняти всі можливі заходи, щоб запобігти злочину або припинити його. За наявності відповідних підстав, що свідчать про реальну загрозу життю та здоров’ю заявника, а також членів його родини, слід вжити необхідні заходи безпеки. При ви-конанні зазначеної превенції, ОВС повинні здійснювати свою діяльність на підставі правових норм КПК, базуючись на інших правових актах. Зокрема, на Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [45], на Законі України «Про міліцію» [46]. Заходи запобігання або припинення зло-чину можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані з фактом порушення кримінальної справи. Так, п. 27 ч. 2 ст. 10 Закону України «Про міліцію» зобов'язує кожного робіт-ника міліції незалежно від посади, місцезнаходження і часу, у випадку звернення до нього громадян із заявою або повідомленням про події, які загрожують особистій чи суспільній безпеці, або у випадку безпосереднього виявлення їх, застосувати заходи для попередження та припинення правопорушень. У цьому випадку факт порушення кримінальної справи значення не має. Виходячи зі змісту ст. 521 та ч. 3 ст. 97 КПК, до порушення кримінальної справи заходи безпеки можуть бути застосовані до особи (її членів сім’ї та близьких родичів), яка заявила про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину або сприяла цьому. Застосування заходів безпеки до інших учасників кримінального судочинства мож-ливо лише після порушення кримінальної справи та набуття ними процесуального статусу певного учасника процесу, тобто потерпілого, підозрюваного, свідка, захис-ника тощо. Для взяття особи під захист необхідні певні умови, про які йдеться мова у ст. 521 КПК та у четвертому розділі Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які бе-руть участь у кримінальному судочинстві». Приводи і підстави для вживання заходів безпеки можуть одночасно бути при-водом і підставою до порушення кримінальної справи. Наприклад, діяння можуть бу-ти готуванням або замахом на будь-який злочин (ст. ст. 14, 15 КК), погрозою учинити вбивство (ст. 129 КК), перешкодженням явці потерпілого, свідка, спонукаючи їх до відмови від дачі показань, погрозою помсти за раніше дані показання (ст. 386 КК). По цих фактах також необхідно приймати рішення про порушення (відмову) криміналь-ної справи (абз. 2 ч. 2 ст. 22 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» та ч. 5 ст. 521 КПК). На завершення, слід відзначити, диспозитивний характер ч. 3 ст. 97 КПК, яка до-зволяє приймати всі можливі заходи, для запобігання злочину або припинення його і, ч. 2 ст. 7 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримі-нальному судочинстві», яка надає право вживати будь-які заходи безпеки, навіть не передбачені самим Законом. 2.2. Обставини, що підлягають встановленню Успішне вирішення завдань, які виникають при розслідуванні злочинів про на-вмисне заподіяння тілесних ушкоджень, багато в чому визначається чітким уявлен-ням про предмет доказування, встановлення якого, у свою чергу, є кінцевою метою розслідування. Під предметом доказування в кримінальному процесі слід розуміти сукупність обставин, встановлення яких необхідно для здійснення кримінального судочинства. При цьому, деякі вчені вважають, що сукупність цих обставин визначена криміналь-но-процесуальним законом, інші розширюють об`єм поняття предмета доказування, вважаючи, що він визначається і матеріальними нормами, і конкретними обставина-ми справи. У більшості тієї криміналістичної літератури, де мова йде про структуру конкре-тної методики розслідування злочинів, як її елементи розглядають обставини, що під-лягають встановленню, а не доказуванню. Поняття «обставини, що підлягають встановленню» за своїм змістом більш об’ємне й воно розглядається у криміналістиці як сукупність тих обставин, з'ясову-вання яких визначається нормами кримінального права, кримінального процесу і ма-теріалами конкретної кримінальної справи. Ще в 1977 році М.М. Медведєв, розмір-ковуючи про предмет розслідування, відзначив індивідуальність обставин досліджу-ваної події злочину та визначення їх самим суб'єктом розслідування [47.c.50]. Тому, у методиці не можна передбачити і перелічити весь перелік обставин, що повинні бути встановлені. Раціонально буде обмежитись лише колом типових обставин, зазначе-них у законі, і специфічних, встановлення яких буде сприяти процесу доказування взагалі. Розробляючи перелік типових обставин, які підлягають встановленню при роз-слідуванні злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, необхідно відзна-чити ряд важливих моментів. По-перше, «гносеологічний характер процесуального доказування обумовлений тим, що по кримінальній справі виявляються і досліджу-ються раніше невідомі фактичні обставини події злочину по залишених слідах» [48.c.523]. Через це, «фактичні дані (зміст доказування) не можна розглядати у відриві від їх матеріальної, речової оболонки, матеріальної форми. Тільки в предметній, ма-теріальній формі знання можуть передаватися від однієї особи до іншої; лише опред-меченність знань дозволяє оперувати ними в ході пізнавальної діяльності» [49.c.552-553]. Будь-які фактичні дані можуть бути визнані доказами, їм буде надана криміна-льно-процесуальна форма, якщо вони будуть встановлені законним шляхом. По-друге, не тільки події минулого підлягають встановленню як предмет доказу, але, у деяких випадках, вони можуть відноситися до теперішнього (тобто наступати після вчинення злочину). Наприклад, відшкодування винним шкоди, щиросердне каяття тощо. По-третє, злочин визначається двостороннім характером пізнання його об'єк-тивної та суб'єктивної сторони. Складність встановлення суб'єктивної сторони злочи-ну полягає в її нематеріальній природі. Найбільш важким є пізнання таких елементів суб'єктивної сторони злочину як мотив і мета. Так, якщо умисел може зовнішньо ви-являтися в діяннях особи по підготуванню до вчинення злочину, визначатися низкою інших об'єктивних обставин (знаряддям злочину, характером і локалізацією поранен-ня, способом заподіяння тілесного ушкодження), то мотив і мета злочину можуть вза-галі не знайти свого вираження зовні, залишаючись лише психічною категорією11. Однак, мотив злочину є обставиною, яка підлягає доказуванню (п. 2 ч. 1 ст. 64 КПК). Суб'єктивна сторона злочину є основним фактором, що визначає відмежування вбив-ства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого12.У зв'язку з цим, елементи суб'єктивної сторони злочину є особливо ва-жливими обставинами, які підлягають встановленню і доказуванню. У четверте, для встановлення самої суб'єктивної сторони злочину необхідно застосовувати комплекс-ний підхід до пізнання обставин, які підлягають встановленню. По-п’яте, типові об-ставини, які підлягають встановленню по справах про заподіяння тілесних ушко-джень, визначаються не тільки нормами кримінального права і процесу, але й іншими нормативними актами. Наприклад: Правилами, Постановами Пленуму Верховного Суду України. Щодо кримінальних справах про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень мо-жливо запропонувати таку класифікацію типових обставин, що підлягають встано-вленню: А. Обставини, що відносяться до суб'єкта злочину: 1. Стан здоров'я особи, яка вчинила злочин. А саме: наявність (відсутність) фізичних або психічних вад, ра-ніше перенесених важких захворювань, травм голови. Встановлення стану здоров'я має таке юридичне значення: а) при вирішенні питання про можливість прийняття відмови від захисника (ст. 46 КПК); б) при вирішенні питання про осудність особи, яка вчинила злочин. 2. Відомості про судимість. 3. Чи не вчинений злочин у стані ал-когольного сп`яніння 4. Рівень фізичного і розумового розвитку. 5. Обставини, що характеризують особистість обвинуваченого (за місцем роботи, проживання, у сім'ї). 6. Автобіографічні данні: прізвище, ім'я та по батькові, рік, місяць і день народження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан. (Це вимоги ст. 333 КПК). 7. Матеріальне положення особи, яка скоїла злочин (рівень прибутку, на-явність (відсутність) грошового внеску до банку, цінних паперів, приватного майна.) 8. Наявність (відсутність) збігу тяжких особистих або сімейних обставин, внаслідок яких був вчинений злочин. 9. Додаткові обставини, які треба встановлювати по спра-вах про злочини, вчинені неповнолітніми (ст. 433 КПК): а) стан здоров'я і загального розвитку неповнолітнього; б) умови його життя і виховання; в) обставини, що негати-вно впливають на неповнолітнього; г) відомості про цивільного відповідача і його ма-теріальне становище. Б. Обставини, що встановлюють суб'єктивну сторону злочину: 1. Мотив зло-чину. При цьому доцільно встановити: а) якими були міжособистісні стосунки між особою, яка вчинила злочин, і жертвою до заподіяння тілесного ушкодження; б) чи були раніше або є зараз які-небудь життєві ситуації, події, які сприяли б або стали причиною формування віддаленого, або найближчого, як усвідомленого так і неусві-домленого мотиву злочину до заподіяння тілесного ушкодження; в) чи не була пове-дінка потерпілого провокуючою, аморальною, такою, що стала причиною або приво-дом для заподіяння йому тілесного ушкодження; г) чи не вчинений злочин із корис-ливих або інших низьких спонукань; д) чи не вчинений злочин під впливом погрози або примусу, в силу матеріальної чи іншої залежності 2. Привід до вчинення злочину. 3. Мета злочину. При її з'ясовуванні необхідно встановити: а) чи є заподіяння тілесно-го ушкодження проміжною або кінцевою метою діяння; б) чи була у виконавця тіль-ки головна мета – виконати замовлення на заподіяння тілесного ушкодження; в) яка кінцева мета діяння, у тому випадку, якщо буде встановлено, що тілесне ушкодження було лише проміжною метою; г) чи не було мети залякати потерпілого або інших осіб (це кваліфікуюча ознака злочину за ч. 2 ст. 121 КК). 4. Вину особи, яка заподіяла тіле-сне ушкодження. Для цього необхідно встановити: а) чи усвідомлювала особа суспі-льно-небезпечний характер свого діяння; б) чи передбачала особа суспільно-небезпечні наслідки, або можливість їх настання; в) чи бажала особа настання цих на-слідків; г) чи свідомо допускала особа настання цих наслідків. При заподіянні тілес-ного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, необхідно встанови-ти: а) умисел (прямий чи непрямий) на заподіяння тілесного ушкодження; б) необ-ережну форму вини стосовно наслідків свого діяння – смерті, яка настала. 5. Встанов-лення інтелектуальної та вольової частини умислу співучасників злочину. Кожний співучасник злочину має бути поінформований й повинен знати про злочинний намір виконавця та бажати або свідомо припускати настання суспільно-небезпечних нас-лідків, які повинні статися у зв’язку з діянням виконавця. Якщо виконавцем скоєні такі дії, які не охоплювались умислом співучасників, має місце ексцес виконавця. За такі дії відповідає лише він. Співучасники, у разі ексцесу, відповідають у межах подій і наслідків, які були охоплені їх умислом у межах злочинної змови. 6. Додаткові об-ставини, які свідчать про суб'єктивну сторону злочину: а) діяльність особи до заподі-яння тілесного ушкодження (способи підготування до вчинення злочину; висловлю-вання особою, що заподіяла тілесні ушкодження, своїх намірів вчинити це, або ви-словлювання мотивів і мети, «які виправдовують» намір заподіяти тілесне ушко-дження; погрози розправою, вбивством тощо); б) діяльність особи після заподіяння тілесного ушкодження. При цьому завжди необхідно з'ясовувати мотиви і мету пост-злочиної поведінки, тому що це має значення для встановлення суб'єктивної сторони злочину і його правильної кваліфікації. Так, завжди доцільно з'ясовувати: 1) чи нада-вала безпосередньо особа, яка заподіяла тілесне ушкодження, допомогу жертві, й у чому конкретно ця допомога полягала, якими були мотиви і мета надання допомоги; 2) надавалась ця допомога добровільно чи під примусом; 3) чи сприяла особа, яка за-подіяла тілесне ушкодження, своїми діями наданню допомоги жертві злочину з боку третіх осіб або навпаки, перешкоджала наданню їй допомоги, якими були мотиви і мета перешкоджання наданню допомоги жертві; 4) чи висловлювала особа після за-подіяння тілесного ушкодження жаль стосовно того, що трапилося, чи виправдовува-ла якось свої діяння, коли і перед ким, якого змісту її жалощі та виправдовування; 5) чи продовжує особа, яка заподіяла тілесне ушкодження, виражати у зовні мотиви або мету свого діяння, які вони; в) наявність ситуації, що не виключає можливість діяти по іншому (альтернатива діям стосовно вчинених). В. Обставини, що належать до об'єктивної сторони злочину і до події зло-чину: 1. День, місяць, рік і час заподіяння тілесного ушкодження. 2. Місце заподіяння тілесного ушкодження. 3. Спосіб підготування до злочину. Слід з’ясувати чи не є він окремо протиправним. 4. Спосіб заподіяння тілесного ушкодження. Слід встановити чи не був він суспільно-небезпечним або таким, що має характер особливого мучен-ня. 5. Засоби і знаряддя заподіяння тілесного ушкодження. 6. Чи є співучасники зло-чину, і чи немає серед них неповнолітніх. У випадку, якщо є співучасники, необхідно встановити характер діяння і ступінь участі у злочині кожного з них. 7. Чи не був по-терпілий підлеглим, чи не знаходився він у безпорадному стані або в іншому залеж-ному становищі від особи, яка заподіяла тілесне ушкодження. 8. Чи не є потерпілий малолітнім (до 14 років) або старим (чоловіки, які досягли – 60 років, жінки – 55 ро-ків). 9. Характер і локалізація тілесного ушкодження. 10. Механізм виникнення ушкодження. 11. Ознаки тілесного ушкодження і ступінь їх тяжкості. 12. Наявність (відсутність) причинного зв'язку між тілесним ушкодженням і смертю особи (підля-гає встановленню у відповідному випадку). 13. Факт здійснення замовлення на запо-діяння тілесного ушкодження, так само, як і факт прийняття виконавцем замовлення. При цьому слід встановлювати всі обставини злочинної домовленості, зокрема: місце та час зустрічі замовника і виконавця, предмет та обсяг винагороди, місце й час отри-мання винагороди, умови, у межах яких повинен діяти виконавець, тощо. Г. Обставини, встановлення яких має значення для кваліфікації діяння: 1. Об'єкт злочину – тілесна недоторканність і здоров'я людини. 2. Чи є заподіяння тіле-сного ушкодження замахом на вбивство, або була добровільна відмова від доведення цього злочину до кінця. 3. Чи не заподіяне тілесне ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони. 4. Чи не заподіяне тілесне ушкодження в стані сильного душев-ного хвилювання. Д. Обставини, що визначають розмір шкоди від вчиненого злочину: 1. Який саме матеріальний збиток був завданий потерпілому в результаті заподіяння йому ті-лесного ушкодження (враховуючи витрати на відновлення здоров'я), його грошовий еквівалент. 2. Витрати (у грошовому еквіваленті) закладу охорони здоров'я на стаціо-нарне лікування потерпілого. 3. Витрати спеціальної установи для жертв насильства в сім’ї, якщо жертва тимчасово утримувалась цією установою, згідно із законом Украї-ни «Про попередження насильства в сім’ї». 4. Сума судових витрат (ст. 91 КПК). 5. Сума, яка витрачена на ритуальні послуги і поховання, у випадку смерті потерпілого (ст. 459 ЦКУ). 6. У чому виявляється моральна шкода, що заподіяна потерпілому, і в якій сумі він її виражає. 7. Ступінь втрати працездатності (це необхідно встановлюва-ти для визначення змісту цивільного позову в кримінальній справі (ст. 455 ЦКУ). Е. Обставини, що вказують на постзлочинну діяльність особи, яка заподія-ла тілесне ушкодження: а) наявність (відсутність) дійового каяття, запобігання (або спроба) винним настання шкідливих наслідків, явка з повинною і щире розкаяння, сприяння розкриттю і розслідуванню злочину, добровільне відшкодування завданого збитку); б) наявність (відсутність) деліктної протидії розслідуванню (наприклад, пе-решкоджання явці свідка, потерпілого, спонукання їх до відмови від дачі показань або дачі неправдивих показань, підкуп цих осіб, погроза помстою за раніше дані по-казання, злісна непокора законному розпорядженню співробітника міліції тощо. Ж. Інші, вище не зазначені обставини, які пом'якшують або обтяжують відповідальність (ст. ст. 66, 67 КК). З. Причини й умови, що сприяли заподіянню тілесного ушкодження. И. Обставини, встановлення яких сприяє виявленню іншого злочину, мож-ливість вчинення якого обумовлена заподіянням тілесного ушкодження: 1. Чи залишив винний у небезпеці потерпілого після заподіяння тілесного ушкодження (ст. 135 КК). 2. Чи мав місце факт ненадання допомоги потерпілому, який знаходився в небезпечному для життя стані, з боку третіх осіб (ст. 136 КК). 3. Чи мав місце факт ненадання допомоги хворому з боку медичного працівника (ст. 139 КК). 4. Чи мало місце неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником (ст. 140 КК). 5. Чи не є засіб злочину предметом, вилученим із цивільного обігу (наприклад, холодною або вогнепальною зброєю (ст. 263 КК), отруйною або сильнодіючою речо-виною (ст. 321 КК) тощо. Див.: Постанову Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [50]). 6. Чи було заздалегідь не-обіцяне приховування умисно заподіяного тяжкого тілесного ушкодження (ст. 396 КК). Визначення предмета доказування означає визначення меж і напрямку дослі-дження по справі. Знання обставин, які підлягають встановленню по справах про на-вмисне заподіяння тілесних ушкоджень дозволяють моделювати саму діяльність по розслідуванню злочину з оптималізацією умов усього процесу слідства. Проте, слід враховувати, що по кожній справі будуть свої, специфічні обставини, які треба буде встановлювати. 2.3. Типові версії Термін версія можна зустріти в багатьох науках. Сутність розслідування - пі-знання дійсності. Засіб пізнання об'єктивного світу – мислення, що є предметом ви-вчення такої науки, як логіка. Тому для з'ясування поняття версія, буде правильним спочатку розглянути її логічну інтерпретацію. У логіці версія розглядається як гіпоте-за, тобто обгрунтоване припущення про закономірності, про причини або взаємозв'я-зки будь-яких явищ чи подій. У судовому розслідуванні висунуті гіпотези називаються версіями. Не ставлячи перед собою завдання глибоко розглядати теоретичні питання про слідчу версію, хо-тілося б відзначити лише домінуючі та загальноприйняті, суттєві ідеї про версію в криміналістиці.  Багато вчених слідчу версію розглядають у співвідношенні з гіпотезою (гіпо-теза – логічне поняття).  Слідча версія – це припущення (рідко ідея, уявний образ, модель).  Слідча версія є припущенням, що обгрунтоване якими-небудь фактичними даними.  Зміст версії визначає напрямок розслідування.  Предметом версії є нез'ясовані обставини.  При побудові слідчої версії користуються аналогією та інтуїцією.  Одна слідча версія може замінюватись (або доповнюватись) іншою. На сучасному етапі у методиках розслідування злочинів криміналісти класифі-кують типові слідчі ситуації і відповідно для кожної з них пропонують типову слідчу версію. Такій підхід здається правільним, тому що методика розслідування придатна для багатократного застосування, вона має загальний характер, повинна бути корис-ною до кожного випадку розслідування злочину. Методика заснована на визнанні за-гальних закономірностей злочинів і їх розслідування. До того ж, мислення, що є у формі слідчої версії як форма розвитку знань, залежить від суб'єктивних (наприклад, інтелектуальний потенціал, досвід слідчого) й об'єктивних (наприклад, ситуаційні особливості розслідування) чинників, різноманіття яких незаперечне. У зв'язку з цим, у методиці розслідування окремих видів злочинів необхідно розглядати лише типові версії і стосовно до конкретної слідчої ситуації. У криміналістичній літературі питан-ню типових версій приділялася значна увага. Так, Р.С. Бєлкін під типовою версією розуміє «найбільш характерне для даної ситуації, з погляду відповідної галузі наукового знання або узагальненої практики, припустиме пояснення окремих факторів або події в цілому» [52.c.296]. На його дум-ку, істотну роль при побудові версії відіграють довідкові відомості узагальненого ха-рактеру, і типові версії мають обмежене пізнавальне значення. Вони необхідні для пояснення події при мінімальних вихідних даних і служать для вибору напрямку роз-слідування. В.О. Коновалова відзначає, що роль типової версії не настільки значна, тому що орієнтація на неї заважає творчому мисленню слідчого [53.c.17]. Але, пізніше, вона пише: «При подібній ситуації події злочину або окремих його обставин із злочинами, раніше розслідуваними, слідчі версії можуть виникати за аналогією. Джерелами ана-логії при конструюванні версій можуть бути загальні теоретичні положення, заснова-ні на узагальненні слідчої практики» [54.c.5]. В.М. Левков у якості нового утворення у вченні про криміналістичну версію на-звав «типологічну версію». Її структуру він розглянув як складову типових версій і родових (авт. переклад) версій, в основі яких є закономірні зв'язки між елементами криміналістичної характеристики злочинів. Ним також було відзначено, що найбільш доцільно використовувати в практичній діяльності системи родових версій (а не ти-пових), тому що вони мають більш високий ступінь відображення дійсності, будучи заснованими на залежності від того, як часто зустрічаються окремі ознаки елементів криміналістичної характеристики злочинів [51.c.13]. Він висловлює думку, що в кри-міналістичній характеристиці злочинів є інформація, яка дозволяє будувати родові версії, у зв`язку з чим, розглядати їх у методиці розслідування як окрему категорію, особливої необхідності немає. Заперечення необхідності розробки типової версії в методиці розслідування є необгрунтованим. Криміналістична характеристика і слідчі ситуації обумовлюють можливість визначати напрямок розслідування і висувати, з визначеним ступенем імовірності, версії про особу злочинця, потерпілого, обстановку, у якій відбувався злочин. Роль типових версій значна і корисна на початковому етапі розслідування, у ситуаціях інформаційної недостатності (пошукових ситуаціях), коли вони виконують функцію орієнтира у великій кількості невідомого. У наступному, коли «усе таємне стає явним», висування слідчих версій обумовлено специфікою конкретного злочину і наявної про нього інформації. Тому типові версії в даній роботі розроблялися стосо-вно до ситуацій інформаційної недостатності. Побудова ретросповіщальних версій у криміналістиці є традиційною. Але є не-обхідність і практична значимість висування провіщувальних (прогнозуючих) версій. В.М. Карагодін відзначив, що «... повинна враховуватися та перевірятися версія про можливий варіант приховування злочину...» [55.c.25]. Дійсно, для прийняття превен-тивних заходів протидії слідству є необхідність висувати провіщувальні версії. О.М. Ларін із цього приводу відзначив: «Дуже продуктивні прогнозуючі версії про очіку-вану протидію розслідуванню. Такі версії дозволяють не тільки запобігти, нейтралізу-вати протидію, але іноді і використовувати її в інтересах справи» [56.с.62]. При розслідуванні будь-якого злочину, одним з головних завдань є встановлення особи, яка його вчинила. При типовій слідчій ситуації А.1.1. – особа, яка вчинила зло-чин невідома й інформації про неї немає, можливо висування таких типових версій: А. За суб'єктом злочину: 1. Якщо жертва злочину чоловік, то суб'єкт злочину: а) імовірніше за все – чоловік (57%), який у більшості випадків віком молодший за жертву (65%), рідше старший (35%); із різницею у віці від 10 і більше років – 47%, рідше до 5 років – 33%, ще рідше від 5 до 10 років – 20%; б) менш імовірно – жінка (6%), яка у більшості випадків віком молодша за жерт-ву, - (73%), рідше старша – (27%), а різниця у віці складає: до 5 років – 47%; від 10 і більше років – 34%; від 5 до 10 років – 19%. Якщо жертва злочину жінка, то суб'єкт злочину: а) імовірніше за все – чоловік (30%), який у більшості випадків віком старший за жертву, – (55%), рідше молодший – (45%), а різниця у віці складає: до 5 років – 46%; від 10 і більш років – 29%; від 5 до 10 років – 25%; б) менш імовірно – жінка (7%), яка у більшості випадків віком молодша за жерт-ву (70%), рідше старша (30%), а різниця у віці складає від 10 і більш років – 46%; до 5 років - 26%; від 5 до 10 років – 28%. 2. Вік злочинця: а) імовірніше за все – від 30 до 40 років (30%), від 40 до 50 років (24%); б) менш імовірно – від 25 до 30 років (15%), понад 50 років (14%), від 20 до 25 років (11%). 3. Освіта злочинця: а) імовірніше за все – повна загальна середня освіта (61 %); б) менш імовірно – базова загальна середня освіта (24 %). 4. Соціальна належність: а) імовірніше за все – робітник (41%); б) менш імовірно – службовець (11%). 5. Рід діяльності та занять: а) імовірніше за все – має роботу або навчається (61 %); б) менш імовірно – без визначеного роду діяльності та занять (39%). 6. Відомості про судимість: а) імовірніше за все – раніше не була засуджена (54 %); б) менш імовірно – раніше була засуджена (46 %). 7. Родинний стан: а) імовірніше за все – неодружений (незаміжня), розведений (розведена), вдівст-во (53 %); б) менш імовірно – одружений (заміжня) (47 %). 8. Відношення з потерпілим: а) імовірніше за все – раніше був знайомий із потерпілим (50 %), є родичем або подружжям (28 %); б) менш імовірніше – не знайомий із жертвою (22 %). 9. Злочин вчинений: а) імовірніше за все – у стані алкогольного сп'яніння (51 %); б)менш імовірно – у тверезому стані (49 %). 10. Місце проживання: а) імовірніше за все – житель (мешканець, якщо “бомж”) даної адміністративно територіальної одиниці (99%); б) менш імовірно – приїжджий (1%). Б. За кількістю виконавців: а) імовірніше за все злочин вчинила – одна людина (94%); б) менш імовірно – група осіб - (6 %). При типовій слідчій ситуації А.1.2. – не встановлена особистість потерпілого, можливо висування таких типових версій: 1. Місце проживання: а) імовірніше за все – мешканець даної адміністративно-територіальної одиниці (99%); б) менш імовірно – приїжджий (1%). 2. Освіта: а) імовірніше за все – повна загальна середня освіта (65 %); б) менш імовірно – базова загальна середня освіта (12%); вища освіта (9%). 3. Соціальна належність: а) імовірніше за все – робітник (35 %); б) менш імовірно – службовець (16 %). 4. Рід діяльності та занять: а) імовірніше за все – працює або навчається (58 %); б) менш імовірно – без визначеного роду діяльності чи занять (22%). 5. Родинний стан: а) імовірніше за все – одружений (заміжня) (54 %); б) менш імовірно – неодружений (незаміжня), розведений (розведена), вдівство (46%). У слідчій ситуації А.1.3. – невідомі свідки злочину, висування типових слідчих версій про можливих свідків-очевидців в основному визначається місцем, де були за-подіяні тілесні ушкодження. Тому, при висуванні версій про свідків злочину необхід-но враховувати коло всіх осіб, які могли бути свідками-очевидцями. Щодо них можна висувати такі версії: 1. Якщо тілесне ушкодження заподіяне на вулиці свідками-очевидцями можуть бути: • випадкові перехожі; • перехожі, у яких ця вулиця (ділянка місцевості) є відносно постійним маршрутом пересування до роботи або з роботи, у магазин, школу тощо, при здійсненні прогу-лянок, занять спортом, вигулу тварин; • водії приватного автотранспорту, які випадково або постійно проїжджають марш-рутом, що межує з місцем злочину; • водії, касири, контролери та пасажири, що проїжджають поруч із місцем злочину у громадському маршрутному транспорті; • жителі навколишніх будинків, у яких парадний вхід, вікна (балкони, лоджії) роз-ташовані з боку місця, де було вчинено злочин; • робітники та службовці різних підприємств, установ, організацій, парадний вхід, вікна (балкони) яких розташовані з боку місця, де був вчинений злочин; • особи з фіксованим місцем заняття підприємницькою діяльністю, з якого прогля-дається місце вчинення злочину (лоточники, фотографи, художники тощо); • особи з відносно «стабільним» місцем заняття незаконною діяльністю, з якого про-глядається місце вчинення злочину (такими можуть бути особи, які займаються не-законною торгівельною діяльністю, обмінювачі валют, сутенери, проститутки, ор-ганізатори азартних ігор, особи, які займаються жебракуванням тощо). 2. Якщо тілесне ушкодження заподіяне в громадському транспорті, то свідками-очевидцями злочину можуть бути: • пасажири, які випадково їхали в цьому транспорті, або ті, які постійно здійснюють у ньому поїздки в відносно визначені проміжки часу. (Наприклад, поїздка у визна-чений час на роботу або з роботи, у дитячий садок, щоб забрати дитину тощо); • водії, касири і контролери. 3. Якщо тілесне ушкодження заподіяне в поїзді, на теплоході, в салоні літака, то крім пасажирів свідками-очевидцями можуть бути: провідники, бортпровідниці, члени екіпажу. 4. При заподіянні тілесних ушкоджень у місцях проведення відпочинку, культурно-масових заходів або громадського харчування свідками-очевидцями можуть бути: випадкові чи постійні відвідувачі, робітники, службовці, персонал, який обслуго-вує відвідувачів. 5. При заподіянні тілесного ушкодження в житловому приміщенні свідками-очевидцями можуть бути: родичі, інші члени сім'ї, квартиранти, знайомі чи сусіди, які зайшли у гості. При типовій слідчій ситуації А.1.4. – немає матеріальних слідів злочину, які ви-ступають як доказі у справі, доцільне висування таких типових версій: 1. Особа, яка вчинила злочин, рідше свідки або жертва застосовували такі способи приховування злочину: • ховали засоби та сліди злочину (в основному, це здійснюється за місцем прожи-вання, біля будинку, в місцях звичного перебування цих речей, у місцях звичайно-го маршруту (проходу, проїзду) цих осіб; шляхом передачі (продажу) їх як знайо-мим, так і незнайомим особам; • знищували сліди або засоби злочину; • трансформували сліди або засоби злочину. 2. Місцем вчинення злочину було: а) імовірніше за все - не те місце, де безпосередньо була виявлена жертва, або проводиться огляд місця події; б) менш імовірно - це ж місце. Для успішного планування і розслідування злочинів про навмисне заподіяння ті-лесних ушкоджень є необхідність у висуванні типових провіщувальних версій про можливу протидію слідству. Тому, при розслідуванні справ про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень рекомендується висувати таки провіщувальні версії: 1. Можлива зміна підозрюваним (обвинуваченим) місця свого звичайного перебу-вання з метою ухилення від слідства. 2. Можлива погроза на адресу потерпілого з боку підозрюваного (обвинуваченого), його родичів або знайомих, з метою примусити забрати заяву, дати неправдиві по-казання, відмовитися від дачі показань, проходження СМЕ, заяви цивільного позо-ву. 3. Можливі подібні погрози на адресу свідків, з метою примусити їх дати неправдиві показання. 4. Можливий підкуп потерпілого або свідків – з аналогічною метою. 5. Можливо створення перешкоди щодо проходження у приміщення для проведення слідчої дії. 6. Можливе приховування обвинуваченим (його родичами або членами його сім'ї) свого майна, з метою уникнути накладення на нього арешту або його вилучення, що передбачено ст. 126 КПК. Суб'єкт розслідування, використовуючи дані типових версій, повинен пам'ятати, що вони є ймовірним судженням, носять загальний характер, із властивим для них абстрагуванням від конкретного злочину. Але, дані типових версій, засновані на най-більш часто повторюваних ознаках злочинів про навмисне заподіяння тяжких і сере-дньої тяжкості тілесних ушкоджень, тому для типових версій буде властивим і фак-тор імовірної закономірності. На закінчення, слід відмітити практичне значення необхідності виведення логіч-них висновків із висунутих версій, на що вказував Г.В. Арцішевський. У своїй роботі він пише: «Приймаючи умовно кожну висунуту версію за істину, слідчий мислено робить висновки про обставини, які повинні або можуть мати місце в тому випадку, якщо версія, яка перевіряється, відповідає дійсності. Одночасно слідчий визначає слі-ди цих обставин, тобто намагається уявити собі ті залишені ними в навколишньому світі ознаки, за якими можна буде судити про наявність або відсутність обставин, які слід з’ясувати» [57.c. 68]. До сказаного можна додати, що для провіщувальної версії стосовно протидії розслідуванню логічним висновком повинно бути передбачення заходів превенції. 2.4. Організація і планування розслідування Перспективність діяльності щодо розкриття і розслідування будь-якого злочину багато в чому залежить від планування й організації. У криміналістичній літературі можна зустріти різноманітні судження вчених про поняття й зміст планування й ор-ганізацію розслідування. Для з’ясування сутності цих понять, розглянемо лише зага-льні й основні теоретичні положення. У 1972 році Л.П. Дубровицька сформулювала поняття планування розслідуван-ня, розглянувши його як «складний розумовий процес, що полягає у визначенні за-вдань слідства, шляхів і способів їх рішень відповідно до вимог закону» [58.c.3]. Р.С. Бєлкін розглянув планування як «розумову діяльність слідчого, спрямовану на побудову уявної моделі всього акту розслідування, матеріальним вираженням яко-го і є письмовий або графічний план розслідування» [52.c.306-307]. Він же розглянув планування як метод організації розслідування, як «організуючий початок, організа-ційну основу розслідування» [52.c.306]. Планування й організація розслідування, хоча і тісно пов'язані між собою, але рі-зноманітні за змістом і функціями. Так, В.О. Коновалова відзначає: «Якщо плануван-ня розслідування являє собою процес вирішення розумових задач, то організація роз-слідування – процес дії, здійснення плану за допомогою власної діяльності слідчого й діяльності інших служб та окремих осіб, що виконують завдання слідчого. Організа-ція розслідування передбачає заходи, які дозволять здійснювати діяльність стосовно розкриття й попередження злочинів» [59.c.12]. Крім того, В.О. Коновалова в зміст ор-ганізації розслідування включає планування [60]. У криміналістичній літературі спостерігається дві фундаментальні (логічні) ос-нови, які визначають зміст і мету планування. У якості цих основ вчені називають по-перше, версію і, по-друге, слідчу ситуацію. Здається, що основу планування складає слідча ситуація і версії, характерні для цієї слідчої ситуації. Планування розслідуван-ня не може обмежуватися рамками версії або слідчої ситуації. В основі планування повинні бути обставини, які підлягають доказуванню та встановленню. Так, О.М. Ва-сильєв у зміст планування крім версії включив і визначення предмета розслідування [61.c.10]. Г.О. Воробйов також вказував на важливість при плануванні враховувати всю систему обставин, які підлягають встановленню [62.c.34]. Загальноприйнятою думкою серед вчених є та, що планування розслідування носить індивідуальний характер і є динамічним за своєю природою. Дійсно, процес планування перебуває в значній залежності від специфічних особливостей конкрет-ного злочину. У процесі розслідування коло завдань буде розширюватися або звужу-ватися, самі задачі можуть спрощуватися чи ускладнюватися, внаслідок чого буде змінюватися і план діяльності по розслідуванню злочину. Вчені-криміналісти розгля-дали питання про можливість типізації планування розслідування. Ними аргументо-вано обгрунтовувалась ідея про те, що можна розробити загальні основи планування розслідування злочинів, спираючись на узагальнення досвіду розслідування, схожість окремих ознак злочинів. Проте, домінуючою серед вчених є думка про неможливість сприймати дану розробку як шаблон. О.М. Васильєв, розмірковуючи про це, відзна-чив: «... планування розслідування може і повинно дати слідчим лише рекомендації з приводу підходу до розслідування, визначення його завдань...» [61.c.13]. Оскільки сам процес розслідування складається з декількох етапів, то і плану-вання можливо розглядати в аспекті етапу, на якому знаходиться слідство. Традицій-но, у більшості методик розслідування злочинів розглядається лише планування по-чаткового етапу розслідування. Для цього етапу характерною є та обставина, що ор-ганізація і планування розслідування здійснюється органом дізнання, а точніше осо-бою, яка проводить дізнання. Кримінально-процесуальним кодексом України регламентуються загальні по-ложення організації розслідування всіх злочинів. Організаційно-правовими основами розслідування злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілес-них ушкоджень будуть такі положення КПК: 1. По справах про злочини, передбачені ст. ст. 121, 122 КК, обов'язкове провадження попереднього слідства (ст. 111 КПК). 2. По цій категорії кримінальних справ попереднє слідство провадиться слідчими ОВС (ч. 2 ст. 112 КПК). 3. Попереднє слідство проводять в тому районі, де скоєно злочин. Але, в окремих випадках, воно може проводитися за місцем перебування підозрюва-ного, обвинувачуваного або за місцем перебування більшості свідків (ст. 116 КПК). 4. При наявності ознак злочину, передбаченого ст. 122 КК, орган дізнання зобов'язаний порушити кримінальну справу і провести слідчі дії щодо встановлення особи, яка йо-го вчинила. Після цього, у термін не більше ніж 10 днів, передати справу слідчому, склавши про це постанову, яка затверджується прокурором (ч. 1 ст. 104, ст. ст. 108, 109 КПК). 5. При наявності ознак злочину, передбаченого ст. 121 КК, орган дізнання зобов'язаний порушити кримінальну справу, у термін не більше ніж 10 днів виконати невідкладні слідчі дії і через прокурора передати справу слідчому (ч. 2 ст. 104 КПК), навіть якщо не встановлена особа, яка вчинила цей злочин. 6. Якщо в справі про тяж-кий злочин, що була передана слідчому, не встановлена особа, яка його вчинила, ор-ган дізнання продовжує виконувати оперативно-пошукові дії, і повідомляє слідчого про їх результати (ч. 3 ст. 104 КПК). Після прийняття слідчим справи до свого прова-дження орган дізнання зобов'язаний виконувати доручення слідчого щодо проведен-ня слідчих і розшукових дій (ч. 4 ст. 104 КПК). У якості правових основ організації розслідування злочинів слід також розгляда-ти: 1) «Положення про основи організації розкриття злочинів ОВС»13. У 6-му розділі вищезгаданого Положення викладається загальна тактика розкриття злочинів а у 2-му розділі викладаються основні завдання і функції служб ОВС щодо розкриття злочи-нів; 2) «Інструкцію з організації діяльності органів досудового слідства в системі МВС України та взаємодії їх з іншими структурними підрозділами ОВС України у розкритті та розслідуванні злочинів»14. У 6-му розділі, зазначеної інструкції, визначе-ні завдання, принципи, форми і способи взаємодії слідчих підрозділів з органом діз-нання. У зв'язку з цим, немає необхідності розглядати в даній методиці загальні питан-ня, які стосуються організації розслідування та взаємодії слідчого з органом дізнання. Проте, здається, що є сенс розглянути конкретні, специфічні і важливі питання орга-нізації та планування розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень. Успіх розслідування будь-якого злочину багато в чому залежить від діяльності на початковому етапі. Поняття початкового етапу розслідування є умовним і абстра-гується від процесу всього розслідування з науково-пізнавальною метою. Вчені-криміналісти цей етап розглядають у рамках діяльності щодо встановлення ознак злочину, виявлення та фіксації слідів злочину, встановлення особи, яка його вчинила. На доцільність і необхідність здійснення поетапного планування розслідування, з урахуванням особливостей слідчої ситуації, звертали свою увагу Р.С. Бєлкін [52.c.311], І.М. Лузгін [58. c.32], В.І. Гаєнко [63.c.90]. Проте, не заперечуючи правоту вище вказаних авторів, слід зазначити, що є ряд типових початкових слідчих дій, які можна назвати загальними, тому що їх прове-дення є необхідним в усіх випадках розслідування. До них можна віднести: А. По справах про навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень: 1. Огляд місця події. 2. Допит потерпілого. 3. Огляд одягу потерпілого і його вилучення. 4. Освідування потерпілого. 5. Затримка підозрюваного і його особистий обшук. 6. Допит підозрюваного. 7. Огляд одягу підозрюваного, його вилучення при необхідно-сті. 8. Освідування підозрюваного, у тому числі й на предмет встановлення стану ал-когольного сп'яніння. 9. Обшук (огляд) місця, де передбачається знаходження знаря-ддя злочину й інших предметів, що мають значення в справі, якщо їх місцезнахо-дження відоме, слід зробити виїмку. 10. Допит свідків-очевидців. 11. Призначення СМЕ (у випадку якщо тілесні ушкодження явні й очевидні, а також у випадку смерті потерпілого). У інших випадках, коли необхідне очікування визначення остаточного результату тілесного ушкодження, перед призначенням СМЕ необхідно провести ви-їмку медичної картки хворого. Існує три основних виду форм карток хворого: 1) Ме-дична карта стаціонарного хворого; 2) Карта хворого денного стаціонару поліклініки, стаціонару вдома; 3) Медична карта амбулаторного хворого. Якщо потерпілий помер у медичному закладі, доцільно провести виїмку: «Медичної карти стаціонарного хво-рого», «Листа основних показань стану хворого», якщо він був у відділенні (палаті) реанімації й інтенсивної терапії, зробити огляд «Журналу запису оперативних втру-чань». Б. По справах про заподіяння тілесного ушкодження середньої тяжкості, якщо вона порушена за ознакою тривалого розладу здоров'я: 1. Допит потерпілого. 2. Огляд місця події (у залежності від способу заподіяння тілесного ушкодження, виду і характеру ушкодження). 3. Допит підозрюваного. 4. Допит свідків-очевидців. 5. Ви-їмка «Медичної картки стаціонарного або амбулаторного хворого». Якщо потерпіло-му надавалася швидка медична допомога, необхідно зробити виїмку «Карти виклику швидкої медичної допомоги». 6. Призначення СМЕ. Дані слідчі дії застосовуються до слідчої ситуації А.2. – ситуація інформаційної достатності про подію злочину, коли відома особа, яка його вчинила, особистість по-терпілого і свідків злочину, є матеріальні сліди злочину. За можливістю, зазначені слідчі дії доцільно проводити й в інших, менше сприятливих ситуаціях і підситуаціях, про які мова буде йти нижче. Перед проведенням початкових слідчих дій та інших заходів завжди треба озна-йомитися з “Спеціальним журналом обліку осіб, які звернулися до медичної установи з тілесними ушкодженнями кримінального характеру” [64]. У ньому міститься інфо-рмація про час звернення потерпілого до медичної установи, прізвище, ім’я, по бать-кові, місце роботи та домашня адреса потерпілого, відомості про обставини події, прізвище й адреса особи, яка, на думку потерпілого, завдала йому тілесні ушкоджен-ня, відомості про характер і локалізацію ушкодження тощо. У процесі розслідування злочинів, пов’язаних з заподіянням тілесних ушко-джень, буде доцільним знайомитися з медичними документами [64]. У певних випа-дках, слід проводити їх огляд або виїмку, витребувати копії. Інформаційній зміст цих документів може надати слідству корисні відомості, як доказового, так і оперативно-тактичного характеру. Такими документами є: • Карта виклику швидкої медичної допомоги (форма № 109/о). • Карта виїзду швидкої медичної допомоги (форма № 110/о). • Супровідний листок станції швидкої медичної допомоги (форма № 114/о). • Журнал запису звернень про невідкладну медичну допомогу (форма № 115/о). • Журнал реєстрації носильних речей, речових доказів, коштовностей і доку-ментів у судово-медичному морзі (форма № 191/о). • Медична карта стаціонарного хворого (форма № 003/о). • Лист основних показань стану хворого який був у відділенні (палаті) реані-мації й інтенсивної терапії (форма № 011/о). • Журнал запису оперативних втручань у стаціонарі (форма № 008/о). • Карта хворого денного стаціонару поліклініки, стаціонару вдома (форма № 003-2/о). • Медична карта амбулаторного хворого (форма № 025/о). • Книга запису викликів лікарів до дому (форма № 031/о). • Книжка обліку бланків лікарських свідоцтв про смерть, у якій містяться корі-нці лікарських свідоцтв про смерть. Лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/0-95) видається, як правило, родичам померлого. При насильницькій смерті або при підозрі на неї, а також на померлих, особистість яких не вста-новлена, лікарське свідоцтво про смерть видається судово-медичним експер-том. • Протокол встановлення смерті мозку та Акт констатації смерті людини. Ці документи складаються при здійсненні трансплантації органів. Згідно ст. 16 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріа-лів людини», у разі необхідності проведення СМЕ, анатомічні матеріали у померлого донора беруться з дозволу та в присутності судово-медичного експерта. Взяття анатомічних матеріалів не повинне зашкодити веденню слідства. Визначення напрямку розслідування багато в чому залежить від слідчої ситуації. Самі ж ситуації можуть містити в собі підситуації, які також впливають на процес планування розслідування злочину. Тому планування початкових слідчих дій та ін-ших заходів розроблялось стосовно як до слідчої ситуації, так і до її підситуацій. На початковому етапі розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень можуть виникати такі типові слідчі ситуації, які можна назвати проблема-тичними, у зв’язку з їх пошуковим характером. Ситуація А.1.1. (Особа, яка вчинила злочин, невідома й інформації про неї немає.) У такій ситуації рекомендується провести систему типових початкових слід-чих дій та інших заходів, які прийнятні для цієї слідчої ситуації, її підситуацій: Підситуація № 1. Жертва злочину не знайома з особою, яка заподіяла їй тілесне ушкодження. Стосовно цієї підситуації доцільно: Допитати потерпілого, в першу чергу, на предмет встановлення відомостей про особу, яка заподіяла тілесне ушкодження (зокрема, слід встановити її словесний пор-трет); про місце і час заподіяння тілесного ушкодження; про спосіб і засоби злочину; про кількість осіб, які брали участь у події злочину, й можливих свідків-очевидців; про напрямок з відкіля з'явилася та куди пішла особа, яка заподіяла тілесне ушко-дження, й інші учасники злочину. Залучити спеціаліста для створення портретного зображення підозрюваного. Оглянути місце події. Обстежити прилеглу до місця події територію. У залежності від місця заподіяння тілесного ушкодження (або місця, де відбува-лась подія злочину) встановити коло ймовірних свідків, опитати (допитати) їх. Провести ОРЗ на основі висування типових версій про ймовірну особу, яка могла б заподіяти тілесне ушкодження. Провести ОРЗ, спрямовані на перевірку причетності до вчиненого злочину роди-чів, знайомих, колег, сусідів, осіб, які були подружжям потерпілого. Підситуація № 2. Жертва не може повідомити відомостей про особу, яка заподі-яла їй тілесне ушкодження, через несвідомий стан або важкий стан здоров'я. При та-кій підситуації необхідно: Якщо потерпілий перебуває в лікувальному закладі, опитати медичний персонал (чергового лікаря, бригаду швидкої допомоги), диспетчера служби «03» про місце, з якого потерпілий був доставлений у лікувальний заклад, ким він був доставлений, який характер тілесного ушкодження, що розповів потерпілий про обставини заподі-яння тілесного ушкодження. Встановити біля ліжка хворого чергування співробітника ОВС із метою прове-дення негайного опитування (допиту) потерпілого, у випадку, якщо він стане прито-мним. У разі неможливості організувати чергування співробітника ОВС, необхідно звернутися до медичного персоналу з проханням про надання добровільної допомоги ОВС у встановленні злочинця15, визначивши їм завдання щодо опитування потерпі-лого про особу, яка заподіяла йому тілесне ушкодження, про обставини події злочину в цілому. Для успішного виконання цього завдання доцільно забезпечити медичний персонал аудіо-, відеотехнікою (для запису опитування, яке вони проведуть), повід-омити їм контактний телефон оперативного працівника (слідчого), який займається розслідуванням кримінальної справи. Якщо потерпілий перебуває не в лікувальному закладі, і він живий, організувати надання медичної допомоги, доставити його в медичну установу. Оглянути місце події. Обстежити прилеглу до місця події територію. Встановити коло ймовірних свідків і опитати (допитати) їх. Допитати родичів, подружжя, знайомих, сусідів потерпілого з метою встановлен-ня ймовірних осіб, стосовно яких є підстави підозрювати їх у заподіянні (або органі-зації, підмовництві) тілесного ушкодження за якими-небудь мотивами. Провести ОРЗ на основі висування типових версій про ймовірну особу, яка могла заподіяти тілесне ушкодження, а також на основі версій, висунутих особами вказани-ми у п. 7. Підситуація № 3. Жертва знає особу, яка їй заподіяла тілесне ушкодження, але, у зв’язку з наявністю різних причин, не називає її. У такому випадку доцільно: Допитати потерпілого та довідатися про необхідність застосування заходів, які забезпечують його особисту або майнову безпеку. Звернутися з проханням до медичного персоналу, щоб вони вияснили у потерпі-лого відомості про обставини злочину й відомості про особу, яка заподіяла тілесне ушкодження. У майбутньому, доцільно застосувати метод негласного опитування по-терпілого, з метою з'ясовування обставин події злочину і встановлення особи, яка вчинила злочин. Встановити місце події й оглянути його. Обстежити прилеглу до місця події територію. Встановити коло ймовірних свідків і опитати (допитати) їх. Провести ОРЗ, спрямовані на перевірку причетності до злочину родичів, по-дружжя, (у тому числі і колишніх), сусідів, знайомих, колег потерпілого. Зробити запит в УОІ про наявність у потерпілого судимості і, якщо він раніше був засуджений, провести ОРЗ, спрямовані на перевірку причетності до злочину осіб, що відбували з потерпілим покарання. Провести ОРЗ, спрямовані на встановлення інтимних зв'язків (минулих чи тепе-рішніх) потерпілого. Слід перевірити можливу причетність до злочину осіб, з якими він перебуває чи був раніше у цих відношеннях, а також їх родичів, подружжя. По можливості, доцільно: а) протягом деякого часу обмежити доступ до потерпі-лого відвідувачів (під приводом карантину, важкого стану хворого тощо), одночасно не перешкоджаючи передачам (огляд яких необхідний, тому що в них може бути за-писка, яка викриває винного) та спілкуванню по телефону (прослуховування якого необхідно організувати); б) установити спостереження з боку співробітника ОВС за особами, що відвідують потерпілого, або звернутися з проханням до медичного пер-соналу, щоб вони повідомили про факт відвідування потерпілого, про факт виявлення записки на його адресу; в) організувати прослуховування розмов потерпілого з відві-дувачами. Підситуація № 4. Виявлено труп потерпілого, або потерпілий помер, не прихо-дячи до свідомості. При такій підситуації необхідно: Встановити місце заподіяння тілесного ушкодження, оглянути його, провести огляд трупа. Обстежити прилеглу до місця заподіяння тілесного ушкодження територію. Встановити коло ймовірних свідків, опитати (допитати) їх. Призначити СМЕ трупа. Провести ОРЗ, спрямовані на перевірку причетності до злочину: родичів, по-дружжя (у тому числі колишніх), сусідів, знайомих, колег, осіб, які відбували з потер-пілим покарання в УВП (якщо той був засуджений), осіб (а також їх родичів, по-дружжя), з якими потерпілий знаходився в інтимних стосунках. Провести ОРЗ на основі типових версій про ймовірну особу злочинця. В усіх випадках, при слідчій ситуації А.1.1. необхідно провести такі заходи: Якщо є інформація про те, що потерпілий чинив опір, або була бійка з заподіян-ням тілесного ушкодження підозрюваному, необхідно встановити вид травми, мож-ливо існуючій у підозрюваного, або висунути версію про характер тілесного ушко-дження. Потім необхідно орієнтувати про це дільничних інспекторів міліції, операти-вних співробітників, патрульно-постову службу, пости ДАІ, а також скласти запити16 у медичні установи щодо встановлення факту звернення за медичною допомогою з приводу тілесного ушкодження або травми. Запити необхідно направляти в територі-альні амбулаторні, та стаціонарні лікувальні установи, у відомчі медичні заклади й у медичні пункти різних підприємств, установ, організацій. Якщо виявлені сліди рук або взуття, які можливо належать підозрюваному, необ-хідно зробити запити для перевірки їх за обліками. Відбитки слідів взуття, треба на-правляти на криміналістичну експертизу для вирішення кола питань діагностичного характеру. По залишеним слідам взуття експерт може встановити деякі ознаки люди-ни. Це може полегшити пошук злочинця. Ситуація А.1.2. (Невідома особистість потерпілого.) У цій ситуації рекомен-дується проведення таких початкових слідчих дій та інших заходів: Підситуація № 1. Виявлено труп невідомого громадянина. У такому випадку не-обхідно: Оглянути місце події та труп. Провести дактилоскопіювання трупа, фотографу-вання (або скласти образотворчий портрет, якщо є певні викривлення обличчя). Обстежити прилеглу до місця події територію. Встановити коло ймовірних свідків, опитати (допитати) їх. Пред'явити фото (труп) для впізнання кому-небудь з місцевих жителів, жителів навколишніх будинків. Поінформувати населення про виявлений труп через засоби масової інформації17. Зробити запити в УОІ для перевірки по обліках осіб, які пропали без вісті, невідо-мих хворих, що зникли. Слід зробити запити щодо перевірки по дактилоскопічним картотекам і фототекам. Призначити СМЕ, у тому числі і стоматологічну, для встановлення характерних рис зубного апарату, можливого виявлення маркірування (клейма) протеза. (Маркіру-вання здійснюється в країнах дальнього зарубіжжя.) Скласти обліково-пізнавальну карту невпізнанного трупа, направити її в УОІ. Провести ОРЗ, базуючись на типових версіях про особистість потерпілого і підо-зрюваного. Підситуація № 2. Невстановлена особа вмирає в медичному закладі, не приходя-чи до свідомості. У цьому випадку необхідно виконати вищевикладені (див. підситу-ацію № 1) слідчі й інші заходи але, у першу чергу, виконати додаткові, а саме: Оглянути труп. Провести виїмку одягу, взуття, інших предметів, що належали померлому, які можуть знаходитися в камері схову медичного закладу. Опитати (допитати) медичний персонал (чергового лікаря, бригаду швидкої до-помоги) диспетчера служби «03» про місце, з якого потерпілий був доставлений до лікувальної установи, ким і коли він був доставлений, звідкіля зробили виклик швид-кої медичної допомоги. При необхідності слід оглянути «Журнал обліку осіб, які зве-рнулись до медичної установи з тілесними ушкодженнями кримінального характе-ру», «Журнал обліку прийому хворих» та «Журнал запису виклику швидкої медичної допомоги», «Картку виклику швидкої медичної допомоги». Довідатися про наявність у крові померлого алкоголю. Перебування потерпілого в стані алкогольного сп'яніння робить доцільним проведення ОРЗ у місцях, де можливе вживання спиртних напоїв, або серед осіб, у яких був день народження, весілля, по-минки тощо, а також на підприємствах, установах, організаціях, де здійснювалася на-передодні видача заробітної платні. Звернутися з проханням до медичного персоналу про встановлення особистості тих, хто буде з'ясовувати стан здоров'я померлого, та просити їх сповістити про ці фа-кті по контактному телефону співробітнику міліції. Надалі, можливо проведення тих початкових слідчих дій, ОРЗ та інших заходів, що здійснюються при підситуації № 1 ситуації А.1.2. Ситуація А.1.3. (Невідомі свідки-очевидці злочину.) При такій слідчій ситуа-ції початковий етап розслідування ускладнюється. Показання свідків-очевидців ма-ють важливе значення, тому що несуть у собі інформацію про подію злочину в ціло-му, про особу, яка вчинила злочин, про її дії до та після заподіяння тілесного ушко-дження, про поведінку потерпілого. Їх показання набувають досить важливого зна-чення в ситуаціях А.1.1., А.1.2. Саме тому, встановлювати свідків-очевидців злочину, проводити їх опитування і допит необхідно на початковому етапі розслідування і, у всякому разі, при ситуаціях А.1.1., А.1.2. Для встановлення свідків-очевидців необ-хідно: Допитати потерпілого і підозрюваного про місце заподіяння тілесного ушко-дження та про осіб, що були або могли бути очевидцями злочину. Встановити місце заподіяння тілесного ушкодження й, у залежності від цього мо-делювати коло ймовірних осіб, що могли стати очевидцями злочину. Опитати (допитати) медичний персонал (чергового лікаря, бригаду швидкої до-помоги) диспетчера служби «03» про місце, з якого потерпілий був доставлений до лікувальної установи, ким і коли він був доставлений, звідкіля зробили виклик швид-кої медичної допомоги. Оглянути «Журнал обліку прийому хворих», «Журнал запису викликів швидкої медичної допомоги», «Картку виклику швидкої медичної допомо-ги». Провести ОРЗ, базуючись на висуванні типових версій про свідків-очевидців. Через засоби масової інформації сповістити контактний телефон, по якому очеви-дці й інші свідки могли б повідомити інформацію щодо вчиненого злочину, одночас-но гарантуючи конфіденційність відомостей про особу, яка надасть цю інформацію. Плануючи заходи, спрямовані на встановлення свідків-очевидців, треба врахо-вувати ту обставину, що громадяни, з різних причин не бажають фігурувати в справі, у зв'язку з чим, вони або заявляють про те, що їм нічого не відомо, або погоджуються дати інформацію не для протоколу про те, що їм відомо. Даний факт необхідно вра-ховувати і проводити як гласне, так і негласне опитування громадян, які ймовірно мо-гли бути свідками-очевидцями. Співробітнику міліції, якій одержує інформацію “не для протоколу” доцільно з'ясувати мотив, через який особа відмовляється процесуа-льно оформити свої показання, роз'яснити свідку про заходи безпеки, що можуть за-стосовуватися по відношенню до осіб, які беруть участь у кримінальному судочинст-ві18 та, намагатись переконати особу в хибності позиції, яку вона займає по відно-шенню до потерпілого, правоохоронних органів. Ситуація А.1.4. (Немає матеріальних слідів злочину, що виступають у якос-ті доказів у справі.) В основному, ця ситуація виникає при розслідуванні заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Пояснюється це тим, що між моментом за-кінчення злочинних діянь та настанням суспільно-небезпечного наслідку у вигляді тривалого розладу здоров'я є проміжок часу – 21 день. Хоча, узагальнення судово-слідчої практики свідчить про те, що ситуація А.1.4. може виникати й на початковому етапі розслідування злочинів про тяжкі тілесні ушкодження. У таких випадках ситуа-ція А.1.4. або поєднується із ситуаціями А.1.1., А.1.2., А.1.3., або має місце прихову-вання злочину, протидія слідству. У цій ситуації рекомендується завжди встановити безпосереднє місце заподіяння тілесного ушкодження. Слід зазначити, що місце ви-явлення трупа, особи, що знаходиться в безпорадному стані, або місце, звідки потер-пілого було відвезено швидкою допомогою, не завжди збігається з місцем, де потер-пілому були заподіяні тілесні ушкодження. Проведеними дослідженнями було вста-новлено, що деякі потерпілі, після заподіяння їм тілесного ушкодження (у тому числі і небезпечного для життя) безпосередньо з місця заподіяння тілесного ушкодження уходили (утікали). Наприклад, потерпілий Н. після одержання удару ножем у черевну порожнину одягся (у зв’язку з чим верхній одяг був не ушкоджений), вийшов із своєї квартири, пройшов кілька кварталів, і лише потім втратив свідомість. При слідчій си-туації А.1.4. рекомендується здійснювати наступні слідчі дії та інші заходи: 1. Допитати потерпілих, підозрюваного, свідків про місце заподіяння тілесного ушкодження, спосіб і знаряддя злочину. 2. Оглянути одяг потерпілого. Провести освідування потерпілого (оглянути труп) і на основі характеру тілесного ушкодження, консультуючись із медичним пра-цівником або експертом, моделювати знаряддя злочину для його пошуку. Також слід моделювати сліди злочину (слідову картину), у тому числі, у їх можливому зміненому вигляді. 3. Старанно оглянути місце події. 4. Уважно обстежити прилеглу до місця події територію. 5. Якщо місце події не збігається з місцем заподіяння тілесного ушкодження, то необхідно встановити безпосередньо місце заподіяння тілесного ушкодження й огля-нути його. 6. Провести обшук приміщень, окремих ділянок місцевості, особи за наявності достатніх підстав гадати, що знаряддя злочину, речі й інші предмети, які мають зна-чення для справи, заховані там, або знаходяться у цієї особи. Такими особами можуть бути: потерпілий, підозрюваний, їхні родичі, сусіди, знайомі, колеги, особи, які зна-ходяться з ними в інтимних стосунках, а відповідно й приміщення, які вони займа-ють, де працюють. 7. Обстежити прилеглу до зазначених місць обшуку територію. Питання про планування початкового й наступного етапу розслідування злочи-нів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зда-ється правильним розглядати через призму особливостей і складностей, які виника-ють при їх розслідуванні. Такий підхід до питання про організацію розслідування злочинів був запропонований В.Д. Зеленським. Автор відзначив: «Важливою власти-вістю, що характеризує розслідування як діяльність, є криміналістична складність» [65.c.21]. Саму ж криміналістичну складність розслідування він визначив як «харак-теристику процесу розслідування, що відображає реально необхідні сили, засоби, способи, обсяг та інтенсивність їх застосування» [65.c.26]. Характеризуючи процес розслідування злочинів про навмисне заподіяння тяж-ких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, слід відзначити такі його особливості. Значна кількість тілесних ушкоджень заподіюються на грунті сімейно-побутових конфліктів. Проте, це не спрощує, а в деяких випадках, навіть ускладнює процес слідства. Більшість сімейно-побутових конфліктів відбувається в житлових помешканнях, у зв'язку з чим, доступ туди сторонніх осіб обмежений. Свідками-очевидцями в таких випадках є члени сім’ї або знайомі. Вони не завжди сприяють розслідуванню, виявляючи «солідарність» зі злочинцем або жертвою дають неправ-диві показання на користь кого-небудь із них. Якщо вони підтримують нормальні відношення з обома, їх показання, як правило, не несуть суттєвої інформації. При-ймаючи особисту участь у сімейно-побутовому конфлікті, свідки можуть фактично бути підмовниками, посібниками злочину, і це буде впливати на їх показання. У зв'я-зку з тим, що, у відповідності зі ст. 63 Конституції України, особа не несе відповіда-льності за відмову від дачі показань або пояснень у відношенні себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів, і, згідно з ч. 2 ст. 69 КПК, вона може відмовитись від дачі пока-зань є велика імовірність того, що таки свідки скористаються своїм правом і не бу-дуть давати свідчення. Але завжди доцільно спробувати допитати їх. Плануючи роз-слідування, рекомендується допитувати свідків із числа членів сім'ї та близьких роди-чів якомога раніше, коли вони ще знаходяться під враженням того, що трапилося, та між ними ще не було змови про зміст показань, які вони будуть давати, або настанови про відмову давати показання. Якщо свідок відмовляється від дачі показань, це обов’язково слід запротоколювати. Його мовчання теж про щось свідчить. При плануванні розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушко-джень завжди необхідно враховувати характер тілесного ушкодження та ступінь ймовірності настання смерті потерпілого. Варто мати на увазі вік, загальний стан здо-ров'я потерпілого. У старих та пристаркуватих людей, інвалідів можливість настання смерті більш ймовірна навіть у тому випадку, якщо їм заподіяне тілесне ушкодження середньої тяжкості. Смерть потерпілого завжди ускладнює процес розслідування. Тому, для забезпе-чення переконливості зібраних доказів, при плануванні рекомендується здійснювати допит потерпілого застосовуючи аудіо- або відеотехніку особливо, якщо він отримав тілесне ушкодження, яке є небезпечним для життя. Допит потерпілого необхідно від-нести до числа невідкладних слідчих дій, проведення якого варто здійснювати як-найшвидше, починаючи з моменту порушення кримінальної справи. Необхідність якнайшвидшого допиту потерпілого викликається не тільки імові-рністю погіршення стану його здоров'я і можливим настанням смерті. Міжособистіс-ні стосунки підозрюваного і потерпілого також впливають на процес розслідування. Потерпілі, які відносяться до числа осіб, що є родичами, подружжям, сусідами, коле-гами, знайомими особи, яка заподіяла їм тілесне ушкодження, можуть перейнятися почуттям співчуття до неї, їх може лякати можливість громадського осуду: «засадив у в'язницю людину», «загубив його життя» тощо. Члени сім’ї й інші родичі обвинува-ченого, знаходячись у якій-небудь залежності від нього, можуть побоюватися за погі-ршення свого становища у випадку, якщо його буде засуджено. Потерпілі, про яких розповідалось раніше, усвідомлюючи для себе те, що тілесне ушкодження не призве-де до летального наслідку, можуть відмовитися від дачі показань, дати неправдиве показання, відмовитися від проходження СМЕ. Тому, коли при плануванні розсліду-вання тілесного ушкодження відомо про родинні, подружні або приятельські стосун-ки потерпілого і підозрюваного необхідно, по можливості, допитати потерпілого ра-ніше того часу, коли він зустрінеться зі своїми родичами, з підозрюваним, його роди-чами або знайомими. Для успішної організації процесу розслідування завжди необхідно планувати свою діяльність за принципом максимального проведення слідчих дій з одною осо-бою або в одному місці. Безумовно, необхідно враховувати можливість і доцільність провадження однієї слідчої дії відразу після проведення іншої. Перевага цієї тактики полягає в скороченні терміну розслідування, виключає повторну роботу з тією самою особою або в тому самому місці. Так, наприклад, знаходячись у медичному закладі, де перебуває потерпілий, рекомендується дотримуватись робити такого комплексу слідчих дій: допит потерпілого, його освідування, виїмка одягу потерпілого і його огляд, вилучення у потерпілого зразків для порівняльного дослідження (у залежності від обставин справи), допит медичного персоналу, допит хворих, що знаходяться в одній палаті з потерпілим, огляд «Журналу обліку осіб, які звернулися до медичної установи з тілесними ушкодженнями кримінального характеру» із записом до прото-колу огляду документів необхідних відомостей, що стосуються вчиненого злочину. Або, наприклад, проводячи огляд місця події або обшук у житловому приміщенні пі-дозрюваного, рекомендовано відразу накласти арешт на його цінності або інше май-но, з метою забезпечення цивільного позову і відшкодування витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого. При розслідуванні необхідно звести до мінімуму проведення повторних або до-даткових допитів потерпілих і свідків. Практика свідчить, що це викликає у зазначе-них осіб роздратування, у потерпілих формується переконання в безсиллі правоохо-ронних органів, формалізмі в роботі. Небажання повторного спогаду і детальної роз-повіді про неприємні для цих осіб епізоди злочину, може несприятливо вплинути на результат слідства. У зв'язку з цим, при виникненні необхідності повторного чи дода-ткового допиту потерпілого або свідків, краще знайти можливість провести ці слідчі дії домовившись з цими особами про зручний для них час і місце, пояснивши важли-вість для слідства їх показань. Плануючи розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушко-джень, необхідно враховувати, що потерпілі, з різноманітних причин і мотивів, мо-жуть бути більш відверті з медичними працівниками, з хворими, що знаходяться з ними в одній палаті. При звичайній розмові з ними потерпілі можуть повідомити їм ту інформацію, яку вони не повідомили при допиті. У всякому разі, про окремі обста-вини злочину можна дізнатися при ознайомленні з «Карткою стаціонарного або ам-булаторного хворого», оскільки лікар, зі слів пацієнта записує туди відомості (анам-нез19), що пояснюють наявність у хворого тілесного ушкодження. Тому рекоменду-ється завжди проводити виїмку й огляд «Картки стаціонарного або амбулаторного хворого», допитувати медичний персонал, а при необхідності й інших хворих, що ко-нтактують із потерпілим. Розслідуючи злочин про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, важливо ор-ганізувати збір доказів скоєння злочину за двома напрямками. Перший напрямок – збір доказів, що обмежується рамками безпосередньо злочинної діяльності, зокрема, діяльності щодо підготовки та вчинення злочину. Проте, не слід обмежуватися лише збором доказів самого факту скоєння злочину. Результати досліджень довели можли-вість виявлення і фіксації доказів вчинення злочину, що утворилися на етапі постзло-чинної діяльності особи, яка його вчинила. Тому, другим напрямком у розслідуванні повинен бути збір доказів скоєння злочину, що мають місце у постзлочинній діяльно-сті особи, яка заподіяла тілесне ушкодження. Для цього необхідно встановити, зафік-сувати і вилучити сліди способів приховування злочину, виявлення злочину, діяльно-го каяття і протидії розслідуванню. Важливе питання – превенція протидії розслідуванню злочину. До числа типо-вих і поширених способів протидії розслідуванню належить ухилення особи, яка ско-їла злочин, від слідства та суду. Як превенцію рекомендовано застосовувати до підо-зрюваного й обвинуваченого такі запобіжні заходи, як-от: підписка про невиїзд, за-става, взяття під варту, передача неповнолітнього під нагляд, поміщення неповноліт-нього у віці від 11 до 14 років у приймальник-розподільник. Крім запобіжних заходів, рекомендується робити фотографування (профіль, фас) і дактилоскопіювання підо-зрюваного (обвинуваченого), що буде сприяти його розшуку у разі зникнення. У ви-падку побоювання того, що підозрюваний (обвинувачений) сховається, виїхавши за кордон, рекомендується звернутися з клопотанням до судді або прокурора про при-йняття ними, у відповідності зі ст. 981 КПК, рішення про заборону особі виїжджати за межі України до закінчення попереднього слідства. Копію такої постанови необхідно направити в прикордонні та митні служби України. Суттєвою перешкодою для встановлення істини в справі є такий спосіб протидії, як висловлення різноманітних погроз на адресу потерпілих або близьких йому осіб, із метою примусити їх до вчинення дій, корисних для підозрюваного (обвинуваченого); висловлення подібних погроз на адресу свідків або близьких їм осіб з аналогічною метою. Крім погрози, у відношенні до зазначених осіб, може здійснюватися підкуп. Для профілактики і припинення цих способів протидії можливо діяти так: 1. Роз'яснити підозрюваному або обвинуваченому, що перешкоджання явці сві-дка, потерпілого, спонукання їх до відмови від дачі показань, підкуп цих осіб або по-гроза помстою за раніше дані показання, а так само готування або замах на вчинення цих дій є злочином, передбаченим ст. 386 КК (або ст. ст. 14, 15, 386 КК). 2. Якщо є відомості, у тому числі отримані оперативним шляхом, які свідчать про наявність реальної загрози життю, здоров'ю, житлу чи майну зазначених осіб, не-обхідно прийняти рішення про застосування заходів безпеки у порядку, передбаче-ному розділом 4-м Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [45]. Приймаючи рішення про взяття особи під захист, визначаючи певний захід безпеки, слід пам'ятати, що відповідно до ч. 2 ст. 7 цього За-кону, перелік заходів безпеки, зазначених у ст. 7 не є вичерпним, і з урахуванням ха-рактеру та ступеня небезпеки можуть застосовуватися й інші заходи. При одержанні відомостей про погрозу особі, зміст якої має ознаки злочину, необхідно в порядку, передбаченому КПК, прийняти рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи. 3. У випадку, якщо потерпілий знаходиться в службовій залежності від обвину-ваченого, або якщо у зв`язку із займаною посадою обвинувачений може негативно впливати на результати слідства, слідчий зобов'язаний відсторонити обвинуваченого від посади в порядку, передбаченому ст. 147 КПК. 4. Якщо підозрюваний (обвинувачений) та потерпілий мешкають в одній квар-тирі (будинку) або мають щоденний контакт у зв`язку із спільною роботою, навчан-ням, відбуванням покарання в УВП, рекомендується: а) ізолювати підозрюваного (обвинуваченого), застосувавши до нього запобіжний захід, у вигляді утримання під вартою (утримання в штрафному ізоляторі УВП); б) застосувати у відношенні до по-терпілого заходи безпеки у вигляді: 1) тимчасового переселення в інше місце прожи-вання (до потерпілих із числа осіб, які відбувають покарання в УВП, можливо засто-сувати такі заходи безпеки, як переведення в інше місце позбавлення волі або в інше місце зі спеціальним режимом утримання); 2) видача спеціальних засобів індивідуа-льного захисту або оповіщення про небезпеку; 3) зміни місця роботи або навчання. (Ст. ст. 9, 12, 13, 19 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кри-мінальному судочинстві»; 4) надання притулку для тимчасового перебування у кри-зовому центрі для потерпілих, які стали або можуть стати жертвами насильства в сім’ї. (Ст. 8 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї») 5. У разі, коли підозрюваний (обвинувачений) та потерпілий (або свідок) є чле-нами однієї сім’ї, особа, яка проводить дізнання або досудове слідство, може ініцію-вати застосування спеціальних заходів щодо попередження актів насильства в сім’ї. При цьому, під насильством в сім’ї розуміється, як фізичне, так і психологічне, еко-номічне насильство. Повноваження щодо застосування таких заходів мають служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Зок-рема, згідно з третім розділом закону України «Про попередження насильства в сім’ї», до насильника можуть застосовуватися таки спеціальні заходи: 1) винесення офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї; 2) вине-сення захисного припису. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію (дії) по відношенню до жертви насильства, а саме: чинити конкретні акти насильства в сім’ї; отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства; розшукувати жертву насильства, якщо вона за влас-ним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство в сім’ї; відвідувати жертву насильства, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільно-го проживання; вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім’ї. Зазначені обмеження дій можуть встановлюватися на термін до 30 діб. Не менш істотним способом протидії розслідуванню злочинів про навмисне за-подіяння тілесних ушкоджень є переконання потерпілого, що є родичем або подруж-жям у доцільності забрати заяву про злочин, змінити показання, мотивуючи переко-нання тим, що у випадку його (її) засудження до позбавлення волі, сім'я розпадеться, матеріальне становище погіршиться тощо. Для профілактики цього способу протидії рекомендується провести таки заходи. 1. Обмежити, по можливості, контакти підозрюваного (обвинуваченого) із поте-рпілим, застосовуючи запобіжний захід або заходи забезпечення безпеки, за умови наявності приводів і підстав для їх застосування. 2. Провести психологічну корекцію потерпілого. Для цього слід роз'яснити, що стосовно його можуть здійснюватися спроби, спрямовані на переконання в доцільно-сті забрати заяву, змінити показання або дати неправдиві. Потерпілому слід роз'ясни-ти, що такі спроби переконання будуть обгрунтовуватись слушними доводами. Доці-льно навести потерпілому приклади таких доводів але, одночасно з цим, аргументо-вано викласти контрдоводи, рекомендувати йому певну модель поведінки та навести приклади можливих відповідей потерпілого на дії осіб, які намагаються переконати його в зворотньому20. Слід роз'яснити потерпілому положення закону, що не дозволяє йому забрати заяву, та нагадати йому, що за давання неправдивих показань передба-чена кримінальна відповідальність. При розслідуванні справ про тілесне ушкодження мають місце випадки, коли поведінка підозрюваного (обвинуваченого) дезорганізує проведення слідчої дії. Ін-терв'ювання працівників органу дізнання і слідчих виявило, що така поведінка може виражатися у: невчасній явці за викликом, втручанні в дії інших осіб, суперечках з ними, їх ображанні, чиненні на них психологічного тиску, ставленні некоректних за-питань, непристойній жестикуляції, цинічних й аморальних висловлюваннях тощо. Різноманітність і непередбаченість дезорганізуючої поведінки підозрюваного або об-винуваченого при проведенні слідчої дії не дозволяє надати конкретні рекомендації стосовно використання того, чи іншого тактичного прийому. В.Ю. Шепітько зазна-чив, що прийняття рішення про застосування тактичного прийому обумовлено су-б'єктивними чинниками (наприклад, досвід слідчого) і невизначеністю ситуацій, які можуть виникнути після застосування тактичного прийому [66.c.93]. Саме тому, мо-жливо сформулювати рекомендації лише загального характеру. По-перше, плануючи проведення якої-небудь слідчої дії за участю підозрюваного (обвинуваченого), зав-жди необхідно враховувати персональні особливості його характеру, манери поведін-ки, міжособистістні стосунки з іншими учасниками слідчої дії. По-друге, необхідно передбачати можливість дезорганізуючої поведінки і моделювати дії, спрямовані на стабілізацію умов, належних для проведення слідчої дії. По-третє, якщо дезорганізу-юча поведінка коїться при здійсненні слідчої дії, її також необхідно протоколювати, тому що вона може бути доказом антисоціальної спрямованості особи, містити відо-мості, що характеризують особистість, бути доказом вчинення іншого злочину (на-приклад, якщо при обшуку обвинувачений ображав слідчого, понятих, загрожував їм розправою, здійснив фізичний опір). По-четверте, якщо яка-небудь слідча дія була дезорганізована, її подальше проведення є неможливим, рекомендується вирішити питання про проведення іншої, «адаптаційної» слідчої дії, прийнятної для даної ситу-ації. Наприклад, якщо в процесі проведення впізнання підозрюваний дезорганізував його, «видавши» себе, заговорив з особою, яка впізнає, як тільки та ввійшла до кімна-ти, і між ними виник діалог, необхідно зафіксувати цей випадок у протоколі впізнан-ня. Діалог доцільно підтримати й оформити його протоколом очної ставки. При протидії, яка виражається у відмові підозрюваного (обвинуваченого) від проходження експертизи, наданні зразків для порівняльного дослідження, а це типові способи протидії при розслідуванні справ про навмисне заподіяння тяжких і серед-ньої тяжкості тілесних ушкоджень, рекомендується проведення їх у примусовому по-рядку. Проте, слід враховувати, що окремі методи дослідження, які використовують-ся при провадженні деяких експертиз, можуть бути застосовані лише в тому випадку, якщо їх застосуванню не заперечує особа. Так, наприклад, при психологічній експер-тизі широко застосовують метод опитувальної психодіагностики (діалог, тестування). Його застосування можливе лише у випадку, коли досліджуваний бере участь у діало-зі, виконує тестові завдання. У протилежному випадку, застосувати даний метод не-можливо. Тому, плануючи призначення якої-небудь експертизи, завжди варто врахо-вувати індивідуальні особливості підозрюваного (обвинуваченого), ступінь його во-льової стійкості в намірі застосувати даний спосіб протидії. Не виключено, що обви-нувачений, який відмовився від проходження експертизи, будучи доставленим до експерта в примусовому порядку, проведенню самої експертизи перешкоджати не буде. Вирішуючи питання про примусове проведення якої-небудь слідчої дії, завжди варто враховувати зведений до правової норми постулат, а саме: посадові особи зобо-в'язані діяти тільки на підставі, у межах повноважень і способом, що передбачений законами України (ст. 19 Конституції України). Тому, приймаючи рішення про при-мусове проведення якої-небудь слідчої або процесуальної дії, завжди варто врахову-вати ступінь і характер протидії, права людини та громадянина, права підозрюваного й обвинуваченого, розглянути питання про законність і доцільність примусового про-ведення, про прийняте рішення скласти постанову, в порядку ст. 130 КПК. При розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень, часто зустріча-ється такий спосіб протидії, як симуляція або агравація хвороби обвинуваченим, із метою затягнути слідство. Для усунення цього способу протидії і встановлення дійс-ності факту важкого тимчасового захворювання обвинуваченого рекомендується провести таки дії: Допитати обвинуваченого про стан його здоров'я, довідатися чи зможе він при-ймати участь у певній слідчій або процесуальній дії. Допитати лікаря про стан здоров'я обвинуваченого, про діагноз захворювання і спроможність хворого обвинуваченого брати участь в слідчій або процесуальній дії. Такий допит доцільно проводити за участю спеціаліста з глибокими знаннями в галу-зі медичної діагностики або зі спеціалістом, вузького профілю, у залежності від хво-роби обвинуваченого. Зробити запит у медичну установу про стан здоров'я обвинуваченого, де постави-ти запитання про констатацію діагнозу захворювання. При сумніві в об'єктивності отриманих відомостей, які свідчать про тимчасове тяжке захворювання обвинуваченого, призначити проведення СМЕ. На вирішення експерту рекомендується ставити такі запитання: • Чи виявлене яке-небудь захворювання в обвинуваченого, і якщо це так, що це за захворювання, яка його причина? • Чи не симулюється обстеженим захворювання? • Чи не перебільшує хворий симптоми захворювання ( чи немає агравації хвороби)? • Чи відповідають дані про наявність певного захворювання, які зазначені в медич-них документах, тому захворюванню, яким особа дійсно страждає? • Чи є захворювання тяжким, таким, що перешкоджає участі хворого в слідчих або інших процесуальних діях? • Яка тривалість хвороби? Чи є вона тимчасовим або хронічним захворюванням? Плануючи проведення будь-якої слідчої або процесуальної дії, варто пам'ятати, що обвинувачені (підозрювані) можуть знищити або пошкодити процесуальні доку-менти, речові докази. Тому рекомендується робити копії особливо важливих проце-суальних документів, в яких відображаються відомості, що мають суттєве доказове значення. Пред'являти важливі речові докази краще з обмеженням можливості їх по-шкодження або знищення (наприклад, пред'явити який-небудь документ для його пе-регляду можна під прозорим склом). Ознайомлення обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи завжди необхідно робити при безпосередній присутності слід-чого (іншого співробітника ОВС) і постійному спостереженні за ним і його захисни-ком. У тому ж випадку, якщо обвинувачуваному вдасться ушкодити або знищити процесуальний документ, речовий доказ, необхідно провести дії, які будуть спрямо-вані на виявлення, фіксацію і вилучення слідів, інших доказів вчинення цього. Однією з умов, які сприяють успішній організації розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, є активізація потерпілого щодо збору і на-дання ним доказів у справі. При розслідуванні кримінальної справи потерпілий не по-винен займати позицію споглядача за процесом слідства. Слідчий, особа, що прово-дить дізнання, значно обмежені законом у можливості реалізації тих способів, якими можуть бути зібрані докази. Не завжди це можливо зробити через дефіцит сил, засо-бів, часу, через непередбаченість постзлочинної поведінки особи, яка скоїла злочин. Особливо складним є збір речових доказів заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості, з причин, про які розповідалося вище. Надання доказів є правом потерпіло-го (ст. 49 КПК). Порядок збору потерпілим доказів законом не регулюється і, у цьому випадку, для нього діє принцип: дозволено усе те, що не заборонено. Необхідно відзначити, що збір доказів не є обов'язком потерпілого. Тому активі-зація потерпілого є прийомом слідчої тактики, при якому заздалегідь встановлена йо-го добровільна згода в сприянні збору доказів і їх наданні слідству. Необхідність ак-тивізації потерпілого обумовлена тим, що сама постзлочинна діяльність злочинця, може бути доказом вчинення нею делікту. Потерпілий, будучи об'єктом інтересів пі-дозрюваного (обвинуваченого), вже після злочину може зіткнутися з прямими або побічними доказами злочину. До потерпілого можуть прийти в лікарню для бесіди, передати записку, зателефонувати додому, кинути в поштову скриньку лист тощо. Зміст листа, діалогу з потерпілим може свідчити про різноманітні обставини злочину, викривати винного в брехні, вказувати на мотив або мету злочину, бути доказом дія-льності щодо готування або замаху на вчинення іншого злочину. Правильно відзна-чив В.Г. Волов, вказавши, що однією з форм взаємодії повинно бути «оперативно-розшукове забезпечення всього процесу розслідування» [67.c.17]. Дійсно, ОРД, яка буде здійснюватися з метою виявлення доказів злочину на етапі постзлочинної діяль-ності особи, що скоїла злочин, багато в чому може полегшити розслідування. Але, з ряду причин, це не завжди можливо. Варто враховувати і можливу неспіввідносність витрачених сил і засобів із добутими доказами. Це обумовлює необхідність активіза-ції потерпілого в наданні ним доказів. Для цього рекомендується: Додатково роз'яснити потерпілому передбачене ст. 49 КПК право надавати докази, одночасно вказавши, що це не є його обов'язком. Попередити потерпілого, що порядок збору ним доказів щодо вчиненого у відно-шенні нього злочину, законом не регулюється. Його діяльність може здійснюватися за принципом – дозволене усе те, що не заборонено. Потерпілий при зборі доказів може застосовувати різноманітні викрути і психологічні хитрощі. Слід також сказати, що при зборі доказів він не повинен порушувати права і законні інтереси інших осіб, порушувати встановлені в суспільстві норми моралі, закони й інші підзаконні норма-тивні акти, не провокувати своєю поведінкою вчинення іншого правопорушення. Ознайомити потерпілого про можливу негативну постзлочинну діяльність підо-зрюваного (обвинуваченого) чи інших осіб стосовно нього. Підказати потерпілому ті способи, за допомогою яких можуть бути зібрані дока-зи. Наприклад, потерпілий може робити звукозапис своїх розмов із підозрюваним (обвинуваченим) та іншими особами про обставини злочину, вчиненого стосовно нього. Співробітнику міліції доцільно орієнтувати потерпілого на те, яким повинен бути предмет розмови, назвати перелік питань, відповідаючи на які, підозрюваний (обвинувачений) викриє себе, вкаже мотиви та мету злочинної дії. При необхідності, потерпілому треба надати аудіотехніку для запису таких розмов, у тому числі і теле-фонних. Припустимим буде й такий спосіб, як звернення потерпілого до обвинуваче-ного з проханням, надати написану їм власноручно розписку про те, що він буде від-шкодовувати потерпілому моральний і матеріальний збиток. Бажано, щоб в тексті розписки були слова приблизно такого змісту: «У зв'язку з тим, що я заподіяв гр. А. тілесне ушкодження, я зобов'язуюсь ...». Такий текст вказує на особу, яка вчинила злочин, у ньому є ознаки зізнання. Якщо потерпілому рекомендуються будь-які спо-соби збору доказів, треба враховувати суб'єктивні (стан здоров'я потерпілого, його ін-телектуальні можливості, особисті якості особи, яка вчинила злочин і його міжособи-сті стосунки з потерпілим тощо) та об'єктивні (наявність у потерпілого аудіотехники й її технічні можливості, наявність у потерпілого телефону, місце проживання потер-пілого й особи, що заподіяла йому тілесне ушкодження тощо) фактори. Довідатися в потерпілого про наміри здійснювати ним діяльність щодо збору до-казів. Вияснити способи, які він хоче застосувати для цього, і проконсультувати його про правомірність цих способів. Радити потерпілому надалі консультуватися у юрис-тів про правомірність тих способів, за допомогою яких він збирається добувати дока-зи. Просити в потерпілого негайно надавати наявні в нього докази. Активізація потерпілого, як один із методів організації розслідування, припус-тима в слідчій тактиці, тому що це спрямовано на реалізацію права потерпілого, ви-рішує поставлене для міліції завдання – участь у наданні соціальної і правової допо-моги громадянам (ст. 2 Закону України «Про міліцію»). На практиці породжує труднощі ситуація, яка виникає у випадку, коли потерпі-лому заподіяні тілесні ушкодження групою осіб. Організуючи і плануючи процес розслідування в цьому випадку, рекомендується здійснювати такі дії: Встановити неформального лідера групи (авторитетну особу) серед підозрюваних, а також раніше засудженого, забезпечити неможливість контактування його з іншими співучасниками злочину. Забезпечити неможливість контактування між собою інших співучасників злочи-ну, у всякому разі, на початковому етапі розслідування, до їх допиту. 3. Провести внутрікамерну розробку по відношенню до затриманих або заареш-тованих осіб. 4. Спланувати проведення, у першу чергу, слідчих дій за участю найменш авто-ритетних серед підозрюваних осіб, із тими, хто знайомий із потерпілим або в кого мотивами заподіяння тілесного ушкодження були неприязнь, ревнощі, з особами, які одружені (заміжні), мають дітей, працюють, котрі раніше не притягувались до кримі-нальної відповідальності. 5. Розглянути питання про наявність підстав для вживання заходів забезпечення безпеки потерпілого або свідків. 6. Активізувати потерпілого на збір і надання доказів злочину на етапі можливої постзлочинної діяльності підозрюваних (обвинувачених). При розслідуванні справ про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень великою проблемою є встановлення обставин нематеріальної природи. 74% опитаних слідчих і працівників органу дізнання констатували складність встановлення суб'єктивної сторони злочину, при розслідуванні даної категорії кримінальних справ. При цьому ними відзначено, що найбільш складним є встановлення: а) форми вини, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпі-лого; б) окремих елементів суб'єктивної сторони злочину: свідомості, передбачення, бажання, розраховування; в) мотиву злочину. Потенційні можливості встановлення суб'єктивної сторони злочину в більшому ступені визначаються плануванням і орга-нізацією проведення окремих слідчих дій, тому що при їх проведенні, здійснюється процесуальна фіксація (матеріалізація) обставин, які свідчать про суб'єктивну сторону злочину, мотиви і мету його вчинення. Але, це не виключає можливості сформулюва-ти загальні методичні рекомендації стосовно встановлення суб'єктивної сторони зло-чину. Для вирішення питання про намір особи скоїти злочин необхідно встановити всі обставини вчиненого злочину, зокрема, причини припинення злочинних діянь, попе-редню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини. У матеріалах криміналь-ної справи повинна бути інформація про обставини, які у сукупності або одиничності могли б свідчити про усвідомленість особою суспільно-небезпечного характеру свого діяння, про передбачення його суспільно-небезпечних наслідків, бажання або свідоме допущення настання цих наслідків, про мотив і мету злочину. Вина, мотив, мета не-матеріальні за своєю природою. Ось чому, процесу їх доказування може сприяти ін-формація, яка прямо або побічно буде вказувати на них. Джерела цієї інформації мо-жуть бути, як матеріальні, так й ідеальні. Часовий період утворення слідів, що свід-чать про суб'єктивну сторону злочину, може бути на різних етапах діяльності злочин-ця та його співучасників. Лише пізнавши й встановивши етапи діяльності, можна бу-дувати логічний ланцюжок доказів, що стосуються суб'єктивної сторони злочину. Суб'єктивна сторона злочину – складний об'єкт пізнання, а такі її елементи, як «свідомість», «передбачення», «бажання», «свідоме допущення», «розрахунок на за-побігання» - потребують системного вивчення діяльності особи, яка заподіяла тілесне ушкодження. Цю систему можливо зобразити у вигляді логічної формули: А – Б – В – Г – Д де: А – ті події (життєві ситуації) або поведінка особи, яка вчинила злочин, або жертви злочину (іншої особи), які послужили причиною формування наміру, мотиву, мети злочину; Б – діяння особи до моменту заподіяння тілесного ушкодження; В – діяння особи в момент заподіяння тілесного ушкодження; Г – діяння особи безпосе-редньо після заподіяння тілесного ушкодження; Д – діяння особи на етапі розкриття і розслідування злочину. Практика свідчить, що на всіх п'ятьох умовних елементах за-значеної системи можуть бути зовнішні прояви суб'єктивної сторони злочину, що обумовлює необхідність встановлення обставин за зазначеною вище системою. У якості аргументів, які можна використовувати при оцінюванні доказів, а також при доказуванні умислу на заподіяння тілесного ушкодження, можуть бути встанов-лені факти: 1) завчасного заволодіння, пристосування, виготовлення засобів і знарядь для вчинення злочину; 2) створення, очікування або використання певних умов для вчинення злочину; 3) висловлення своїх намірів, погроз про вчинення злочину; 4) до-бровільне надання допомоги жертві, безпосередньо після заподіяння тілесного ушко-дження, що може свідчити про небажання настання смерті потерпілого; 5) нанесення декількох, серії ударів, що виключає необережне заподіяння тілесного ушкодження; 6) про спосіб заподіяння тілесного ушкодження, який виключає можливість не запо-діяти тілесне ушкодження; 7) поранення в органи, які не є життєво важливими; 8) припинення злочинного діяння за власною волею; 9) наявність альтернативи поведін-ки; 10) наявність причин для формування «найближчого» і «віддаленого» мотиву злочину; 11) про проміжну і кінцеву мету діяння. Проте, не слід розглядати вищевказану формулу як таку, що застосовується ли-ше для встановлення суб'єктивної сторони злочину. Вся стратегія планування розслі-дування злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень повинна грунтуватися на фор-мулі: Минуле – Теперішнє – Майбутнє Реалізація цієї формули повинна здійснюватися в пізнанні минулих подій, вста-новленні, фіксації й аналізі теперішнього, прогнозуванні й моделюванні можливих подій майбутнього. Трьохланковий логічний ланцюжок – основа планування й орга-нізації розслідування злочину. Анкетування працівників дізнання і слідчих виявило, що для проведення тих слідчих дій, при провадженні яких обов'язкова участь понятих, складно забезпечити їх присутність. Тому, для успішної організації розслідування злочинів, завжди доці-льно залучати найбільш свідому й активну частину населення для участі в слідчій дії в якості понятого21. Слідчому, співробітнику дізнання рекомендується заздалегідь ви-значити коло таких осіб, обговорити з ними можливість їх добровільного чергування в приміщенні ОВС або домовитися про час і спосіб виклику. Можливо також терито-ріальну зону юрисдикції ОВС розбити на окремі ділянки, в кожній з яких будуть ме-шкати «потенційні поняті». Для проведення слідчих дій при розслідуванні навмисно-го заподіяння тілесних ушкоджень не рекомендується залучати в якості понятих сусі-дів чи знайомих потерпілого або підозрюваного (обвинуваченого). Це пояснюється тим, що вони можуть бути особами, зацікавленими у певному результаті справи, вступити в злочинну змову з іншими, дати неправдиві показання при судовому слідс-тві. Дослідженнями також був встановлений факт залежності між статтю працівника органу дізнання, слідчого з можливістю кращого встановлення психологічного кон-такту з потерпілим або обвинувачуваним. Так, 26% респондентів чоловічої статі під-тверджують, що їм легше встановити психологічний контакт з обвинуваченим чоло-вічої статі, а 5% з обвинуваченим жіночої статі. З опитаних респондентів жіночої ста-ті 9% підтверджують, що їм легше встановити психологічний контакт з обвинуваче-ним чоловічої статі, і 4% з обвинуваченим жіночої статі. З цього випливає, що для 56% слідчих і працівників органу дізнання статева належність ролі не грає. Проте, для 44% опитаних є залежність між їх статтю, статтю обвинуваченого і можливістю кра-щого встановлення психологічного контакту між ними. Схожа ситуація спостеріга-ється і при встановленні психологічного контакту з потерпілим. Для 65% слідчих і співробітників органу дізнання статева належність ролі не грає, але для 35% – навпа-ки. Причини зазначеної залежності не вивчалися. Проте, при організації розслідуван-ня слід враховувати цей факт. При плануванні тієї слідчої дії, успіх проведення якої (або очікуваний результат) залежить багато в чому від психологічного контакту між особою, що його проводить, і обвинуваченим або потерпілим, доцільно усвідомити для себе ступінь залежності встановлення психологічного контакту від статевої нале-жності. Якщо ж вона визначається в більшій мірі саме цим, рекомендується провести цю важливу слідчу дію іншій особі. Така можливість є, тому що проведення окремих слідчих дій може доручатися слідчим органу дізнання (ч. 3 ст. 114 КПК), брати участь у провадженні досудового слідства й особисто проводити досудове слідство може начальник слідчого відділу (ч. 2 ст. 1141 КПК). Плануючи розслідування справ про навмисне заподіяння тяжких і середньої тя-жкості тілесних ушкоджень, завжди необхідно передбачити вживання заходів, які б забезпечили відшкодування шкоди потерпілому, відшкодування витрат закладу охо-рони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого, а також можливість стягнення коштів, витрачених при утриманні жертв насильства у спеціальних установах (див. ст. 14 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї»). Прийняття таких заходів є обов'язком слідчого навіть у тому випадку, якщо цивільний позов ще не заявлено (ст. 125 КПК). Варто враховувати, що одним із способів протидії слідству може бути приховування майна. Це робить необхідним вживання заходів щодо забезпечення ци-вільного позову на початковому етапі розслідування, коли цей спосіб протидії обви-нуваченим ще навіть не планувався. Успіх розслідування будь-якого злочину багато в чому обумовлений проведен-ням одночасно комплексу слідчих дій та інших заходів. Тому, виходячи із ситуації, яка виникла на початковому етапі розслідування, необхідно планувати не проведення окремих слідчих дій або ОРЗ, а здійснення тактичних операцій, проведення яких до-зволить вирішувати не одне, а декілька завдань. На закінчення, слід відзначити необхідність складання конкретного плану роз-слідування. Планування розслідування, як уявний процес, у своєму логічному завер-шенні повинно набути конкретної форми. Такою формою є план розслідування. На відміну від планування, що є поняттям відносним і абстрактним, план розслідування завжди конкретний, і це сприяє процесу організації розслідування злочину. 2.5. Особливості використання окремих видів спеціальних пізнань Вміле використання спеціальних пізнань – визначаючий фактор щодо ефектив-ного процесу розслідування злочину. У криміналістичній літературі зустрічаються численні роботи вчених про зна-чення, можливі форми і способи застосування спеціальних пізнань у слідчій діяльно-сті. Дотепер серед вчених немає єдиної думки про поняття «спеціальні пізнання» і «спеціаліст». Ними висловлюються різноманітні інтерпретаційні точки зору з цього питання. З огляду на прикладний характер методики розслідування злочинів, буде доцільним, не висвітлюючи всіх авторських дефініцій, відразу перейти до розгляду тактики використання окремих видів спеціальних пізнань, які найбільш часто засто-совуються при розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Для слідчого, особи, яка проводить дізнання, спеціальними знаннями буде «су-купність сучасних теоретичних знань і практичних навичок в галузі науки (крім пра-вової), техніки, мистецтва і ремесла, отримані в результаті спеціальної підготовки або фахового досвіду і застосовані з метою розслідування і попередження злочинів» [38.c.161]. Відповідно, спеціалістом буде особа, яка володіє спеціальними знаннями і навичками. При розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень використання спеціальних знань може здійснюватися в процесуальній і непроцесуальній формі. Процесуальною формою використання спеціальних пізнань є: 1) залучення спе-ціаліста для участі у проведенні слідчої дії (ст. 1281 КПК); 2) призначення експертизи (ст. ст. 75, 76 КПК); 3) допит експерта (ст. 201 КПК); 4) отримання пояснень (ч. 4 ст. 97 КПК). Результати діяльності, що здійснюється в цій формі, носять законний харак-тер, а отже, можуть виступати як джерело доказів. До непроцесуальної форми використання спеціальних пізнань відноситься: 1) навчальна діяльність спеціаліста (наприклад, навчання слідчого роботі з технікою); 2) консультація зі спеціалістом; 3) самостійна пізнавальна і практична діяльність слідчо-го в галузі будь-якої науки, техніки, мистецтва або ремесла. При розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень домінуючими спеціальними пізнаннями, якими доводиться оперувати на слідстві, є пізнання в галу-зі судової медицини. Це обгрунтовує необхідність розгляду тактики їх використання. Імперативна норма КПК зобов'язує при розслідуванні злочинів даної групи, ви-користовувати одну з процесуальних форм використання спеціальних пізнань – при-значення СМЕ. У відповідності зі ст. 76 КПК (стосовно справ щодо розслідування ті-лесних ушкоджень), експертиза повинна призначатися обов'язково: 1) для встанов-лення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень; 2) для встановлення причин смерті. Встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень, а також причин смерті є дослідницьким об'єктом СМЕ. Важливим тактичним елементом підготування і при-значення СМЕ є: а) визначення моменту її призначення; б) визначення завдань, тобто формулювання запитань, які слід ставити перед СМЕ. Характерною рисою кримінальних справ стосовно заподіяння тілесних ушко-джень є динамічний характер стану здоров'я потерпілого. Слідчому завжди необхідно враховувати: 1) ступінь можливості настання смерті потерпілого; 2) процеси загоєння ушкоджень і обмеженість методів наукового дослідження у живих осіб (наприклад, значно ускладнені можливості опису ідентифікаційних ознак ранового каналу в живої особи, оскільки ознаки будуть змінюватися внаслідок загоєння або медичного ліку-вання); 3) можливість зміни ознак, що визначають ступінь тяжкості тілесних ушко-джень. Якщо ступінь можливості настання смерті велика, то постанову про призначення СМЕ (щоб уникнути необхідності призначення додаткової СМЕ) доцільно виносити після її настання. Для вирішення питання про своєчасність призначення СМЕ необ-хідно виявити коло обставин, які підлягають встановленню за допомогою СМЕ, та проконсультуватися з експертом, наскільки вплине процес загоєння або способи лі-кування на можливості судово-медичних досліджень, щодо вирішення питань, які представляють інтерес для слідства. Відповідно, треба буде з'ясувати, коли саме за ча-сом раціонально проводити СМЕ. Вирішуючи питання про момент призначення експертизи, варто пам'ятати про можливість випадків, коли первинна СМЕ встановить один ступінь тяжкості (за од-ними ознаками), а повторна – інший ступінь тяжкості того ж самого ушкодження (за іншими ознаками). Це пов'язано з тим, що у деяких випадках, судово-медичні експер-ти ступінь тяжкості ушкоджень встановлюють ще в період тимчасової втрати праце-здатності, не очікуючи кінцевих наслідків ушкодження. При цьому вони керуються розумінням: верхня межа тривалості періоду розладу здоров'я як ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості Правилами не передбачена. Отже, якою б не була тривалість періоду тимчасової втрати працездатності (після 21 дня), викликаної ушкодженнями, останні будуть віднесені до ушкоджень середньої тяжкості [68.c.17]. З огляду на це, слідчому рекомендується перед призначенням експертизи довідатися про те, чи визначилися остаточно наслідки ушкодження. Тактично правильним буде також завжди включати питання про визначений остаточний результат ушкодження в перелік запитань, які ставляться СМЕ живих осіб. Одним із головних тактичних правил призначення СМЕ є правильна постановка запитань. Перелік запитань багато в чому буде залежати від обставин справи (живий потерпілий або помер, який спосіб заподіяння тілесного ушкодження, яким знаряд-дям або засобом заподіяні тілесні ушкодження тощо). Перелік типових запитань до-кладно викладений у численних літературних джерелах, у зв'язку з чим немає особ-ливої необхідності повторювати їх формулювання в даній роботі. Треба відзначити необхідність обов'язкової постановки запитання про ступінь втрати потерпілим пра-цездатності, тому що встановлення цього факту потрібно для визначення змісту циві-льного позову в кримінальній справі. При множинності ушкоджень, які заподіяні групою осіб, обов'язково слід задавати запитання про те, внаслідок якого конкретного ушкодження настала смерть потерпілого. В тих випадках, коли після ознайомлення з висновком СМЕ у слідчого виник-нуть додаткові запитання, можливо здійснити допит експерта. Така форма викорис-тання спеціальних пізнань припустима за умови, якщо допитуваному експерту не треба буде проводити які-небудь дослідження для роз'яснення або доповнення свого висновку. По справах про заподіяння тілесних ушкоджень, для успішного проведення та-ких слідчих дій як-от: огляд місця події, освідування, ВОтаОП, допит потерпілого, який перебуває у важкому стані здоров'я, рекомендується залучати спеціаліста - ліка-ря або експерта. Оскільки дуже часто, по даній категорії кримінальних справ, лікар може виступати як свідок, то, залучаючи його до участі в слідчій дії як спеціаліста, слідчому необхідно вирішити питання про те, чи немає підстав для його відводу (ст. 62 КПК). Фіксація результатів використання спеціальних пізнань в галузі медицини має важливе значення. Так, результати експертизи оформляються висновком експерта, при судово-медичному освідуванні складається акт або довідка. Висновок, акт і дові-дка – це документи, які є джерелом доказів. Для того ж, щоб діяльність спеціаліста, який приймав участь у слідчій дії, мала доказове значення, її необхідно відображати в протоколі цієї дії. При розслідуванні справ про заподіяння тілесних ушкоджень варто ширше за-стосовувати таку непроцесуальну форму використання спеціальних пізнань, як само-стійна пізнавальна діяльність. Сутність її полягає в ознайомленні з літературними джерелами медичної науки. Це дозволить слідчому орієнтуватися в медичній термі-нології, усвідомити для себе умови і методи проведення експертних досліджень, що завжди буде сприяти більш кваліфікованому проведенню оцінки висновку експерта, поліпшить спільну роботу слідчого і спеціаліста при проведенні слідчої дії. Кримінальні справи про заподіяння тілесних ушкоджень – це особлива категорія справ, тому що використання спеціальних пізнань у формі призначення СМЕ при їх розслідуванні є обов'язковим. Призначення інших експертиз буде залежати від необ-хідності, яка склалася у процесі слідства, і на розсуд правозастосовувача. Аналіз матеріалів судово-слідчої практики і результати анкетування співробіт-ників ОВС виявили ряд хиб і складностей, які виникають у слідчій діяльності при встановленні суб'єктивної сторони злочину. Усунення цих хиб, з метою підвищення можливостей встановлення форми вини, мотиву, мети злочину успішно може вирі-шуватися за допомогою використання знань в галузі психології. Проте, практичні працівники в одиничних випадках використовують у ході слідства спеціальні пізнан-ня цієї науки. Такий стан справ визначає необхідність розгляду питання про особли-вості використання спеціальних пізнань в галузі психології при розслідуванні злочи-нів про заподіяння тілесних ушкоджень. Психіка – об'єкт судово-психологічної і судово-психіатричної експертизи. Але об'єктом другої експертизи є психопатологія. Ця ознака розмежовує дані види експе-ртиз. Предметом судово-психологічної експертизи є психічні факти, явища, закономі-рності та механізми психіки. Основною тактичною особливістю у виборі моменту призначення судово-психологічної експертизи є те, що її призначення на ранніх ета-пах попереднього слідства недоцільно за таких причин. По-перше, призначенню судово-психологічної експертизи завжди повинна пе-редувати підготовка необхідних для її проведення матеріалів. Їх можна умовно роз-поділити на дві категорії: 1) дані про спосіб життя, освіту, професію та рід діяльності, риси характеру, інтереси, світогляд, життєві плани, навички, стосунки з членами сім'ї, колегами, сусідами; 2) дані про дозлочинні факти, що мають пряме або непряме від-ношення до події злочину, дані про злочинну поведінку і постзлочинну діяльність об-винуваченого. Всіма цими відомостями можна володіти лише після проведення ціло-го ряду слідчих і процесуальних дій. По-друге, особливе значення для експертного дослідження мають дані допиту самого обвинуваченого. Суб'єктивний самозвіт і міркування індивідуума про психо-логічний механізм скоєного ним злочину має велике інформаційно-гносеологічне значення для експертного дослідження. Тому психологічну експертизу, принаймні, слід призначати після допиту обвинуваченого щодо встановлення суб'єктивної сто-рони злочину. Для призначення психологічної експертизи необхідні певні приводи. Наприклад, відсутність у матеріалах кримінальної справи інформації, що свідчить про елементи суб'єктивної сторони злочину; генезисна імпліцитність свідомих процесів або моти-вації злочинної поведінки; абсурдність встановлених на слідстві мотивів або мети злочину тощо. Проте, проблематичність цих питань може бути вичерпана вже в ході проведення слідчої дії за участю спеціаліста-психолога. Так, його участь буде раціо-нальною при допиті, очній ставці, ВОтаОП. Спеціаліст-психолог завжди буде сприя-ти встановленню елементів суб'єктивної сторони злочину, мотиву, мети діяння. Якщо у процесі проведення слідчої дії якісь окремі елементи суб’єктивної сторони злочину, мотив чи мета не будуть встановлені, слід звернутися за допомогою до психолога. При цьому перед спеціалістом-психологом необхідно поставити конкретне завдання. Наприклад, встановити мотив або мету злочину, з’ясувати чи бажала особа настання смерті потерпілого або свідомо допускала її настання тощо. Психолог може виконати таке завдання через формулювання спеціальних запитань, що є його правом (ч. 3 ст. 1281 КПК) й одночасно одним із способів, який застосовується при проведенні судо-во-психологічної експертизи. Таким чином, може бути усунута необхідність призна-чення експертизи. Вирішуючи питання про притягнення психолога до участі в слідчій дії, важливо правильно вибрати його фахову спеціалізацію. Стосовно до нашого випадку, це по-винен бути спеціаліст в галузі судової психології. Якщо слідча дія буде проводитися з особою похилого віку, доцільно залучати додатково спеціаліста геронтопсихолога, якщо з неповнолітньою особою – спеціаліста в галузі підліткової психології. Якщо перед слідством буде стояти завдання щодо встановлення не тільки психі-чних процесів, станів або властивостей особистості, але й, визначення психічного здоров'я обвинуваченого, його осудності, то варто виносити постанову про проведен-ня комплексної психолого-психіатричної експертизи. Призначення цієї експертизи рекомендовано в разі потреби визначення афективного стану обвинуваченого в мо-мент вчинення злочину, а також у відношенні визнаних осудними обвинувачених, які страждають олігофренією в ступені дебільності або психопатією. При розслідуванні кримінальних справ про заподіяння тілесних ушкоджень, які спричинили душевну хворобу, призначення психіатричної експертизи потерпілого є обов'язковим. У таких випадках, ступінь тяжкості тілесного ушкодження визначаєть-ся СМЕ лише після проведення психіатричної експертизи (ч. 2 п. 2.1.5. Правил). У ході оцінки висновків психіатричної і психологічної експертизи особливу ува-гу слід приділяти їх дослідницькій частині. Практиці відомі випадки, коли в ході екс-пертизи особа по-новому освітлює картину злочину або повідомляє нові факти, обви-нувачений зізнається у вчиненні злочину, хоча на слідстві категорично заперечував свою вину. Оскільки такі показання особи заносяться експертом у дослідницьку час-тину акту, то вони можуть мати певне значення для справи. Не можна ігнорувати непроцесуальну форму використання спеціальних пізнань в галузі психології. Так, перед призначенням експертизи, сприяння спеціаліста може виражатися у формулюванні запитань, які може ставити слідчий перед експертом, у визначенні обсягу матеріалу, необхідного для провадження досліджень, у наданні по-рад щодо призначення певного виду експертизи. Можливо використовувати консуль-тативну діяльність спеціаліста-психолога. Наприклад, навчитися в нього окремим прийомам і методам психоаналізу, тактиці ведення бесіди. Доцільною буде самостій-на робота з літературними джерелами з психології, психіатрії. Результати застосуван-ня такої форми можуть бути дуже ефективними і, у всякому разі, будуть підвищувати якість розслідування, фаховий рівень співробітника ОВС. Оскільки використання спеціальних знань в галузі психології при розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень не знайшли широкого застосування в практиці, буде доцільним, стисло розглянути питання про можливості психологічної експертизи. Компетенція судово-психологічної експертизи та приблизний перелік запитань, які вирішуються експертами-психологами Завдання: Встановлення спроможності правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і давати про них правдиві показання. Запитання: 1. Які основні індивідуальні особливості пізнавальної діяльності обвинуваченого (сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, уваги)? 2. Чи є в особи психологічні особливості, що істотно знижують спроможність правильно сприймати події або предмети (зазначити які), давати про них пра-вильні показання? 3. Яким був психічний стан особи в момент сприйняття подій або предметів (за-значити яких)? 4. Чи могла особа, з огляду на її психічні особливості, стан і умови, у яких вона сприймала події або предмети (зазначити які), правильно їх сприймати? 5. З огляду на рівень психічного розвитку особи, її психічний стан у момент сприйняття подій, чи могла вона правильно розуміти внутрішній зміст (зазна-чити, який саме зміст мається на увазі) подій (зазначити яких)? Завдання: Встановлення спроможності обвинувачуваного усвідомлювати свої дії та керувати ними. Запитання: 1. Чи є в обвинуваченого аномальні ознаки психічного розвитку непатологічного характеру, якщо є, у чому конкретно вони виражаються? 2. Чи могла особа, з огляду на особливості психічного розвитку, цілком усвідом-лювати значення своїх протиправних дій? 3. Наскільки особа могла керувати своїми діями? Завдання: Встановлення у обвинуваченого у момент події такого стану, який був спроможний впливати на його свідомість та діяльність. Запитання: 1. Чи знаходився обвинувачений у момент злочину в стані фізіологічного афек-ту? 2. У якому психічному стані знаходився обвинувачений у момент вчинення дій (зазначити яких)? 3. У якому психічному стані знаходився обвинувачений у період, що безпосе-редньо передував вчиненню дій (зазначити яких)? 4. Як впливав психічний стан, у якому знаходився обвинувачений в період, що передував вчиненню дій (зазначити яких), в момент їх вчинення на спромож-ність обвинуваченого розуміти зміст ситуації (зазначити якої), усвідомлювати значення своїх дій (зазначити яких) та контролювати свої дії? Завдання: Встановлення наявності в обвинуваченого особливостей, які могли сприяти протиправним діям. Запитання: 1. Які основні психологічні (інтелектуальні, характерологічні, емоційно-вольові, мотиваційні або інші) особливості має обвинувачений? 2. Чи є в обвинуваченого певні індивідуально-психологічні особливості (зазна-чити конкретно, наявність або відсутність яких саме особливостей повинен встановити експерт-психолог)? Слід зазначити, що перелік наведених вище завдань і запитань є приблизним і невичерпним, а тому не виключається можливість вирішення інших завдань та став-лення інших запитань, з якими додатково можна ознайомитися у наказі Міністерства юстиції України № 53/5 від 08. 10. 98 р. [69]. РОЗДІЛ З ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ПРОВЕДЕННЯ ДЕЯКИХ СЛІДЧИХ ДІЙ 3.1. Особливості тактики проведення огляду місця події Огляд місця події є однією з початкових слідчих дій, що проводяться при роз-слідуванні злочинів про умисне заподіяння тілесних ушкоджень. Вченими і практи-ками огляд характеризується, як важлива й у той же час складна слідча дія. У кримі-налістичній літературі можливо знайти велику кількість порад, які стосуються такти-ки проведення огляду. Достатньо досліджені загальні теоретико-правові і криміналіс-тичні питання проведення огляду місця події. Проте, у існуючих розробках не викла-даються безпосередньо особливості огляду місця події по справах про навмисне за-подіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, не повною мірою зазна-чені конкретні рекомендації тактичного характеру. Ця обставина потребує свого ви-рішення, у зв'язку з чим, є необхідність розгляду в цій роботі тих питань, які будуть усувати недоліки. У зміст тактики будь-якої слідчої дії входить: підготовка до її проведення, про-цес самого проведення з фіксацією результатів цієї дії, а також оцінка отриманих да-них. Це стосується й огляду місця події. Особливості огляду місця події знаходяться в залежності від часу і місця його проведення, від способу вчинення злочину, слідової картини злочину. Вірно відзначив І.Х. Мактусов: «... створити єдину схему порядку проведення огляду навіть при наявності однорідних об'єктів неможливо» [70.c.23]. Отже, не можливо розробити тактику огляду місця події, яку можна було б застосува-ти до усіх випадків його проведення. Але, не слід виключати можливості розробки загальних тактичних правил, дотримання яких буде доцільним у всіх випадках про-ведення огляду місця події при розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тіле-сних ушкоджень. Першим правилом проведення огляду є правило про невідкладний виїзд на місце події. У разі тілесного ушкодження (особливо тяжкого) потерпілі або інші особи в бі-льшості випадків спочатку викликають швидку допомогу, а вже після повідомляють про злочин у міліцію, а можуть цього зовсім не зробити. Таким чином, ймовірність того, що першою на місце події прибуде бригада швидкої допомоги, обумовлена ча-сом одержання інформації про злочин, що завжди треба враховувати. У ході надання медичної допомоги може бути порушена слідова картина злочину, сліди злочину мо-жуть бути знищені, або зміниться їх смислове значення. Тому при одержанні інфор-мації про тілесне ушкодження, незалежно від відомостей про його ступінь, виїзд на місце події повинний бути негайним. У кожному випадку доцільно застосувати всі можливі заходи для збереження обстановки події, попереджати і просити про це осіб, які повідомляють про злочин по телефону. Готуючись до огляду, завжди необхідно будувати уявну модель його проведен-ня. У основі цієї моделі повинні бути об'єкти огляду. Визначення об'єктів огляду міс-ця події є важливим і в той же час складним тактичним питанням. З усієї множини предметів матеріального середовища необхідно виділити лише ті, що знаходяться у взаємозв'язку зі злочином, мають пізнавальне й доказове значення. Визначенню об'-єктів огляду буде істотно сприяти орієнтуюча інформація. Збір її, так само як і побу-дову уявної моделі огляду, треба розглядати як тактичне правило підготування до проведення огляду місця події. Тому, перед проведенням огляду місця події завжди доцільно, якщо є можливість, провести оперативне опитування свідків, потерпілих, особи, яка вчинила злочин. При опитуванні бажано встановити: спосіб заподіяння ті-лесного ушкодження, характер тілесного ушкодження, зброю та засоби злочину. Тре-ба з'ясувати і механічну сторону дозлочинної, злочинної і постзлочинної діяльності всіх учасників події злочину. Проаналізувавши інформацію і з'ясувавши для себе об-ставини події злочину, необхідно висувати логічні версії про механізм утворення слі-дів, про ті сліди, які повинні утворитися, про можливе місце їх перебування. Лише пі-сля цього можна визначати об'єкти огляду, що завжди буде конкретизувати уявну мо-дель майбутньої слідчої дії. Таким чином, для успішного проведення огляду місця події в підготовчі заходи повинно входити: 1) негайне прибуття на місце події; 2) забезпечення охорони обста-новки місця події; 3) підготування криміналістичної техніки; 4) організація участі в огляді спеціаліста-криміналіста; 5) організація участі в огляді місця події судово-медичного експерта (лікаря), якщо жертва злочину – труп; 6) організація присутності при огляді місця події понятих; 7) збір орієнтуючої інформації; 8) визначення об'єкта і меж огляду; 9) планування даної слідчої дії. Тактика огляду місця події істотно різниться в залежності від того, жива жертва злочину, чи на місці події труп. Прибувши на місце події, першочерговим завданням є вирішення питання про необхідність надання медичної допомоги потерпілим або іншим особам. У тому випадку, коли на місці події виявлена людина, що не подає ознак життя, і передбачається, що вона мертва, огляд необхідно починати з неї. Нада-лі доцільно застосовувати ексцентричний прийом огляду. У даній ситуації, в першу чергу, необхідно переконатися у відсутності ознак життя. Це встановлюється на під-ставі такої сукупності симптомів: 1) відсутність пульсу, биття серця; 2) припинення подиху (встановлюється методом піднесення до рота і носа дзеркала або скла, які у випадку припинення дихання, не запотівають); 3) відсутність реакції ока при доторку до роговиці; 4) відсутність реакції зіниці ока на світлове затемнення та освітлення; 5) втрата чутливості (відсутність реакції на укол, опік). Слід пам’ятати, що відсутність ознак життя не означає настання саме біологічної смерті людини. Особа може перебувати у стані вмирання, клінічної смерті. Тому при встановленні зазначених вище ознак відсутності життя, тобто ознак клінічної смерті, треба відкласти проведення огляду та здійснювати заходи реанімаційного характеру. Період перебування у стані клінічної смерті 5-6 хвилин, при низький температурі на-вколишнього середовища 15 – 20 хвилин. Якщо на місці події буде людина, при огляді якої буде встановлена хоча б одна з ознак трупних явищ (це трупні плями, заклякання, охолодження тіла), слід вважати що це труп. Лише переконавшись у тому, що на місці події труп, можливо приступати до йо-го огляду. У зміст протоколу огляду місця події обов'язково повинен входити опис трупних явищ і тих дій судово-медичного експерта (лікаря) або особи, що проводить огляд, які дозволили встановити ці ознаки і констатувати факт смерті людини. У про-токолі також повинно бути завжди відзначено: 1) безпосередньо той час, із моменту якого почався огляд трупа; 2) загальний вид трупа, зовнішній стан одягу; 3) поза тру-па і його положення відносно до оточуючих предметів на місці події і найближчих нерухомих об'єктів; 4) стать, зріст, статура; 5) колір очей, шкіри, волосся, опис особ-ливих прикмет; 6) опис ложа трупа; 7) кількість, розмір і форма, характер і локаліза-ція тілесних ушкоджень, опис країв ран; 8) опис предметів, виявлених у кишенях одя-гу трупа або на ньому. При цьому, необхідно звертати увагу на сліди, що вказують на відсутність яких-небудь предметів, які раніше були на потерпілому (могли бути на момент вчинення злочину). Наприклад, сліди від проколювання мочок вух, сліди від обручки, перснів на пальцях, сліди від наручного годинника або браслетів. При опи-суванні трупа невідомої особи в протоколі також повинно бути: 1) докладний опис обличчя трупа за правилами словесного портрету; 2) вказівки на приблизний вік; 3) опис зубного апарату. З етичних і тактичних розумінь детальний соматичний (тілес-ний без одягу) огляд трупа краще робити не на місці події, а окремою, самостійною слідчою дією. При дослідженні трупа необхідно уважно розглядати волосисті частини тіла, шкірні складки, тому що в цих місцях сліди тілесного ушкодження або особливих прикмет можуть бути малопомітні; а також руки, у зв`язку з тим, що жертва могла чинити опір, битися або, захищаючись, підставляти під удари верхні кінцівки, на яких будуть відповідні сліди. Намагаючись вирвати в злочинця зброю, потерпілий може хапатися за лезо ножа, чим завдасть собі ушкодження. Тому стиснуті у кулак пальці рук треба розтискати й оглядати внутрішню сторону долоні. Увагу також слід зверта-ти на міжпальцеві шкірні складки, ложе нігтя, піднігтьовий вміст, тому що там мо-жуть бути частки крові, що засохла, ворс одягу або волосся злочинця. Труп завжди слід оглядати, застосовуючи спочатку статичний (спостереження в стані спокою, без зміни положення трупа), а після нього, обов'язково, динамічний (спостереження зі зміною положення трупа) метод огляду. Якщо ж у ході застосування діагностичних способів визначення факту настання смерті будуть встановлені ознаки життя, необхідно негайно прийняти всі можливі за-ходи щодо надання медичної допомоги та врятування життя. У таких випадках реко-мендується завжди окреслити поверхню, на якій знаходиться жертва за контурами положення її тіла. Це необхідно зробити для забезпечення подальшого процесу огля-ду, здійснення масштабних вимірів, забезпечення наочності слідової картини злочину при фіксації. Уважному огляду підлягає одяг жертви злочину. Оглядаючи його, завжди слід звертати увагу на цілісність швів, наявність усіх гудзиків, на різноманітного роду плями, місця потертостей. (Вони іноді можуть свідчити про характер роботи жертви, що має істотне значення при виявленні трупа невідомої особи. Наприклад, потертості на рукавах свідчать про «сидячу роботу», або у водіїв можуть бути характерні потер-тості на одязі від тертя його об рульове колесо). При описі одягу слід вказувати його найменування, колір, розмір, опис товарного ярлика. Вказуючи на наявні на одязі ушкодження, слід відзначати, де саме вони знаходяться, їх масштабне положення стосовно інших складових частин одягу (швів, країв, гудзиків, петель тощо), називати вид ушкодження, розмір, форму, колір плям на одязі. Через те, що сліди ушкоджень, залишених на одязі, мають більшу стійкість ніж ушкодження на тілі і мають більший ідентифікаційний період, необхідно обов’язково вилучати одяг під час проведення огляду. З метою запобігання розкраданню речей потерпілого при огляді треба вилучати вміст кишень одягу, інші носильні речі: торби, портфелі, дорогоцінні або дорогі предмети (ланцюжки, каблучки, сережки, годинники тощо), документи, гроші. Це прийнятно для тих випадків, коли виявлено труп, або коли потерпілий знаходиться в безпорадному стані, на місці, де провадиться огляд, немає родичів, членів сім'ї, яким дані речі можуть бути передані. Рішення про тактичні прийоми огляду в тій ситуації, коли потерпілого немає на місці події (звичайно, це пов'язано з перебуванням його в медичному закладі), необ-хідно приймати в залежності від місця і меж огляду, слідів злочину та ступеня їх стій-кості, можливості бути знищеними або трансформованими. Так, наприклад, якщо мі-сце події обмежено невеличкою площею, краще застосовувати концентричний (від периферії до центру) метод огляду, тому що через малу площу і кількість учасників огляду сліди або їх смислове значення можуть бути втрачені. Якщо ж місце події має великі просторові межі, сліди злочину не зосереджені в одному місці, або місце вчи-нення злочину визначається межами різних просторових ділянок, доцільно викорис-товувати ексцентричний метод або поділити площу огляду на ділянки, а потім послі-довно їх оглядати. Визначення центру місця події носить умовний характер, але це необхідно роби-ти з тактичних міркувань. Уявна проекція центру завжди необхідна при спіральному ексцентричному або концентричному видах оглядів, які рекомендується проводити у випадку великих просторових меж місця огляду, а також для пошуку малопомітних слідів злочину. Метод зигзагоподібного огляду варто застосовувати при вивченні ву-зької і довгої площі місця події. Такими, наприклад, можуть бути: дороги, вулиці, ту-нелі, коридори. Процес самого огляду повинен грунтуватися на дедуктивному методі пізнання – від загального до конкретного. Відповідно, й огляд повинен складатися з загального і детального спостереження. Слід пам'ятати вимоги ч.5 ст. 191 КПК, що зобов'язує в процесі огляду безпосередньо оглядати предмети і документи, вилучені при його проведенні, за винятком випадків, коли це зробити неможливо. Перед оглядом місця події необхідно визначити межі спостереження, а при ви-значенні об'єктів огляду мислено трасувати (намітити дорогу, шлях, лінію) підхід до них і відхід, щоб уникнути знищення слідів злочину або їх трансформації. Щоб не випустити з уваги, не ушкодити малопомітні сліди або речові докази, їх треба позна-чати, візуально виділяти із середовища, де вони знаходяться. Наприклад, встановити мітки з номерами. Особливу увагу при огляді місця події по справах про навмисне заподіяння тіле-сних ушкоджень слід приділяти слідам крові. Вони займають одне з головних місць у числі тих доказів, які використовуються правосуддям для встановлення об’єктивної істини. Дуже важливо у протоколі правильно описувати сліди крові, тому що кожний вид сліду крові має свій механізм утворення, а отже, і доказове значення. Тому при огляді слідів крові у протоколі огляду важливо зазначити: 1) вид сліду крові (калюжа, просочування, затік, потьок, крапля, бризка, мазок, відбиток); 2) стан сліду крові (рід-ка, в’язка, засохла) і колір; 3) опис країв сліду крові (периферію сліду). При виявленні речовини, схожої на кров, можливо провести попередню пробу за допомогою пере-кису водню, бензидинової, фенолфталеінової проб. Також треба знати, що, в залеж-ності від часу утворення і місця перебування, колір крові може бути червоним, бор-довим, коричневим, а після 5 – 6 місяців може бути зеленим і навіть сірим [71.c.71]. У криміналістичній літературі зустрічаються рекомендації щодо необхідності встановлення при огляді «негативних обставин», «негативних фактів». Під такими обставинами та фактами розуміються випадки, коли сліди, які, за логікою, повинні бути на місці події, відсутні. Таку рекомендацію слід уточнити, тому що у ст. 195 КПК сказано, що при огляді в протоколі описується усе, що було виявлено й у тому вигляді, у якому спостерігалося під час проведення цієї дії. Виходячи з цього, фіксації не підлягають сліди, яких немає, у протоколі огляду не варто спеціально констатувати невиявлення тих слідів, які повинні або могли там бути. Про їхню відсутність можли-во буде робити висновки, виходячи зі змісту протоколу огляду. Проте, даною реко-мендацією не слід зневажати. Її треба застосовувати на стадії оцінки результатів огля-ду. Так, якщо за певних умов (наприклад, на момент огляду місця події відомо, що ті-лесне ушкодження було заподіяно шляхом нанесення удару ножем у черевну порож-нину) на місці події не буде виявлено слідів крові, можливо висувати такі версії: 1) злочинцем (або іншою особою) здійснювалося приховування слідів злочину; 2) місце заподіяння тілесного ушкодження не збігається з місцем огляду; 3) не відомі всі об-ставини події злочину. У залежності від домінуючої версії, буде прийняте рішення про подальші дії. Тому, значення «негативних обставин» не настільки вже другоряд-не, як це може здаватися на перший погляд. При огляді місця події завжди слід враховувати можливість зміни (трансформа-ції) слідів та інших речових доказів, у зв'язку з чим, їх пошук повинен здійснюватися не тільки за ознаками початкового вигляду, але й за ознаками змін, яких вони могли б зазнати через дії людини, природні явища, фактор часу. У зв'язку з тим, що найбільша кількість умисно заподіяних тілесних ушкоджень відбувається в житлових приміщеннях, є необхідність розгляду особливостей їх огля-ду. При огляді місця події в житловому приміщенні ніколи не можна обмежуватися оглядом тільки тієї кімнати, де безпосередньо було заподіяно тілесне ушкодження, або є речові докази. Завжди необхідно оглядати всі кімнати, кухню, туалет, ванну кі-мнату, балкони, коридор, сходи та сходові площадки, прилеглу до будинку терито-рію, ділянки землі під вікнами і балконами, підвали, горища, відра для сміття, надвір-ні прибудови. У ході огляду необхідно уважно обстежити площу підлоги під меблями та площу між стіною і меблями. Там можуть ховатися або випадково знаходитись за-кривавлені бинти, речі, постільна білизна, знаряддя злочину. Також слід звертати ува-гу на випрану, замочену або сохнучу білизну, ганчірки, цебра і тази, що могли бути використані для змиву слідів крові. Будучи в процесуальному відношенні різними слідчими діями, огляд і обшук можуть знаходитися в оперативному зв'язку. З результатів огляду іноді випливає не-обхідність негайного проведення обшуку. Дана обставина характерна при розсліду-ванні злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, вчинених у житловому приміщенні. Часто результати огляду житлового помешкання потребують прова-дження обшуку в цьому житлі22. Логічною підставою, яка визначає предмети пошуку при обшуку, найчастіше бувають ті самі «негативні обставини», про які мова йшла вище. Тому, при плануванні проведення огляду місця події у житловому приміщенні, обов’язково слід передбачити ситуацію, при якій буде потреба провести обшук при-міщення. Встановлення суб'єктивної сторони злочину, його мотиву та мети повинно по-чинатися вже при огляді місця події. Як вказували А.Р. Ратінов і Б.Я. Петелін «... не-обхідно розширювати пізнавальні можливості огляду місця події за допомогою вияв-лення даних про суб'єктивну сторону» [72.c.35]. Одним із завдань огляду повинно бу-ти встановлення даних, які свідчать про суб'єктивну сторону злочину. Специфіка пі-знання та встановлення форми вини, мотиву і мети делікту заздалегідь визначає за-вдання й обсяг огляду, а саме пошук, вивчення, вилучення та фіксація слідів підготу-вання до злочину, слідів злочину і постзлочинної діяльності. У процесі огляду не мо-жна обмежуватися виявленням і фіксацією лише слідів злочину. Для успішного проведення огляду місця події важливо максимально використо-вувати можливість застосування науково-технічних засобів. Зокрема, рекомендується використовувати такі пошукові прилади: 1) термовізор – приймач інфрачервоних хвиль. Його застосування дає можливість спостерігати і фіксувати не тільки картину розподілу теплових ділянок на поверхні предметів, але й виявити «теплові сліди» рук на них, місце сидіння, лежання й інших дій людини, орієнтовно визначити проміжки часу з моменту виникнення цих слідів [73.c.29]; 2) ультрафіолетові освітлювачі: «ОЛД - 41»; «ФОТОН - М»; «АУФО - 1», застосування яких дозволяє виявити неви-димі або слабовидимі сліди крові, слини, сечі, сперми; 3) магнітний шукач – для по-шуку предметів, виготовлених із феромагнітних металів (залізо, сталь, нікель, чавун); 4) металошукач – для пошуку металевих предметів, виготовлених із будь-яких мета-лів і сплавів. Успіх попереднього слідства багато в чому залежить від якості фіксації доказів. Фіксація – одна зі стадій огляду, одне з основних завдань огляду. На стадії фіксації рекомендується використовувати таку техніку: 1) фотоапарат; 2) відеокамеру, перева-га якої над фотоапаратом для фіксуючої мети огляду незаперечна. Відеокамера при огляді місця події забезпечить, по-перше, фіксацію не тільки фрагментів огляду, а всього його процесу; по-друге, технічний потенціал відеокамери забезпечить можли-вість застосування всіх методів фотографії (звичайної, панорамної, стереоскопічної, вимірювальної, репродукційної зйомки) і 4-х видів зйомки на місці події (орієнтую-чої, оглядової, вузлової і детальної); по-трете, фіксація відбувається у повноті усієї гами кольорів, супроводжується звуком і надалі не потребує проведення фотолабора-торних робіт; 3) портативний магнітофон доцільно використовувати в тому випадку, коли особа буде самостійно здійснювати безпосередньо сам огляд і протоколювати його результати. При його застосуванні необхідно супроводжувати мовленням усі свої дії, результати візуального спостереження й опису об'єктів огляду, способи вияв-лення, вилучення і фіксації слідів злочину або речових доказів. Такий звуковий су-провід повинен мати стилістичний вигляд у формі диктанту протоколу огляду місця події. Надалі це значно полегшить складання процесуального документу. Варто також відзначити необхідність обов'язкової масштабної фото-, або відеоз-йомки слідів крові, ушкоджень на трупі й одязі, холодної зброї й інших предметів, за допомогою яких заподіювалося тілесне ушкодження. При складанні протоколу огляду місця події важливо правильно вказувати назву предметів і речей, на яких виявлені сліди злочину. Неприпустима лінгвістична заміна найменування якогось предмета іншим словом. При інтерв'юванні працівників ОВС один із респондентів навів повчальний приклад з своєї практики, коли він у ході огляду місця події помилково написав у протоколі, що вилучив стамеску. За торговим артикулом цей предмет має назву теслярське долото, що є правильною назвою. Піз-ніше, при судовому розгляді, заява захисника про те, що при огляді була вилучена стамеска, а в якості речового доказу подається долото, лягло в основу виправдуваль-ного вироку. Ось чому при складанні протоколу огляду місця події завжди рекомен-дується користуватися довідковою літературою. Якщо найменування предмета або його складової частини не відоме, варто обмежитися загальними, відносними понят-тями їх найменування. До речі, це слід робити у виняткових випадках, тому що при складанні будь-якого процесуального документу слід виключати усяку можливість неоднозначного розуміння смислового значення слова. Правильно організований і тактично грамотно проведений огляд місця події має важливе значення для розкриття і розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень. Аналіз і оцінка даних, отриманих при огляді місця події, визна-чає подальший напрямок розслідування, і є основою для побудови версій, прийняття рішення про наступні слідчі дії й оперативно-розшукові заходи. Невиправна помилка слідства – не проведення огляду місця події. На завершення, слід вказати на беззаперечну необхідність проведення огляду мі-сця події до порушення кримінальної справи у випадку, коли є підстави припускати (чи у разі упевненості у тому), що у подальшому настануть ознаки тілесних ушко-джень середньої тяжкості через тривалий розлад здоров’я більш ніж 21 день. 3.2. Особливості тактики проведення освідування Освідування є тією слідчою дією, проведення якої має важливе значення при розслідуванні злочинів про тілесні ушкодження. Нажаль, у юридичній літературі пи-танню проведення освідування присвячено незначна кількість робіт. Матеріали вивчення судово-слідчої практики виявили, що слідче освідування проводилось лише по 31% кримінальних справ про навмисне заподіяння тяжких і се-редньої тяжкості тілесних ушкоджень. З них, переважно проводилось освідування потерпілого – 19 %; рідше, підозрюваного (обвинуваченого) – 11 %; ще рідше свідків – 1 %. Ще по 25 % узагальнених кримінальних справ даної категорії, проведення освідування було очевидною логічною необхідністю, проте, воно не проводилося, у результаті чого були втрачені сліди злочину, слідова картина злочину була неповною, докази були не достатньо переконливі. З вищевикладеного можна зробити таки висновки: 1) у криміналістичній літера-турі недостатньо висвітлені питання, що стосуються тактики проведення освідування; 2) при розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень роль такої слідчої дії, як слідче освідування, практичними працівниками недооцінюється. Цілком мож-ливо, що друга обставина перебуває в причинному зв'язку з першою. Саме тому буде необхідним у цій роботі усунути хиби розробок, які мають місце у тактиці проведен-ня освідування. Аналіз статті 193 КПК дозволяє зробити висновок про те, що освідування про-водиться з метою виявити або засвідчити наявність в обвинувачуваного, підозрюва-ного, у потерпілого або свідка особливих прикмет. Існує два види освідування, пе-редбачених КПК: освідування, проведене слідчим (ч.1 ст. 193 КПК), судово-медичне освідування, що може проводитися судово-медичним експертом або лікарем, за вка-зівкою слідчого (ч. 2 ст. 193 КПК). Освідування є одним із різновидів огляду і являє собою самостійну слідчу дію щодо огляду тіла живої людини. При необхідності слідче освідування може бути до-повнено оглядом одягу, результати якого потрібно фіксувати в протоколі освідуван-ня. При розслідуванні кримінальної справи про тілесне ушкодження завжди реко-мендовано проводити освідування підозрюваного (обвинуваченого) та потерпілого. Пояснюється це тим, що в процесі розслідування даної категорії кримінальних справ існує велика імовірність необхідності встановлення факту обопільної бійки або необ-хідної оборони. У тих випадках, коли відомо, що свідками-очевидцями злочину були родичі, сусіди, знайомі обвинуваченого або потерпілого рекомендується також про-водити їх освідування. Такі свідки-очевидці часто перешкоджають бійці, розбороня-ють осіб, що б'ються, або спочатку самі були об'єктом злочинного посягання. У зв'яз-ку з цим, у них можуть бути незначні ушкодження: побої (ст. 126 КК), легкого ступе-ня тілесне ушкодження (ст. 125 КК). За фактом скоєння цих злочинів дізнання і попе-реднє слідство не провадиться, і справа порушується не інакше, як за скаргою потер-пілого. Проте, варто зауважити, що тілесне ушкодження у свідка-очевидця є сомати-чним слідом, як іншого, так і безпосередньо злочину, що розслідується. Для забезпе-чення всебічності і повноти слідства, встановлення всіх обставин події злочину необ-хідно фіксувати наявність ушкоджень не тільки в потерпілого, але й у підозрюваного, свідків. Специфіка властивостей соматичного сліду, а саме змінюваність його в резуль-таті надання медичної допомоги чи в наслідок природних процесів загоєння, а також можливість самоушкодження підозрюваного, з метою інсценування необхідної обо-рони, обгрунтовує необхідність проведення освідування на початковому етапі розслі-дування. Проведенню освідування повинна передувати належна підготовка. Вона має міс-тити в собі такі положення: 1. Вирішення питання про вид освідування, тобто буде проводити освідування слідчий (слідче освідування) або освідування проведе судово-медичний експерт чи лікар (судово-медичне освідування), за вказівкою слідчого. У разі проведення слідчо-го освідування доцільно запланувати участь спеціаліста-криміналіста, медичного працівника. Їх участь у слідчій дії завжди буде сприяти виявленню, закріпленню та вилученню доказів по справі. Так, криміналіст може посприяти в огляді одягу освіду-ваної особи, вилученні та фіксації слідів злочину. Медичний працівник посприятиме безпосередньому огляді тіла людини, опису тілесних ушкоджень, підкаже правильне використання медичної термінології тощо. Якщо прийняте рішення про провадження судово-медичного освідування, його проведення доцільно доручити судово-медичному експерту, тому що він має додат-кові спеціальні пізнання в галузі судової медицини. Це дає підставу сподіватися на більш якісний рівень проведення освідування. Хоча, якщо з тієї інформації, яка є у справі, можливо припустити наявність тих тілесних ушкоджень, лікування яких здій-снюється лікарями-спеціалістами вузького профілю (травматолог, невропатолог, ото-ларинголог, офтальмолог, стоматолог), то проведення освідування доцільно доручити цим фахівцям. Саме їх доцільно запрошувати як спеціалістів при слідчому освідуван-ні. Приймаючи рішення стосовно того, яке освідування буде проводитися, слідчому необхідно брати до уваги те, що метою даної слідчої дії є не тільки виявлення тілес-них ушкоджень, а ще й встановлення комплексу слідів злочину, у тому числі, і наяв-ність особливих прикмет. Необхідність встановлення особливих прикмет може мати значення на наступних етапах розслідування. Наприклад, встановлена особлива при-кмета буде орієнтуючою ознакою злочинця, якого розшукують (якщо він сховається від слідства або суду), виступати як ідентифікаційна ознака особистості при впізнан-ні. Слід також враховувати те, що судово-медичні експерти і лікарі до проведення освідування підходять у більшій мірі з медичної точки зору, не приділяючи уваги трасологичним аспектам цієї слідчої дії. Аналіз матеріалів судово-медичного освіду-вання показав, що, в переважній більшості, медики у документах освідування конста-тують характер і локалізацію тілесних ушкоджень, дають попередню експертну оцін-ку ступеня тяжкості тілесного ушкодження. При описі слідів злочинів у вигляді тіле-сних ушкоджень ними не завжди докладно описуються розміри, конфігурація, стан і відмінні властивості ушкоджень, характер країв ран, не використовуються додаткові засоби фіксації: фото-, відеозйомка, складання схеми локалізації тілесних ушкоджень. Тому з метою виявлення і правильної фіксації тілесних ушкоджень як слідів злочину, виявлення особливих прикмет, рекомендується проводити саме слідче освідування за участю судово-медичного експерта або спеціаліста-лікаря. 2. У підготовчі заходи щодо проведення освідування повинні входити дії по збору й аналізу інформації про подію злочину. Завжди корисно перед освідуванням встано-вити: спосіб заподіяння ушкодження і засоби злочину, характер дій самооборони, ха-рактер дій при затриманні особи, що вчинила злочин, час і місце заподіяння тілесного ушкодження. Місце вчинення злочину може мати специфічні особливості, напри-клад, глинястий грунт, запорошеність тощо. Відповідно, це буде конкретизувати об'-єкт пошуку при огляді одягу, взуття. Інформація про спосіб заподіяння тілесного ушкодження та засіб злочину, про характер дій при самообороні або затриманні до-зволяє моделювати характер і локалізацію можливих тілесних ушкоджень, ушко-джень на одязі, що також конкретизує об'єкт спостереження при освідуванні, дозво-ляє визначити коло спеціалістів, притягнення яких до участі в освідуванні буде доці-льним. Варто також встановити, в якому одязі і взутті був освідуваний на момент зло-чину. Це дозволить заздалегідь вирішити, чи буде об'єктом огляду при освідуванні лише тіло або ще й одяг, взуття особи, яка освідується. 3. Приймаючи рішення про необхідність участі в проведенні освідування поня-тих (ч. 1 ст. 127 КПК), варто враховувати психологічний чинник сором'язливості. Ус-відомлення необхідності оголення свого тіла для огляду його сторонніми особами може викликати в освідуваного почуття сорому, внаслідок чого можлива відмова від проходження освідування, виникнення конфліктної ситуації. Тому завжди доцільно з'ясувати відношення освідовуваної особи до факту участі в слідчій дії понятих, мо-тиву його небажання проводити освідування у їх присутності. 4. Підготування змінного одягу і взуття на випадок виникнення необхідності ви-лучення того, що є на освідуваному. 5. Підготування засобів криміналістичної техніки. Для виявлення слідів можливо використовувати лупу, світлофільтри (для виявлення слідів, колір яких збігається або не дуже відрізняється від кольору поверхні слідосприймального об'єкту), ультрафіо-летовий освітлювач (для виявлення слідів крові, губної помади, пудри тощо), елект-ронно-оптичний перетворювач (для виявлення на тілі невидимих оком підшкірних крововиливів, слідів знищеного татуювання). Засобами фіксації можуть бути фото-апарат (рекомендується застосовувати при освідуванні кольорову і масштабну зйом-ку), відеокамера. 6. Визначення місця і часу проведення освідування. Вирішуючи це питання, зав-жди слід враховувати стан здоров'я особи, яка освідується, можливість виникнення необхідності надання їй медичної допомоги. Якщо слідче освідування проводиться в медичному закладі, у якому перебуває освідуваний на лікуванні, рекомендується до-відатися про стан здоров'я особи, яка буде оглядатися, і про можливість її участі у цій слідчій дії. У цьому випадку доцільно залучити в якості спеціаліста лікаря, який лікує потерпілого. Якщо планується провести судово-медичне освідування необхідно ознайомити судово-медичного експерта або лікаря з обставинами справи, звернути увагу на мож-ливі види слідів і особливі прикмети, наявність яких необхідно встановити; спільно намітити, які технічні засоби повинні бути застосовані в ході огляду освідуваного. Аналіз криміналістичної літератури, норм КПК і слідчої практики дозволив роз-робити такі рекомендації щодо тактики проведення освідування. На першому (підготовчому) етапі проведення освідування необхідно: 1) повід-омити всіх учасників освідування про застосування звуко-, кіно-, відеозапису (у випа-дку їх застосування); 2) засвідчити особистість особи, яка буде освідовуватися, за її документом; 3) засвідчити за документом особистість осіб, які беруть участь у прове-денні освідування і тих, хто буде безпосередньо проводити судово-медичне освіду-вання; 4) оголосити постанову про проведення освідування; 5) роз'яснити всім осо-бам, які беруть участь у освідуванні, їх загальні права й обов'язки (ст. ст. 85, 193 КПК), а також додаткові (ст. ст. 43, 48, 49, 127, 128, 1281 КПК.); 6) якщо потребують обставини справи, роз'яснити особам, які беруть участь в освідуванні, їх обов'язок не розголошувати дані попереднього слідства (ст. 121 КПК), додатково попередити про нерозголошення конфіденційної інформації й інших відомостей, які можуть зганьби-ти особу, якщо вони стали відомі в процесі освідування; 7) ознайомити судово-медичного експерта (лікаря), інших спеціалістів з обставинами події злочину і повід-омити їм про спосіб, яким було заподіяно тілесне ушкодження. Другий етап (етап безпосереднього огляду тіла освідуванного) доцільно прово-дити в такій послідовності: 1. Оглянути відкриті ділянки тіла (голову, шию, кисті рук). При огляді голови особливу увагу слід приділяти ділянкам, що вкриті волосяним покривом. Оглядаючи кисті рук, слід старанно оглянути їх тильну та долонну сторони, звертаючи увагу на основну і середню фаланги пальців, складки шкіри в області п'ясткових кісток, між-фалангові та міжпальцеві складки, ложе нігтів. 2. Запропонувати освідуваному послідовно знімати одяг, окремо складати пред-мети одягу, якщо було прийняте рішення про доповнення освідування оглядом одягу. 3. Оглянути тіло освідувального. Огляд тіла рекомендується здійснювати послі-довно, а саме у динаміці з верху до низу, оглядаючи частини тіла за виглядом спере-ду, ззаду і з боків. Описуючи тілесні ушкодження завжди необхідно відзначати: вид ушкодження (синець, садно, рана, перелом, опік тощо), кількість і локалізацію (місце розташуван-ня на частині тіла) ушкоджень, розміри (довжина, ширина, діагональ), конфігурацію (форму), стан (наприклад, рана кровоточить, садно має кіркове утворення, опік пузи-риться), колір (особливо синців і саден), характер країв ран і периферичної поверхні, взаємне розташування ушкоджень, їх розташування щодо інших орієнтирів. Описуючи особливі прикмети, варто також вказувати: характер, найменування, місце розташування, форму, розмір, колір, зміст татуйованого малюнка або напису. Відповідно, слід описувати ушкодження і різноманітного роду сліди на одязі або взутті. 4. Запропонувати медику провести огляд тіла із застосуванням первинних мето-дів діагностики. 5. Запропонувати спеціалісту-криміналісту застосувати пошукову і фіксуючу криміналістичну техніку. Вибір тієї або іншої ділянки тіла, з метою виявлення на ньому слідів злочину, необхідно визначати в залежності від даних про місце та спосіб злочину, від характе-ру дій самооборони й інших обставин злочину та постзлочинних подій. Одяг доцільно оглядати, як на тілі освідуваного (при цьому слід встановлювати відповідність ушкоджень верхнього одягу з нижнім та з ушкодженнями на тілі люди-ни) так і у знятому стані. У випадку, якщо стан здоров'я освідуваного потребує надан-ня медичної допомоги, його одяг слід вилучити та провести її огляд окремою слідчою дією. З етичних розумінь проводити огляд одягу освідуваного варто після огляду тіла, при цьому слід запропонувати особі надіти змінний одяг. Специфіка освідування полягає в тому, що огляду підлягає тіло живої людини. Стан її здоров'я, емоційна напруженість або емоційна нестійкість, сором'язливість по-требують поспішності проведення цієї слідчої дії. Фіксація результатів освідування повинна проходити одночасно з оглядом тіла й одягу. Для цього рекомендується дик-тувати (стенографістці або на диктофон) зміст протоколу у ході проведення огляду, самостійно робити окремі записи щодо описової частини ушкоджень, слідів, особли-вих прикмет, проводити фотозйомку безпосередньо на момент спостереження. Це скоротить час третього (заключного) етапу освідування, який пов'язаний зі складан-ням протоколу. Слід також відзначити доцільність складання та приєднання до протоколу осві-дування схеми, яка відображає характер і локалізацію тілесних ушкоджень, або інших слідів на частинах тіла або одягу. Вважаються дискусійними висловлювання, що зустрічається у літературі, щодо можливості вилучення при освідуванні одягу освідуваного, слідів злочину, відібрання зразків для порівняльного дослідження. Якщо виходити з постулату, що докази пови-нні бути отримані у встановленому законом порядку і посадові особи зобов'язані дія-ти способом, передбаченим законом, то проводити при освідуванні вилучення чи ві-дібрання зразків для порівняльного дослідження не можливо. Це пов'язано з тим, що метою слідчого освідування є виявлення і засвідчення наявності в особи особливих прикмет (ч. 1 ст. 193 КПК). Законом не передбачено можливість вилучення чого-небудь при освідуванні (як наприклад, при огляді місця події, виїмки, обшуку – ч. 5 ст. 191 КПК). Порядок вилучення і відібрання зразків для експертного дослідження встановлений ст. 199 КПК. У випадку виявлення при освідуванні об'єктів, які підля-гають вилученню, та при необхідності відібрання зразків для експертного досліджен-ня рекомендується здійснювати це за допомогою проведення окремої слідчої дії, у порядку ст. 199 КПК. На закінчення слід зазначити, що при освідуванні неприпустимі: 1) дії, властиві для обшуку особи. Так, неприйнятно промацувати, вилучати й оглядати вміст кишень особи, яка освідується; 2) дії, що принижують гідність особи, яка освідується, або є небезпечними для її здоров'я; 3) присутність слідчого й інших осіб (понятих, спеціа-лістів, перекладача, адвоката) при огляді особи іншої статі, якщо це пов'язано з необ-хідністю оголення освідуваного. Професійна етика лікарів і судово-медичних експер-тів дозволяє не поширювати на них це правило. Якщо в ході освідування в особи будуть виявлені симптоми небезпечного інфе-кційного захворювання, то слідчий і медичний працівник зобов'язані вжити заходів для ізоляції освідуванного, направлення його до медичного закладу, з метою подаль-шого обстеження. 3.3. Особливості тактики проведення допиту Відвіку, допит є одним з основних способів одержання доказів. Водночас допит – одна з найбільш складних слідчих дій. Невипадково допит був предметом вивчення ще в стародавньому Римі, а в часи вогнищ інквізиції мистецтву проведення допиту навчалися лише обрані особи, що робило допит езотеричним вченням. Серед криміналістичної літератури є численні монографічні роботи стосовно, як процесуальних, так і тактичних питань проведення допиту. Але вони не містять ре-комендацій щодо специфічних і проблематичних питань тактики допиту при розслі-дуванні злочинів про навмисне заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Таке становище обгрунтовує необхідність розгляду особливостей такти-ки проведення допиту в обсязі рекомендацій тактичного характеру, які б усували на-явні прогалини і оптимально сприяли б ліквідації слідчих помилок і недоліків, що мають місце на практиці. Результати анкетування співробітників ОВС свідчать, що для 74% опитаних ре-спондентів складним є встановлення суб'єктивної сторони злочину. Дану обставину визнають і теоретики. Слід також визнати слушність зауважень Б.Я. Петеліна стосо-вно того, що в теорії і тактиці допиту немає рекомендацій тактичного характеру на предмет встановлення суб'єктивної сторони злочину [74]. Звичайно, це негативно впливає на практичну діяльність правоохоронних органів. Слідчі, особи, які прово-дять дізнання, в значній мірі непідготовлені до вирішення проблем щодо встановлен-ня суб'єктивної сторони злочину в ході проведення допиту. Нематеріальна природа суб'єктивної сторони злочину ускладнює процес його пі-знання та доказування. Генезис суб'єктивної сторони злочину є у свідомості людини, яка часом недоступна не тільки для чуттєвих форм пізнання, але і для абстрактних форм мислення. Між тим, сутність юридичних доказів складає нерозривна єдність: відомостей про факти, їх джерела й процесуальної форми. Обвинувачення не може грунтуватися на припущеннях (ст. 62 Конституції України), а отже, у матеріалах кри-мінальної справи повинні бути докази не тільки об'єктивної сторони злочину (фактів), але і його суб'єктивної сторони (форми вини, мотиву, мети). Найбільш важливим аргументом при оцінюванні доказів провини є показання про це самої особи, яка вчинила злочин. Аналіз протоколів допитів підозрюваних та обвинувачених дозволяє констатувати ряд слідчих помилок і інших негативних чин-ників, що перешкоджають встановленню суб'єктивної сторони злочину в ході допиту. За своїм змістом домінуючими показаннями підозрюваних і обвинувачених є ті, у яких відносно докладно викладається об'єктивна сторона злочину, де акцентуються події злочину в діях потерпілого, їх самих. Незважаючи на це, питання, які ставлять допитуваному, рідко спрямовані на встановлення мотиву і мети злочину, на уточнен-ня показань щодо форми вини. Аналіз протоколів допитів обвинувачуваних виявив, що лише 37 % допитаних говорили про усвідомлення ними суспільно-небезпечного характеру скоєного ними діяння; 2 % осіб заявили, що вони передбачали настання су-спільно-небезпечних наслідків вчиненого ними діяння; 1% свідчило що вони бажали настання суспільно-небезпечних наслідків, і 2 % стверджувало, що вони свідомо до-пускали настання суспільно-небезпечних наслідків. З цього можна зробити висновок, що в більшості протоколів допиту особи, яка вчинила злочин, немає доказових відо-мостей про форму вини. Для усунення зазначених хиб пропонується використовувати тактичні рекомендації, зазначені нижче. Рекомендації щодо тактики встановлення форми вини в процесі допиту обвинуваченого (підозрюваного) Встановлення форми вини обвинуваченого в ході допиту, відповідно до ч. 6 ст. 143 КПК, розпочинається на самому початку цієї слідчої дії. Слідчий повинен запита-ти обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому йому обвинуваченні, після чого запропонувати обвинуваченому дати показання по суті обвинувачення. Це положення носить імперативний характер, тому що такий порядок встановлений пра-вовою нормою КПК. Хоча, таке правило іноді перешкоджає встановленню вини, то-му що не враховується можливість психологічної установки обвинуваченого на неви-знання своєї вини, а також психологічний фактор «захисту своєї брехні». А. Р. Раті-нов писав: «Зробивши одного разу неправдиву заяву, людина намагається додержува-тися її і в подальшому» [75. с.330]. Невизнання своєї вини на початку допиту може перешкоджати наданню правди-вих свідчень у наступному, значно знижувати ймовірність успішного використання слідчим тактичних прийомів, спрямованих на те, щоб обвинувачений визнав свою вину, розкаявся. Тому, коли в ході допиту, застосування тактичних прийомів (напри-клад, пред'явлення обвинуваченому доказів вчинення ним злочину; або при вмілому використанні тактики викриття брехні; при переконанні обвинуваченого в доцільнос-ті дати правдиві показання тощо) дало позитивний результат, буде доцільним напри-кінці допиту повторно задати питання про визнання обвинуваченим своєї вини. Для вирішення питання про умисел особи щодо заподіяння тілесного ушко-дження, необхідно встановити всі обставини скоєного злочину, зокрема, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного та потерпілого, їх взаємо-відносини. Оскільки, «практичні дії особи – це реальна форма переходу суб'єктивного в об'єктивне» [32.с.36], то доцільно спочатку вислухати показання про об'єктивну сторону злочину. Приступати до встановлення суб'єктивної сторони злочину необ-хідно лише тоді, коли будуть з’ясовані всі етапи події злочину у діях обвинуваченого, потерпілого й інших учасників злочину. Для визнання факту навмисного заподіяння тілесного ушкодження необхідно, щоб у змісті протоколу допиту була інформація, яка у своїй сукупності або одинич-ності могла б свідчити: 1) про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій або бездіяльності; 2) про передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків; 3) про бажання або свідоме припущення особою настання небезпечних наслід-ків. Важливим є з'ясовування питання про відношення особи до наслідків своїх діянь при заподіянні тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого. Це питання пов'язане з розмежуванням навмисного або необережного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпі-лого. У випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, відношення до смерті повинно виражатися в необережній формі вини. Відповідно, в протоколі допиту мусять бути наявні відомості про те, що особа: 1) передбачала можливість настання смерті, але легковажно розраховувала на її відвернення; 2) або ж особа не передбачала можливості настання смерті, хоча повинна була і могла її передбачати. Після стадії вільної розповіді обвинуваченого про скоєний ним злочин, рекоме-ндується здійснення стадії постановки запитань. Постановка запитань про суб'єктивні обставини вчинення злочину – один з найважливіших тактичних прийомів проведен-ня допиту. Складність формулювання запитань обумовлена тим, що вони повинні враховувати інтелектуальний розвиток обвинуваченого, питання не повинні бути на-відними, їх зміст повинен виключати двозначне тлумачення, запитання повинні бути задані в логічному взаємозв'язку між собою й обумовлюватися обставинами, які слід встановити, доказати. Для встановлення в ході допиту форми вини й інших елементів суб'єктивної сторони злочину можливо задавати запитання 4-х видів: 1. Закрите запитання. Передбачає однозначну, стандартизовану слідчим, але самостійно обрану обвинуваченим відповідь, яка відповідає його особистій думці. Наприклад, слідчий ставить запитання обвинувачуваному, визначаючи стандарти можливої відповіді: “Будь ласка, відповідайте на це питання одно-значно – ТАК або НІ. Чи усвідомлювали ви суспільно небезпечний характер своїх дій?” 2. Відкрите запитання. Передбачає відповідь, яку дає обвинувачений у довільній формі. Наприклад: “Розкажіть, якими були мотив і мета скоєного вами діян-ня?” 3. Пряме запитання. Передбачає таку відповідь, при якій допитуваний сам харак-теризує й оцінює ступінь виразності суб'єктивної сторони злочину, визначаючи наявність або відсутність окремих її елементів. Наприклад: “Чому ви вважаєте, що заподіяли тілесне ушкодження з необережності?” 4. Непряме запитання. Передбачає таку відповідь, за змістом якої можливо буде, припускаючи, робити висновки про форму вини й інші елементи суб`єктивної сторони злочину. Наприклад: “Як ви вважаєте, якими можуть бути наслідки від удару сокирою по голові?” Обираючи вид запитання, завжди варто враховувати: 1) факт визнання чи невизнання обвинуваченим своєї вини; 2) чи охоче дає обвинувачений показання, чи відверто відповідає на питання; 3) рівень інтелектуального розвитку допитуваного; 4) ступінь зовнішнього вираження елементів суб'єктивної сторони злочину, зок-рема, усвідомлення її самим злочинцем, тобто враховувати рівень його психі-чного відображення (свідоме, підсвідоме, несвідоме); 5) домінант у регуляції злочинної поведінки, а саме: був злочин вчинений під впливом емоційних явищ (стрес, емоції, почуття, настрій), або злочинні дії були ви-ключно вольовими (спонукання – виконання, або спонукання – планування – вико-нання). Свідомість – вищий рівень психічного відображення людиною дійсності, її уяв-лення у вигляді узагальнених образів і понять. Тому, для того, щоб встановити факт усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності, достатньо зафіксувати в протоколі допиту відношення особи до вчиненого діяння. При цьому не обов'язково, щоб особа розуміла, що вона вчинила злочин. Достатньо лише розуміння особою шкідливості вчиненого нею діяння, усвідомлення того, що такий проступок засуджує суспільство, він неприпустимий у стосунках між людьми. Тобто, у спрощуваному розумінні, слідчий повинен з'ясувати, чи розуміє обвинуваче-ний «що таке добре і що таке погано». Для цього треба задавати запитання, відповідь на які свідчила б про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру скоєно-го нею діяння. Виключаючи усяку можливість стандартизації запитань, у зв’язку з тим, що їх формулювання багато в чому залежить від обставин справи, від особистості допиту-ваного та тактичної ситуації, пропонується перелік зразків запитань, який є невичер-пним, спрямованих на встановлення факту усвідомлення обвинуваченим суспільної небезпеки вчиненого ним діяння: 1. До події злочину ви знали, що здоров'я людини є найвищою цінністю для неї та для суспільства? 2. Ви розуміли, що вчиняли злочин? 3. Ви усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх дій? 4. Ваше діяння заслуговує осудження чи схвалення? 5. У момент заподіяння тілесних ушкоджень гр. П. ви розуміли, що заподіюєте йому фізичний біль і страждання? 6. Ви морально засудите особу, яка комусь заподіє таке саме тілесне ушко-дження, яке ви заподіяли потерпілій Ж.? 7. Як ви вважаєте, вчинене вами діяння може бути прикладом для інших? У якості аргументу усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру сво-го діяння може бути факт висловлення жалю, про скоєний злочин, звернення до поте-рпілого з пробаченням, заява про готовність відшкодувати матеріальний і моральний збиток. Такі обставини побічно свідчать про те, що особа, яка вчинила злочин, усві-домлює антисоціальний характер своїх дій. Тому в процесі допиту рекомендується задавати запитання: 1. Ви шкодуєте про те, що заподіяли тілесне ушкодження гр. М? 2. Ви готові просити в потерпілого вибачення? 3. Ви маєте намір відшкодувати потерпілому матеріальний і моральний зби-ток? Невід'ємним елементом навмисної форми вини є факт передбачення особою су-спільно-небезпечних наслідків свого діяння. Під передбаченням слід розуміти розу-мове уявлення винного про ту шкоду, що завдає суспільним відносинам його діяння, тобто уявлення про фактичні майбутні зміни у об'єкта посягання [76.с. 166-167]. При намірі заподіяти тілесне ушкодження передбачення наслідків може бути у вигляді: 1) передбачення неминучості настання небезпечного наслідку; 2) передба-чення реальної можливості настання небезпечних наслідків. «Передбачення можли-вості настання злочинних наслідків означає, що ці наслідки можуть з яких-небудь причин і не настати. Передбачення неминучості їх настання означає, що свідомістю винного виключаються які-небудь обставини, у зв`язку з якими бажані наслідки мо-жуть не наступити» [77.с. 211]. Формулювання запитань про передбачення особою небезпечних наслідків свого діяння цілком залежить від способу та характеру заподіяння тілесного ушкодження. Так, наприклад, при нанесенні удару ножем у черево очевидна неминучість настання наслідків, а саме тілесних ушкоджень. При зштовхуванні людини, яка стоїть на дра-бині, передбачається сама можливість настання наслідків, хоча тілесних ушкоджень, через випадок, могло і не бути. Відповідно, у першому випадку слід сформулювати запитання так: “Як ви вважаєте, чи можна уникнути заподіяння тілесного ушко-дження при ударі ножем у черево?” В другому випадку запитання може бути таким: “Як ви вважаєте, при падінні потерпілого з драбини могли настати більш тяжкі чи більш легкі наслідки, ніж ті, що наступили?” При з'ясовуванні питання про передбачення особою настання суспільно-небезпечних наслідків не слід намагатися встановити передбачення особою конкрет-них наслідків, тобто кваліфікуючих ознак певного злочину. Особа, що не володіє спе-ціальними знаннями в галузі медицини й юриспруденції, не може передбачати на-стання наслідків, які мають медико-юридичне значення. Наприклад, особа, яка завдає удари, не може передбачати, що внаслідок її дій у потерпілого буде небезпечне для життя закрите ушкодження органів черевної порожнини, і що він заподіює саме тяж-ке тілесне ушкодження. Тому, при встановленні на допиті факту передбачення обви-нувачуваним настання суспільно-небезпечних наслідків необхідно виходити зі зви-чайної спроможності психіки людини до уяви, тобто розумового моделювання зло-чинного наслідку, якого ще немає в реалії. З'ясовування факту щодо передбачення особою настання суспільно-небезпечних наслідків можливо шляхом постановки запитань приблизно такого змісту: 1. Ви передбачали, що вашими діями буде заподіяна шкода здоров'ю, у потерпі-лого буде тілесне ушкодження? 2. Які, на вашу думку, можуть бути наслідки від нанесення ударів залізним пру-том по голові та тулубу людини? (Подібні запитання формулюються в зале-жності від способу заподіяння тілесного ушкодження і характеру тілесного ушкодження). 3. Ви припускали можливість настання інших наслідків, і яких саме? 4. Ви розуміли, що характер ваших дій виключає всяку можливість не настання шкідливих наслідків? 5. Вам відомі випадки, коли від діянь, подібних вашим, у людини взагалі не було тілесних ушкоджень? Безумовно, формулювання того чи іншого запитання повинно бути у логічній залежності не тільки від способу злочину та характеру дій обвинуваченого, але і від-повіді, яку очікують. Наприклад, не слід ставити запитання: «Вам відомі випадки, ко-ли від діянь, подібних вашим, у потерпілого не було тілесних ушкоджень?» тій особі, яка заподіяла ушкодження шляхом одного удару рукою у груди. У дійсності, від од-ного удару рукою у груди може не бути тілесного ушкодження, і допитуваний може навести такі приклади. Це запитання доцільніше задавати тоді, коли тілесне ушко-дження заподіяно таким способом, який виключає можливість запобігання ушко-дженню. Наприклад, має сенс ставити таке запитання особі, яка вдарила потерпілою сокирою по голові. Відповідь навряд чи буде позитивною, і це може побічно свідчити про передбачення особою настання шкідливих наслідків. Якщо в результаті заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, настала смерть потерпілого, необхідно встановлювати необережну форму вини обвинуваченого сто-совно смерті. У цьому випадку в ході допиту з'ясовуванню підлягає: а) чи передбачав обвинувачений можливість настання смерті, при цьому легко-важно розраховуючи на її відвернення. Для встановлення цього факту можливо зада-вати такі запитання: 1. Ви припускаєте або виключаєте можливість настання смерті від численних ударів каменем по голові? 2. Смерть потерпілого є неминучим наслідком тілесного ушкодження, чи це випадковість, якої можна було запобігти? 3. Яким чином можна було (або що могло) відвернути смерть потерпілого? 4. Чи були реальні можливості відвернути смерть потерпілого? б) факт того, що обвинувачений не передбачав можливості настання смерті, хоча повинен був і міг її передбачити. Для встановлення цього факту рекомендується зада-вати такі запитання: 1. Ви припускаєте або виключаєте можливість настання смерті від удару но-гою у грудну клітку? (Подібне питання формулюється в залежності від способу запо-діяння тілесного ушкодження) 2. Чому ви виключаєте можливість настання смерті? Слід зазначити, що з'ясовування питання про те, повинен був обвинувачений пе-редбачити можливість настання смерті чи ні, у більшому ступені відноситься до об'-єктивного критерію. Встановлення факту «повинен був передбачати» здійснюється без серйозного вивчення вольового аспекту особистості. «Повинен був передбачати можливість настання смерті» - об'єктивна ознака злочинної недбалості. Змістом по-няття «повинен» охоплюється та сукупність вимог, які висуваються до особи, яка діє в конкретній ситуації. Це вимоги дотримання елементарної обережності, уважності, завбачливості. Тому запитання стосовно встановлення того, що обвинувачений по-винен був передбачати смерть потерпілого можна не задавати. Більше значення має встановлення суб'єктивного критерію – обвинувачуваний міг передбачити настання смерті потерпілого. Поняттям «міг передбачати» охоплюються і особисті особливості обвинуваченого (наприклад, рівень його інтелектуального розвитку, досвід, фахові знання), і об'єктивні умови реальності, які дозволяють передбачити можливість на-стання смерті (наприклад, знання обвинуваченим того, що особа, яку він б’є, страж-дає серцевою недостатністю). Встановлення в ході допиту факту того, що обвинувачуваний міг передбачати настання смерті потерпілого, перебуває в кореляційному зв'язку з обставинами події злочину. Лише після ретельного аналізу всіх доказів, показань свідків, потерпілих і самого обвинуваченого про події й умови злочину можливо планувати формулюван-ня запитань, спрямованих на встановлення факту: чи міг обвинувачений передбачити смерть потерпілого. Індивідуальність особистості обвинуваченого та скоєного ним злочину не дозволяють розробити шаблон таких запитань. Можна говорити лише про загальні рекомендації тактичного характеру. Так, зміст запитання повинен передбача-ти такий зміст відповіді, яка свідчила б про те, що при наявних особистісних особли-востях обвинуваченого та потерпілого, а також при певних об'єктивних умовах події злочину можна було б передбачити смерть потерпілого. Наприклад, при таких обста-винах злочину, коли 25-річній Б. під час сварки вдарив декілька разів рукою у черево, а потім ногою в груди 73-річну сусідку Ю., через що останній були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настала її смерть, можливо і доцільно задавати такі запитання: 1. Які особливості організму та здоров'я мають особи похилого віку? 2. Яка різниця між молодою людиною і старою у фізичному аспекті? 3. Як ви вважаєте, чому свідок-очевидець О., говорила вам «...не бий, вб'єш її...»? 4. Як ви вважаєте, чому свідок О. передбачала можливість настання смерті потерпілої Ю.? 5. Ви знаєте, що для осіб похилого віку властива тривалість процесу видужу-вання, загоєння ран, слабість відновлюючих процесів організму? У слідчій практиці були випадки, коли людину вбивали одним ударом руки. Слідчий може навести якийсь приклад. Надалі потрібно запитати: 6. Вам відомі, або ви чули про такі випадки? Вольовою ознакою умислу є бажання або свідоме допущення особою настання суспільно-небезпечних наслідків. «Бажати настання наслідків – це означає хотіти їх, прагнути їх настанню» [78.с.50]. Бажання є вольовою ознакою лише прямого умислу. При непрямому умислі особа свідомо припускає настання небезпечних наслідків. Пе-реслідуючи іншу мету й очікуючи настання інших результатів, особа все ж таки ро-зуміє, що можливе настання небажаних наслідків. Тобто, вона не виключає можливо-сті їх настання. При цьому своїм байдужним відношенням винний свідомо допускає настання одного з декількох можливих небезпечних наслідків свого діяння. Бажання настання наслідків взаємозалежне з метою діяння. Про це згадується в юридичній і психологічній літературі. Тактично правильним буде з'ясовування пи-тання про бажання настання злочинних наслідків після встановлення мети діяння. Мета завжди більш конкретніша, тому що є продуктом мислення. Бажання – це про-дукт волі, що є якісним показником особистості, воно визначає ступінь прагнення людини до досягнення поставленої мети. Пізнання мети діяння повинно передувати з’ясуванню питання стосовно бажання особи щодо настання наслідків злочину. Для встановлення факту бажання настання суспільно небезпечних наслідків або свідомого допущення особою настання цих наслідків, слід ставити такі запитання: 1. Якими ви хотіли бачити наслідки своїх діянь? 2. Ви бажали настання цих чи інших наслідків? 3. Чи могли настати інші наслідки ваших діянь? 4. Що, по-вашому, могло відвернути настання небажаних наслідків? У процесі допиту слід використовувати ряд загальних тактичних рекомендацій щодо встановлення форми вини обвинуваченого. Такими є: 1. Необхідність першочергового встановлення об'єктивної сторони злочину, а саме, такої її ознаки, як діяння (дія або бездіяльність). Формулювання запитань, спря-мованих на з'ясовування вини, перебуває в логічній залежності від знання: а) діяльно-сті особи до заподіяння тілесного ушкодження (способу підготування до вчинення злочину, висловлень особи, яка заподіяла тілесне ушкодження, своїх намірів зробити це, висловлення мотивів і мети, «які виправдовують» намір заподіяти тілесне ушко-дження); б) способу заподіяння тілесного ушкодження; в) локалізації, кількості та ха-рактеру тілесних ушкоджень; г) виду засобів і знаряддя злочину; д) постзлочинної поведінки обвинуваченого (наприклад, чи надавав обвинувачений допомогу жертві після заподіяння тілесного ушкодження або, навпаки, перешкоджав наданню допо-моги жертві; після заподіяння тілесного ушкодження обвинувачений висловлював жаль про те, що трапилося, виправдовував якось свої дії або, навпаки, виражав погро-зи, намір вчинити більш небезпечний злочин). 2. До з'ясовування форми вини слід встановити мотиви та мету дозлочинної й постзлочинної поведінки (діяльності) обвинуваченого. До речі, з'ясовування цього має істотне значення і для кваліфікації діяння. Так, особа може встановити у себе на городі самостріл, з метою піймати тварину, а в іншому випадку, з метою вразити лю-дину, помститись через те, що та через його город ходить до криниці по воду. У дру-гому випадку, встановлення особою самостріла – спосіб підготування до вчинення злочину. Він буде свідчити про наявність умислу. Відповідно, і запитання, спрямовані на встановлення форми вини, необхідно буде задавати з урахуванням цієї обставини. Різноманітними можуть бути мотиви та мета постзлочинної поведінки обвинувачено-го. Наприклад, особа, яка заподіяла тілесне ушкодження, замикає жертву в кімнаті. У першому випадку – з метою приховування злочину, мотивуючи свої дії страхом пе-ред кримінальною відповідальністю, а в іншому випадку – вона ставить перед собою мету – «нехай помре сам». 3. Для того, щоб правильно поставити запитання, спрямовані на пізнання й дока-зування форми вини, варто з'ясувати вербальний (мовний) супровід дозлочинних, злочинних і постзлочинних діянь. Наприклад, результати досліджень показали, що 14 % осіб, які заподіяли тілесне ушкодження, до вчинення протиправних діянь вислов-лювали свої наміри, погрожували потерпілому (іноді чітко вказуючи на способи, якими збиралися заподіяти тілесне ушкодження). 9 % злочинців при безпосередньому побитті потерпілого супроводжували свої діяння словами «...отримай своє..., вб'ю... тощо». 4. До моменту встановлення вини, доцільно також мати відомості про неверба-льні вираження бажань чи мети особи, яка скоїла злочин, (або особи, яка організувала чи підмовляла до нього). Знаючи їх, рекомендується з'ясувати в допитуваного, як осо-бисто він пояснить свій одиничний жест або систему виразних рухів (пантоміміку). При допиті допитуваному слід продемонструвати жест або пантоміміку, при цьому, у протоколі варто відобразити це відповідним записом. Наприклад: «Питання слідчого: Поясніть значення такого жесту, коли ребром долоні проводять уздовж шиї? (При формулюванні цього питання слідчий наочно продемонстрував цей жест обвинува-ченому).» Безумовно, кінесика (мова жестів) – новий напрямок науки. Широку попу-лярність на Україні одержала робота Аллана Піза [79], яку можна використовувати як методичний посібник. Інтерес становлять випадки, коли обвинувачені не визнають себе винними, але при цьому дають показання про вчинений ними злочин не на свою користь, а зміст їх показань явно свідчить про їх вину. Причина в тому, що обвинувачені свою винність оцінюють не з позиції права, а з суб’єктивної точки зору на мораль, справедливість, обов’язок тощо. Наприклад, Л. після пред'явленого йому обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ст. 121 КК, при з'ясовуванні слідчим питання про визнання ним вини, винним себе не визнав, але на допиті дав щиросерді показання проти себе. Невизнання своєї вини пояснив тим, що вважає винуватим свого сина (потерпілого), який першим розпочав сварку, сперечався з матір’ю. Неюридичне розуміння обвину-ваченим своєї провини з приводу висунутого йому обвинувачення значно ускладнює процес її доказування. У таких випадках рекомендовано ставити уточнюючі запитан-ня. Відповіді на ці запитання повинні розкривати суб'єктивне розуміння обвинуваче-ним вини та бути пізнавальними для слідчого в плані з’ясування того, чому не визна-ється провина. По-перше, це можливо якщо існує неюридична інтерпретація; по-друге, через незгоду зі змістом пред'явленого обвинувачення. Приклад запитання: «Ви згодні зі змістом пред'явленого вам обвинувачення?»; «Чому ви вважаєте себе невинним?» У злочинах про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень процес формування мотиву не завжди однозначний, що ускладнює його встановлення та доказування. Вчинення злочину навмисно, із заздалегідь обміркованим наміром, як правило, при-пускає чіткий, стійкий, сформований мотив і конкретну мету. Особи, які вчинили такі злочини, чітко їх усвідомлюють і можуть назвати. При вчиненні злочину з умислом, що виник раптово, коли події злочину відбувались дуже швидко, особа знаходилася в нетверезому стані, у стані емоційної нерівноваги, формування мотиву відбувається на несвідомому рівні або свідомо імпульсивно. У таких випадках особа, яка вчинила злочин, не завжди чітко усвідомлює мотив; або мотив залишається в сфері підсвідо-мості, і, відповідно, допитуваний не може пояснити мотив свого злочинного діяння. Це може сформувати припущення щодо скоєння невмотивованого злочину. У свою чергу, встановлення в процесі розслідування невмотивованого злочину породжує пи-тання про справжній механізм вольової поведінки, про несвідоме як регулятор пове-дінки, а отже, й питання про осудність особи. Вивчення показань підозрюваних і обвинувачених виявило, що не всі особи ма-ють правильне розуміння мотиву злочину. Як правило, неповнолітні, громадяни по-хилого віку, особи, що мають низький освітній рівень, розумово відсталі, особи, які страждають хронічним алкоголізмом, підмінюють поняття мотиву злочину іншими. Найчастіше мотив вони розглядають як мету, а, відповідаючи на питання про мету діяння, повторюються у своїх показаннях, вважаючи їх тотожними. Вивчений масив кримінальних справ і результати інтерв'ю співробітників ОВС свідчать, що на практиці зустрічаються випадки, коли осудна особа не може пояснити мотиви або мету скоєного нею злочину. Втім, на те, що мотив може бути неусвідом-леним, вказується й у психологічній літературі [див. 80.с.249]. Варто також врахову-вати можливість збігу мотиву та мети злочину. І навпаки, одну й ту ж мету можливо ставити перед собою, керуючись різними мотивами. Тому необхідно проводити рете-льний аналіз доказів імпліцитного (невиразного, припустимого) мотиву. Для встанов-лення мотиву злочину пропонується використовувати таки рекомендації. Рекомендації щодо тактики встановлення мотиву злочину «Мотивом злочину вважаються внутрішні спонукання, якими керується суб'єкт при вчиненні злочину. Мотив – це рушійна сила злочину, це внутрішня спонука його вчинення» [78.с. 57]. Мотив має складну структуру. По-перше, мотив починається з виникненням по-треби, яка супроводжується емоційним занепокоєнням, невдоволенням. По-друге, ус-відомлення мотиву поступеневе: спочатку усвідомлюється, у чому причина емоцій-ного невдоволення, що необхідно людині для існування в даний момент, потім усві-домлюється об'єкт, якій відповідає даній потребі й може її задовольнити (формується бажання), пізніше усвідомлюється, яким чином, за допомогою яких дій можливо до-сягти бажаного. По-трете, енергетичний компонент мотиву реалізується у реальних вчинках. Якщо усвідомлення потреби не цілком відповідає справжній необхідності, яка викликає незадоволення, то людина може не знати дійсної спонуки своєї поведін-ки. До неусвідомлених мотивів відносяться: потяг, навіювання, настанова, фрустра-ційні стани. При таких мотивах людина недостатньо чітко усвідомлює потребу, у неї несвідомо формується готовність до певних дій, й вона сама не розуміє, чому вона так неадекватно реагує на якійсь подразник. При з’ясуванні мотиву злочину не можна виключати можливість його несвідо-мої детермінації. З. Фрейд відзначав: «...несвідомий намір вичікує якогось приводу...» [81.с.273]. Привід не ховається в глибинах підсвідомості та несвідомого. Особа може тривалий час, як усвідомлено, так і несвідомо чекати приводу (зручного випадку) для реалізації своїх намірів і задоволення потреб. На відміну від мотиву, привід має біль-шу виразність зовні, він усвідомлюється особою, яка вчинила злочин, зрозумілий й очевидний для інших учасників події злочину. Саме тому пізнання мотиву злочину може здійснюватися через встановлення приводу. При інтерв'юванні співробітників ОВС один із респондентів розповів, що в його практиці був випадок, коли мотив зло-чину маскувався приводом. Так, у ході слідства було встановлено, що Б. побив П. нібито за те, що її 10-річній син рвав посаджений Б. виноград. Про це свідчили сам обвинувачений Б., по-терпіла П. й свідки-очевидці, які підтверджували, що тілесне ушкодження заподіяне через виноград. Але, спосіб заподіяння ушкоджень, характер тілесних ушкоджень ви-кликали сумнів щодо справжнього мотиву діяння обвинуваченого Б. Його реакція бу-ла явно неадекватною на пару зірваних грон напівстиглого винограду. Лише при до-питі одного із сусідів Б., слідчому стало відомо про те, що старший син П. згвалтував дочку Б. Після цього їх сім'ї стали ворогувати, між членами їх сімей протягом бага-тьох років були неприязні відносини. Результати перевірки показань свідка підтвер-дили цей факт і розкрили справжній мотив злочину – неприязні стосунки, почуття помсти. Зірваний виноград був лише приводом, а не причиною психічного зриву, який привів до вчинення злочину. Такий приклад показує те, як обвинувачений не усвідомлює мотив свого діяння, те, як мотив підсвідомо маскується приводом, як привід усвідомлюється та прийма-ється за мотив, і те, як третя особа (свідок) може бути джерелом даних про справжній мотив злочину. Саме тому, тактика встановлення мотиву злочину повинна грунтува-тися на з’ясуванні таких обставин: 1. У чому була потреба обвинуваченого. 2. Що в нього викликало занепокоєння, подразнення, почуття незадоволення. З'ясовуючи ці обставини, варто пам'ятати про значне різноманіття потреб і мож-ливості їх інтеграційного існування. Так, для людини властиві фізіологічні потреби (голод, спрага, статевий потяг, самозбереження), потреба досягнення успіхів і запобі-гання невдач, потреба незалежності, потреба самореалізації, потреба у повазі, потреба в безпеці, потреба порозуміння тощо. Ознаки різноманіття й інтеграції потреб влас-тиві і для мотиву. Мотивів злочину може бути декілька. Між ними може бути, як тіс-ний каузальний зв'язок, так і боротьба мотивів. Психологічною причиною заподіяння тілесного ушкодження може бути одночасно мотив влади, самоствердження, агресії, помсти, ворожості. При цьому один мотив може бути основним, а інший буде похід-ним. Наприклад, похідним від мотиву ревнощів може бути мотив помсти. Це обгрун-товує необхідність встановлення не тільки найближчих подій, тих які безпосередньо передують злочину, але й віддалених, що мали місце в більш-менш далекому мину-лому. 3. Що стало приводом вчинення злочинних діянь. Доречно відзначити, що при-від треба розглядати як найближчий факт, якийсь подразник, причину, яка провокує реакцію, що спонукається мотивом. Вдалим прикладом для розуміння приводу може бути описаний вище випадок, коли 10-річний П. зірвав два грона винограду. Оскільки привід перебуває в причинно-наслідковому зв'язку з поведінкою потерпілих або тре-тіх осіб, є необхідність пізнання й встановлення безпосередньо їх поведінки. Можли-во, саме вона стала приводом для вчинення злочину. Для встановлення мотиву злочину рекомендується використовувати такі тактич-ні прийоми: 1. Слідчий психоаналіз. Постановка в ході допиту питань, спрямованих на вста-новлення мотиву злочину, є одним із нечисленних способів, який матеріалізує суб-станцію «психо» узовні. Зміст запитань до допитуваного прямо залежить від того: 1) чи вчинено злочин із заздалегідь обміркованим наміром або з умислом, що виник ра-птово; 2) чи правильно особа, яка вчинила злочин, розуміє психологічні причини сво-їх діянь, чи правильно вона інтерпретує поняття мотиву злочину; 3) на якому рівні психологічної регуляції поведінки (свідомість, предсвідомість, підсвідомість, несві-доме) здійснювалося формування мотиву злочину. Зазначені чинники впливають на ступінь суб'єктивного усвідомлення обвинуваченим мотиву вчиненого ним злочину, на можливість того, що особа зможе пояснити психологічну причину свого діяння. Перед формулюванням питання про мотив заподіяння тілесного ушкодження, слід встановити та старанно проаналізувати: а) відомості про всі обставини події злочину; б) поведінку обвинуваченого та потерпілого, що передувала злочину; в) взаємовідно-сини між обвинуваченим і потерпілим до події злочину; г) інформацію, яка характе-ризує особистість обвинуваченого та потерпілого, а саме: їх освітній та інтелектуаль-ний рівень, соціальні установки, переконання, риси характеру, темперамент, родин-ний стан, стан здоров'я, вид соціальної діяльності, захоплення; д) відомості, які свід-чать про форму вини. Формулюванню запитання про мотив злочину обов'язково повинно передувати проведення слідчого психоаналізу. У особи, що проводить допит, повинні бути гіпо-тези про психологічні причини злочинних діянь. На підставі цих гіпотез необхідно формулювати зміст запитань. Запитання про мотив злочину повинні активізувати ро-зумові процеси допитуваного щодо усвідомлення ним і пояснення психологічних причин скоєного злочину. Р.С. Немов відзначав, що мотиви вчинків заздалегідь не обмірковуються, принаймні, до кінця. Усвідомлення відбувається тоді, коли людині потрібно щось зрозуміти чи пояснити у своїй поведінці [82.с.410]. Тому необхідно за-давати такі запитання, відповіді на які, були б суб'єктивним поясненням обвинуваче-ного щодо мотиву вчиненого ним злочину. Логічно правильне формулювання запи-тань про мотив злочину – другий тактичний прийомом, який слід використовувати при допиті. 2. Постановка запитань. Перша група запитань повинна вказувати допитува-ному напрямок його думок, тобто допитуваний повинен зрозуміти, що предметом за-питання, а отже і його відповіді, є психологічна сторона злочину. Такими запитання-ми, наприклад, можуть бути: 1. Які психологічні причини скоєного вами діяння? 2. Що в психологічному плані спонукало вас вчинити злочин? 3. Ви можете пояснити психологічні причини, які викликали у вас бажання вчинити це діяння? Задавати запитання типу: Чому ви це вчинили? – не рекомендується. Це запитан-ня узагальнює коло декількох понять. Його варто конкретизувати. Увага допитувано-го повинна бути акцентована на психологічних причинах його злочинної поведінки. Прийнятним буде таке питання: Чому ви це вчинили з психологічної точки зору? Друга група запитань може бути інтерпретаційно-пізнавального характеру. У допитуваного необхідно з'ясувати, чи правильно він розуміє смислове значення слова “мотив” злочину, і чи відрізняє він його від приводу. Такі запитання повинні бути прямими та конкретними. Наприклад: 1. Що таке мотив, а що таке привід? 2. У чому різниця між мотивом і приводом злочину? Якщо відповіді на ці запитання правильні, слід ставити запитання: Що було у вас мотивом діяння, а що було приводом? У ході допиту можливо використовувати активаційні запитання. Їх суть полягає в тому, щоб зміст запитань активізував розвиток думки допитуваного про мотив свого діяння. При цьому неприпустимо викладати в запитанні власне припущення про мо-тив злочину. Приклад активаційного запитання: Невже до вчинення цих дій вас спо-нукав лише факт відмови вашої дружини пояснити, де вона була? Активаційні запи-тання застосовують в тому випадку, коли мотив формувався на рівні предсвідомого, тобто «у даний момент неусвідомлений, але може легко стати таким, якщо залучить до себе увагу свідомості» [81.с.443]. 3. Роз’яснення. Якщо допитуваний неправильно інтерпретує значення мотиву чи приводу, слід роз'яснити йому їх поняття і різницю. Таке роз'яснення слід також розглядати як тактичний прийом, який використовується при допиті з метою встано-влення мотиву злочину. Оперувати в процесі постановки запитань термінами "мо-тив", "привід" треба лише тоді, коли допитуваний правильно розуміє суть їх смисло-вого значення. 4. Демонстрація поінформованості про факти. Цей тактичний прийом реко-мендується використовувати у випадках, коли через почуття сорому або з інших мір-кувань обвинувачений приховує справжній мотив або привід злочину. Наприклад, слідчий з оперативних джерел знав, що Ж. заподіяла тілесне ушкодження своєму чо-ловіку у зв'язку з його аморальним вчинком (статевий зв'язок із їхньою дочкою). На допиті обвинувачена визнала свою вину але, не називала мотив свого діяння. У про-цесі бесіди слідчий сказав Ж., що йому відомо про інцест. Для обвинуваченої прихо-вувати справжній привід та мотив злочину стало марним, й вона дала правдиві пока-зання про мотив злочину. 5. Використання спеціальних пізнань. Цей тактичний прийом рекомендується використовувати в тих випадках, коли мотив носить імпліцитний характер, коли його формування здійснювалося на рівні підсвідомості або несвідомого, коли особа, яка вчинила злочин, не може пояснити мотиви свого діяння. Для встановлення мотиву злочину до участі в допиті обвинуваченого (підозрюваного) може бути притягнутий спеціаліст. У якості спеціаліста необхідно залучати психолога. Бажано, щоб у своїй фаховій діяльності він спеціалізувався на психоаналізі. Участь при допиті психіатра рекомендується лише в тому випадку, коли є підстави гадати про психічну патологію допитуваного. Перед проведенням допиту необхідно ознайомити спеціаліста з мате-ріалами кримінальної справи, якщо дозволяють обставини з оперативною й іншою непротокольованою інформацією, яка є в розпорядженні слідчого і має значення для встановлення мотиву злочину. Спеціаліст повинен бути орієнтований на об'єкт пі-знання (у даному випадку – це мотив злочину), перед ним необхідно поставити мету, узгодити з ним способи, за допомогою яких він може здійснювати свою діяльність під час допиту. У психологічній науці прийнято вважати, що в основі поведінки знаходиться по-треба. «Ніхто не може зробити що-небудь, не роблячи цього водночас заради якоїсь із своїх потреб...» [83.с.245]. Напевно, тому, даючи показання щодо мети діяння, обви-нувачені часто називають кінцеву мету, яка спонукається потребою: «щоб він пере-став мене ображати», «щоб він мене більше ніколи не бив», «щоб вона готувала їсти і ходила в магазин», «щоб він так більше не жартував» тощо. Про проміжну мету, тоб-то про безпосередню злочинну мету – заподіяння фізичного болю за допомогою тіле-сного ушкодження або калічення, свідчать дуже рідко. Здійснення кінцевої мети йде через реалізацію проміжної. У нашому випадку – це тілесне ушкодження. За допомо-гою заподіяння тілесного ушкодження досягається кінцева мета, яка задовольняє по-требу особи, що скоїла злочин. У криміналістичній літературі злочин нерідко розу-міють як різновид соціальної діяльності. Останнє справедливо, оскільки злочин у сут-ності – діяльність, тільки протиправна. Всяка ж діяльність є цілеспрямованою, і з'ясо-вування мети злочину має принципове значення при розслідуванні навмисного запо-діяння тілесних ушкоджень. Тим часом, результати досліджень показали, що у 67 % кримінальних справ про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень не було даних, що свідчать про мету злочину.23 Для усунення цієї хиби пропонується використовувати рекомендації, що вказані нижче. Рекомендації щодо тактики встановлення мети злочину в ході допиту Одним з об'єктів пізнання й елементом предмету допиту є мета злочину. У кри-мінальному праві під метою злочину розуміється «уявний результат, якій є у свідомо-сті винного, до якого він прагне, вчиняючи злочин. Мета може бути найближчою і кінцевою (проміжною і перспективною)» [78.с.58; 84.с.466.]. Аналогічно інтерпретується мета у психології, де її розглядають як «безпосеред-ньо усвідомлений результат, на який у даний момент спрямована дія. Мета є мотива-ційно-спонукаючим змістом свідомості, який сприймається людиною як безпосеред-ній й найближчий очікуваний результат її діяльності» [82.с. 393]. Мета – це образне уявлення та припущення про віртуальну дійсність, яка знахо-диться ще в майбутньому, тобто ще повинна бути здійснена, й може бути реалізована. Встановлення суб'єктивної сторони злочину проходить через пізнання не тільки мотиву, але й мети злочину. Мета є невід'ємним елементом психологічного механізму поведінки людини (за винятком психоаномалій і патологій). При розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень необхідність встановлення мети дії або бездіяльності особи, яка скоїла злочин, має важливе, прин-ципове значення. Мета вказує на те, до яких змін дійсності прагнула людина, настан-ня яких результатів вона очікувала. Саме тому, встановлена мета діяння є важливим аргументом доказу форми вини, обставиною, яка впливає на кваліфікацію злочину. Практична складність при розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушко-джень полягає у вирішенні питання про кваліфікацію діяння як злочину проти життя або проти здоров'я. У дійсності, об'єктивна сторона цих злочинів може бути ідентич-ною. І в тому, і в іншому випадку вона виражається в заподіянні тілесного ушко-дження. Розмежування злочинів проти життя й здоров'я проводиться за суб'єктивною стороною злочину. Одним з її елементів є мета. Якщо враховувати такі обставини ко-ли: 1) мета діяння може бути нерівнозначна (неадекватна) її мотиву та приводу; 2) рі-зноманітні види діяння, що мають ту саму мету, можуть спонукатися різними моти-вами; 3) різні цілі діяння можуть супроводжуватися тим самим мотивом; 4) мета ді-яння може бути проміжною чи кінцевою, отже, встановлення мети діяння в злочинах проти життя й здоров'я є обов'язковою умовою, що дозволяє правильно здійснити ви-дову кваліфікацію злочину. Однією з ознак, який дозволяє робити висновок про необ-ережну форму вини, є очевидна невідповідність мети діяння з результатом, який на-ступив. При цьому і проміжна, і кінцева мета повинні виключати заподіяння тілесно-го ушкодження. У літературі можна зустріти думку про те, що мета є структурним елементом са-ме діяльності [85.с.22]. Таке ствердження є спірним. Мета характерна не тільки для предметної діяльності, де вся психічна та фізична активність спрямована на вчинення злочину. Мета буде і там, де діяльність складається з ряду пов'язаних між собою дій, епізодів поведінки: підготування, вчинення, приховування злочину. Мета властива й дії як одиничному акту, що складається з дій-операцій. Дія як частина діяльності має цілком самостійну, усвідомлену мету. Якщо спосіб злочину містив у собі підготуван-ня або приховування злочину, то раціонально буде встановити окремо мету кожного з цих етапів діяльності. Це буде сприяти пізнанню та доказуванню суб'єктивної сторо-ни злочину. Безумовно, необхідно встановлювати мету діяння як одиничного акту злочину. Якщо у процесі вільної розповіді обвинувачений не повідомить про мету своїх діянь, то її необхідно з'ясувати, поставивши ряд запитань. Насамперед, необхідно з'я-сувати, для чого особа діяла саме таким чином, які результати бажала досягти. Для цього можливо ставити такі запитання: 1. Для чого ви діяли таким способом і чого бажали досягти своїми діями? 2. Що ви бажали змінити своїми діями? 3. Яким ви бачили результат свого діяння? 4. Якою була мета вашого діяння? Якщо обвинувачений буде говорити про свою перспективну мету (наприклад, «щоб він мене більше не бив», «щоб вона влаштувалася на роботу та перестала вести утриманський спосіб життя), не розповідаючи про проміжну мету (тобто заподіяти тілесне ушкодження, біль, фізичні страждання), реалізація якої забезпечила б досяг-нення першої, то варто задавати запитання такого характеру: 1. За допомогою вчинення яких дій ви мали намір досягти своєї кінцевої мети? 2. Ви намагалися досягти своєї мети через заподіяння фізичного болю, тілесно-го ушкодження? 3. Можливість досягнення поставленої мети обумовлювалася необхідністю за-подіяння тілесного ушкодження? 4. Ножове поранення (фізичний біль, перелом хребта тощо, у залежності від характеру тілесного ушкодження) було для вас тим результатом, настання якого забезпечило б досягнення вашої мети? У перелік запитань про мету злочину повинні входити й ті, які спрямовані на з'я-совування ступеня значимості мети для суб'єкта. Такими запитаннями можуть, на-приклад, бути: 1. Що могло відбутися, якби ви не здійснили реалізацію своєї мети? 2. Наскільки важливим було для вас добитися своєї мети? Постановка цих запитань необхідна для з'ясування актуальності названої обви-нуваченим мети й для висування слідчої версії про можливість існування іншої, домі-нуючої мети. Обов'язковою є постановка запитань щодо реалізації мети обвинуваченого з мо-менту закінчення безпосередньо злочинних діянь. Відповідь на це запитання перебу-ває в логічній залежності зі з'ясовуванням питання про те, чи не є діяння суб'єкта за-махом на вбивство, чи не було в особи іншої мети. При формулюванні цього запи-тання необхідно враховувати попередні відповіді обвинуваченого про мету й інші, вже встановлені обставини справи. Наприклад, розслідуванням встановлено, що В. ображав І. Не витримавши І. завдав удару молотком по голові В. Відразу після удару В. впав, його протиправні діяння були припинені. Але І. продовжував його бити, на-носячи численні удари ногами і молотком у різноманітні частини тіла В. На запитан-ня про мету злочинних діянь обвинувачений І. відповів: «Метою моїх дій було при-пинення хуліганських дій В., а саме, щоб він перестав виражатися нецензурною лай-кою на мою адресу». У такому випадку раціонально після того, як обвинувачений за-значить свою мету, запитати: «Своїми діями ви досягли цієї мети?» Після відповіді слід задати запитання-аргумент: «Після того, як ви вдарили В. молотком по голові той упав, більше вас не ображав, його діяння були припинені і, названа вами мета бу-ла досягнута, але якою метою ви керувалися, коли стали продовжувати його бити?» При з'ясовуванні мети, можна, використовувати тактичні рекомендації, які сто-суються встановлення мотиву злочину. Зокрема, слідчий психоаналіз, ставлення ін-терпретаційно-пізнавальних запитань, використовувати прийом роз'яснення тощо. При допиті обвинувачених (підозрюваних) слід враховувати їх психологічні особливості. Оскільки, характерними психологічними властивостями особистості злочинців є вразливість, емоційна нестійкість, імпульсивність і тривожність, то й осо-бі, яка проводить допит, рекомендується: 1) шанувати почуття власної гідності обви-нуваченого, здійснюючи це в культурі спілкування з ним; 2) уникати фактору очіку-вання обвинуваченим часу початку слідчої дії; 3) не перебивати розповідь обвинува-ченого, а якщо це вкрай необхідно, то слід зробити тактовно; 4) не розмовляти з об-винуваченим підвищеним тоном; 5) не висловлювати в категоричній формі сумнівів у правдивості його показань; 6) уникати тривалої концентрації уваги обвинуваченого на одному питанні; 7) не припускати поводження, що може викликати негативні емо-ції до особистості слідчого (наприклад, паління або розпивання кави під час допиту, позіхання, потягування, неетична поза тощо); 8) не висловлювати загрозливої для об-винуваченого інформації (наприклад: «за таке вам можуть дати п'ять років»); 9) спо-кійне й урівноважене спілкування з допитуваним; 10) впевнена манера поводження. Одним із важливих тактичних прийомів допиту є прийом індивідуалізації. Інди-відуалізація тактики допиту обумовлена різними динамічними особливостями проті-кання психічних процесів та фізичних дій у людини. Так, для однієї людини потрібно більше, ніж для іншої, часу для того, щоб включитися в розумову роботу або пере-ключитися з міркування над однією темою на іншу. Деякі швидко викладають свої думки, інші – у повільному темпі. Тому при допиті необхідно намагатися шляхом методу спостереження визначити тип темпераменту допитуваної особи та обрати темп спілкування, відповідно до її особливостей. Слід зазначити наявність особливостей, властивих процесу встановлення вини, мотиву, мети злочину за показаннями потерпілого або свідків. Проблематичність цьо-го питання пов'язана з нематеріальною природою суб'єктивної сторони злочину. Для особи, що вчинила злочин, елементи суб'єктивної сторони злочину є продуктом його особистої свідомості, волі. Стадії їх безпосереднього сприйняття в обвинуваченого (підозрюваного) немає. «Етап сприйняття особою суб'єктивної сторони своїх дій за-мінюється етапом мотивації і регуляції злочинної поведінки.» [32.с.131]. Для умови-водів потерпілого та свідків про мотив, мету й інші елементи суб'єктивної сторони злочину необхідна стадія сприйняття органами почуттів їх зовнішнього прояву, сприйняття хоча б часткової матеріалізації “психо” зовні через дію або діяльність злочинця. Це обумовлює необхідність у ході допиту потерпілого та свідків встанов-лювати джерела одержання ними інформації про елементи суб'єктивної сторони зло-чину. При допиті, в предмет показань потерпілих і свідків повинен входити не тільки виклад ними відомих обставин чи фактів, але і пояснення їх психологічної суті. Для цього необхідно ставити запитання такого характеру: 1. Як ви вважаєте, тілесне ушкодження заподіяне умисно або за необережніс-тю? 2. На підставі яких фактичних даних ви стверджуєте, що тілесне ушкодження заподіяне навмисно (за необережністю)? 3. Що стало (могло стати) мотивом (причиною) виникнення умислу? 4. Що стало приводом до вчинення злочину? 5. Якою, на вашу думку, була мета особи, що скоїла злочин? 6. На підставі яких фактичних даних ви стверджуєте саме про названий вами мотив, привід і мету злочину? Зміст відповідей потерпілого та свідків буде визначати коло наступних запитань. Пізнавальне і доказове значення питань, які ставлять, повинно бути спрямоване на розширення, уточнення, деталізацію та перевірку їх показань про суб'єктивну сторону злочину. Наприклад, якщо потерпілий скаже, що про мотив злочину йому відомо з висловлень обвинуваченого, то необхідно буде ставити такі запитання: 1. Який зміст цих висловлень? 2. Ви передаєте дослівно зміст висловлень гр. Н. або їх смислову суть? 3. Коли, де, та за яких обставинах ви чули ці висловлення? 4. Хто крім вас чув (міг чути) ці висловлення? Якщо свідок-очевидець заявить про те, що про умисел обвинуваченого він ро-бить висновок з характеру злочинних дій, то необхідно буде встановити об’єм сприй-нятої їм події злочину. Так, наприклад, якщо очевидець бачив лише те, як Н. кинув із балкона залізний брусок, якій впав на Р., що стояв у низу, ще не свідчить із великою достовірністю про навмисну форму вини обвинуваченого Н. Якщо ж свідок бачив сцену сварки Н. та Р., чув погрози на адресу Р. з боку Н., бачив як Н. прицільно, з розмахом і силою кинув брусок у потерпілого Р., це дійсно дає йому об'єктивні під-стави вважати про умисел особи саме на заподіяння тілесного ушкодження. Якщо свідок розповідає про елементи суб'єктивної сторони злочину, роблячи висновок із характеру злочинних діянь, у таких свідків завжди треба з'ясувати повноту (епізод-ність) бачених ними подій злочину, а також встановити їх особисте смислове розу-міння побаченого. У свідків джерелом інформації про елементи суб'єктивної сторони злочину може бути поінформованість від інших осіб, або безпосереднє сприйняття ними яких-небудь подій, конфліктних ситуацій, які виникали між обвинуваченим і потерпілим ще до злочину. Їх знання про події, причини конфлікту можуть вказувати на окремі елементи суб'єктивної сторони злочину, наприклад, на мотив. Аналіз допитів свідків виявив, що часто їх показання залежать від суб'єктивного відношення свідка до потерпілого й особи, яка скоїла злочин. Так, наприклад, К. (ма-ти) взяла на себе вину за злочин, що вчинив її син. Проте, зміст її показань суперечив характеру і локалізації тілесних ушкоджень, виявлених на трупі. У слідчого відразу виникла підозра в самообмові. Через деякий час К. (син) признався в тому, як він про-сив матір, щоб вона взяла на себе вину. Та погодилася це зробити, оскільки їй стало жаль сина. Можливість самообмови потребує ретельної перевірки зізнань у вчиненні злочину. У таких випадках раціонально використовувати прийом встановлення вин-ної поінформованості, коли про окремі обставини може знати лише особа, яка вчини-ла злочин. На практиці зустрічаються численні випадки, коли свідок через неюридичне ро-зуміння вини або, маючи особисту психологічну настанову на те, хто винен у тому, що трапилося, у своїх показаннях умисно перекручує інформацію про обставини зло-чину на користь якоїсь особи. Тому, у ході допиту свідків необхідно завжди з'ясову-вати їх відношення не тільки до обвинуваченого, але і до потерпілого. Під час бесіди зі свідком рекомендується одержати інформацію про його симпатію або антипатію до потерпілого й обвинуваченого, довідатися про його особисту думку «хто винуватий» із погляду моралі, справедливості. Ефективним буде використання психологічного прийому – гри ролей. Суть його проста. Свідку, якого допитують, пропонується роль (образ), визначається сценарій і ставиться завдання. У процесі виконання ним цієї ро-лі ніби приховано добуваються відомості, які становлять певну зацікавленість. На-приклад, слідчий, обгрунтованно припускає, що у свідка упереджене відношення до потерпілого. Із тактичних розумінь, слідчому необхідно переконатися в цьому. Для цього в процесі бесіди свідку пропонується роль і ставиться завдання: «Будь це двісті років тому, де ви були б суддею, кому б ви наказали дати 50 батогів А. (обвинуваче-ний) або Н. (потерпілий)?» Роль (суддя), сценарій (судовий процес 19 століття), за-вдання (визначити і покарати винного) – це відвертаючий атрибут прийому, метою якого є з'ясовування питання про те, винність кого презюмує допитуваний. Для оцінки об'єктивності показань свідків та потерпілих необхідно знати моти-вацію їх показань. В.О. Коновалова відзначила, що «мотиви показань свідка або поте-рпілого можуть істотно різнитися й обумовлюватися їхньою зацікавленістю, власни-ми прагненнями. У зв'язку з цим, необхідно ставити серію запитань, що дозволять ви-значити мотиви, якими керується особа, яка дає показання» [22.с.83]. Проведеними дослідженнями були виявлені факти зміни потерпілими своїх по-казань на користь обвинуваченого. В основному це було властиво для потерпілих із числа родичів і подружжя обвинуваченого. Мотивами зміни показань, як правило, були жалість (побоювання того, що суд обере покарання у вигляді позбавлення волі) та користь (небажання погіршення свого матеріального становища через необхідність сплати юридичної допомоги, відшкодування витрат закладу охорони здоров'я; неба-жання щоб обвинувачений через засудження втратив роботу; небажання відрахувань із його заробітку, якщо буде призначене покарання у вигляді виправних робіт). Ця обставина потребує ретельного проведення допиту потерпілих, які є родичами, по-дружжям або членами сім'ї особи, яка вчинила злочин. Їх допит повинен бути докла-дним і деталізованим. Його обсяг і зміст повинні в максимально виключати необхід-ність проведення додаткового допиту цих осіб, особливо, на предмет встановлення суб'єктивної сторони злочину. До речі, слід відзначити, що допит потерпілого, що має з важкий стан здоров'я, потрібно проводити у присутності лікаря. У цьому випадку лікар виконує функції спеціаліста, що стежить за станом здоров'я хворого. Перед допитом слід витребувати довідку про те, що хворий-потерпілий є контактним, перебуває в ясній свідомості та може давати показання; або безпосередньо на початку проведення самого допиту одержати про це усний висновок лікаря, зміст якого обов'язково необхідно внести до протоколу допиту. Допит потерпілих з ушкодженнями, небезпечними для життя, до-цільно проводити із застосуванням звуко-, або відеозапису. У випадку смерті потер-пілого, звуко-, відеозапис його показань у більшому ступені буде свідчити про їх до-стовірність. Прослуховування або перегляд запису обвинуваченим показань, які дав померлий потерпілий, може сприяти викриттю обвинуваченого у брехні й успішно використовуватися як тактичний прийом при його допиті. Для правильної організації тактики проведення допиту завжди слід визначити предмет показань і предмет допиту. В.О. Журавель правильно вказував на необхід-ність розмежування цих понять, відмічаючи, що предмет допиту являє собою більш широке поняття, ніж предмет показань [86.с.6]. Предметом показань обвинувачених, потерпілого та свідків можуть бути: 1) констатація дійсних фактів, подій і станів, що були або є: а) констатація відомих фактів про дозлочинні події, які мають відношення до злочину; б) констатація фактів самої події й обставин злочину; в) констатація фак-тів постзлочинних подій; 2) інтерпретація й аргументація суб'єктивної сторони зло-чину; 3) повідомлення про джерело інформації. Предметом допиту повинні бути об-ставини, які підлягають встановленню і доказуванню, а також інформація оператив-но-тактичного значення. Предмет допиту визначає особа, яка його проводить. Пере-лік типових обставин, які підлягають встановленню при розслідуванні злочинів даної категорії, викладений у підрозділі 2.2. цієї роботи. Виходячи з цього, потрібно визна-чати предмет допиту. При допиті, у залежності від тактичної ситуації й інших обставин, загальні мето-ди встановлення суб'єктивної сторони злочину можуть бути такими: 1. Встановлення суб'єктивної сторони злочину паралельно з об'єктивною сторо-ною (паралельний метод). Суть прийому полягає в доречній постановці запитання про елементи суб'єктивної сторони одночасно при розповіді допитуваного про фак-тичні обставини події злочину, про об'єктивні факти. 2. Встановлення суб'єктивної сторони злочину після з'ясовування об'єктивної сторони (сепаративний метод). Перевага цього тактичного прийому полягає в тому, що аналіз зовнішньої картини злочину буде сприяти моделюванню загального зобра-ження «психологічного механізму» злочину, побудові версій про форму вини, моти-ви, приводи, мету злочину, що, у свою чергу, дозволить визначити, логічно упорядку-вати та правильно сформулювати перелік необхідних для постановки запитань. 3. Встановлення окремих елементів суб'єктивної сторони злочину через поєд-нання першого та другого методів (комплексний метод). 4. Метод при якому предметом допиту є тільки суб'єктивна сторона злочину (опредмеченний метод). Цей метод рекомендовано використовувати, коли при попе-редньому допиті не була встановлена суб`єктивна сторона злочину чи її окремі еле-менти, а також у випадках, коли імпліцитну (невиразну) суб`єктивну сторону злочину чи її окремі елементи, у зв`язку з складністю їх пізнання, доцільно встановлювати окремим допитом, із можливим залученням фахівця-психолога. Психологічний генезис суб'єктивної сторони злочину та імпліцитність її елемен-тів, а також вимоги щодо форми та джерел доказів, роблять допит однією з небага-тьох слідчих дій, здійснення якої дозволяє встановити суб'єктивну сторону злочину за ідеальними слідами. У цьому аспекті функціональне значення допиту суттєво зростає. Від якості його проведення залежить ймовірність пізнання і можливість доказування психологічного механізму злочину. Тому, при розслідуванні злочинів про умисне за-подіяння тілесних ушкоджень, особливу увагу слід приділяти тактиці проведення до-питу. На закінчення, треба відзначити можливість використання рекомендацій щодо тактики проведення допиту при проведенні очної ставки, а також при одержанні по-яснень на етапі перевірки заяви або повідомлення про злочин. 3.4. Особливості тактики проведення відтворення обстановки та обставин події (далі ВОтаОП) ВОтаОП належить до числа найбільш складних слідчих дій. При розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень результати проведення ВОтаОП мають важливе, а іноді вирішальне, доказове значен-ня. На відміну від інших слідчих дій, ВОтаОП властиві деякі особливості. По-перше, проведенню ВОтаОП повинне завжди передувати проведення інших слідчих дій, тому що ВОтаОП перебуває у причинно-наслідковому зв'язку із вже наявною у справі інформацією. По-друге, причинною обумовленістю необхідності проведення ВОтаОП найчастіше є версія, яка ставить під сумнів дійсність якогось факту. По-третє, для успішного проведення ВОтаОП потрібна велика підготовча робота. Така робота спрямована не тільки на організацію безпосередньо самого ходу проведення цієї слідчої дії, але й на утворювання необхідних експериментальних умов, будову моделі предметів або подій, визначення обгрунтованих методів досліджень, які бу-дуть застосовані при ВОтаОП. Результати вивчення судово-слідчої практики виявили, що необхідність прове-дення ВОтаОП при розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушко-джень, в основному, виникає: 1) коли необхідно реконструювати видозмінену обста-новку місця події; 2) при необхідності встановлення механізму заподіяння тілесного ушкодження або слідоутворення; 3) для встановлення характеру дій учасників події злочину; 4) з метою перевірки показань обвинуваченого, потерпілого або свідків. Ця обставина, з позиції інтересів методики розслідування злочинів, по суті ви-значає аспект, із погляду якого раціонально розглядати питання про особливості про-ведення цієї слідчої дії. Зміна обстановки місця події до моменту прибуття співробітників міліції є хара-ктерною рисою злочинів цієї групи. Часто це трапляється через спробу якої-небудь особи надати першу допомогу потерпілому, або при наданні її медичним персоналом. Якщо злочин вчинений у житловому приміщенні, часто трапляються випадки, коли особи, які мешкають у ньому, навмисно, або через непорозуміння після події злочину надають предметам житлової обстановки їх звичайне положення й належний для них вигляд. Зрозуміло, такі дії змінюють слідову картину місця події, ускладню-ючи тим самим пізнавальні процеси слідства. Виправити таке положення можливо шляхом проведення ВОтаОП. Метою проведення ВОтаОП у даному випадку є реко-нструкція (повна або часткова) обстановки (слідової картини) місця події. Така реко-нструкція дозволить візуально спостерігати і зафіксувати початковий вигляд місця події, провести масштабні виміри, визначити позу трупа, взаєморозміщення предме-тів, що мають відношення до події злочину. Перед проведенням реконструкції місця події необхідно: 1. Провести огляд міс-ця події в тому вигляді, у якому воно є на момент прибуття. 2. З'ясувати, чи була змі-нена обстановка місця події, ким, коли, у якому обсязі, яким чином. 3. Допитати осо-бу, яка змінила обстановку місця події. При допиті треба встановити: а) у якому ви-гляді і коли бачила особа обстановку місця події до її зміни; б) коли, навіщо і яким чином була змінена обстановка місця події; в) чи зможе особа відтворити початкову обстановку, яку вона бачила, слідову картину місця події за своїми описами, по-пам’яті. Не у кожному випадку зміни обстановки місця події слід проводити її реконст-рукцію. Зі змісту допиту буде очевидним наскільки значні були зміни обстановки мі-сця події. Проведення реконструкції доцільне тоді, коли через внесені зміни істотно змінюється смислове значення слідової картини злочину, втрачається пізнавальна і доказова роль слідів злочину, у великому ступені викривляється уявлення про саму подію злочину. При розслідуванні злочинів про тілесні ушкодження перед слідством завжди ви-никає задача щодо визначення механізму заподіяння тілесного ушкодження. Іноді вирішення такого завдання може здійснюватися лише шляхом проведення слідчого експерименту. Мета експерименту – перевірити наявні показання обвинуваченого, потерпілого або свідків про безпосередні обставини заподіяння тілесного ушкоджен-ня. При такому експерименті слід виявити можливість або неможливість заподіяння того тілесного ушкодження, що наявне в потерпілого, в умовах конкретного місця злочину, тим знаряддям, маніпуляціями та способом, про які сказано у показаннях. Наприклад, слідчим експериментом можливо встановити чи могла особа, будучи притиснутою спиною до стіни, зробити рукою замах великої амплітуди; або визначи-ти динаміку падіння тіла людини за допомогою манекена. Зрозуміло, що при прове-денні слідчого експерименту треба брати до уваги допустимість і обгрунтованість ме-тодів експериментального дослідження. Наприклад, для встановлення траєкторії па-діння людини з висоти, слід використовувати манекен, якій якомога більше подібний за фізичними характеристиками до тіла тієї особи, яка впала (вага, довжина, центр ва-ги в манекені повинен бути аналогічним центру ваги тіла людини в положенні до па-діння). Оскільки у висновку СМЕ повинні бути вказівки на механізм виникнення ушкоджень, при встановленні неочевидного механізму заподіяння тілесного ушко-дження, що здійснюється за допомогою проведення ВОтаОП, завжди доцільно забез-печити участь судово-медичного експерта. Окремі обставини злочину, об'єктивна можливість яких перевіряється шляхом експерименту, можуть бути найрізноманітнішими. Характер експериментальних дій буде визначатися за кожним злочином індивідуально, у залежності від обставин спра-ви. Якщо проведення слідчого експерименту ускладнюється необхідністю викорис-тання спеціальних пізнань, то слід залучати для допомоги спеціаліста. Вибір спеціалі-ста залежить від характеру обставин, які будуть перевірятися, та технічних засобів, які планується використовувати при експерименті. До проведення експерименту ра-ціонально проконсультуватись з спеціалістом на предмет визначення найбільш ефек-тивних способів, за допомогою яких може проводитися експериментальне дослі-дження. Фіксація результатів слідчого експерименту має важливе доказове значення. Ос-новним та обов’язковим способом фіксації є протокол. Проте, для переконливості і достовірності доказів, отриманих при ВОтаОП, рекомендується здійснювати фото-, або відеозйомку. Якщо в самій події злочину, стосовно заподіяння тілесного ушкодження, актив-но брала участь група осіб, то необхідно встановити характер дій і ступінь участі в злочині кожної особи. Для цього рекомендується провести ВОтаОП окремо з кожним обвинуваченим, а при необхідності з потерпілим, свідком. При цьому необхідно, щоб ними демонструвалися не тільки свої дії, але й дії інших учасників події злочину. Це потрібно для виявлення розбіжностей у їх показаннях, що може сприяти викриттю брехні, або буде визначати подальший предмет обставин, які підлягають встановлен-ню. Окреме проведення ВОтаОП із кожним учасником події злочину потрібне для то-го, щоб уникнути можливості узгодження ними своїх показань і дій. При проведенні спільного ВОтаОП можлива, як навмисна, так і ненавмисна адаптація особистих по-казань до тих, які дали інші учасники слідчої дії. При розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень часто виникає необхідність перевірки показань обвинувачених, потерпілого або свідків. Та-ка перевірка може стосуватися різноманітних фактів, реальність яких слід перевірити. Найчастіше це: 1) перевірка можливості бачити або чути за певних обставин; 2) пере-вірка можливості вчинення особою конкретних дій; 3) перевірка причетної поінфор-мованості, тобто знання про окремі обставини злочину, які не можуть бути відомі ін-шій особі. До проведення перевірки показань завжди слід докладно і детально допитати про ті обставини й факти, які будуть перевірятися. З'ясовуванню також підлягають питання: 1) чи бажає особа брати участь у проведенні ВОтаОП; 2) які у неї мотиви на згоду брати участь у слідчій дії, досягнення якої мети бажає особа, на що сподіваєть-ся. Пізнавальна і доказова функція ВОтаОП не обмежується лише можливістю від-творення об'єктивних фактів події злочину. Важливою рисою цієї слідчої дії є та, що в процесі її проведення можливо встановити елементи суб'єктивної сторони злочину. Безумовно, мають рацію ствердження тих вчених, які вказують на неможливість відтворення психологічних процесів і станів. Проте, не можна не визнати того, що в ході ВОтаОП можливо отримати інформацію про суб'єктивну сторону злочину. Ха-рактер вини, мотив і мета особи, що скоїла злочин, можливо встановити за допомо-гою: 1) одержання пояснень (це пряма форма одержання відомостей про суб'єктивну сторону злочину); 2) спостереження за демонстрацією окремих дій або ряду взаємо-залежних дій діяльності (це опосередкована форма одержання інформації про суб'єк-тивну сторону злочину). Відмінною рисою ВОтаОП від інших слідчих дій є можли-вість одержання інформації про суб'єктивну сторону злочину через комплексну фор-му, тобто шляхом спостереження за демонстрованими діями при одночасному їх су-проводі відповідними поясненнями. Сприйняття й інтерпретація є гносеологічною основою, засобом пізнання і встановлення суб'єктивної сторони злочину в ході про-ведення ВОтаОП. Невід'ємним тактичним прийомом при проведенні ВОтаОП є постановка запи-тань, спрямованих на з'ясовування психологічних чинників злочину. Зрозуміло, сфо-рмулювати перелік конкретних запитань не можливо через індивідуальність особли-востей обставин кожної кримінальної справи. Зміст запитань може бути аналогічним запитанням, які задають при допиті. До числа загальних методичних рекомендацій, відповідно до тактики встанов-лення суб'єктивної сторони злочину в ході проведення ВОтаОП, можна віднести такі: 1. Оскільки, в ході перевірки показань здійснюється відтворення дій, то завжди доцільним буде постановка запитання про мету, бажаний результат як наслідок зло-чинних дій. 2. Якщо в ході проведення ВОтаОП буде встановлена можливість альтернативи поведінки, то слід поставити запитання про те, чому і з якою метою був обраний саме такий характер дій. 3. При проведенні ВОтаОП необхідно також поставити запитання: 1) про усві-домлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій; 2) про передбачення особою настання небезпечних наслідків, бажання або свідоме допущення настання цих наслідків; 3) про мотив і привід, які спонукали особу до вчинення злочинних дій. 4. У процесі ВОтаОП слід також задавати запитання, спрямовані на пояснення факту невідповідності характеру дій, що демонструються, із названою метою цих дій. (Такі запитання слід задавати лише у випадку виявлення такого факту). 5. Якщо в ході відтворення дій будуть демонструватися окремі жести, які мають значення для встановлення суб'єктивної сторони, то слід задавати запитання, які сто-суються їх смислової інтерпретації. Аналіз протоколів ВОтаОП виявив, що при проведенні цієї слідчої дії не завжди ставлять запитання про суб'єктивну сторону злочину. Через це, обмежуються можли-вості виявлення важливих нематеріальних ознак складу злочину. Тому особі, яка про-водить ВОтаОП, необхідно розширювати пізнавальну та доказову роль цієї слідчої дії шляхом використання прямої, опосередкованої і комплексної форм встановлення су-б'єктивної сторони злочину. На закінчення, слід відзначити, що КПК не врегульовує порядок проведення ВОтаОП у житловому приміщенні або на інших об'єктах нерухомого майна фізичних чи юридичних осіб. Гарантована недоторканність житла (ст. 30 Конституції України, ст. 141 КПК) й право користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ст. 41 Кон-ституції України, ст. 4 Закону України «Про власність») роблять неможливим прове-дення ВОтаОП у житловому приміщенні, на інших приватних об'єктах нерухомого майна без згоди їх власників. Статтею 194 КПК не передбачений примусовий поря-док проведення ВОтаОП. Цю правову прогалину завжди слід враховувати при плану-ванні й організації проведення ВОтаОП. Додаток А. Таблиця явних тілесних ушкоджень з вказівкою ступеня їх тяжкості (розроблена для проведення експрес-оцінки ознак злочину при вирішенні питання про порушення кримінальної справи) Характер ушко-дження Ознака тілесного ушкодження Ступінь ушко-дження Правова норма 1. Повна втрата од-ного ока. Стійка втрата праце-здатності не менше ніж на 1/3. Тяжке тілесне ушко-дження п. 2.1.6. Правил; таб. ст. 21; ч. 1 ст. 121 КК. 2. Втрата двох очей. Втрата зору. Тяжке тілесне ушко-дження. Абз. «а» п. 2.1.4. Правил; ч. 1 ст. 121 КК. 3. Відсутність двох вушних раковин. Одної або її частини (1/3 і більше) Непоправне ушко-дження. 30% стійкої втрати працездатності. 15% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження (якщо облич-че буде визнано зні-веченим) Середньої тяжкості тілесне ушкодження Середньої тяжкості тілесне ушкодження. П. 2.1.8. Правил; ч. 1 ст. 121 КК. П. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 30. 4. Відсутність носа (кісток), хряща та м'яких тканин. Непоправне ушко-дження. 70% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. п. 2.1.6. Правил, п. 2.1.8. Правил; ст. 121 КК; таб. ст. 33. 5. Відсутність м'яких частин носа (крил та кінчика) і пов'язане з цим порушення кос-метики обличчя Відсутність кінчика або крила носа і по-в'язане з цим пору-шення косметики об-личчя. 40% стійкої втрати працездатності. Непоправне ушко-дження обличчя. Непоправне ушко-дження. 10% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. Тяжке тілесне ушко-дження (якщо облич-чя буде знівечене) Середньої тяжкості тілесне ушкодження П. 2.1.6. і 2.1.8. Пра-вил; ст. 121 КК; таб. ст. 34. п. 2.1.8. Правил; ст. 121 КК. п. 2.2.3. Правил; таб. ст. 35. 6. Відсутність части-ни верхньої або ниж-ньої щелепи. 40% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. п. 2.1.6. Правил; ст. 121 КК; таб. ст. 55. 7. Відсутність щеле-пи. 80 % стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. п. 2.1.6. Правил; ст. 121 КК; таб. ст. 56. 8. Повна відсутність язика. Відсутність язика: а) на рівні дистальної третини кінчика б) на рівні середньої третини Втрата органа. 70% стійкої втрати праце-здатності. 15% стійкої втрати працездатності. 35% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. Тяжке ушкодження. Абз. «у» п. 2.1.4. Правил; ст. 121 КК. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК. Абз. «у» п. 2.1.4. Правил; ст. 121 КК; таб. ст. 57. 9. Втрата зубів: 2 - 3 зубів 4 - 6 зубів 7 - 10 зубів 11 - і більш 10% стійкої 15% втрати 20% працездатності. 25% Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 58. 10. Втрата руки, ноги – відтята від тулуба вся рука або нога, або їх ампутація на рівні не нижче ліктьового або колінного сугло-бів. Втрата органа. Тяжке тілесне ушко-дження. Абз. «г». п. 2.1.4. Правил; ст. 121 КК. 11. Кукса передпліч-чя на рівні: а) верхньої третини б) середньої третини 70% стійкої втрати працездатності. 65% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. п. 2.1.6. Правил; ст. 121 КК; таб. ст.ст. 100, 101. 12. Відсутність кисті на рівні зап'ястка або п'ясткових кісток. 65% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. п. 2.1.6. Правил; ст. 121 КК; таб. ст. 108. 13. Відсутність пер-шого (великого) па-льця кисті. Кукса першого паль-ця на рівні: а) нігтьової фаланги б) міжфалангового суглоба в) основної фаланги 25% стійкої втрати працездатності. 10% стійкою 15% втрати 20% працездатності. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 114. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 113. 14. Відсутність дру-гого (вказівного) па-льця. Кукса другого пальця на рівні: а) нігтьової фаланги другого міжфаланго-вого суглоба б) середньої фаланги або першого міжфа-лангового суглоба 20% стійкої втрати працездатності. 10% стійкої втрати працездатності 15% стійкої втрати працездатності. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 121. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 121. 15. Відсутність тре-тього (середнього), або четвертого (без-іменного) або п'ятого (мізинця) пальця. Їхня кукса на рівні середньої фаланги або першого між-фалангового суг-лоба. 15% Стійкої втрати працездатності. 10% Стійкої втрати працездатності. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 124. 16. Відсутність усіх пальців однієї кисті. При відсутності декі-лькох пальців одної кисті тілесне ушко-дження буде тяжким, за винятком, якщо відсутні третій із чет-вертим або п'ятим (3+4); (3+5) або чет-вертий із п'ятим (4+5). 65% стійкої втрати працездатності. 30% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.1.6. Правил; ст. 121 КК; таб. ст. 130. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 127. 17. Кукса на рівні: а) верхньої третини гомілки б) середньої третини гомілки в) нижньої третини гомілки 60% стійкої втрати 55% працездатності 50% Тяжке тілесне ушко-дження. п. 2.1.6. Правил; ст. 121 КК; таб. ст. 149, 150. 18. Відсутність стопи або ампутація на рів-ні заплесни, п'яткової або таранної кісток стопи. 45% стійкої втрати працездатності. Тяжке тілесне ушко-дження. п. 2.1.6. Правил; ст. 121 КК; таб. ст. 159. 19. Відсутність усіх пальців стопи. 25% стійкої втрати працездатності. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 164. 20. Відсутність пер-шого пальця стопи з плесновою кісткою або її частиною. 15% стійкої втрати працездатності. Середньої тяжкості тілесні ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122КК; таб. ст. 165. 21. Відсутність пер-шого пальця стопи на рівні основної фалан-ги. 10% стійкої втрати працездатності. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 166. 22. Відсутність паль-ця (крім першого) стопи з плесновою кісткою або її части-ною: одного двох-трьох чотирьох 10% стійкої 15% втрати 20% працездатності Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 170. 23. Відсутність яко-го-небудь пальця стопи (крім першого) на рівні основної фа-ланги: двох-трьох чотирьох 10% стійкої втрати 15% працездатності. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 169. 24. Відсутність на трьох-чотирьох па-льцях стопи (крім першого) одної-двох фаланг. 10% стійкої втрати працездатності. Середньої тяжкості тілесне ушкодження. п. 2.2.3. Правил; ст. 122 КК; таб. ст. 171. 25. Ампутований статевий член, вида-лені яєчка. Втрата репродуктив-ної здатності. Тяжке тілесне ушко-дження. абз. «д» п. 2.1.4. Пра-вил; ст. 121 КК. Додаток Б. Схема визначення ступеня тяжкості тілесного ушкодження за ознакою стійкої втрати працездатності і розладу здоров'я Втрата працездатності у процентному вимірі до 10% від 10% і до 33% від 33% і більше Незначна втрата Стійка втрата працездатності Розлад здоров'я, працездатності (ч.2 ст. менш як на одну третину (Правила який супроводжується стійкою 125 КК або Правила п. 2.2.3.; ч. 1 ст. 122 КК). втратою працездатності п. 2.3.4.) (ч. 1 ст. 121 КК). -------------------------------------- ------------------------------------------- Тяжке тілесне ушкодження Середньої тяжкості тілесне ушкодження ------------------------------- Легке тілесне ушкодження Розлад здоров'я в часовому обчисленні до 6 днів від 6 днів до 21 дня 22 дні і більше Тілесне ушкодження Короткочасний розлад Тривалий розлад без наслідків (ч. 1 здоров'я (ч. 2 ст. 125 КК або здоров'я (ст. 122 КК або ст. 125 КК) п. 2.3.3. Правил) п. 2.2.2. Правил) Незначні швидкоминучі наслідки (п. 2.3.5. Пра- вил). ---------------------------------------- ---------------------------------------------------------------------------- Середньої тяжкості тілесне Легке тілесне ушкодження ушкодження ЛІТЕРАТУРА 1. Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений: Учеб. пособие. – Харьков, 1985. – 92 с. 2. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. Т. 3.: Криминалистические средства, приемы и рекомендации. – М., 1979. – 408 с. 3. Салтевський М.В. Криміналістика. Навчально-довідковий посібник. – К.: 1996. – 159 с. 4. Старушкевич А.В. Криміналістична характеристика злочинів: Навчальний посібник. – Київ, 1997. – 41 с. 5. Крылов И.Ф. Криминалистическая характеристика и ее место в системе науки криминалистики и в вузовской программе // Криминалистическая характеристика преступлений: Сбор. науч. трудов. – М., 1984. – С. 31-35. 6. Клочков В.В. Криминалистическая характеристика преступлений: состояние и перспективы исследований // Криминалистическая характеристика преступлений: Сбор. науч. трудов. – М., 1984. – С. 19-25. 7. Колесниченко А.Н. Научные и правовые основы расследования отдельных видов преступлений: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.09. – Харьков, 1967. 8. Белкин Р.С. Тенденции и перспективы развития криминалистики // Соц. законность. – 1983. – № 1 . – С. 24-28. 9. Гончаренко В.Г., Кушнир Г.А., Подпалый В.Л. Понятие криминалистической характеристики преступления. // Криминалистика и судебная экспертиза . – 1986. – Вып. 33 – С. 3-8. 10. Колесниченко А.Н. Криминалистическая характеристика преступлений. // Советская криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений. – К., 1988. – С. 30. 11. Кубрак П.М. Розробки криміналістичних характеристик є одним із напрямків удосконалення методики розслідування злочинів // Актуальні питання розслідування злочинів у сучасних умовах: тактика, методика, інформаційне забезпечення: Збір. наукових праць. – Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1996. – С. 13-25. 12. Лузгин И.М. Некоторые аспекты криминалистической характеристики и место в ней данных о сокрытии преступлений // Криминалистическая характеристика преступлений: Сбор. науч. трудов. – М., 1984. – С. 25-29. 13. Специальный курс криминалистики: Учебник. – К., 1987. – 384 с. 14. Шиканов В.И. О междисциплинарной характеристике отдельных видов преступлений // Криминалистическая характеристика преступлений: Сбор. науч. трудов. – М, 1984. – С. 40-43. 15. Матусовский Г.А. Юридична характеристика злочинів // Вісник Академії правових наук України. – 1998. -- № 2 (13). – С. 120-124. 16. Яблоков Н.П. Криминалистическая характеристика преступления // Криминалистика. Учебник для вузов. Отв. ред. проф. Н.П. Яблоков. – М., 1995. – С. 43-56. 17. Матусовский Г.А. О криминалистической характеристике хищений государственного и общественного имущества // Криминалистическая характеристика преступлений: Сбор. науч. трудов. – М., 1984. – С. 54-58. 18. Селиванов Н.А. Криминалистические характеристики преступлений и следственные ситуации в методике расследования // Соц. законность. – 1977. -- № 12. – С. 56-59. 19. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М., 1972. – 352с. 20. Облаков А.Ф. Криминалистическая характеристика преступлений и криминалистические ситуации: Учебное пособие. – Хабаровск, 1985. – 88 с. 21. Салтевский М.В. Криминалистика. В современном изложении юристов. – Харьков, 1996. – 432 с. 22. Коновалова В.Е. Правовая психология. – Харьков, 1997. – 160 с. 23. Панов Н.И. Основные проблемы способа совершения преступления в советском уголовном праве: Автореф. дис… д-ра. юрид. наук: 12.00.08 /Харьковский юридический институт. Харьков, 1987. – 27 с. 24. Панов Н.И. Уголовно-правовое значение способа совершения преступления: Учебное пособие. – Харьковский юридический институт. – Харьков, 1984. – 112 с. 25. Зуйков Г.Г. Криминалистическое учение о способе совершения преступления // Криминалистика / Под ред. проф. Р.С. Белкина и проф. И.М. Лузгина. – Т. 1. – М., 1978. – С. 57-75. 26. Зуйков Г.Г. Учение о способе совершения преступления // Специальный курс криминалистики: Учебник. – Киев, 1987. – С. 316-326. 27. Современный словарь иностранных слов. – М., 1992. – 740 с. 28. Русско-украинско-латинский словарь медицинских терминов: Биохимия, физиология, химия / М.С. Власенко, О.К. Усатенко, Ю.В. Коляденко, Ю.В. Шанина. – К., 1992. – 114 с. 29. Муравьев И.А. Технология лекарственных форм: Учебник. – М., 1988. – 480 с. 30. Шиканов В.И. Криминалистическое значение следов крови, Иркутск., 1974. – 144 с. 31. Установление обстоятельств происшествия по следам крови: Методические рекомендации / Составитель Л.В. Станиславский. – Харьков, 1977. – 19 с. 32. Петелин Б.Я. Теория и тактика установления субъективной стороны преступления в процессе расследования. – М., 1992. – 164 с. 33. Бородин С.В. Квалификация убийств по советскому уголовному праву: Учебное пособие. – М., 1963. – 222 с. 34. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – К., 1998. – 416 с. 35. Колесниченко А.Н. Общие положения расследования отдельных видов преступлений: Текст лекций. – Харьков, 1976. – 28 с. 36. Бахин В.П. Понятие и виды следственной ситуации // Советская криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений. – К., 1988. – С. 118-123. 37. Драпкин Л.Я. Основы теории следственных ситуаций. – Свердловск, 1987. – 168 с. 38. Белкин Р.С., Лифшиц Е.М. Тактика следственых действий. – М., 1997. – 176 с. 39. Гранат Н.Л. Следственная ситуация (психологический аспект) // Следственная ситуация: Сборник научных трудов. М., 1984. – С. 35-38. 40. Драпкин Л.Я. Понятие и классификация следственных ситуаций // Следственные ситуации и раскрытие преступлений: Научные труды. – Свердловский юридический институт. 1975. Вып. 41. – С. 26-44. 41. Лобойко Л.Н. Актуальные проблемы доследственного уголовного процесса: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – Харьков, 1997. – 209 с. 42. Лукашевич В.З. Возбуждение уголовного дела // Советский уголовный процесс / Алексеев Н.С., Бастрыкин А.И., Даев В.Г. и др.; Под. Ред. А.С. Алексеева, В.З. Лукашевича. – Л., 1989. С. 195-208. 43. Правила судебно-медицинского определения степени тяжести телесных повреждений: Утв. приказом Министерства охраны здоровья Украины № 6 от 17 января 1995 г. // Правила судебно-медицинского определения степени тяжести телесных повреждений: Библиотека адвоката. Составитель к.ю.н. Сунцов В.В. – Харьков, 1996. – 16 с. 44. Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнаня, попереднього слідства, прокуратури і суду» // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 1. – Ст. 1. 45. Закон Украины «Об обеспечении безопасности лиц, участвующих в уголовном судопроизводстве» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 51. 46. Закон Украины «О милиции» // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20. 47. Медведев Н.Н. Теоретические основы расследования: Учебное пособие. – Краснодар, 1977. – 104 с. 48. Якубович Н.А. Гносеологические основы доказывания по уголовному делу // Курс советского уголовного процесса: Общая часть. – М., 1989. – С. 521-542. 49. Трусов А.И. Предмет доказывания и доказательства по уголовному делу // Курс советского уголовного процесса: Общая часть. – М., 1989. – С. 542-570. 50. Постановление Верховного Совета Украины от 17 июня 1992 г. «О праве собственности на отдельные виды имущества» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35, ст. 517; 1993. – № 22, ст. 233; 1994. – № 34, ст. 322; 1995. – № 5, ст. 33. 51. Левков В.Н. Версия в уголовном судопроизводстве: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – Харьков, 1988. 52. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. Т. 2.: Частные криминалисти- ческие теории. – М., 1978. – 411 с. 53. Коновалова В.Е. Тенденция развития теории криминалистической тактики // Актуальные направления развития криминалистической методики и тактики расследования (материалы расширенного заседания Ученого Совета Всесоюзного института по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности). – М., 1978. – С. 16-18. 54. Коновалова В.Е. Логико-психологические аспекты построения версий // Версии и планирование расследования: Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловск, 1985. – С. 3-9. 55. Карагодин В.Н. Выдвижение версий об обстоятельствах скрываемого преступления // Версии и планирование расследования: Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловск, 1985. – С. 20-27. 56. Ларин А.М. Криминалистика и паракриминалистика. Научно- практическое и учебное пособие. – М., 1996. – 192 с. 57. Арцишевский Г.В. Выдвижение и проверка следственных версий. М., 1978. – 104 с. 58. Дубровицкая Л.П., Лузгин И.М. Планирование расследования: Учебное пособие. – М., 1972. – 55 с. 59. Коновалова В.Е., Сербулов А.М. Следственная тактика: принципы и функции. – К., 1983. – 132 с. 60. Коновалова В.Е. К вопросу о принципах научной организации следственной деятельности // Вопросы государства и права. М., 1970. – С. 340-344. 61. Васильев А.Н. Общие вопросы планирования предварительного расследования // Планирование расследования преступлений. Под ред. чл.-кор. Академии наук СССР А.С. Галунского. – М., 1957 – 200 с. 62. Воробьев Г.А. Планирование судебного следствия. М., 1978 – 80 с. 63. Гаенко В.И. Расследование хищений государственного или общественного имущества, совершенных путем мошенничества: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – Харьков, 1986. – 183 с. 64. Акт констатації смерті людини (форма № 012/о); Медична карта стаціонарного хворого (форма № 003/о); Лист основних показань стану хворого який був у відділені (палаті) реанімації й інтенсивної терапії (форма № 011/о); Журнал запису оперативних втручань у стаціонарі (форма № 008/о) – затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 26.07.99. № 184 «Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в стаціонарах лікувально-профілактичних закладів». Спеціальний журнал обліку осіб, які звернулися до медичної установи з тілесними ушкодженнями кримінального характеру – форма встановлена наказом Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства охорони здоров’я України від 10 травня 1993р. № 307/105 «Про порядок обліку випадків звернення до медичних установ і міськрайлінорганів внутрішніх справ громадян з тілесними ушкодженнями кримінального характеру». Карта виклику швидкої медичної допомоги (форма № 109/о); Карта виїзду швидкої медичної допомоги (форма № 110/о); Супровідний листок станції швидкої меди-чної допомоги (форма № 114/о); Журнал запису звернень про невідкладну медичну допомогу (форма № 115/о); Журнал реєстрації носильних речей, речових доказів, коштовностей і докуме-нтів в судово-медичному морзі (форма № 191/о) - затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 05.08.99. № 197 «Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в закладах охорони здоров’я». Карта хворого денного стаці-онару поліклініки, стаціонару вдома (форма № 003-2/о); Медична карта амбулаторного хворого (форма № 025/о); Книга запису викликів лікарів до дому (форма № 031/о) - затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 27.12.99. № 302 «Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в поліклініках (амбулаторіях)». Книжка облі-ку бланків лікарських свідоцтв про смерть; Лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/0-95) – форма затвержена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 03.07.95. № 124 «Про вдосконалення ведення медичної документації, яка засвідчує випадки народження та смерті». Протокол встановлення смерті мозку – затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25.09.00. № 226 «Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації». 65. Зеленский В.Д. Организация расследования преступлений. Криминалистические аспекты. – Ростов-на-Дону, 1989. – 152 с. 66. Шепитько В.Ю. Теоретические проблемы систематизации тактических приемов в криминалистике. – Харьков, 1995. – 200 с. 67. Волов В.Г. Организация взаимодействия следственных аппаратов и органов дознания при раскрытии и расследовании преступлений // Организация деятельности следственных аппаратов и органов дознания: Учебно-методические материалы для слушателей. Часть вторая. Академия МВД России. – М., 1977. – С. 14-42. 68. Дедюева Е.Ю. О противоречиях, возникающих в случаях определения степени тяжести повреждений по признаку стойкой утраты общей трудоспособности // Актуальные вопросы судебной медицины: Сб. науч. трудов. – М.: Изд-во УДН, 1990. – С. 16-18. 69. Наказ Міністерства юстиції України № 53/5 від 08. 10. 98 р. Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз // Офіційний вісник України. – 1998. – № 46. – Ст. 1715. 70. Мактусов И.Х. Осмотр места происшествия: Пособие для студентов заочного отделения. – Ленинград, 1965. – 40 с. 71. Колмаков В.П. Следственный осмотр. М., 1969. – 196 с. 72. Ратинов А.Р., Петелин Б.Я. Осмотр места происшествия как источник данных о вине и виновном лице // Правоведение. – 1988. – № 5. – С. 35-41. 73. Лисиченко В.К., Перебитюк М.В. Криміналістичне поняття пошукових науково-технічних засобів, види їх і призначення в розслідуванні злочинів // Актуальні питання розслідування злочинів у сучасних умовах: Збірник наукових праць. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. – С. 26-34. 74. Петелин Б.Я. Пробелы в теории и тактике допроса // Известия ВУЗов. Правоведение, 1990. – № 3. – С. 45-49. 75. Ратинов А.Р. Психологические основы следственной тактики: Руководство для следователей. Под. ред. Н.В. Жогина, М., 1971. – С. 319-332. 76. Уголовное право. Общая часть. Учебник / Под ред. Б.В. Здравомыслова, Ю.А. Красикова, А.И. Рарога. – М., 1994. – 536 с. 77. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций. – М., 1996. – 560 с. 78. Бажанов М.И. Уголовное право Украины: Общая часть. – Днепропетровск, 1992. – 168 с. 79. Аллан Пиз. Язык телодвижений / Как читать мысли других людей по их жестам. “АЙ КЬЮ”. – 1992. – 268 с. 80. Столяренко Л.Д. Основы психологии. Ростов-на-Дону, 1997. – 736 с. 81. З. Фрейд Психология бессознательного: Сб. произвведений / Сост., науч. ред. М.Г. Ярошевский. – М., 1990. – 448 с. 82. Немов Р.С. Психология. Кн. 1. Общие основы психологии. – 2-е изд. – М., 1995. – 576 с. 83. К. Маркс., Ф. Энгельс. Соч., 2-е. изд., Т. 3, С. 245. 84. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии – СПб.: Питер Ком, 1999. – 720 с. 85. Криминалистика. Учебник для вузов. Отв. редактор проф. Н.П. Яблоков. – М., 1995. – 708 с. 86. Журавель В.А. Допрос потерпевшего и использование его показаний для построения методики расследования отдельных видов преступлений: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Харьковский юридический институт. – Харьков, 1983. – 17 с. 87. Инструкция о порядке организации и проведения врачебно-страховой экспертизы: Утв. приказом Министерства финансов СССР № 2 от 8 января 1986 г. // М.: Финансы и статистика, 1986. 88. Яблоков Н.П. Следственные ситуации в методике расследования и их оценка // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11. Право, 1983. - № 5. – С. 12-17. Сафронов Сергій Олегович Науково-практичний посібник Методика розслідування умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень Редактор: О.Г. Кузьменко Коректор: О.О. Лиценко Підписано до друку 27.03.2003. Формат 60х84/16 Папір офсетний. Гарнітура Обл.-вид.арк. 10,1 Умовн.друк.арк. 11,2 Тираж 300 прим. Видавництво «С.А.М.» Друкарня ДП ХМЗ «ФЕД» 61023, м. Харків, вул. Сумська, 132. -------------------------------------------------------------------------- Другие книги скачивайте бесплатно в txt и mp3 формате на http://prochtu.ru --------------------------------------------------------------------------